Структурна та інвестиційно-інноваційна політика

Національна економіка як відкритий системний об'єкт дослідження має певну структуру, є складною сукупністю елементів або підсистем, якій притаманні ознаки цілісності та взаємозв'язків між ними.

Залежно від способу аналізу економічних явищ та про­цесів розрізняють такі макроструктурні типи економіки:

— відтворювальна структура — співвідношення скла­дових відтворення, наприклад: виробництва, розподілу, обміну, споживання;

— територіальна (регіональна) структура — співвід­ношення районів, економічних регіонів та інших тери­торіальних утворень у виробництві ВВП, яке відображає територіальне розміщення продуктивних сил;

— соціально-економічна структура — співвідношен­ня між соціально-економічними секторами (приватнопід­приємницьким, колективним, державним) національної економіки;

— технологічна структура — співвідношення між технологічними укладами;

— зовнішньоекономічна структура — структура екс­портно-імпортних відносин різних галузей та територіаль­них утворень національної економіки із зарубіжними кра­їнами;

— галузева структура — співвідношення (пропорції) між підгалузями, галузями та групами галузей (міжгалу­зевими комплексами) у виробництві ВВП. її характер ви­значається сучасним станом суспільного поділу праці, про­цесами диференціації та інтеграції (кооперування й комбі­нування) в матеріально-технологічних підвалинах суспіль­ного виробництва.

Усі названі види структурних характеристик взаємопо­в'язані між собою, але провідна роль у цій єдності належить саме галузевій структурі, яка закладає підойми для всіх інших та безпосередньо визначає основні критеріальні ознаки "якості" національної економіки, зокрема:

— пропорційність — ступінь наближення структури суспільного продукту (сукупної пропозиції) до структури суспільних кінцевих та виробничих потреб (сукупного по­питу);

— прогресивність, що характеризується часткою у ВВП продукції новітніх галузей та виробництв, що сприяють прискоренню НТП;

— соціальну спрямованість, що визначається часткою у ВВП предметів споживання та послуг, що надаються на­селенню;

— ефективність — віддача від одиниці витрат при ви­робництві ВВП;

— екологічність, що обчислюється часткою ВВП, вироб­леного без порушень екологічних норм і вимог;

— економічну незалежність та безпеку, для якої ха­рактерна інноваційна самодостатність та відносна незалеж­ність провідних відтворювальних контурів від зовнішнього попиту й імпортованих ресурсно-товарних потоків, насам­перед, за рахунок диференціації зовнішніх сегментів збуту та ресурсних джерел.

Наведені внутрішні показники "якості" у поєднанні з характеристиками використання природно-ресурсного потенціалу країни набувають підсумкового зовнішнього вираження у конкурентоспроможності національної еко­номіки — здатності вітчизняної продукції перемагати у боротьбі за споживача на внутрішньому та зовнішньому ринках внаслідок оптимізації співвідношення "якість — сервіс — ціна" порівняно з зарубіжними аналогами, або її природно-ресурсної чи інноваційної унікальності. І, як наслідок, визначають місце національної економіки в ар­хітектоніці світових ринків.

Разом із статусом незалежної держави Україна отрима­ла й відповідну самостійність у формуванні різноманітних аспектів зовнішньоекономічної політики. Зокрема, еконо­мічна відкритість поставила її перед необхідністю швидкої й раціонально-ефективної самоідентифікації в складній системі розгалужених світогосподарських зв'язків з метою максимізації виграшу від виробничої інтеграції, міграції чинників виробництва та торговельних експортно-імпорт­них операцій.

Знаходження власної ніші в світовому господарстві є не тільки невід'ємною складовою стратегії економічного роз­витку, а й одночасно наслідком функціонування певної структурно-галузевої моделі економіки. Основне ж питан­ня полягає у тому, як буде обиратися конкретна модель та наскільки буде врахований при визначенні її секторно-га­лузевих параметрів та "локомотивів" зростання баланс внутрішніх та зовнішніх інтересів? Тобто, чи доцільно, апелюючи до слаборозвиненості української економіки, пасивно сприймати зовнішнє програмування напрямків структурних зрушень і погоджуватися з її послідовним перетворенням на індустріально-сировинну периферію й звалище екологічно брудних технологій, переобтяжене зовнішніми боргами? Чи навпаки, керуючись власними інтересами, створювати ефективні й вигідні для себе пра­вила гри.

Домінанта національних інтересів безсумнівна. Орієн­тація структурних трансформацій нарозбудову ефектив­ної та конкурентоспроможної економіки постіндустріаль-ного типу повинна стати стержнем стратеги й такти­ки економічного зростання, ^одночас ця стратегія як по­чаткова умова має врахувати основні характеристики успадкованої від СРСР структури економіки. А саме:

— переобтяженість економіки екологічно небезпечними ресурсомісткими базовими галузями й відповідна значна матеріало-, капітале- та енергомісткість, що в умовах від­сутності власних родовищ енергоносіїв (нафти, газу) обер­тається значною енергоресурсною залежністю від інших країн (насамперед, від Росії);

— значна частка галузей, що виробляють проміжний продукт;

— надмірно розвинений ВПК, на підтримку якого спря­мовувалося близько 20 % ВВП;

— недорозвиненість соціальної сфери та галузей, що визначають НТП;

— технологічна відсталість кінцевих виробництв та не­спроможність задовольняти повною мірою внутрішній споживчий попит;

— переважна орієнтація на задоволення потреб союзної кооперації, зокрема 80 % матеріального виробництва було орієнтовано на кооперацію з підприємствами інших рес­публік;

— недорозвинена інфраструктура (транспортна, енерге­тична, інформаційна, комунальна, соціальна).

За перше десятиріччя незалежності України динаміка та напрямки структурних зрушень зазнали суперечливого впливу як позитивних, так і негативних чинників.

Як відомо, формування галузевої структури економіки відбувається під впливом багатьох чинників, основними серед яких є структура попиту на внутрішньому ринку та структура зовнішнього попиту на продукцію вітчизняних товаровиробників. В Україні ж унаслідок загального зни­ження рівня життя, зубожіння значних верств населення і відповідного скорочення кінцевого попиту вплив першого чинника практично зводиться нанівець. Як наслідок — ви­значення ззовні напрямків структурних зрушень. Йдеться не тільки про зовнішнє стимулювання розвитку видобув­них галузей та галузей первинної переробки, а й про відоме блокування (через захоплення значних ринкових сегмен­тів) розвитку деяких галузей. Останнє стає можливим завдя­ки необґрунтованій зовнішньоекономічній політиці держа­ви, зокрема відмові від захисту національного ринку (навіть від недобросовісної конкуренції). Першими "жертвами" надмірної відкритості економіки стають легка промисло­вість та машинобудування.

Статистичні дані переконують, що трансформація галу­зевої структури в Україні в 90-х pp. відбувається поза про­гресивною тенденцією. Скорочення капіталовкладень у АПК, житлове будівництво та легку промисловість, систе­матичне недоінвестування галузей і виробництв, що визна­чають НТП (насамперед машинобудування), — усе це при­зводить до подальшого поглиблення диспропорцій у струк­турі суспільного виробництва, до технологічної деградації матеріально-технічної бази національної економіки.

Ці обставини суттєво відрізняють перехідну економіку України від економіки ринкового типу, в якій під час кла­сичної циклічної депресії чи структурної кризи відбуваєть­ся "творче" руйнування наявної технологічної структури і будується фундамент для подальшого економічного зрос­тання.

Починаючи з 1999р. ситуація дещо покращилася. Цьо­му значною мірою посприяла стабілізація інфляційних процесів, вдосконалення правового поля та переорієнтація економічної політики у напрямку посилення уваги до фун­даментальних відтворювальних процесів і відповідна зміна пріоритетів. Реалії довели, що регулюючі заходи, котрі від початку спрямовувалися не на економічне зростання, а на лібералізацію, приватизацію, фінансову стабілізацію та інші типові засоби монетаристської політики, не сприяють досягненню сталих у довгостроковій перспективі позитив­них результатів.

Але остаточне вирішення проблеми неможливе без ак­тивної економічно обґрунтованої державної структур­ної політики, оскільки новостворені ринкові форми в умовах НТП самотужки неспроможні адекватно реагувати на стратегічні суспільні потреби та забезпечувати швидкі цілеспрямовані зміщення в економічній структурі.

Структурна політика — це сукупність державних заходів, орієнтованих на встановлення структурних параметрів національної економіки, необхідних для під­тримки динамічної макроекономічної рівноваги і сталого економічного зростання. В конкретних історичних умовах України основними завданнями економіки є:

— зміцнення технологічних порівняльних переваг віт­чизняних товаровиробників відносно зарубіжних конку­рентів;

— зменшення залежності національної економіки від імпорту товарів і ресурсів;

— збільшення частки ресурсозаощадливих виробництв та галузей "високих технологій";

— підвищення рівня внутрішньої збалансованості еко­номіки за рахунок переорієнтації виробництва засобів ви­робництва на найбільш повне задоволення потреб міжгалу­зевої кооперації;

— створення розвиненого споживчого сектору економі­ки та сфери послуг.

Існуюча в економічній системі будь-якого рівня (мік-ро-, мезо-, макро-, мега-) суперечність між необмеженими зростаючими потребами та обмеженими ресурсами поро­джує необхідність концентрації останніх на пріоритетних напрямках соціально-економічного розвитку й визначає стрижень структурної політики — селективний підхід ( таргетування).

Таргетування (від англ. target — ціль, мішень) — кон­центрація ресурсів на пріоритетних напрямках соціально-економічного розвитку та на об'єктах (галузях, підприєм­ствах), підвищення ефективності діяльності яких сприяє підвищенню ефективності та конкурентоспроможності національної економіки в цілому.

Тому вибір галузей — національних пріоритетів є пер­шою за логікою та значущістю складовою структурної по­літики. Процедура вибору має два етапи. На першому з ряду альтернатив (табл. 4.1) визначається бажаний структурний тип економіки та загальні відповідні йому пріоритети роз­витку.

На другому відбувається конкретизація пріоритетів з урахуванням національної специфіки. Основними чинни­ками відбору галузей — національних пріоритетів є:

— місце країни у міжнародному поділі праці, її конку­рентні переваги;

— експортний потенціал галузі;

— перспективи попиту на продукцію галузі на внутріш­ньому ринку;

— рівень залежності галузі від імпорту сировини й об­ладнання;

— екологічність;

— стадія життєвого циклу галузі;

— додана вартість, створена на одного зайнятого в га­лузі.

Структурна та інвестиційно-інноваційна політика - student2.ru

Що ж стосується України, то її загальний стратегічний вектор розвитку — розбудова змішаної соціально орієнто­ваної економіки постіндустріального типу. Трансформація індустріальної економіки в постіндустріальну передбачає

орієнтацію на розвиток наукомістких виробництв, спожив­чий сектор та сферу послуг і, як наслідок, на формування "зон зростання" у цих напрямках.

Якщо ж взяти до уваги такі конкурентні переваги Ук­раїни, як запаси корисних копалин, які є значними за об­сягом та з вигідним розташуванням (залізна й марганцева руди, сірка, ртуть, титан, рідкоземельні метали, уран, мі­неральні солі, гіпс, граніт, мармур тощо); родючі сільсько­господарські угіддя, що становлять приблизно 1/4 світових запасів чорнозему; відносно високий рівень кваліфікації певних категорій працівників при відносно низькому рівні оплати праці; розвинуту систему науково-дослідницьких, проектно-конструкторських закладів та експерименталь­них баз, як основи для розробки та впровадження нових технологій; масштабність основних виробничих фондів в окремих галузях економіки (металургії, хімії, нафтопере­робній, важкому машинобудуванні тощо); вигідне транс­портно-географічне положення та наявність розгалуженої транспортної інфраструктури; привабливі природнокліма-тичні умови в ряді регіонів, особливо в Криму та Закарпат­ті, то можна визначити сектори і галузі — національні пріоритети України. Ними є, зокрема, агропромисловий комплекс, харчова промисловість, важке та високотехно-логічне машинобудування, аерокосмічна галузь, суднобу­дування, окремі наукомісткі високотехнологічні виробни­цтва (виробництво зварювальної апаратури, порошкова металургія, виробництво нових видів матеріалів із специ­фічними властивостями, біотехнології тощо), сфера послуг (передусім транспортних, оздоровчого туризму, інжинірин­гових, освітніх).

Після завершення етапу визначення пріоритетів послі­довно-паралельно відбуваються:

— розробка на державному рівні довгострокових інди­кативних планів та цільових програм структурної перебу­дови. При цьому на особливу увагу заслуговують техноло­гічні зв'язки, що існують між підтримуючими та супутніми галузями. Наприклад, розвиток важкого машинобудуван­ня залежить від обсягів виробництва металів кольоровою і чорною металургією, які, у свою чергу, безпосередньо пов'язані з масштабами розвитку рудовидобувної і вугіль­ної промисловості тощо. Така система технологічно пов'я­заних галузей (провідної, супутніх та підтримуючих) отри­мала в економічній теорії назву кластер.

Інвестиційно-структурна політика повинна зачіпати усі складові кластера і розвивати їх відповідно до потреб про­відної галузі. Також необхідно враховувати, що досягнення ефекту в основному виробництві неможливе без ув'язки останнього з розвитком виробничої інфраструктури. Більш того, одержаний ефект перекриється великими народно­господарськими втратами, якщо цей розвиток не буде комп­лексним і взаємозв'язаним за часом і масштабами;

— здійснення заходів щодо стимулювання міжгалузе­вого переливу капіталів відповідно до національних пріо­ритетів;

— реалізація національної програми планомірного згор­тання безперспективних галузей та секторів економіки;

— розроблення й виконання програм з підготовки та пе­репідготовки робочої сили. Здійснення структурної перебу­дови потребує поетапного, планомірного впливу держави на формування раціональної (адекватної потребам суспільного виробництва) зайнятості, яка забезпечує концентрацію людських ресурсів на пріоритетних напрямках розвитку. За невиконання цієї умови досягнення бажаних якісних структурних змін виявляється проблемним. Невідповід­ність професіонально-кваліфікаційної структури сукупного працівника потребам виробництва призводить до двояких наслідків: з одного боку, до виробничого процесу залучати­меться недостатньо кваліфікована робоча сила, що в підсум­ку спричинить зниження темпів зростання продуктивності праці, з іншого, — це створює реальні передумови для ма­сового структурного безробіття, руйнівні наслідки якого добре відомі світовій економічній практиці.

Провідним елементом структурної політики спра­ведливо вважають інвестиційну політику. Справді, галузеві пропорції не встановлюються самі собою. Вони залежать від розмірів коштів, спрямованих у ті чи інші галузі. Тому справедливо стверджувати, що необхідною умовою вдоско­налення галузевих пропорцій національної економіки є ефективна інвестиційна політика.

Найвагомішою з причин, що стримують перехід націо­нальної економіки України до стадії стабільного економіч­ного зростання на засадах структурного та якісного онов­лення товаропродукуючої сфери, є досить низька актив­ність процесів капіталотворення. Серед руйнівних наслід­ків хронічного недоінвестування реального сектору особ­ливо слід виділити:

— значне прискорення процесів морального та фізично­го старіння матеріально-технічної бази суспільного вироб­ництва;

— посилення структурної диспропорційності;

— зниження ефективності використання економічних ресурсів, породження негативного мультиплікаційного ефекту.

Приведений у дію систематичним зменшенням інвести­ційних ін'єкцій в українську економіку, мультиплікатор-акселератор прискорює спад виробництва, що, у свою чергу, розмиває економічну та соціальну базу реформ, ско­рочує інвестиційні можливості мікрорівня національної економіки та послаблює мотивацію інвестиційної поведін­ки суб'єктів господарювання.

Статистика свідчить, що з 1990 до 2000 р. інвестиційні витрати (у порівняльних цінах 1990 р.) суб'єктів господа­рювання усіх форм власності зменшились на 57 %, а їх основний компонент — капіталовкладення, відповідно на 70 %. У першому півріччі 2002 р. інвестиційна квота у ВВП становила 18 % . Враховуючи ж, що для ефективного фун­кціонування економіки загальний обсяг інвестицій в основ­ний капітал залежно від фази економічного циклу повинен коливатися у межах 20—25 % від ВВП, можна стверджу­вати, що інвестиційні потреби української економіки задо­вольняються лише на 85 %.

Негаразди в інвестиційній сфері пояснюються цілою низ­кою причин, серед яких найзначущими є такі:

— значний інвестиційний ризик, викликаний соціаль­но-економічною та політичною нестабільністю;

— мінливість і непередбачуваність законодавчої бази;

— дезінтеграція реального та фінансового секторів еко­номіки;

— зміна форми власності у сертифікаційному варіанті, орієнтованому на трансформацію державної власності у колективну, не сприяє становленню реального власника, здатного забезпечити мобілізацію інвестиційних ресурсів. Причини цього явища полягають, зокрема, і в особливостях поведінки трудового колективу як суб'єкта інвестиційної діяльності: його характерною ознакою є надання переваги зростанню поточних доходів замість здійснення значних інвестицій та впровадження трудозберігаючої техніки і тех­нологій;

— загальне скорочення державних видатків, обмеження їх головним чином соціальними потребами позбавляє рин­ків збуту та інвестицій підприємства, що були зорієнтовані переважно на державний попит та підтримувалися виключ­но централізованим розподілом інвестиційних ресурсів;

— фінансова піраміда облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП). Розміщуючи ОВДП на фінансовому рин­ку, ініціюючи підвищення ставки відсотка, встановлюючи ставку дохідності ОВДП на рівні 50—60 % (період 1996— 1999 pp.) та відкриваючи легальний шлях отримання при­бутків на рівні, що значно перевищує середню рентабель­ність реальних інвестицій (10 %), держава одночасно поз­бавляє товаропродукуючий сектор стимулів до інвестицій­ної діяльності та необхідних кредитних ресурсів;

— надмірний рівень оподаткування. В Україні ставка податку на прибуток юридичних осіб — безпосередніх суб'єктів інвестиційних процесів — дорівнює 25 % , що формально відповідає рівню розвинених країн. Однак ре­альна величина "податкового тягаря" для суб'єктів госпо­дарювання значно вища. Враховуючи необхідність здійснення відрахувань у різноманітні бюджетні та позабюджет­ні цільові фонди, сплати податків, що входять до складу ці­ни (ПДВ, акцизний та гербовий збори), фактичний рівень оподаткування економічних результатів виробничої ді­яльності досягає рівня 75—85 %, що не має аналогів у ци­вілізованому світі;

— значне податкове навантаження на товаровиробників змушує частину підприємств обирати шлях приховування від держави результатів своєї економічної діяльності та відходити у "тінь". Зважаючи на ризик у разі реалізації будь-якого значного інвестиційного проекту "проявити" себе, тіньовий сектор, де, за оцінками експертів, обертаєть­ся понад 50 % грошової маси, майже не бере участі у реалі­зації виробничих інвестиційних програм. Його інтереси концентруються на короткострокових торговельних опера­ціях спекулятивного характеру і перебувають поза вироб­ничою сферою;

— жорстке формальне планування обсягів грошової маси без урахування її важливих складових (неплатежів та іноземної валюти) та за відсутністю надійних оцінок попи­ту на гроші і швидкості їх обігу спричиняє систематичне заниження прогнозних темпів інфляції і зниження реаль­ної грошової маси, що викликає нестачу обігових коштів у підприємств, кризу неплатежів, дефіцит грошей та їх над­мірно високу "ціну" — ставку відсотка. Позбавлені обігових коштів та кредитних ресурсів*, підприємства сповільнюють виробничий процес та скорочують обсяги виробництва;

— відплив капіталів за кордон. За оцінками фахівців, за роки незалежності Україна втратила від 20 до 40 млрд дол. і стала донором більш розвинених економік;

— доларизація економіки (внутрішня втеча капіталів). Серед причин зростання валютних накопичень: необхід­ність збереження високої ліквідності накопичень на випа­док покриття тимчасової неплатоспроможності в періоди хронічних затримань виплат заробітної плати; недовіра до функціонуючих фінансово-кредитних інститутів, пов'язана з небезпекою повної втрати вкладів; розрив між темпами інфляції та індексацією вкладів тощо.

Серед негативних наслідків внутрішньої (доларизація) та зовнішньої втечі капіталів такі: скорочення внутріш­ніх інвестиційних ресурсів і створення штучного попиту на зовнішні кредити; в країну не реінвестується прибуток, отриманий від капіталу-втікача; звужується бази оподат­кування, скорочуються фінансові можливості державного бюджету, його дефіцит, а у перспективі — зростання дер­жавного боргу; зниження стійкості всіх сегментів фінансо­вого ринку та зменшення валютних резервів країни.

Умовно "триєдиний" механізм вилучення інвестиційних ресурсів із реального сектору економіки, головними взає­мозалежними компонентами якого стали ОВДП, надмірне податкове навантаження і відплив капіталів за кордон по­дано нарис. 4.4.

Подолання негативних явищ та процесів у інвестиційній сфері потребує конструктивної інтенсивної інтервенції держави, формування та розбудови адекватного умовам перехідного періоду механізму державного регулювання інвестицій.

Отже, провідна роль держави— суб'єкта регулюван­ня інвестиційних процесів та держави — безпосереднього інвестора в економіці перехідного періоду України зумо­влюється:

— становленням паростків нового типу відтворення (на­самперед, йдеться про виробництва п'ятого технологічного укладу) і стратегічних структурних складових конкурен­тоспроможності. Зрозуміло, зазначені паростки поки що не можуть розвиватися на власній основі, насамперед інвестиційній, і потребують відповідної державної під­тримки;

— реальним сполученням старого і нового типів відтво­рення, необхідністю забезпечення їх прогресивної еволю­ційної трансформації і вирішенням пов'язаних із цим про­блем;

Структурна та інвестиційно-інноваційна політика - student2.ru

— нерозвиненістю та функціональною недостатністю новостворених ринкових форм, насамперед інвестиційної інфраструктури, і саморегулюючих механізмів, неспро­можних самотужки забезпечувати оптимізацію протікання інвестиційних процесів на макрорівні;

— "неринковим" характером економічного середовища, характерними ознаками якого є значна частка державного сектору, переобтяженість економічної структури базовими галузями та виробництвами військово-промислового ком­плексу, надмонополізованість, наявність могутньої тіньової економіки, специфічна поведінка суб'єктів господарюван­ня, сильні історичні традиції державного патерналізму та управління.

Набір функцій, котрі належать до компетенції держави у розвиненій ринковій економіці, повинен стати базовим і для української держави, але бути скоригованим з ураху­ванням національної економічної специфіки.

Подвійне втручання держави в інвестиційну сферу (як суб'єкта регулювання та прямого інвестора) знаходить своє вирження в інвестиційній політиці. Інвестиційна політи­ка — цілеспрямована діяльність держави щодо встановлен­ня кількісно-структурних параметрів інвестиційних про­цесів, необхідних для нормального протікання розширено­го відтворення та підтримки сталої динамічної макроеко-номічної рівноваги. її пріоритетне завдання — забезпечи­ти умови для накопичення критичної маси інвестиційних ресурсів, регулювання їх структурно-кількісних парамет­рів, необхідних для виходу на траєкторію економічного зростання, формування нового екологічно безпечного со­ціально-інноваційного типу розширеного відтворення.

Досягнення вказаної цільової настанови можливе лише за допомогою цілісного комплексу органічно взаємодіючих регулюючих заходів, які посилюватимуть спонукатимуть завдяки односпрямованому тиску на стимули до інвесту­вання з боку усіх складових системи державного регулю­вання інвестиційних процесів. До переліку необхідних скла­дових проактивної інвестиційної політики належать:

— полегшення податкового пресу на національних то­варовиробників та інвесторів;

— реструктуризація державних видатків та підвищення їх ефективності щодо регулювання інвестиційних про­цесів;

— здійснення заходів щодо зменшення ставки відсотка за кредитами і відповідного багаторазового збільшення обсягів кредитування реального сектору комерційними банками;

— активізація механізмів дедоларизації економіки;

— перекриття каналів "втечі капіталів".

Початок XXI ст. знаменує собою завершення епохи ін­дустріалізації й початок ери постіндустріального інформа­ційного суспільства, в якому провідна рушійна роль нале­жить НТП і формам його реалізації — інноваціям. Стрімкі ендогенні зміщення у відтворювальнотехнологічних осно­вах національних економік та рухливість глобальної струк­тури геоекономічних взаємозв'язків потребують динаміч­них підходів у дусі Й. Шумпетера і М. Портера. В цих умо­вах саме максимізація інноваційного потенціалу стає не тільки найвагомішим чинником сталого екологобезпечного розвитку соціально-економічних систем будь-якого рівня економіки, а й основним каталізатором підвищення продук­тивності праці та прискорення відтворювальних процесів. Динамічний ефект інновацій також знаходить вияв у ство­ренні відтворювальних контурів, адекватних за технологіч­ним рівнем виробничому потенціалу споріднених галузей індустріально розвинених країн, що сприяє трансформації торговельно-посередницької моделі зовнішньоекономічних зв'язків у виробничо-коопераційну. Останні обставини є надзвичайно актуальними для України.

Перетворення національної економіки на інноваційний простір з повнокровно функціонуючим науково-технічним комплексом можливе лише за умов наявної довгострокової комплексної стратегії економічного розвитку, пріоритети та механізми реалізації якої знаходять своє втілення в ін­новаційній політиці.

Інноваційна політика — цілісна система заходів щодо формування, розвитку й активізації інноваційного потен­ціалу на всіх рівнях економіки, від його глибинної дина­мічної першооснови — креативної складової сутнісних сил людини — до завершально-реалізаційних виробничо-техно­логічної та/або інформаційної форм. Державна інновацій­на політика має за кінцеву мету створення моделі іннова­ційного розвитку, яка за своїми рушійними силами, векто­рами інтеграції, масштабами й результатами корелює з загальною стратегією економічного зростання.

Змістовні характеристики зазначених та інших видів інноваційних процесів не можуть бути однаковими в різних соціально-економічних умовах, але у своєму конкретно-історичному поєднанні разом із комплексом підтримую­чих механізмів утворюють специфічну національну модель інноваційного розвитку. Контури української моделі вже намічені, але ще не чітко окреслені. її основна ідея: розви­ток на випередження, технологічне лідерство на основі власних зусиль та раціонального вдосконалення ліцензій­них запозичень.

Відповідно, основними механізмами, спрямованими на збереження й відповідну розбудову інноваційного потен­ціалу на макрорівні економіки України є:

— формування інноваційної індустрії нового типу й ін­новаційної інфраструктури; .

— вдосконалення нормативно-правової бази в іннова­ційній сфері, насамперед інституту інтелектуальної влас­ності та поширення інноваційної ідеології господарської діяльності;

— державне програмування і регулювання НТП;

— створення системи стимулів для переорієнтації не­державних інвестиційних потоків у галузі високих техно­логій;

— підвищення ролі конкуренції у сфері розробки й ви­робництва наукомісткої продукції шляхом проведення конкурсу серед найбільш ефективних НДДКР при обов'язковому державному фінансуванні пріоритетної частки ві­дібраних робіт;

— розбудова системи освіти, орієнтованої на розвиток креативних (творчих) властивостей особистості, підвищен­ня її інноваційного потенціалу;

— встановлення високих загальноосвітніх та професій­но-кваліфікаційних стандартів, створення дієвої системи державного контролю за їх дотриманням у недержавних освітніх закладах3;

— активна державна підтримка інноваційно орієнто­ваної підприємницької діяльності, зокрема венчурного біз­несу.

В економіці України на мезорівні необхідно забезпечи­ти: формування механізмів недержавної підтримки інно­ваційної діяльності (суспільні фонди, конкурси, приватні інноваційні фонди тощо); подолання дезінтеграції науки та виробництва; створення регіональних ринків високих тех­нологій та наукових відкриттів; на мікрорівні потрібно за­безпечити формування механізмів, в яких оптимально поєднуються економічні та соціально-творчі стимули до новаторської діяльності робітників і службовців та сприя­ти становленню дієвої системи страхування інноваційних ризиків.

Окрім заходів яскраво вираженого стимулюючого харак­теру, держава повинна паралельно з їх реалізацією задіяти програми щодо пом'якшення чи нейтралізації негативних екстерналій інноваційної діяльності. Насамперед, струк­турного безробіття, що виникає внаслідок "витискування" людської праці автоматизованими та напівавтоматизова-ними виробничими лініями.

3 Зокрема досвід розвинених країн світу переконує, що у мінімально необхідний набір знань сучасного інженера або службовця середньої ланки управління повинні входити на­вички професійного користувача комп'ютерною технікою, володіння кількома (не менше двох) іноземними мовами, фундаментальні знання базових дисциплін та загальні прин­ципи математичного моделювання.

Вправи

Наши рекомендации