Виникнення і основні етапи розвитку економічних знань

Частина І. Загальні засади економічного розвитку і основи ринку

1. Виникнення і основні етапи розвитку економічних знань
2. Предмет економічної теорії;
3. Методи економічних досліджень;
4. Функції економічної теорії. Економічна політика

Розділ 1. Економічна теорія: предмет, методи, функції

Кожна людина щоденно стикається з великою кількістю найрізноманітніших подій: підвищилися ціни на товари, змінився обмінний курс гривні, збільшилася кількість безробітних, підвищилися пенсії тощо. Безперечно, виникає запитання: чому це відбувається, які причини таких змін? Для відповіді на нього потрібно з'ясувати залежності, які існують у тій сфері людського життя, що має назву «економіка». Знання закономірностей розвитку цієї сфери дає наука — економічна теорія. Розглянемо, як вона виникла, які етапи пройшла у своєму розвитку, що є її предметом та яку роль вона виконує у суспільстві.

Виникнення і основні етапи розвитку економічних знань

Життя людей у будь-якому суспільстві є складним і різноманітним. Воно пов'язане з різними сферами життєдіяльності: виробництвом матеріальних благ і послуг, наукою, культурою, політикою, ідеологією тощо. Проте історичний довід свідчить, що однією з найважливіших є сфера, де виробляються матеріальні блага та послуги, тобто та сфера, де люди створюють ці блага, розподіляють їх, обмінюють і споживають. Це сфера суспільного виробництва, або сфера економіки. Вона є вирішальною в будь-якому суспільстві, бо саме там створюються головні умови його існування. Як зазначав один із класиків економічної теорії, будь-яке суспільство загинуло б, якби призупинило своє виробництво хоча б на кілька тижнів. Тому люди з найдавніших часів виявляли інтерес до цієї сфери свого існування, прагнули з'ясувати її рушійні сили та закони розвитку.

Чим зумовлений потяг людей до з'ясування закономірностей функціонування економічної сфери людської життєдіяльності? Відповідь у особливостях організації життя homo sapiens у формі суспільства, яка разюче відрізняється від усіх інших форм організації живих істот. Суспільство породжує потреби, задовольнити які люди не можуть лише за допомогою благ, створених природою. Тому людство змушене здійснювати притаманний лише суспільству вид діяльності — перетворення навколишнього середовища з метою задоволення потреб суспільства. Але при цьому виявляється, що потреби людей безмежні, їх задоволення вимагає все зростаючої маси благ, що створюються. В той же час ресурси, за допомогою яких створюються блага для задоволення потреб, у кожний даний момент обмежені. Виникає суперечність між безмежними потребами суспільства і обмеженими ресурсами їх задоволення. Розв'язання цієї суперечності й зумовило інтерес людства до з'ясування закономірностей, які регулюють сферу використання обмежених ресурсів, тобто сферу суспільного виробництва. Саме потреба пізнання цих закономірностей для забезпечення найкращого використання обмежених ресурсів й викликала зародження та розвиток науки, що отримала назву «економіка». Витоки цієї науки знаходимо у мислителів стародавнього світу. У їхніх працях розглядалися важливі процеси розвитку економічного життя суспільства, формувалися висновки щодо окремих елементів економічних знань. Економічні ідеї знаходимо у збірниках царства Ешнуни та вавилонського царя Хаммурапі - Давньоіндійські «Закони Ману» обґрунтували існуючи той час поділ праці та відносини панування і підпорядкування. У пам'ятці давньоіндійської цивілізації передбачене регулювання земельних відносин, розв’язання проблем іригації. Давньоіндійські мислителі розкрили різке розмежування між фізичною та розумовою працею. Істотні знання економічного розвитку розкривались у працях конфуціанців.

Істотний внесок у розвиток економічної науки зробили мислителі Стародавньої Греції, їхні погляди стали теоретичними вихідними пунктами сучасної економічної науки, починаючи з її назви. Термін «економіка» в науковий обіг увів Аристотель. Цей термін складається з двох грецьких слів «ойкос» — дім, господарство і «номос» — закон, вчення. Буквальний переклад означає «закони ведення господарства». Так визначав назву цієї науки відомий давньогрецький філософ Ксенофонт у своїй праці «Економікос». Найповніший виклад економічної теорії зробив Аристотель. Він був прихильником натурального рабовласницького господарства і обґрунтував економічні принципи його здійснення. У той же час він зробив геніальні здогади щодо закономірностей розвитку ринкової економіки. Він обґрунтував основи обміну товарів, наголосивши, що здійснювати його треба на еквівалентній основі. Значну увагу Аристотель приділив з'ясуванню суті грошей.

Справжнього розвитку економічна наука як систематизоване знання про сутність та закономірності функціонування економічного життя суспільства набула за умов становлення капіталізму як системи, що базується на товарному виробництві та обігу. В цей період, що почався з XVI ст., відбулися великі географічні відкриття, зародились і почали поширюватися ринки, зовнішня торгівля. Створилася і почала розвиватися ринкова економіка. Всі ці процеси зумовили посилення інтересу до з'ясуванню закономірностей сфери економічного життя суспільства, розвиток економічної науки. З того часу вона отримала і нову назву — «політична економія». Цей термін увів відомий французький вчений Антуан Монкретьєн. Він віддав у 1615 р. книгу під назвою «Трактат політичної економії». Сама назва означала, що в книзі йдеться про закону ведення господарства у межах не окремої господарської одиниці, а всієї держави, бо грецьке слово «поліс» означає «місто, держава». Політична економія, на думку Монкретьєна, повинна навчити мудрого ведення економічної діяльності в межах держави. Саме з того часу за наукою, що вивчала процеси суспільного господарювання, закріпилася назва «політична економія».

Першою школою політичної економії був меркантилізм. Основним у меркантилізмі було вчення про джерело багатства, яке, на думку меркантилістів, знаходилось у сфері обігу, бо багатство ототожнювалося з грішми. Що більше грошей у країні, то вона багатша. Тому потрібно вести справи у державі так, щоб більше продавати своїх товарів і менше купувати чужих. А для цього держава повинна створити своїм виробникам сприятливі умови для вивозу товарів і ставити перешкоди для ввезення до країни чужих товарів. Крім А. Монкретьєна відомими представниками цієї школи були У. Стаффорд, Т. Манн, А. Серра.

До другої школи політичної економії належали фізіократи. Цей напрям виник у Франції в середині XVIII ст. як реакція на меркантилізм. Його засновником був Ф. Кене, а відомими представниками — А. Р. Тюрго, В. Мірабі, П. Дюпон де Немур. На противагу меркантилістам фізіократи вважали, що багатство створюється не за рахунок обміну чи торгівлі, а в результаті праці у сфері виробництва. При цьому багатство збільшується лише в одній сфері виробництва, а саме — в сільському господарстві, де забезпечується надлишок створених благ над витратами на їх виробництво. Тільки праця у сільському господарстві є продуктивною, тобто такою, що збільшує, багатство, бо, наприклад, посіявши на певній ділянці землі 10ц зерна, одержували 20 ц. В інших галузях виробництва відбувається лише перетворення багатства з однієї форми на іншу, тому праця в них не може бути продуктивною. Фізіократи пропонували здійснювати політику підтримки сільськогосподарського виробництва і одночасно виступали за вільну торгівлю і необмежену конкуренцію.

Праці А. Сміта та Д. Рікардо започаткували третій напрям економічної науки — класичну політичну економію. Головні її принципи викладені у праці А. Сміта «Дослідження про природу та причини багатства народів». У ній доводиться, що праця є основою багатства незалежно від сфери її застосування. Цим долалася обмеженість підходу фізіократів. Важливим фактором зростання багатства є поділ праці, бо він підвищує її продуктивність, робить плодотворнішою. В той же час поділ праці породжує обмін і поглиблює його. Критерієм обміну товарами виступає праця. Цим було обґрунтовано теорію трудової вартості. Центральною ідеєю вчення А. Сміта було обґрунтування ринкового механізму саморегулювання капіталістичного виробництва. А. Сміт розкрив так званий «принцип невидимої руки», що включає вільні ціни та конкуренцію, і виступав за обмеження втручання держави в економіку, тобто обстоював ідею лібералізму. Значну увагу А. Сміт приділив обґрунтуванню розподілу доходів, зокрема принципам оподаткування. За видатний внесок у теорію А. Сміта називають «батьком ринкової економіки».

Видатним представником класичної політичної економії є і Д. Рікардо. Головна його праця — «Початки політичної економії та оподаткування». Він показав, що єдиним джерелом вартості є лише праця робітника, яка і лежить в основі доходів різних класів (заробітної плати, прибутку, відсотка та ренти), що прибуток — це результат неоплаченої праці найманого працівника. Д. Рікардо обґрунтував обернено пропорційну залежність між заробітною платою та прибутком, розкрив механізм диференціальної ренти.

Водночас слід зазначити, що класичній політичній економії притаманні й внутрішні суперечності, які призвели до того, що на її основі сформувались два напрями економічної теорії — марксистська і немарксистська після класична політична економія. Важливим етапом розвитку політичної економії став марксизм. Засновником цього напряму економічної науки був К. Маркс. Основи його теорії викладені насамперед у праці «Капітал». Спираючись на класичну політичну економію, Маркс удосконалив теорію трудової вартості, обґрунтувавши двоїстий характер праці, що створює товар. Внеском Маркса у політичну економію є і досконала теорія грошей. Наріжним каменем його теорії є вчення про додаткову вартість, існування якої він доводить, спираючись на теорію трудової вартості.

Важливе місце займає і обґрунтування механізму суспільного відтворення, що нерідко називають найбільшим відкриттям Маркса. Економічна теорія Маркса дала всебічний аналіз закономірностей розвитку капіталістичної економіки і використовується за сучасних умов як прибічниками марксизму, так і його супротивниками. Однак задля справедливості слід зазначити, що не всі її положення витримали перевірку практикою. Ряд із них, зокрема про виключно експлуататорський характер капіталістичного ладу, про погіршення становища людей найманої праці з розвитком капіталізму, про загострення його суперечностей і неминучість загибелі, історичним ходом людського суспільства не підтвердились. Але це ніяк не принижує роль Маркса у розвитку економічної науки. Він залишається одним з найвідоміших і найвидатніших економістів світу, поряд із яким можна поставити лише А. Сміта, Д. Рікардо і Д. Кейнса.

Другим напрямом розвитку після класичної політичної економії є сучасна немарксистська економічна теорія. В кінці XIX — на початку XX століть відбувався відхід від класичної політичної економії і формування того напряму, який отримав назву «економікс». Цей термін увів у науковий обіг Альфред Маршалл, видавши в 1890 р. працю «Принципи економікс», що протягом тривалого часу була одним з основних підручників, за якими вивчали економічну теорію у Великій Британії та США. Маршалл обґрунтовує поєднання при визначенні вартості товару двох критеріїв — витрат виробництва і граничної корисності. Вартість, за Маршаллом, виражає відносини між двома речами і визначається в обміні через співвідношення попиту та пропозиції. При цьому він використав поняття ринкової рівноваги у механізмі ціноутворення, обґрунтував концепцію еластичності попиту, що мають значення і за сучасних умов для пояснення ринкових явищ.

З «Економікс» пов'язаний той напрям економічної теорії, що отримав назву неокласицизму. Він включає маржиналізм, монетаризм та неолібералізм. Маржиналізм — це теорія, за якою економіка є комплексом індивідуальних господарств, дослідження законів якого базується на аналізі господарських рішень індивідів, а саме — споживача, що прагне максимізувати корисність наявних у його розпорядженні благ, та виробника, який бажає одержати максимум прибутку за даних ресурсів або мінімізувати витрати за даних цін. В основі цього аналізу було використання граничних величин з широким застосуванням економіко-математичних методів і моделей.

Монетаризм — це теорія, що базується на визначенні вирішального впливу на економічні процеси грошової маси. Його представники вважають, що гроші є головним і визначальним елементом ринкового механізму. Тому регулювання економіки повинно відбуватися через контроль держави над грошовою масою, випуском грошей, кількістю грошей, що знаходяться в обігу і запасах. Одночасно прихильники монетаризму вважають, що втручання держави її інші сфери економіки має бути обмеженим.

До неокласичного напряму сучасної економічної теорії належить і неолібералізм. Його прибічники прагнуть обґрунтувати необхідність поєднання державного регулювання економіки із здійсненням принципів вільної конкуренції. Найновішу та систематизовану розробку теорії неолібералізму зробили західнонімецькі економісти, серед яких найвизначнішими були В. Ейкен, А. Рюстов і Л. Ерхард. Представники цього напряму вважають, що вільна конкуренція створює найефективніший механізм економічної діяльності, бо забезпечує формування системи цін, що складається під впливом попиту та пропозиції, і, виконуючи роль регулятора господарських процесів, зумовлює раціональний розподіл економічних ресурсів та повне задоволення потреб споживачів. Тому держава у цей механізм не повинна втручатись, її роль, вважають представники неолібералізму — лише підтримувати сприятливі умови для конкуренції та свободи ціноутворення.

Важливе місце у після класичній економічній теорії належить кейнсіанству. Його засновником був один з найвидатніших економістів світу англієць Джон Кейнс. У його праці «Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей», що побачила світ у 1936 p., викладена теорія та програма державного регулювання ринкової економіки. Поява цієї теорії зумовлена, насамперед, економічною кризою 1929—1933 pp., яка показала, що за нових історичних умов ринковий механізм саморегулювання неспроможний забезпечити нормальне функціонування ринкової економіки, бо нездатний усунути кризи та забезпечити повну зайнятість. Тому держава повинна взяти на себе певні економічні функції щодо регулювання економіки. Кейнс обґрунтував і механізм такого регулювання. Його основними складовими були зайнятість, сукупний попит, сукупна пропозиція, сукупні інвестиції, відсоткова ставка, мультиплікатор тощо. Кейнс виходив з того, що ринковий механізм не може забезпечити постійну рівновагу сукупного попиту і сукупної пропозиції. Недостатній споживчий попит гальмує зростання обсягів виробництва, а отже негативно позначається на загальній зайнятості. Причину цього він вбачав у тому, що при високому рівні відсоткової ставки збереження невигідно перетворювати на інвестиції, що негативно позначається на сукупному попиті. Тому держава повинна впливати на зазначені фактори, забезпечуючи сприятливі умови для економічного зростання і високої зайнятості.

Сучасною економічною теорією є також інституціоналізм. Його засновником був американський економіст Т. Веблен, а відомими представниками — У, Мітчелл, Д. Гелбрейт, Я. Тінбергер. Вони розглядають економіку як складну систему, в якій взаємодіють економічні, соціологічні та соціально-психологічні фактори. Під інститутами вони розуміють корпорації, профспілки та державу, а також правові, морально-етичні та психологічні явища. Прибічники цієї теорії піддають критиці негативні явища капіталістичної економіки і виступають за розширення соціальних програм, забезпечення гарантованого доходу всім членам суспільства, пропонують з цією метою, насамперед, використовувати фінансово-бюджетну систему. Важливе місце в цій теорії займає проблема перетворення, трансформації сучасного суспільства.

Економічна думка розвивалась і в Україні, її витоки знаходимо у період Київської Русі. Відома «Руська правда» Ярослава Мудрого захищає феодальне землеволодіння і закріплює наявну соціальну диференціацію. В інтересах князя вона охороняє купців від сваволі лихварів, а кредиторів —від недобросовісних позичальників. Певні рекомендації щодо регулювання господарства містяться у таких документах, як «Повчання» Володимира Мономаха, «Повість минулих літ», «Київський літопис», «Галицько-Волинський літопис». Після поневолення нинішньої території України спочатку Польщею, а потім Росією економічна думка спрямовувалась на захист національної незалежності українських земель. Значного розвитку вона набула у Києво-Могилянській колегії (згодом — академії). Відомий український мислитель Г. Сковорода рішуче виступав проти кріпосництва. Він обстоював потребу в утворенні демократичної республіки, в якій би не було місця кріпосництву, а панували б свобода і братство між людьми.

У період становлення капіталізму економічна думка формувалася в університетах України. Викладачі Харківського, Київського та Новоросійського університетів дотримувалися поглядів класиків політичної економії. Вони наголошували на позитивній ролі ринку та конкуренції, вважали приватну власність природною умовою економічного прогресу. В кінці XIX ст. в Україні з'явилися і прихильники марксистської політичної економії. Першим серед них був професор Київського університету М.І. Туган-Парапонький. Він досліджував проблеми теорії ринків, обґрунтував особливу роль кооперації у капіталістичному суспільстві як зародка нового, досконалого типу соціального устрою. Значне місце в спадщині Туган-Барановського займає передбачення ряду складних проблем побудови після капіталістичного суспільства.