Тема 4. економічна діяльність
К.е.н., доц. Кудінова А.В.
Суспільний поділ праці
Сутність та види економічної діяльності
Міжнародний поділ праці та міжнародна економічна діяльність
Вивчення даної теми передбачає з’ясування студентом сутності категорії «економічна діяльність», її змісту та основних видів; ролі суспільного поділу праці в економічному розвитку, умов, в яких формується і реалізується міжнародна економічна діяльність.
Після опанування даної теми студент зможе використати набуті знання при написанні рефератів, есе, курсової роботи, підготувати науковий виступ по будь-якому виду економічної діяльності, специфіці суспільного поділу праці тощо, а також використати набуті знання при вивченні проблем, пов’язаних з економічною діяльністю, в Україні та в інших країнах світу.
Суспільний поділ праці
Поділ праці – це процес, при якому різні види обробки продуктів відокремлюються один від одного, створюючи все нові виробництва і галузі.
Особливості поділу праці:
1. поділ праці є історичною категорією. Це означає, що він перебуває у постійному русі, безперервно змінюється, що відбиває певний рівень розвитку продуктивних сил;
2. поділ праці не обмежується мікроекономічними явищами – в межах одного підприємства. Це певна система суспільної праці, яка складається у результаті якісної диференціації трудової діяльності в процесі розвитку суспільства;
3. поділ праці є причиною виникнення товарного виробництва. Проте він стає причиною тільки тоді, коли поділ праці відбувається одночасно з відчуженням виробників. А це означає, що виробники, між якими відбувся поділ праці, виступають як відокремлені власники. Обмежуючись певним видом виробничої діяльності, вони для задоволення своїх потреб змушені обмінювати власний продукт на інші продукти. Тільки у такій спосіб вони можуть задовольнити свої потреби. Обмін між різними власниками набуває форми товарообміну.
Розвиток поділу праці поглиблює товарний обмін, стає важливим процесом розвитку ринкової економіки.
Поділ праці є важливим чинником подолання суперечності між безмежними потребами і обмеженістю ресурсів. Однак цей чинник діє у певних межах і тому не стосується всіх економічних ресурсів, зокрема тих, що обмежені природою і не відновлюються після виробничого споживання. Інакше кажучи, поділ праці не може відновити запаси нафти, газу, вугілля, залізної руди та інших природних ресурсів.
Проте поділ праці може успішно долати обмеження виробничих можливостей. І це досягається завдяки тому, що поділ праці є важливим чинником підвищення продуктивності праці. Історія свідчить, що людство саме тому приділяло увагу поділу праці, що він зумовлював значне зростання її продуктивності.
Суспільний поділ праці – процес, що постійно розвивається і поглиблюється. Доведено, що поглиблення і всебічний розвиток суспільного поділу праці є загальним економічним законом функціонування продуктивних сил суспільства. Суспільний поділ праці в еволюційному розвитку економічних систем відіграє вирішальну роль. Він визначає не тільки структуру та організаційну побудову продуктивних сил, комбінацію факторів виробництва, а й базові відносини, що виникають між суб’єктами господарювання.
З огляду на складність генетичної природи суспільного поділу праці його однозначне теоретичне тлумачення неможливе. Про це свідчить розмаїття основних трактувань суспільного поділу праці як економічної категорії. Відповідно до них суспільний поділ праці є: складовою виробничих сил суспільства; технологічною формою існування виробничих сил; підсистемою економічних відносин суспільного виробництва; формою організації взаємодії виробничих сил і економічних виробничих відносин; способом функціонування останніх.
Ще в ХІХ ст. один з видатних представників економічної науки Дж.С.Мілль зазначав, що вплив поділу праці на виробництво набагато глибший, ніж можна уявити на підставі прийнятих тлумачень цього питання. Принципово для правильного розуміння категорії є два аспекти. По-перше, СПП – це комплексна категорія, яка пов’язує технологічний процес із суспільним процесом виробництва, тобто соціалізує технологічну будову виробництва, надаючи їй суспільних якостей. По-друге, суспільний поділ праці виступає як самостійна продуктивна сила, як фактор зростання суспільної продуктивності праці.
Першим великим суспільним поділом праці було відокремлення пастуших племен і поділ сільськогосподарського виробництва на землеробство й тваринництво. Це вже були зачатки виникнення товарного виробництва. Однак зауважимо, що обмін відбувався не всередині племен, а на стиках їх зіткнення. Причиною виникнення першого поділу праці був розвиток виробничого досвіду членів общин та поява принципово нових засобів праці, а головне – нових потреб.
Другий великий суспільний поділ праці – відокремлення ремесла, яке раніше було підсобним заняттям землероба, від сільського господарства. Передумовами виникнення другого поділу праці були поява металевих знарядь праці, винахід технології металообробки і підвищення продуктивності праці. Цей етап вважають особливо помітним кроком у зародженні товарного виробництва. Це сприяло подальшому зростанню продуктивної сили праці, її спеціалізації та кооперації, поглибленню обміну виробничої діяльності людей у зв’язку з виробництвом матеріальних і духовних цінностей, які використовує людина, виникненню гончарного виробництва, ткацтва, ковальського ремесла.
Третій суспільний поділ праці – ознаменувався відокремленням торгівлі (купецького капіталу). Торгівля стала самостійною галуззю господарства. Це був новий крок до розвитку товарно-грошових відносин.
Подальший поділ праці пов'язаний з виникненням і розвитком машинної індустрії, формуванням нових галузей виробництва. В промисловості поділ праці охопив підприємства, багато з яких почали спеціалізуватися на виробництві окремих видів продукції.
Вираженням прогресивного розвитку суспільного поділу праці стали галузева, територіальна і міжнародна спеціалізація виробництва, що досягла в сучасних умовах особливо глибоких масштабів.
В умовах всебічного поділу праці, масового виробництва товарів створюється сприятливі умови для дії економічного закону поділу праці. Суперечність закону проявляється між необхідністю масового виробництва в умовах ускладнення процесу праці, недостатнього рівня його продуктивності та обмеженими можливостями існуючої системи спеціалізації праці. Засобом подолання суперечності є поділ паці, що веде до зростання продуктивності праці. Кількісним вираженням закону є коефіцієнт ефективності поділу праці (Ке.п.п. = П1/П2, де П1, П2 – продуктивність праці відповідно до і після впровадження поділу праці). Формами вияву закону є, по-перше, територіальний поділ праці; по-друге, поділ праці між галузями суспільного виробництва і окремими підприємствами; по-третє, поділ праці між окремими працівниками, що обумовлений поділом праці на підприємстві.
Суспільний поділ праці може бути класифікований за вертикальними рівнями народногосподарської структури; основними організаційно-економічними формами реалізації; сферами суспільного виробництва; видами.
За вертикальними рівнями народногосподарської структури СПП можна зобразити як триповерхову піраміду, в основі якої знаходяться численні економічно самостійні суб’єкти господарського життя – підприємства та підприємці. Це рівень безпосереднього виробництва чи одиничний рівень СПП. Над ним розташована розгалужена надбудова (галузевий або частковий рівень). Верхній поверх становить невелика кількість господарських галузей, об’єднаних загальним рівнем суспільного поділу праці.
Рівні СПП окреслюють вертикальну структуру виробництва та його організацій в масштабах народного господарства країни та світової економіки в цілому. Ступінь деталізації техніко-економічних характеристик окремих видів праці зростає від вищого до нижчого рівня цієї структури – від загального поділу праці (між великими галузями виробництва: промисловість, сільське господарство, транспорт та зв'язок, торгівля тощо) через часткове (всередині великих галузей) до одиничного (подетальне, повузлове, технологічне).
Основними організаційно-економічними формами реалізації СПП є: спеціалізація виробництва, його кооперація, концентрація та комбінування.
Суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва є основою формування і розвитку товарних, у тому числі ринкових відносин.
Економічною формою поділу праці є спеціалізація. Спеціалізація – це поділ старих і формування нових галузей суспільного виробництва, а також поділ праці всередині галузі. Найголовнішою ознакою спеціалізації є виробництво певного продукту чи частини його. Спеціалізація веде до того, що виробник, як правило, виробляє продукцію не для себе, а для інших членів суспільства, отже, спеціалізація обумовлює об’єктивну необхідність товарного обміну між членами суспільства.
Наявність такого обміну внаслідок спеціалізації веде до удосконалення виробництва. Уже давно відомо, що відсутність спеціалізації, так звана самозабезпеченість у господарстві, породжує неефективність виробництва. В «Економіксі» Р.Макконелла та С.Брю відмічається, що «людина, яка береться за все, може бути досить яскравою особистістю, але вже продуктивністю праці вона явно не відзначається».
Які переваги забезпечує спеціалізація виробництва?
1. збільшується продуктивність праці. Це пов’язано з тим, що спеціалізація створює умови для організації безперервного (поточного) процесу виробництва, застосування найдосконаліших засобів праці, впровадження механізації та автоматизації виробництва, досягнення повного і ефективного використання технологічного устаткування, удосконалення структури підприємств.
2. спеціалізація дає можливість краще використати головну продуктивну силу – людину на основі врахування її індивідуальних відмінностей і здібностей. Як відомо, люди не однакові за своїми фізичними і розумовими здібностями. Є працівники, які відрізняються досить високою фізичною підготовкою. Вони можуть успішно виконувати важку роботу. Інші ж від природи не мають достатніх фізичних сил для важкої роботи, але здатні виконувати роботу, де переважає частка розумової праці. У таких людей є здібності до аналітичної розумової діяльності. Поділ праці дає можливість це враховувати.
3. спеціалізація на виконанні певної роботи формує кваліфікацію працівника. Давно відомо, що у більшості випадків людина не може однаково спритно виконувати багато видів діяльності. Проте вона може досягти неабиякої майстерності у деяких видах робіт.
4. спеціалізація у виконанні виробничих функцій веде до економії часу, позбавляє виробництво від зайвих витрат, особливо під час зміни одного виду діяльності іншим.
5. спеціалізація дає можливість краще використовувати регіональні особливості. Наприклад, в Україні у сільському господарстві немає потреби виробляти товарну продукцію за її видами в усіх регіонах країни. Так, картопля дає високі врожаї у Чернігівській, Житомирській, Волинській областях. А на Одещині, Херсонщині через природні умови її вирощують значно менше. На півдні України отримують високі врожаї пшениці, вирощують баштани та інші культури.
Проте спеціалізація має не лише переваги. Вона несе з собою і деякі негативні наслідки. У ряді випадків спеціалізація в промисловості робить працю робітників монотонною та нудною. Робітнику протягом дня, місяця, року треба виконувати одноманітну роботу – закручувати гайки або монтувати якусь одну деталь. Недоліком спеціалізації економісти називають і залежність суспільства від спеціалізованих працівників, а також складність виміру поділу праці, що призводить до непередбачених диспропорцій між ланками спеціалізованого виробництва (в одних регіонах виникають надлишки спеціалізованої продукції, що створює проблему їх реалізації, а в інших відчувається гостра нестача комплектуючих деталей та вузлів, що стримує розвиток виробництва).
Проте в кінцевому підсумку спеціалізація забезпечує більше переваг, ніж недоліків, і людство використовує цю форму організації виробництва для підвищення продуктивності праці.
Сьогодні у промисловості існують три види спеціалізації:
- предметна – спеціалізація підприємства на виготовленні однорідної закінченої продукції;
- подетальна – виробництво окремих частин і деталей головного продукту;
- технологічна (стадійна) – відокремлення окремих стадій єдиного технологічного циклу.
При аналізі промислового виробництва застосовується система показників спеціалізації:
- частка основної продукції в загальному обсязі продукції, що виробляється;
- кількість конструктивних і технологічно однорідних груп, видів і типів виробів;
- частка купованих комплектуючих виробів і напівфабрикатів, що одержані ззовні, в загальному обсязі продукції, яка виготовляється.
У сільському господарстві залежно від їхнього значення галузі поділяють на основні, додаткові та підсобні. Основні галузі визначають спеціалізацію господарства, регіонів, областей. Їхня частка в товарній і валовій продукції, матеріальних і трудових витратах найвища. Додаткові галузі створюються для раціональнішого використання робочої сили, засобів праці та відходів виробництва основних галузей. Підсобні галузі призначені для обслуговування основних і додаткових галузей, а також для переробки продукції, яка швидко псується і погано транспортується.
У сільському господарстві склались такі основні форми спеціалізації:
– зональна (територіальна) – виробництво в регіоні тих видів продукції, для яких є найсприятливіші природні та економічні умови;
– господарська – спеціалізація агропромислових і сільськогосподарських підприємств на виробництві певного виду продукції;
– внутрішньогосподарська – відокремлення підрозділів підприємств з виробництва чітко визначених видів робіт (або продукції);
– технологічна (стадійна) – перетворення окремих стадій (часткових процесів) єдиного виробничого процесу будь-якого кінцевого продукту на самостійні виробництва;
– внутрішньогалузева – господарства або їхні підрозділи займаються виробництвом різних продуктів, що є продукцією однієї галузі.
Спеціалізація тісно пов’язана з кооперуванням, розвиток якого заснований на посиленні та поглибленні спеціалізації.
Кооперація – це особлива форма тривалих раціональних виробничих зв’язків між спеціалізованими самостійними підприємствами порівняно з іншими підприємствами, які не мають таких зв’язків. Там де існує спеціалізація, має бути і кооперація. Ці організаційно-економічні форми взаємопов’язані й зумовлюють одна одну, перетворюють процес виробництва на суспільну комбінацію праці.
Залежно від рівня СПП та пануючої форми економічних зв’язків кооперація виробників набуває тієї чи іншої конкретної форми. На одиничному рівні, тобто на рівні окремих складних виробництв, кооперація має характер сталих прямих зв’язків між підрозділами підприємства. Кооперативні зв’язки між підприємствами здебільшого набувають форми товарних потоків, коли на основі ринкових розрахунків здійснюється обмін продукцією.
Відповідно до форм спеціалізації в промисловості існують три форми кооперування:
- предметне (агрегатне) – головне підприємство випускає кінцеву продукцію і отримує від інших підприємств різні вироби;
- подетальне – на головне підприємство надходять від ряду спеціалізованих підприємство вузли і деталі;
- технологічне – підприємство поставляє іншим підприємствам поковки, штамповки, литво, тобто продукцію окремих стадій виробничого процесу.
Концентрація виробництва як організаційно-економічна форма СПП виявляється в досягненні певного обсягу чи масштаб спеціалізованих підрозділів загальної кооперації виробництва. Концентрація засобів виробництва і робочої сили в окремому підприємстві здійснюється завдяки процесам нагромадження капіталу і формування кількісних пропорцій обміну.
Комбінування виробництва є формою раціоналізації виробничої кооперації в межах окремих складних виробництв. Основною метою комбінування є найбільш ефективне використання всіх факторів виробничого процесу на підприємстві, створення безвідходних технологій. По суті, комбінування презентує процес міжгалузевої інтеграції (багато профільне виробництво) на одиничному рівні суспільного поділу праці.