Регіональна політика в системі національної економіки України

План викладу і засвоєння матеріалу

4.4.1.Мета та принципи формування регіональної політики.

4.4.2.Стратегічні орієнтири регіональної політики.

4.4.3.Завдання на шляху вдосконалення регіональної політики. Запитання для самоконтролю.

Ключові слова:

- регіональна політика,

- регіональна державна програма,

- регіон,

-регіональний менеджмент,

О регіональні програми соціально-економічного розвитку,

- регіональні програми екологічно збалансованого розвитку.

Мета та принципи формування регіональної

Політики

Регіональна політика (РП) є важливою складовою стратегії соціально-економічного розвитку України. Метою регіональної політики є створення умов для динамічного, збалансованого розвитку територій та усунення диспропорцій в їх розвитку. Ця політика спрямована на активізацію всього соціально-економічного та природно-ресурсного потенціалу регіонів держави як основи зростання їх конкурентноздатності.

В Україні основним завданням регіональної політики є забезпе­чення реалізації соціально орієнтованої, інноваційної та екологічно збалансованої моделі розвитку національної економіки. Для цього повинні бути створені умови для формування в кожному регіоні держави системи ефективного виробництва економічних благ.

Водночас фундаментом регіональної політики має стати еконо­мічна свобода регіонів щодо визначення цілей розвитку.

Тема 4.4. Регіональна політика в системі національної економіки України

Таким чином, регіональна політика в системі розвитку націо­нальної економіки має забезпечити [1]:

- формування ефективної структури господарства регіонів, що повинна бути адекватною до їхнього природно-ресурсного, виробничо-економічного, науково-технічного та людського потенціалу;

- підтримку депресивних територій України (гірських районів тощо);

- через об 'єднання фінансових ресурсів місцевих органів влади та місцевого самоврядування вирішення проблем міжрегіо­нального розвитку в національної економіки;

-систему державного стратегічного, поточного та локального програмування регіонального розвитку;

- підвищення ролі регіонів у розвитку зовнішньоекономічного співробітництва України з країнами ЄС;

- розмежування функцій та повноважень центральних та міс­цевих органів виконавчої влади, а також: органів місцевого самоврядування щодо прийняття ефективних для розвитку національної економіки рішень;

- підвищення ролі регіонів у системі реалізації економічної політики держави та формування моделі екологічно збалан­сованої економіки;

-відповідність національного законодавства, що стосується проведення регіональної політики до нормативів і стандартів правового середовища ЄС [208д; 239д].

4.4.2. Стратегічні орієнтири регіональної політики

Для України повинен бути характерним диференційований підхід до розвитку відкритої економіки та ринкових реформ на рівні Центру, Західної, Східної та Південної України, адміністративних областей, великих міст та історичних областей (територій) [1].

З погляду відкритості економіки провідна роль належить Східній Україні, на яку припадає 60 % експорту країни. Най­більшими експортерами є Донецька, Дніпропетровська, Запорізька та Луганська області, які концентрують більше половини експорту

Розділ 4.Структурні зміни в національній економіці та регіональна політика

України. Основу експорту складають чорні метали, металопро-дукція, машини та устаткування (частка чорних металів становить 27% експорту). За останні роки через високу собівартість значно зменшився експорт вугілля.

Західна Україна виділяється за кількістю учасників зовнішньо економічної діяльності та спільних підприємств (СП). В регіоні зосереджено 5 % СП країни. При створенні сприятливих еконо­мічних умов слід очікувати збільшення об'ємів експорту продукції, що є важливим фактором розвитку промисловості. Нині на Західну Україну припадає 28 % експорту товарів. Необхідна подальша лібералізація зовнішньоекономічної діяльності регіону, приско­рення ринкової трансформації господарства, створення преферен­ційного режиму в західних прикордонних областях. На Південну Україну припадає половина експорту та імпорту послуг в т. ч. 70 % експорту транспортних послуг і 90 % експорту послуг морського транспорту. За об'ємами експорту товарів виділяється Микола­ївська та Одеська області за рахунок, відповідно, поставок суден і хімічної сировини. Стратегічним завданням розвитку відкритої економіки Причорномор'я є встановлення преференційного режи­му вільної торгівлі, а також спільного підприємництва на перетині основних комунікаційних напрямків Північ-Південь і Захід-Схід.

Для розширення експортного потенціалу регіонів належить створити регіональні центри маркетингових досліджень кон'юнк­тури на світових ринках, проводити цінову експертизу експортних контрактів; запровадити надання державних гарантій щодо кредитів на участь регіонів у міжнародних тендерах: розробити і запровадити гнучкий механізм державного регулювання реекс­порту продукції.

Для України характерний постачальницько-збутовий та посередницько-торговий тип зовнішньоекономічних зв'язків. Необхідно сприяти розвитку науково-технологічній, інвестиційній, виробничій співпраці, що дозволить перейти до виробничо-інвестиційної моделі зовнішньоекономічної діяльності. У зв'язку з цим необхідна розробка концепції такої регіональної політики, яка б сприяла адаптації не тільки країни в цілому, але й її регіонів

Тема 4.4. Регіональна політика в системі національної економіки України

до загальних вимог світової економічної системи, які визначаються процесами глобалізації.

Поряд із загальнодержавними, для кожного регіону необхідно розробити зовнішньоекономічну модель розвитку, а також стратегію регіонального розвитку; концепцію державної регіо­нальної політики; програші регіонального розвитку (наприклад, "Програма допомоги депресивним регіонам").

Вдосконалення структури зовнішньої торгівлі регіонів, вихід їх на нові світові ринки, підвищення їх конкурентоспроможності необхідно розглядати як перший крок входження регіонів України до широкомасштабного міжнародного співробітництва.

Відкриття ринків України необхідно проводити з врахуванням регіонального підходу. В регіонах, які є привабливими для зарубіж­них інвесторів, треба створити особливий економіко-правовии режим. Це можуть бути вільні економічні зони, технополіси, вільні економічні зони банківських і страхових послуг, офшорні зони, курортополіси тощо.

Саме такий підхід сприяє мобілізації локальних ресурсів для продуктивного використання, а з іншої, визначенню місця регіону в загальних процесах економічного розвитку країни, регіонів світу і світу в цілому.

Вирівнювання рівнів регіонального розвитку з погляду зрілості ринкових відносин і ринкових механізмів - об'єктивна вимога у контексті глобальної стратегії подолання економічних, соціальних, етнічних збурень і конфліктів, які створюють вакууми, що стоять на шляху загального поступу. Зняття конфліктів засобами демо­кратизації, передусім активізації економічного життя на базі прискореного проведення реформ. Таким виглядає важливе завдан­ня регіональної політики у світлі глобальних процесів.

У цьому відношенні постає проблема нового соціально-еконо­мічного районування нашої держави, як засобу ефективного вико­ристання можливостей спеціалізації, кооперування і комбінуванні виробничо-технологічних циклів [208д; 239д].

Районоутворення - це об'єктивний процес формування і розвитку районів як інтегральних виробничо-територіальних

907

Розділ 4. Структурні зміни в національній економіці та регіональна політика

систем (економічнірайоноутворення), суспільно-територіальних систем (соціально-економічне районоутворення), еколого-економічних територіальних систем (еколого-економічне районо­утворення).

Районування - це процес членування території на відносно цілісні частини, які обумовлюють можливості спільних підходів до визначення шляхів і напрямків соціально-економічного розвитку, пошуку місця районів у рагіональному, європейському і світовому розвитку.

Ця проблема визріває вже ряд років, її нарешті слід вирішити. У наш час є кілька десятків районувань, розроблених різними школами економістів-регіоналістів і економіко-соціогеографів (Київською, Харківською, Одеською, Львівською) та опубліко­ваних у навчальних посібниках, періодичних видгіннях тощо. Ці районування мають вигляд п'ятичленної до дев'ятичленної мережі соціально-економічних районів, кожне з них має свої переваги і свої недоліки. Річ у тім, що умови перехідного періоду, тобто періоду реформування економіки вимагають точних і конкретних рішень в регіональній політиці. А це означає, що потрібне одне, єдине, загальновизнане соціально-економічне районування України.

Можна визнати таким єдиним для всіх цілей районування, розроблене Інститутом регіональних досліджень НАН України і обгрунтованим у препринті наукової доповіді [208д]. Згідно з цим районуванням в Україні пропонується виділити 6 соціально-економічних районів (табл. 4.4.1).

Так, використання високопродуктивних чорноземів і сприят­ливого клімату дає основу для реформування сільського госпо­дарства країни, перетворення його в конкурентоспроможну сферу виробництва, врахування всіх регіональних чинників, які впли­вають на розвиток сільськогосподарського виробництва і його функціонально-компонентну структуру, її суть потягає в тому, що з допомогою економічних механізмів стимулюється виробництво тих видів продукції, які в даних природноекономічних умовах обходяться найдешевше. Використовуючи інвестиційні, цінові,

Тема 4.4. Регіональна політика в системі національної економіки України

фінансово-кредитні, рентні і страхові важелі держава має мож­ливість стимулювати розвиток товарного виробництва різних видів продукції землеробства і тваринництва. Так, зона степу може стати крупним районом виробництва цінних сортів озимої пшениці, кукурудзи на зерно, ранніх плодів і ягід, молока, яловичини, м'ясосальної і сальної свинини, яєць і м'яса птиці та вовни.

Таблиця 4.4.1 Схема соціально-економічного районування України'

Назва району	Центр району	Області, то входять до складу району
Центральний	Київ	Вінницька, Житомирська, Київська, Хмельницька. Черкаська, Чернігівська
Донеччина (Східний)	Донецьк	Донецька, Луганська
Західний	Львів	Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька
Придніпров'я (Центрально-східний)	Дніпропетровськ	Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська
Причорномор'я (Південний)	Одеса	Миколаївська, Одеська, Херсонська, АР Крим
Харківщина (Північно-східний)	Харків	Полтавська, Сумська, Харківська

Структурна перебудова регіонального агропромислового комплексу зони степу повинна бути спрямована на формування структури завершеного, повністю збалансованого агропромис­лового формування, тому для промислової переробки сільсько­господарської сировини може бути побудовано багато нових заводів харчової, харчосмакової, переробної промисловості.

Південь України має дуже сприятливі умови для високоінтен-сивного будівництва і виноградарства. Тому в перспективі доцільно значно розширити площі садів і виноградників, перенести їх на високоінтенсивну індустріальну основу і розширити їх породний і сортовий склад.

"Долішній М, Паламарчук М., Паламарчук О., Шевчук Л. Соціально-економічне районування України. - Львів, 1997. - 50 с

Розділ 4.Структурні зміни в національній економіці та регіональна політика

Господарства зони Полісся мають найбільш сприятливі умови для високоінтенсивного картоплярства, льонарства, картоплярства, польового пасовищного кормовиробництва, м'яеомолочного і молочного скотарства, беконного і м'ясного свинарства. Наявність великої кількості природних кормових угідь, вт. ч. і осушених, можливості їх корінного поліпшення, структура польового кормовиробництва створюють сприятливі умови для високо-інтенсивного скотарства і поглиблення його спеціалізації на виробництві м'яса яловичини і молока. У поєднанні з ним має розвинутися і свинарство. М'ясо яловичини і беконна свинина можуть стати в перспективі основним предметом експорту. У майбутньому на Поліссі має бути відновлена спеціалізація господарств на виробництві жита, картоплі, льону-довгунця і хмелю. На базі природно-кормової бази лісо-озерно-болотних комплексів може розвиватися мисливство, рибальство і звірівництво.

Господарства Карпат мають всі умови для поглиблення своєї спеціалізації на виробництві м'яса яловичини, баранини і вовни; Закарпаття - плодів, ягід, винограду і городини; Прикарпаття -цукрових буряків, льону-довгунця, м'яса яловичини, беконної свинини і молока.

Створення регіональних і локальних інноваційних мереж. Основна рушійна сила цього розвитку - спільні економічні, фінансові, соціальні й екологічні інтереси регіонів і сусідніх держав. Відбувається також посилення ролі локальних науково-технічних кластерів (територіальних зон розвитку повних технологій), що формуються на основі наукових парків, інкубаторів малого бізнесу, технополісів і регіональних (створених у рамках національних держав) об'єднань.

Україні потрібно перенести частину відповідальності за регіо­нальний науково-технічний розвиток у самі регіони. Посилення технологічного регіоналізму спричинить формування нових моделей науково-технічної політики, що враховуючь місцеву, регіональну і глобальну складові. Але без відповідних глобальних доходів технологічний розрив між економічно розвиненими і слабкими регіонами навряд чи буде усунутий.

Тема 4.4. Регіональна політика в системі національної економіки України

У цьому відношенні необхідним є формування засад і впро­вадження в життя основ регіональної науково-технічної політики.

Великий потенціал має наша держава (її вузи) в плані підготовки спеціалістів. Ми маємо спеціалістів, рівень підготовки яких не є нижчий ніж у світі, маємо еліту, що відповідає міжнародним стандартам. Тому інноваційно-технологічний напрям розвитку України є особливо актуальним.

Ринкова економіка вимагає створення дешевої і якісної про­дукції, використання конкурентних переваг на регіональному рівні, які можуть детермінуватися не тільки матеріально-товарним виробництвом, але й послугами або благами в широкому розумінні. Наприклад, створення рекреаційних послуг в Криму, Карпатському регіоні, Поліссі надає йому можливості прискореного розвитку. Однак ці послуги повинні базуватися на високих інформаційних, сервісних та інших технологіях. Регіональна політика повинна бути зорієнтована на регіональні пріоритети, виходячи з глобальних вимог, якості та цінності створюваних благ.

Вихід на міжнародні ринки товарів, послуг, капіталів, науково-технічних розробок пов'язаний зі структурною трансформацією економіки регіонів, політикою селективної підтримки державою виробників, які можуть представляти свою продукцію на міжна­родні ринки (випускають продукцію із закінченим технологічним циклом; застосовують сучасні ресурсозберігаючі, енергозберігаючі технології; проводять оновлення виробництва на основі новітніх технологій).

Необхідно в регіонах формувати високоприбуткові ринкові структури, шукати джерела нагромадження і збільшення кредитних ресурсів на активізацію інвестиційної та інноваційної діяльності.

Відкритість економіки країни в різних її регіонах може бути неоднаковою. На рівні держави необхідно створювати умови для диференційованості ступеня відкритості регіональних ринків, оажлива роль у вирішенні цих проблем належить інвестиційній привабливості регіонів та інвестиційному клімату в країні в цілому.

Формування інвестиційної політики регіонів відбувається в різних стартових умовах (рівень соціально-економічного розвитку,

Розділ 4.Структурні зміни в національній економіці та регіональна політика

забезпечення факторами виробництва, різниця у виробничій спеціалізації). Тому можливі різні шляхи вирішення інвестиційних труднощів. У першу чергу це стосується необхідності створення привабливого інвестиційного клімату.

В Україні існує нерівномірність розподілу іноземних інвестицій. Найбільше підприємств з капіталом іноземних інвесторів зареє­стровано в Києві, Криму, Одеській, Донецькій, Дніпропетровській, Львівській областях.

Низька інвестиційна активність зарубіжних компаній на укра­їнському ринку визначається кризовим фінансово-економічним становищем в Україні; постійною зміною законодавчих норма­тивів; недорозвиненістю ринкової інфраструктури; високим рівнем корпоратизації ринку і його нестабільністю.

Сьогодні необхідна всебічна екологізація РП, оскільки планета перебуває в екологічній кризі. Проголошення концепції сталого розвитку дало можливість визначити конкретні форми, які якнайрельєфніше і найтісніше виступають на регіональному рівні. Подолання кризового екологічного стану в регіонах України потребує формування як загальнодержавної, так і регіональної екологічної політики, що відбуватиметься у таких напрямках:

- реконструкція промислових комплексів на регіональному рівні з урахуванням господарської місткості локальних систем, в тому числі господарських комплексів старовидобувнихрегіонів Донбасу і Придніпров

- здійснення інституційних перетворень з метою формування нового правового і економічного механізму регулювання взаємо­дії державних органів влади різних рівнів, місцевого само­врядування і природокористувачів, включення екологічних вимог в процедуру оцінки соціально-економічної ефективності управлінських рішень;

- інвентаризація джерел забруднення довкіллярегіонів; сприяння підвищенню культури виробництва і технологічної дисципліни, нагромадженню фінансових ресурсів та природоохоронних інвестицій на регіональному рівні через створення системи регіонального та Національного екологічних фондів; 212

Тема 4.4. Регіональна політика в системі національної економіки України

- створення ефективної регіональної системи екологічної інфор­мації, пропаганди екологічних знань; -формування регіональних програм охорони навколишнього середовища і поліпшенню довкілля, а також програм сталого розвитку.

Окремої уваги потребує питання створення цілісної концепції здійснення в державі соціальної регіональної політики. Ця політика покликана забезпечити відтворення соціуму на регіональних рівнях.

Глобальною детермінантою регіональної соціальної політики є система соціальних стандартів відтворення демографічного та трудового потенціалів населення: мінімальних для держави та раціональних чи середніх для регіонів.

Держава зобов'язана забезпечити єдиний територіальний простір існування загальнодержавних гарантій на рівні міні­мальних соціальних стандартів (рівня злиденності, бідності, соціального забезпечення, мінімальної заробітної плати, компен­саційних виплат для окремих категорій населення), визначитись з системою норм і нормативів, що лежать в основі механізмів реалізації регіональної соціальної політики, активно користуватись системою соціальних стандартів для обмеження спроб лобіювання територіями своїх соціальних проблем, підтримувати ефективність системи контролю за змінами в територіальному соціальному розвитку, підтримувати систему соціального моніторингу за станом розвитку регіонів.