Методологія маржиналізму та його основні школи. Американська та кембриджська школи маржиналізму

Наприкінці XIX ст. на зміну класичній політичній економії остаточно прийшла маржинальна економічна концепція, яка з часом стала основою для неокласичної економічної теорії. Ця зміна була зумовлена певними економічними причинами, а саме глибокими якісними змінами в структурі виробництва та структурі споживчих потреб, методах управління економікою. Розвиток науково-технічного прогресу вплинув на прискорення розвитку ринкових відносин, що призвело до утворення монополій та посилення взаємозалежності суб'єктів економіки. Підприємці почувалися незахищеними в умовах стихійного ринку, який міг привести їх як до успіху, так і до розорення. Тому вони покладалися на обґрунтовані рішення про обсяги виробництва та продажу, рівень цін тощо. Маржинальна економічна теорія стала певною формою відображення цих прагнень. Появі нової економічної теорії сприяли також еволюція філософії, соціології, психології, прогрес точних наук та криза класичної політичної економії, в якій за майже двісті років еволюції пройшла певна переоцінка цінностей.

Маржиналізм став досліджувати закономірності економічного розвитку на рівні фірми (підприємства) та поведінку окремого суб’єкта господарювання в умовах ринку, застосовуючи при цьому аналіз граничних економічних величин. В економічній теорії така суттєва переоцінка цінностей класичної політичної економії наприкінці XIX ст. отримала назву “маржинальної революції”. Цей термін першим застосував у 1886 р. один із засновників маржиналізму Л. Вальрас.

Фундаторами маржиналізму є представники кількох економічних шкіл: австрійської (К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк), математичної (Л. Вальрас, В. Джевонс, В. Парето та ін.), кембриджської (А. Маршал) і американської (Дж. Б. Кларк).

Але згодом з’ясувалось, що маржиналізм мав попередників. Найбільш раннім серед них був німець Йоганн-Генріх фон Тюнен (1783–1850). У своїй книзі “Ізольована держава” (1826) він вивів закони граничного аналізу в економічній системі, довівши, що найбільший чистий дохід досягається тоді, коли сума граничних витрат на фактори виробництва буде дорівнювати граничній цінності продукту.

Наступним був французький математик Антуан Курно (1801–1877), який у 1838 р. у книзі “Дослідження математичних принципів у теорії багатства” сформував поняття економічної рівноваги, вивів математичні основи граничного аналізу в економіці, запропонував і дослідив модель дуополії, увів поняття “функція попиту”, “еластичність попиту” та ін. Однак він вважав, що можливостей математичного аналізу недостатньо для дослідження проблем загальної ринкової рівноваги. Майже через сорок років Л. Вальрас спростує цю думку та доведе головні принципи вирішення цієї проблеми, а у ХХ ст. Дж. М. Кейнс розробить модель рівноваги економічної системи в цілому.

Але найбільш вагомий вклад у розвиток неокласичної теорії вніс німецький юрист Герман Генріх Госсен (1810–1858), який у 1854 р. у праці “Розвиток законів суспільного життя і правил людської діяльності, які з цього випливають” сформулював економічні принципи, які в сучасній літературі відомі як “закони Госсена”.

Перший закон Госсена стверджує, що зі зростанням запасу певного блага його гранична корисність зменшується, а другий – що оптимальна структура споживання (попиту) досягається за рівності граничних корисностей усіх благ, що споживаються.

У надрах маржиналізму співіснували різні підходи до принципів економічного аналізу. Економісти “австрійської” школи (К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк) аналізували економічні явища на основі причинно-наслідкової залежності, намагаючись, зокрема, знайти кінцеву основу ціни.

Представники “кембриджської” (А. Маршал) та “американської” (Дж. Б. Кларк) шкіл та економісти-математики (Л. Вальрас, В. Парето та ін.) вважали такий аналіз неприпустимим та застосовували функціональний аналіз, виявляючи залежності між економічними явищами і процесами без дослідження причин та наслідків. При цьому широко застосовувались математичні та статистичні методи аналізу.

Треба зазначити, що представники усіх маржиналістських шкіл вважали, що в економічних дослідженнях треба звільнитись від класового підходу, характерного для класичної політичної економії. Вони навіть відмовились від класичного терміну “політична економія”, замінивши його більш нейтральним – “економікс”. Першим це запропонував В. Джевонс, але в науковий обіг його ввів А. Маршалл. Ця пропозиція була схвалена більшістю англійських та американських теоретиків, і лише у 30-х роках ХХ ст. Дж. М. Кейнс “відродив” термін “політична економія”.

У “маржинальній революції” виділяють два етапи:

- перший етап – “ранній маржиналізм” – охоплює 70–80-ті роки XIX ст., коли К. Менгер, Л. Вальрас, В. Джевонс та їх послідовники обґрунтували та узагальнили маржиналістські ідеї;

- другий етап – формування на ґрунті маржиналізму неокласичної теорії – розпочався у 90-х роках XIX ст., коли на перший план вийшли теорії А. Маршала, Дж. Б. Кларка та В. Парето.

Існують певні особливості еволюції маржиналізму. По-перше, маржиналізм початкового етапу робив акцент на значенні економічного аналізу попиту, тоді як класики більш аналізували проблеми виробництва, тобто пропозиції. З часом неокласики обґрунтують необхідність одночасного вивчення сфер попиту та пропозиції. По-друге, маржиналісти початкового етапу використовували причинно-наслідковий аналіз, а неокласики – функціональний аналіз економічних явищ і процесів. По-третє, розвиток функціонального аналізу на етапі формування неокласичної теорії здійснювався разом з розвитком метода математичного моделювання економічних процесів як засобу реалізації концепції економічної рівноваги на мікрорівні.

Як вже згадувалось, перший етап «маржинальної революції» пов’язаний насамперед з творчістю економістів австрійської школи, яку часто називають школою граничної корисності. Засновник цієї школи К. Менгер досліджував, як і його попередники-класики категорію вартості (цінності), але не у зв’язку з витратами виробництва, а у зв’язку з граничною корисністю. Тому Менгер первинною вважає не сферу виробництва, а сфери споживання та обігу, де й виявляється корисність блага.

Як дослідника Менгера насамперед цікавив мікроекономічний аналіз, або індивідуалізм, тобто виявлення економічних відносин і показників на рівні окремого суб’єкта господарювання (за термінологією Менгера – «господарство Робінзона»). Менгер вважав, що всі економічні проблеми можна виявити та вирішити на рівні окремого індивіда (мікрорівні) з урахуванням феномену власності та рідкісності економічних ресурсів.

Особливістю економічних поглядів Менгера і всієї австрійської школи стало виявлення причинно-наслідкових зв’язків економічних явищ, що виявилося у поділі життєвих благ на «порядки» та обґрунтуванні принципу їх «компліментарності» (доповнюваності).

При розробці теорії цінності, яка визначається граничною корисністю, Карл Менгер заново «відкрив» так звані закони Госсена, вважаючи, що гранична корисність певного блага визначається індивідуальною потребою в ньому та рідкістю цього блага. Менгер сформував принцип спадної корисності, за яким цінність однорідного блага визначається тією найменшою корисністю, якою володіє остання одиниця запасу цього блага. Менгер поставив цінність блага в залежність від його рідкісності і дійшов висновку, що вона визначається обсягами пропозиції блага і тому цінність однакових благ визначається вартістю найменш важливої одиниці або останньої в запасі.

Тим самим Менгером було відкинуто теорію вартості класичної школи, яка визначала вартість товару затратами праці. Відомим є аргумент, в якому порівнюється цінність діаманта та склянки води: гранична корисність діаманта для мандрівника, якого мучить спрага, у пустелі близька до нуля, тоді як гранична корисність склянки води дуже висока, що й визначає її цінність на цей конкретний момент. Теорія вартості австрійської школи відома як теорія зумовленості, адже вартість блага зумовлюється його граничною корисністю.

Менгер категорично заперечував експлуатацію в умовах ринкової економіки, вважаючи, що власники капіталу і землі живуть не за рахунок робітників, а за рахунок користування землею і капіталом, яке для індивіда та суспільства має цінність так само, як і праця. Теорію заробітної плати класиків Менгером також було піддано серйозній критиці, адже він вважав, що заробітна плата по суті є рентним доходом, який визначається перевагою, здобутою високою кваліфікацією праці чи талантом.

Розглядаючи проблеми обміну Менгер знову сперечається з висновками класичної школи про еквівалентність при обміні, вважаючи, що обмін є продуктивним, адже він змінює граничну цінність блага, зменшуючи чи збільшуючи його запас.

В теоретичному спадку Єйгена фон Бем-Баверка (1851–1914) з погляду теорії маржиналізму особливою стала праця «Основи теорії цінності господарських благ» (1886), в якій він продовжив обґрунтовувати і вдосконалювати «візитну картку» австрійської школи – теорію граничної корисності. Так, наприклад, Бем-Баверк розрізнив суб’єктивну та об’єктивну цінність, вважаючи, що суб’єктивна оцінка блага з боку покупця визначає верхню межу його ринкової ціни, а з боку продавця – її нижню межу. Певні труднощі у Бем-Баверка виникли, коли суб’єктивним оцінкам блага потрібно було надати розмірність грошової форми. Для вирішення цих питань він ввів поняття граничної корисності грошей і субституційної граничної корисності. Бем-Баверк також відомий як автор теорії очікування, якою він доповнив теорію граничної корисності. Саме з впливом очікувань (фактора часу) на граничну корисність благ Бем-Баверк пов’язував походження процента. Згодом ця теорія буде більш глибоко і продуктивно застосована А. Маршаллом.

Фрідріх фон Візер (1851–1926) помітно поповнив спадок австрійської школи своїми основними працями «Про походження та основні закони господарської цінності» (1884), «Природна цінність» (1899), «Теорія суспільного господарства» (1914), в яких він ввів до наукового обігу терміни – закони Госсена, гранична корисність, зумовлення, граничний продукт, рідкісність ресурсів. Найбільш відомий спадок – так званий закон Візера, що показує взаємозв’язок між граничною корисністю і витратами виробництва.

Усі представники австрійської школи різко негативно відносились до ідеї усуспільнення виробництва та власності. Так, Візер стверджував, що “приватний господарський порядок – єдина форма великого громадського економічного союзу, яка себе виправдала і досвідом століть довела більш успішну суспільну взаємодію, ніж за загального підкорення за наказом”.

Одним з фундаторів маржиналізму справедливо вважається також французький економіст, один з основоположників «математичної» школи в економічній теорії Марі Еспрі Леон Вальрас (1834–1910), який значну частину свого життя прожив у Швейцарії, працюючи у Лозаннському університеті. Основна теоретична праця Л. Вальраса «Елементи чистої політичної економії» була видана ще в 1874 р. В ній він здійснив аналіз системи економічних наук, виокремившичисту економічну теорію (власне політичну економію або позитивну теорію ринкового господарства); прикладну економічну теорію, яка вивчає фундаментальні проблеми суспільного виробництва; соціальну економічну теорію (прикладну теорію або теорію політики), яка аналізує різноманітні способи і форми привласнення цінності (багатства). Як і всі маржиналісти, Вальрас вважав основою цінності (вартості) товару його граничну корисність і пішов далі, не обмежившись аналізом попиту та споживання і формулюванням понять, пов'язаних з цим, зробивши спробу застосувати математичну модель для виявлення умов стабільності та рівноваги економічної системи. Тому Вальрас по праву вважається засновником сучасного математичного моделювання, а крім того, вважаючи наявність однодумців та продовжувачів його учення – засновником лозаннської школи маржиналізму як складової більш широкої математичної школи.

Загальну економічну рівновагу Вальрас трактував як стан, за якого в економіці у цілому вирівнюються сукупний попит і сукупна пропозиція та існує повна зайнятість землі, праці і капіталу. Незважаючи на те, що Вальрас розглядав статику загальної економічної рівноваги, вплив його концепції на західну економічну науку був величезним, бо саме вона започаткувала всі сучасні теорії економічної рівноваги та лягла в основу економетрії, зокрема побудов рівноваги американського економіста російського походження В. Леонтьєва.

Продовжувачем традицій лозаннської школи маржиналізму та визначним представником неокласичної економічної теорії періоду її формування став італійський економіст Вільфредо Парето (1848–1923). В основних працях В. Парето «Курс політичної економії» (1898), «Вчення політичної економії» (1906), «Трактат із загальної соціології» (1916) та ін. Цим видатним вченим досліджувались проблеми не тільки економіки, але й цікавивших його також політики та соціології.

В. Парето, як і Л. Вальрас, досліджував проблеми загальної економічної рівноваги, виходячи з маржиналістських ідей економічного аналізу, але водночас застосував якісно нові принципи дослідження, завдяки чому його відносять, на відміну від Вальраса, до маржиналістів «другої хвилі», тобто до фундаторів неокласичної теорії. Підтверджується це наступним:

по-перше, Парето розглядав економічну систему в цілому, де й попит (споживання), і пропозиція (виробництво) розглядаються як елемент економічної рівноваги на відміну від суб'єктивізму Вальраса з його розумінням корисності (потреби) як єдиної причини обміну;

по-друге, на відміну від Л. Вальраса, який вважав критерієм досягнення загальної економічної рівноваги максимізацію корисності, яка не піддається виміру, Парето застосував критерій оцінки виміру співвідношення переваг конкретного індивіда, тобто примінив ординалістський підхід;

по-третє, з метою дослідження В. Парето розглядає вибір споживача залежно від кількості всіх інших ресурсів, використовуючи «криві байдужості», які відображають збереження сумарних корисностей товарів у різних комбінаціях їх наборів і надання переваги одним комбінаціям перед іншими;

по-четверте, Парето, відмовившись від традиційних підходів кількісної характеристики корисності на основі порівняння її оцінок різними суб'єктами, сформулював поняття суспільної максимальної корисності, відомої сьогодні як «оптимум Парето». Згідно з «оптимумом Парето» розподіл ресурсів визнається оптимальним, якщо не можна поліпшити становище якогось одного раціонального суб'єкта, не погіршуючи становища інших. «Оптимум Парето» дає змогу прийняти оптимальне рішення про максимізацію прибутку і корисності;

По-п'яте, у моделі В. Парето, на відміну від моделі Л. Вальраса, аналізується не лише ситуація вільної (чистої) конкуренції, а й різні типи монополізованих ринків, які стали досліджувати як самостійні об'єкти лише у 30-х роках ХХ ст.

Одним з видатних представників неокласичної економічної теорії, фундатором economics став видатний англійський теоретик, лідер «кембріджської школи» маржиналізму Альфред Маршалл (1842–1924). Основна праця А. Маршалла «Принципи економікс», над якою він працював, виправляючи та доповнюючи, усе життя, була видана у Кембриджі у 1890 р. У «Принципах економікс», з погляду спадковості ідей класичної політичної економії А. Маршалл досліджував економічну діяльність людей з позицій «чистої теорії» та ідеальної моделі ринкового господарювання на ґрунті «досконалої конкуренції».

Неокласична теорія, або economics, використовуючи маржинальний (граничний) аналіз, досліджує поведінку окремого суб'єкта господарювання (фірми, галузі), тобто рівень мікроекономіки. Такий підхід став визначальним як для створеної Маршаллом «кембриджської школи», так і для більшості неокласиків кінця XIX–першої половини ХХ ст.

Особливе місце у дослідженнях англійського теоретика посідає теорія ринкової рівноваги, яку він пов’язував із проблемою вільного ціноутворення на ринку досконалої конкуренції. Ринкова ціна, наголошував Маршалл, формується через взаємодію так званих ціни попиту та ціни пропозиції. Перша визначається граничною корисністю, а друга – граничними витратами. Дослідження взаємодії ціни, попиту та пропозиції привело Маршалла до виявлення ціни ринкової рівноваги, тобто ціни, яка врівноважує попит і пропозицію на ринку конкретного товару, на якому встановлюється рівновага. Графічно рівноважна ціна визначається точкою перетину кривих попиту і пропозиції, що формуються за законами попиту і пропозиції (див. рис. 7.1).

Рисунок 7.1 – Хрест Маршалла

Однак Маршалл розумів, що описує ідеальну модель ринкової взаємодії, а тому ввів до аналізу фактор часу, розглядаючи короткостроковий і довгостроковий ринкові періоди.

Розвиваючи теорію «ціни попиту», Маршалл розробив концепцію еластичності попиту. Він поставив попит на певний товар у функціональну залежність від трьох факторів: граничної корисності, ринкової ціни та грошового доходу, який використовується на споживання. Маршалл став першим економістом, який вивів криву попиту з функції корисності, «переклавши» закон спадної корисності «мовою цін», першим дослідив поняття «цінова еластичність попиту», надавши їй алгебраїчного та геометричного вираження.

А. Маршалл також розробив теорію пропозиції, у якій провідна роль належить поняттю граничних витрат, під якими він розумів витрати на виробництво останньої одиниці певного блага з усього його запасу. Маршалл ототожнював граничні витрати з тією номінальною ціною (ціною пропозиції), за якою підприємець ще згоден поставляти товар на ринок. Але, як зауважив глава «кембриджської школи», ціна пропозиції в різних галузях (виробництвах) веде себе неоднаково. Вона може не залежати від обсягу виробництва, як і граничні витрати, зменшуватися, або збільшуватися, і це означає відповідно дію закону постійної віддачі, зростаючої віддачі або спадної віддачі виробничих факторів. Поділивши витрати виробництва на постійні і змінні, А. Маршалл довів, що у тривалому ринковому періоді всі витрати стають змінними, а основною причиною, яка змушує фірму покинути ринок є перевищення її витрат над рівнем ринкової ціни.

Важливе значення має теорія доходів А. Маршалла. Так, процент на капітал він розглядає як «винагороду» тому, хто, маючи матеріальні ресурси, очікує «майбутнього задоволення» від них, а заробітну плату, на його погляд, слід вважати «винагородою за працю».