Етапи еволюції, методологічні особливості та структура інституціонального напряму в другій половині XX ст

З 50—60-х pp. XX ст. в межах неокласичної течії формується новий науковий напрям, представники якого працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук — філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституціонально-соціологічний напрям, що виник на початку XX ст. вважається "старим" інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримала визнання у 80—90-х pp. XX ст.
Основні представники неоінституціоналізму: Рональд Коуз (1910 р.н.), Даглас Норт (1920 р.н.) — Нобелівські лауреати, Олівер Вільямсон (1932 р.н.) та ін. Основні праці: Р. Коуз "Природа фірми" (1937); О. Вільямсон "Економічні інституції капіталізму. Фірми, маркетинг, укладання контрактів" (1985); Д. Норт "Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки" (1990).
Таким чином, теоретичні основи традиційного американського інституціоналізму набули свого подальшого розвитку, і саме з середини XX ст. інституціоналізм перетворився в один із провідних напрямків світової економічної думки. Посилення інтересу до інституціональної теорії взагалі й до її неоінституціонального напрямку безпосередньо пов'язано зі спробами подолати обмеженість ряду положень, характерних для мейнстрім економікс (аксіоми повної раціональності, абсолютної інформованості, досконалої конкуренції, встановлення рівноваги лише за допомогою цінового механізму тощо), і розглянути сучасні суспільні й особливо економічні процеси комплексно та всебічно, особливо — з необхідністю дослідження нових явищ сучасної епохи науково-технічної та технологічно-інформаційної революцій, коли використання традиційних методів не дає бажаних результатів.
Сучасний інституціоналізм виник не на порожньому місці. У неоінсти-туціоналістів, як ми це вже бачили, були попередники — представники "старого", традиційного, інституціоналізму, які також намагались налагодити зв'язки між економічною теорією та правом, соціологією, психологією, політологією та ін. Але між поглядами "старих" інституціоналістів та неоінституціо-налістів можна виділити ряд суттєвих відмінностей (табл. 13.4).

Якщо "старі" інституціоналісти залишилися аутсайдерами світової спільності вчених-економістів, то неоінституціоналісти змогли стати фаворитами. У! списку Нобелівських лауреатів з економіки вісім лауреатів так чи інакше належать саме до неоінституціонального напряму.
Згідно з авторитетною економічною енциклопедією "The New Palgrawe: A| Dictionary of Economics", до складу "нової політичної економії" (new political economy) включають шість основних напрямів неоінституціональних досліджень:
теорію суспільного вибору (public choice economics);
теорію прав власності (economics of property right);
теорію права і злочинності (economics of law, economics of crime);
політичну економію регулювання (political economy of regulation);
нову інституціональну економіку (new institutional economics) та нову економічну історію (new economic history).
У цьому переліку можна виділити сфери неоінституціонального аналізу, що знаходяться на межі між "економікс" та іншими суспільними науками, а саме:
а) економіко-noліто логічні дослідження (теорія суспільного вибору, політична економія регулювання);
б) економіко правові дослідження (теорія прав власності, права та злочинності);
в) економіко-соціологічні дослідження (нова інституціональна економіка);
г) економіко-історичні дослідження (нова економічна історія).
Стовбур сучасного інституціоналізму утворюють два напрямки — нео-інституційна економіка (neoinstitutional economics) та нова інституційна економіка (new institutional economics). Незважаючи на те, що назви здаються ідентичними, ці два напрями мають принципово різні підходи до аналізу інститутів. Обидва напрямки сформувалися або на основі неокласичної теорії, або ж під її помітним впливом. Так, перший напрям — неоінституціоналізм — залишає незмінним жорстке ядро неокласики. Залучення нового елемента до предмета аналізу інститутів відбувається за рахунок коригування положень із "захисної оболонки" неокласичної теорії. Саме тому неоінституціональну економіку, яка розвивалася, розширюючи та доповнюючи "економікс", часто наводять як приклад "економічного імперіалізму". Вторгнувшись у сферу інших наук про суспільство — права, соціології, психології, ідеології, політики, норми поведінки, сім'ї тощо — ця школа використовувала традиційні мікроекономічні методи аналізу, намагаючись дослідити різноманітні суспільні відносини з погляду раціонально мислячої "економічної людини". Тому стосунки між людьми тут розглядаються перш за все через призму взаємовигідного обміну та контрактів.
Другий напрям — нова інституційна економіка — навпаки, відображає спробу створити нову теорію інститутів, не пов'язану з колишніми постулатами неокласики.
Структура як старого, так і сучасного інституціоналізму та шляхи його еволюції у другій половині XX ст. досить складні. Так, до сих пір зберігається дуалізм "старого" інституціоналізму та неоінституціональних теорій. Поряд із зазначеними вище схемами класифікації умовно його можна розділити ще на три основні школи або "рукави":
індустріально-соціологічна школа,
школа суспільного вибору,
кон'юнктурна школа.
Індустріально-соціологічна школа продовжує технологічні традиції, закладені ще Т. Вебленом і представлена Г. Мюрдалем, А. Льюїсом, Дж. Ґел-брейтом, Е. Тоффлером, Д. Беллом та частково Ф. Перру та А. Сеном. У центрі уваги цього напрямку — проблеми переходу до постіндустріальної стадії розвитку, а також проблеми слаборозвинутих держав, пов'язані з незавершеною індустріальною модернізацією.
Школа суспільного вибору продовжує правничу традицію, закладену Дж. Коммонсом, і представлена Дж. Бьюкененом і Г. Таллоком, а також Р. Коузом. У центрі уваги — проблеми політичного вибору і його впливу на економіку, дослідження трансакційних витрат і зовнішніх ефектів — екстерналій.
Кон'юнктурна школа бере свій початок від В. Мітчелла і представлена Нобелівськими лауреатами С. Кузнецом, Дж. Мідом, Т. Шульцем, Дж. Тобі-ном, Ф. Модільяні та Р. Солоу, а також Б. Оліним. У центрі уваги стоять проблеми міжнародної торгівлі й конкурентних переваг, руху капіталів, циклів економічної кон'юнктури, забезпечення стійкого економічного зростання.
Поряд з цим, цілий ряд учених, що не вписуються у межі конкретно визначеного напрямку — Г. Беккер та Я. Корнаї, можна вважати близькими до інституціоналізму.
У більшості напрямів неоінституціоналізму основна увага звертається на правові аспекти економічного життя. Відповідно до контрактної (договірної) парадигми неоінституціоналізму, будь-які відносини між людьми розглядаються як взаємовигідний обмін, що закріплюється певними зобов'язаннями сторін. Саме способи регламентації договірних відносин визнаються найважливішою економічною інституцією.
Але єдиної класифікації інституціональних теорій до цього часу так і не склалося, і тому намагання врахувати наявність різноманітних підходів та взаємозв'язків між ними викликає певну складність при висвітленні проблем інституціональної економічної теорії. Сьогодні неоінституціоналізм становить цілу сукупність підходів, об'єднаних декількома спільними базовими ідеями.
О. Вільямсон як один із провідних теоретиків неоінституціоналізму запропонував таку класифікацію. Якщо неокласичній доктрині притаманна переважно технологічна орієнтація, яка передбачає, що обмін здійснюється миттєво і без витрат, що укладені контракти чітко виконуються, а межі економічних організацій (фірм) обумовлюються характером використовуваної технології, то неоінституціональна теорія виходить із організаційно-контрактної перспективи, де на перший план висуваються витрати, що супроводжують взаємодію економічних агентів.
У деяких концепціях, що належать до цього теоретичного напрямку, предметом вивчення є інституційне середовище, тобто фундаментальні політичні, соціальні та юридичні правила, у межах яких відбуваються процеси виробництва та обміну (конституційне, виборче, майнове, контрактне право та ін.). Вони представлені:
теорією суспільного вибору (Дж. Б'юкенен, Г. Таллок, М. Олсон та ін.) (публічна сфера), у якій акцент робиться на втратах, що породжуються діяльністю політичних інституцій;
та теорією прав власності (Р. Коуз, А. Алчіан, Г. Демсетц, Р. Познер та ін.) (приватна сфера), яка акцентує увагу на виграші у добробуті, який забезпечують правові інституції (судова система тощо). Організаційні структури, які, з урахуванням чинних правил, створюються економічними агентами на контрактній основі, вивчає теорія агентських відносин, що існує у двох основних версіях:
теорія механізмів стимулювання, яка досліджує організаційні схеми, що можуть забезпечувати оптимальний розподіл ризику між принципалом (власником) та агентом (менеджером);
"позитивна" теорія агентських відносин, що звертається до проблеми відокремлення власності та контролю і сформульована ще в 30-х pp. XX ст. А. Берлі та Г. Мінзом. Провідними представниками також є У. Меклінг, М. Дженсен, Ю. Фама, а центральним є питання стосовно контрактів, необхідних для забезпечення поведінки агентів, яка б найменшою мірою відхилялася від інтересів принципалів.
Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості, які обумовлюються вихідними теоретичними джерелами: традиційним інституціоналізмом та неокласикою. На відміну від старого американського інституціоналізму, неоінституціоналізм не тільки не протистоїть неокласиці, але сам є результатом об'єднання інституціональних та неокласичних методологічних підходів. Зокрема, активно використовуються такі провідні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки:
раціональний вибір та прагматизм;
методологічний індивідуалізм;
концепція "економічної людини";
максимізація корисності тощо.
Неокласична парадигма в структурі неоінституціоналізму зазнала суттєвої теоретичної модифікації з урахуванням сучасних економічних реалій. Згідно з епістеміологічним аналізом теорії, запропонованим Імре Лакатошем, базовими для неоінституціоналізму є твердження, що утворюють "жорстке ядро" неокласики, і без яких не може існувати жодна неокласична модель:
рівновага на ринку існує завжди, вона єдина і збігається з оптимумом за Парето (модель Вальраса — Ерроу — Дебре);
індивіди здійснюють вибір раціонально (модель раціонального вибору);
переваги індивідів стабільні й мають ендогенний характер, тобто на них не впливають зовнішні чинники.
Засновником неоінституціоналізму по праву вважається Рональд Коуз. У його статтях "Природа фірми" (1937) та "Проблема соціальних витрат" (1960) була вперше сформульована дослідна програма неоінституціоналізму, з якою пов'язані подальші зміни у захисній оболонці неокласичної теорії.
По-перше, розглядається ширший, ніж у неокласиці, спектр форм власності та контрактних форм, на основі яких здійснюється обмін. Так, нарівні з приватною, аналізуються колективна, державна, акціонерна форми власності й порівнюється їх ефективність у забезпеченні угод на ринку. Такою є дослідна програма теорії прав власності (її найбільш яскравими представниками є Р. Коуз, Р. Познер, С. Пейович) і теорії оптимального контракту (Дж. Стігліц, І. Макніл). Також тут потрібно згадати і теорію держави, відповідальної за встановлення та ефективний захист прав власності, теорію суспільного вибору (Дж. Б'юкенен, Г. Таллок), дещо на відокремленій позиції перебуває конституційна економіка (В. Ванберг), яка "відбрунькувалася" від теорії суспільного вибору (її специфіка полягає у комбінуванні елементів як неокласичної теорії суспільного вибору, так і "теорії порядку", що є частиною "старого" інституціоналізму.
По-друге, в неокласичну модель вводиться поняття інформаційних витрат, тобто витрат, пов'язаних із пошуком і отриманням інформації про угоду і про ситуацію на ринку в цілому. Хоча теорія інформації (Дж. Стіглер) і не безпосередньо належать до неоінституціоналізму, вона значно вплинула на його подальший розвиток.
По-третє, поряд із виробничими, або трансформаційними, витратами нео-інституціоналісти припускають існування транзакційних витрат. Під цим терміном, центральним для теорії транзакційних витрат (Р. Коуз, О. Вільям-сон), розуміються всі витрати, що виникають при здійсненні угод. Саме нова економічна історія (Д. Норт, Р. Фогель) виникла у результаті використання теорії транзакційних витрат та теорії прав власності для історичного аналізу.
Учення про транзакційні витрати має основоположне, фундаментальне значення в неоінституціоналізмі. Представники цієї школи вважають, що неокласична теорія звужує можливості свого економічного аналізу через те, що враховує лише витрати взаємодії людей з природою (трансформаційні витрати). Необхідно також брати до уваги і глибоко вивчати витрати взаємодії між людьми — транзакційні витрати. Детальніше їх можна визначити як витрати ресурсів (грошей, часу, праці тощо) для планування, адаптації та контролю за виконанням узятих індивідами зобов'язань у процесі відчуження та привласнення прав власності й свобод, прийнятого у суспільстві.
Неоінституціоналізм ґрунтується на двох фундаментальних передумовах:
соціальні інститути мають значення (принцип інститутоцентризму);
вони піддаються аналізу за допомогою стандартних інструментів економічної теорії.
Отже, принцип інститутоцентризму стверджує, що жодна галузь соціальної науки не в змозі ні виділити свій предмет як впорядковану єдність, ні вивчати його, відволікаючись від конкретної інституціональної форми соціального життя, тобто не беручи безпосередньо до уваги систему рефлексивних норм. Без участі цих норм не може існувати жоден механізм, що регулює спільну діяльність людей. Який би не був фактор, що впливає на процес спільної діяльності людей та його результати, він діє через інститути та завдяки інститутам. Будь-яке явище, що має соціальне значення, тобто таке, що так чи інакше співвідноситься з сенсом спільної діяльності, з намірами та очікуваннями людей, що беруть у ній участь, є явище інституційно впорядкованого, певним чином оформленого життя. Його не можна описати та причинно пояснити, минаючи інститути.
Найбільш міцно інституціоналізм пов'язаний з неокласичною теорією, від якої він бере свій початок. На рубежі 50—60-х pp. XX ст. економісти-неокласики зрозуміли, що мікроекономічні поняття та методи мають значно ширшу сферу використання, ніж передбачалося раніше. Вони почали використовувати апарат економічної теорії для вивчення таких позаринкових явищ, як расова дискримінація, освіта, охорона здоров'я, шлюб, злочинність, парламентські вибори, лобізм тощо. Це проникнення у суміжні соціальні дисципліни отримало назву економічного імперіалізму, провідним теоретиком якого є Г. Беккер. Такі звичні поняття, як "максимізація", "рівновага", "ефективність", почали використовуватися у значно ширшому колі явищ, які перш за все входили до компетенції інших суспільних наук.
Неоінституціоналізм — один із найбільш яскравих виявів цієї загальної тенденції. Його "вторгнення" у сферу правознавства, історії та організаційної теорії виявилося в перенесенні техніки мікроекономічного аналізу на різноманітні соціальні інститути. Але поза звичними межами стандартні неокласичні схеми самі почали піддаватися змінам і набувати нового вигляду.
Так, модель раціонального вибору за умов заданого набору обмежень становить ядро неокласичної теорії. Неоінституціоналізм використовує цю модель як базову, але звільняє її від ряду допоміжних передумов, якими вона завжди супроводжувалася, і збагачує її новим змістом. Неоінституціоналісти перш за все критикують традиційну неокласичну теорію за відступ від принципу методологічного індивідуалізму, згідно з яким реально діючими "акторами" соціального процесу визнаються не групи чи організації, а індивіди. Ні фірма, ні держава як колективні спільності не існують самостійно, окремо від своїх членів, і тому вони повинні пояснюватися з погляду цілеспрямованої поведінки індивідуальних агентів. Але, водночас, це не означає, що соціальні інститути завжди виникали згідно з раніше розробленим планом. Найважливіші з них не створювалися, а виникали стихійно, у процесі взаємодії багатьох індивідів, що мали на меті особисті цілі.
Завдяки послідовно здійснюваному принципу "методологічного індивідуалізму" в центрі уваги інституційної теорії перебувають відносини, що виникають всередині економічних організацій, тоді як у неокласичній традиції організація, фірма розглядалися як "чорний ящик", до якого дослідники не заглядали. У зв'язку з цим підхід неоінституційної теорії можна охарактеризувати як мікроекономічний.
Якщо неокласична теорія передбачала лише два види обмежень (табл. 13.5), неоінституційна теорія вводить ще один клас обмежень, що обумовлені інституційною структурою суспільства і виконують свою роль після економічного вибору, неокласика показу є людину як істоту гіперраціональну, а опортуністичну поведінку не розглядає, то неоінституціональна теорія характеризує людину реалістичніше, що знаходить своє вираження у двох найважливіших поведінкових передумовах цієї теорії — в обмеженій раціональності та опортуністичній поведінці.
Значна частина соціальних інститутів, як формальних, так і неформальних — традицій, звичаїв, правових норм, — покликана мінімізувати негативні наслідки обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки. Як наголошує О. Вільямсон, у соціальних інституціях мають потребу обмежено розумні морально небездоганні істоти. За відсутності проблем обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки потреба у багатьох інституціях просто відпала .
Нова інституційна економіка, як вже було зазначено, відображає спробу створити нову теорію інститутів, таку, що не пов'язана з попередніми постулатами неокласики і представлена такими основними теоріями:
теорією ігор (Дж. фон Нейман, О. Моргенштерн, Дж. Неш);
теорією неповної раціональності Г. Саймона;
економікою угод (Л. Тевено, О. Фавро, А. Орлеан, Р. Буайє).
У зв'язку з розвитком нової інституційної економіки відбулися зміни у "жорсткому ядрі" неокласики (табл. 13.6).
ак, теорія ігор завдала удару по моделі загальної рівноваги Вальраса — Ерроу — Дебре. Теорія ігор ґрунтується на припущенні, що:
може бути декілька точок рівноваги;
точки рівноваги не доконче збігаються з точками оптимуму за В. Парето;
рівноваги може не бути взагалі.
Модель раціонального вибору було піддано жорсткій критиці теорією неповної раціональності Г. Саймона. Поряд з цим, новою інституціональною економікою піддається сумніву ендогенний характер уподобань та їх стабільність. У найбільш розгорнутому вигляді програму нової інституцій-ної економіки подано в роботах представників економіки угод — Л. Тевено, О. Фавро, А. Орлеан, Р. Буайє, наймолодшого, кому вдалося пережити бурхливий розвиток напрямку інституційного аналізу. Економіка угод сформувалась в окремий напрямок у середині 80-х pp. XX ст. у Франції із представників неокласики, соціології, філософії тощо. У центрі її уваги перебувають угоди як найзагальніші межі взаємодії між індивідами