Економічний лібералізм: особливості й підходи
Лібералізм (liberalis) у перекладі з латинської означає "вільний". Лібералізм в економіці (Плакат 3)– це сукупність поглядів на функціонування господарства й принципи економічної політики, що відкидають необхідність втручання держави в економічне життя; доктрина, що затверджує, що кращою економічною системою є та, котра забезпечує волю особистої ініціативи господарюючих суб'єктів. Принцип економічного лібералізму laissez-faire (від фр. "дозволь нам робити") (Плакат 4)виникає у XVIII ст. як вимога економічної волі із боку французької буржуазії. Надалі ідея економічної волі займає центральне місце і знаходить закінчені форми у вивченні класичної та неокласичної шкіл. В XIX ст. лібералізм є офіційною доктриною держав, що встали на шлях промислового розвитку. В основі лібералізму лежать три принципи: недоторканність приватної власності, свобода господарської діяльності, вільна конкуренція (Плакат 5).
Перша світова війна, соціалістична революція в Росії, Велика депресія 1929-1933 р. привели до значної концентрації державної влади, все більшій відмові від конкурентного механізму регулювання економічних процесів. У цих умовах як реакція на кризу ліберальних традицій і відбувається становлення нового лібералізму, або неолібералізму, який розвивався в межах неокласики ХХ-го ст., біля витоків якої стояв А. Маршалл(Плакат 6).
Значне місце в неоліберальній концепції відіграє роль індивіда в економічному процесі. Поняття економічної й політичної свободи нероздільні. Ефективність економічної системи безпосередньо пов'язана зі свободою (Плакат 7).
Вчення неолібералів повністю дотримується трьох основних принципів лібералізму (плакат 8), але це не однорідний напрямок економічної думки. Трактування й механізм реалізації зазначених принципів у працях неолібералів мають розходження, що є підставою виділити найбільш впливові напрямки усередині самого неолібералізму.
Маючи подібні цільові настанови, вони розрізняються методологічними принципами, інструментарієм дослідження, оцінкою окремих феноменів господарського життя та ін.
Особливе місце в системі сучасних ліберальних вчень займають західнонімецька й неоавстрійська школи (плакат 9). Через те, що оформилися в міжвоєнний період, вони мають загальні передумови: негативне відношення до практики державного регулювання соціально-економічних процесів; незадоволеність станом економічної науки - невизначеність предмета економічного дослідження, недостатня методологічна база економічного аналізу. Ліберали-ортодокси (плакат 10) в умовах активної етатизації виступали за обмеження державної участі й уповали на автоматизм ринку, але не зуміли виробити практичних рекомендацій, що істотно підірвало позиції лібералізму в цілому. Це, у свою чергу, уможливило широкий розвиток теорій, що обґрунтовують необхідність і бажаність державного втручання, що ідейно підтримали прихід до влади тоталітарних режимів.
Важливо відзначити, що сучасні ліберали аж ніяк не є прихильниками анархії ринку, глибоко розуміючи сутність змін, що відбулися, в умовах його функціонування. Вони ведуть мову головним чином про сфери й границі державного регулювання. Саме даний аспект, з акцентом на практичну потрібність, стає найважливішим напрямком їх робіт. Важливою особливістю неолібералізму є розробка гносеологічних і методологічних проблем економічної науки, формування нових підходів до розуміння соціально-економічних процесів з виходом за рамки чисто економічної проблематики [31].
Значення неолібералізму: (плакат 11).В умовах пануючих досить агресивних поглядів неолібералам удалося створити цілісні, самодостатні, не кон'юнктурні альтернативні наукові системи. Незважаючи на наявні розходження в методологічних підходах і висновках, вони не конфліктні, а, навпроти, являють приклад продуктивності ліберальної ідеї, що дозволяє краще усвідомити дійсні проблеми XX ст. і закласти основи для розуміння майбутніх змін.
2.2 Теоретична конструкція чистої ринкової економіки Л. Мізеса (плакат 12)
Людвіг фон Мізес (29 вересня 1881, Львів — 10 жовтня 1973, Нью-Йорк) – австрійський економіст, основоположник неолібералізму, засновник новоавстрійської школи економіки. Послідовний критик економічної бази соціалізму, глибокий аналіз культури ринкових відносин якого став основою класичної ліберальної перспективи політичної економії та правової держави. Брат математика і механіка Ріхарда фон Мізеса.
Основні ідеї Людвіга фон Мізеса ( плакат 13). Л. Мізес поділяє основні установки австрійської школи - методологічний індивідуалізм, суб'єктивну теорію цінності, дедуктивний метод аналізу, критику абсолютизації методу історизму й т. ін. Розвиваючи наукові традиції школи, він просунув далеко вперед методологію економічного дослідження. Його теоретична конструкція представляє синтез економічної теорії, філософії, соціології, психології, історії.
Значне місце в дослідженнях Л. Мізеса займає тема філософії знання, або епістемології (від грецьк. ерізіегпе - знання й...логія, що означає "логіка пізнання", "теорія пізнання"), що одержала розвиток у роботах: "Епістемологічні проблеми економіки" (1933), "Людська діяльність: трактат про економіку" (1949) (уперше була видана в 1940 р. під назвою "Національна економіка"), "Теорія й історія" (1957), "Основи економічної науки: нариси методології" (1962).
Л. Мізес вважає, що в основі всіх суспільних явищ перебуває суб'єктивний світ діючої людини. У роботі "Людська діяльність" він систематизує структуру економічної науки, виділяє загальну, універсальну, теорію людської діяльності, що називає праксеологією (від греч. praxeology - логіка дії), а дослідження економічних процесів визначає область каталлактики (саіаііасгіс). Область каталлактики, або економії (у більш вузькому змісті), - аналіз ринкових явищ, тобто аналіз тих дій, які провадяться на основі грошово-кредитних розрахунків. "Предмет каталлактики - всі ринкові явища з усіма їхніми коріннями, розгалуженнями й наслідками".
Л. Мізес доводить, що людська діяльність є раціональною й економічною. Людські вчинки виникають від пережитого індивідуумом почуття занепокоєння. Занепокоєння може бути зв'язане як з матеріальними, так і з ідеальними, або духовними, потребами. Традиційно, як предмет дослідження економічна наука прагнула виділити тільки економічну сторону людської діяльності. Але щораз, коли економіст обмежує дослідження тільки матеріальними аспектами людської діяльності, предмет дослідження зникає. "Теорія раціональної діяльності повинна охоплювати таку дію, як цілісне.... Сфери раціональної й економічної діяльності, таким чином, збігаються. Усяка розумна діяльність є одночасно й діяльністю економічною. Усяка економічна діяльність раціональна. Тільки окрема людина мислить. Тільки індивідуум міркує. Тільки індивідуум діє". У той же час ці сфери мають розходження. Економічна діяльність насамперед ґрунтується на розрахунках з використанням грошей. "Неощадна економічна діяльність неможлива".
Той факт, що в основі економічних процесів лежить діяльність індивідів, є відправною крапкою критики Людвігом фон Мізесом прихильників ідеї використання методу природничих наук в аналізі соціальних явищ. Вчений вважав, що соціальні науки не можуть проводити експерименти і йдуть до знання через розуміння людських дій. Характерною рисою досліджень у сфері природничих наук є визначеність вихідних станів фізичних величин. З метою підтвердження вірності гіпотези дослідник має можливість повторити досвід. В історії не існує абсолютно ідентичних подій. Кожна сформована ситуація - це складне сполучення багатьох зумовлюючих даний стан системи факторів, що не дозволяє ставити в один ряд декілька подій. Наприклад, в аналізі ділового циклу помилково вважати кожен цикл абсолютно ідентичним іншому й виходячи із цього корелювати дані. В економіці не існує постійних відносин між величинами, і рівняння позбавлені практичного застосування. Математики, використовуючи диференціальні рівняння, описують винятково уявлюваний стан економічної рівноваги, де не враховується комплекс дій, що ведуть до постійних змін, і не враховуються ці зміни.
Л. Мізес звертає увагу на те, що не всі соціальні явища можна пояснити, ґрунтуючись на методологічному індивідуалізмі й суб'єктивізмі. Пізнання соціальних явищ не виключає методологічний дуалізм. Так, іноді ідентичні зовнішні події приводять до різних результатів, і різні зовнішні події провадять той самий результат. Ми не знаємо чому, але ми абсолютно впевнені, що існує причинний зв'язок між цими явищами. Розум і досвід показують, що існують дві окремі області: зовнішній світ фізичних і фізіологічних явищ і внутрішній світ думки, почуттів і цілеспрямованої дії. Л. Мізес стверджував, що ми не знаємо, як зовнішні події впливають на людські думки, ідеї, бажання, з чого витікає, що "...наука, принаймні в цей час, повинна прийняти дуалістичний підхід..." [11].
В кінцевому рахунку, відзначає Л. Мізес, ще не виявлені інші методи, що мають відношення до людської діяльності, крім методів праксеології та історії, але висновки історичної науки також ненадійні. Однакові факти й однакові статистичні дані можуть підтверджувати суперечні теорії. Економічна історія не може ані довести, ані спростувати економічну теорію. Навпаки, економічна теорія є основним інструментом для розуміння економічної історії.
Висновки Л. Мізеса ґрунтуються на дедуктивному методі, що припускає суворий логічний аналіз і використання апріорних знань. Той факт, що люди мають цілі й вибирають адекватні методи досягнення цих цілей, не вимагає експериментального підтвердження й сприймається як даність, тобто є апріорним знанням. Закономірність соціальних явищ обумовлена логікою людської діяльності. Тенденція ринкової економіки до встановлення рівноваги попиту та пропозиції ґрунтується на тому, що дії учасників економічного процесу безпосередньо пов'язані з розумінням того, що вартість їхніх витрат не повинна перевищувати очікувану вигоду. Дане положення також є апріорним і не вимагає підтвердження досвідом (плакат 15).
Враховуючи той факт, що будь-які дослідження, у тому числі й пов’язані з економічним аналізом процесів та явищ, потребують інструментарію досягнення поставлених цілей. Л.фон Мізес використовує метод уявлюваних конструкцій, який, на його думку, заснований на дедукції й теорії людської діяльності. Разом з тим вчений попереджає, що це важкий у застосуванні метод і може легко привести до помилкових висновків. Метод уявлюваних конструкцій Л. фон Мізес використав при аналізі ефективності соціально-економічних систем, зокрема соціалістичної системи, интервенционізму (плакат 16).
Уявлювана конструкція чистої ринкової економіки припускає поділ праці, приватну власність на засоби виробництва й ринковий обмін товарами й послугами. Л. Мізес вважає, що дана логічно струнка конструкція чистої ринкової економіки найбільш пристосована для аналізу економічних проблем. Вона допомагає пояснити дію чистої ринкової економіки, а також досліджувати вплив факторів, що перешкоджають її вільному функціонуванню (плакат 17).
Стан спокою та економіка, що рівномірно обертається(плакат 18).Теорія ціноутворення, аналізуючи обмінні відносини між індивідуумами, ураховує той факт, що всяка дія має стійку тенденцію до стану спокою. Обмін триває доти, поки кожна зі сторін не побачить перспективи поліпшення в новому акті обміну. Обмін припиняється, і наступає стан спокою, коли потенційні покупці й продавці розглядають ціни як незадовільні. Цей стан Л. фон Мізес визначає як простий стан спокою; він реально повторюється знову й знову. Наприклад, фондовий ринок припиняє роботу, коли брокери виконали всі замовлення, які могли бути реалізовані при даній ринковій ціні. Тільки ті потенційні покупці й продавці, які вважали ринкову ціну занадто високою або низкою, не купили й не продали. Продажі відновляться, коли оцінки однієї зі сторін зміняться.
Простий стан спокою - це реально існуючий стан ринкової економіки. Він фіксує рівень цін на товари й послуги, по яких пройшла оплата.
Економічний аналіз припускає з'ясування факторів, які будуть сприяти переоцінці ринкових угод. Цій меті слугує уявлювана конструкція кінцевого стану спокою. Ціну, що визначиться в кінцевому стані спокою, Л. фон Мізес називає кінцевою ціною. Кінцева ціна - це передбачувана, а не фактична ціна. При побудові даної уявлюваної конструкції необхідно враховувати те, що ринок перебуває в постійному русі до кінцевого стану спокою й у кожен момент можуть виникати нові фактори, що змінюють цей кінцевий стан.
Однак між початком дії факторів, що приводять до зміни цін, і реально наступаючою зміною цін існує проміжок часу. Процес іде безупинно, і в той час, коли протікає цей проміжок, проявляються нові фактори, що ведуть до змін. Л. Мізес звертає увагу на те, що багато економістів зневажали фактором часу й тому допускали помилки. Кінцева ціна може бути визначена тільки з урахуванням всіх факторів, що ведуть до її формування (плакат 19).
Л. Мізес уважає, що єдиним адекватним засобом вивчення змін ринкових явищ із урахуванням тимчасового фактору є статичний метод для економіки, що рівномірно розвивається. Уявлювана конструкція економіки, що рівномірно розвивається, не враховує зміни даних і фактор часу. Це фіктивна система, у якій ринкові ціни всіх товарів і послуг збігаються з кінцевими цінами. У рамках даної конструкції не відбувається переоцінок, і встановлюється абсолютна цінова стабільність. Ті ж ринкові угоди повторюються знову й знову. Ніяких змін ринкових даних не відбувається. Система перебуває в стані безперервного потоку, рівномірно обертаючись навколо центра. Стан простого спокою порушується й знову повертається на вихідний рівень. Всі фактори, включаючи й ті, які викликають розлад системи простого стану спокою, є постійними. Тому ціни, які зазвичай називають статичними, або цінами рівноваги, залишаються постійними.
Роль грошового фактору. (плакат 20)Іншим напрямком аналізу є вивчення ролі грошового фактору в ринковій економіці. У моделі рівномірно обертової економіки також мається на увазі використання грошей. Обсяг грошової маси, необхідної для її функціонування, може бути точно визначений, тому що всі дані повертаються у вихідний стан. Центральний банк не має потреби в резервах, оскільки повна сума щоденних платежів клієнтів точно дорівнює повній сумі вилучень. Всі угоди можуть фактично провадитися через банківську систему безготівково. "Гроші" цієї системи не є коштами розрахунків - це не гроші взагалі. Це просто цифри й невизначена одиниця бухгалтерського обліку. Ці невизначені одиниці в обмінних відносинах між продавцем і покупцем не стосуються сутності продажів, вони нейтральні в сфері економічних відносин. Але поняття нейтральних грошей нездійсненні. Гроші - це динамічний фактор. Гроші реалізують свою функцію посередника тільки в ринковій економіці. Ринок і грошово-кредитні розрахунки нерозривно зв'язані.
(Плакат 21) Л. Мізес вважає, що кількісна теорія грошей, яка затверджує ідею нейтральності грошей, невірно трактує ситуацію на ринку. Коливання грошової маси веде не до пропорційної зміни всіх цін, а до зміни структури цін. Ціни на різні товари й послуги змінюються в різний час й у різному ступені. Завершення процесу зміни структури цін приводить до зміни в попиті й виробництві. Отже, гроші є динамічним чинником, рушійною силою змін в економіці. Зміни в грошовій пропозиції приводять до змін у розподілі доходу, до неправильного розподілу ресурсів через цінові перекручування й викликають торговельні коливання циклу. Виділяючи послідовні індивідуальні дії учасників ринкового процесу після коливання грошового ресурсу, можна зрозуміти багато економічних явищ, зокрема коливання цін, зайнятості, випуску продукції й т. д.
Постійна економіка. (плакат 22)Постійна економіка - це економіка, у якій багатство й доход індивідуумів залишаються незмінними. У такій системі не реалізується функція підприємця, постійно стурбованого вибором найбільш оптимального варіанта дії. Керівники ділових одиниць - фактично службовці із установленим доходом. Ціни товарів, закуповуваних на ринку, завчасно визначені. Усі застраховані від можливих несприятливих результатів у майбутньому. Якщо представити, що всі ринкові угоди сконцентровані в одній корпорації, то загальна сума втрат цієї корпорації буде точно рівнятися загальній сумі прибутку. Залишається тільки націоналізувати цю корпорацію й створити соціалістичну державу без прибутку й втрат. Але таке можливо тільки в системі постійної економіки. В економіці, що змінюється, прибуток й втрати неминучі.
Організація економіки. (плакат 23)Л. Мізес розрізняє п'ять систем організації співробітництва людей у суспільстві, заснованому на розподілі праці: систему приватної власності на засоби виробництва - капіталізм; систему приватної власності на засоби виробництва з періодичною конфіскацією всього багатства і його наступним перерозподілом; систему синдикалізму; систему суспільної власності на засоби виробництва - соціалізм або комунізм; систему інтерве-нціонізму. Він затверджує, (плакат 25) що реально вибір існує тільки між капіталізмом і соціалізмом. При цьому єдиною підходящою системою соціальної організації для досягнення тих результатів, до яких прагнуть люди, є капіталізм.
Капіталістична система - це економічна демократія, де кожен цент надає право голосу. "Дійсними хазяями в капіталістичній системі ринкової економіки є споживачі. Купуючи або втримуючись від покупок, вони вирішують, хто повинен володіти капіталом й управляти підприємствами. Вони визначають, що варто провадити, а також скільки та якої якості. їхнє відношення виливається або у прибуток, або у збитки для підприємця. Вони роблять бідняків багатими, а багатих бідними....Прибутки та збитки - це ті інструменти, за допомогою яких споживачі тримають весь бізнес під твердим контролем".
Основою цієї системи (плакат 25) є приватна власність на засоби виробництва. Але ніколи не існувало політичної чинності, яка б не перешкоджала вільному розвитку інституту приватної власності на засоби виробництва. Будь-якому уряду властиве прагнення управляти всім і не визнавати обмежень на свої дії. Ліберальний уряд - це логічна безглуздість. Тільки приватна власність створює сферу, де людина вільна від держави, вона є ґрунтом, на якому виростають зерна волі й у якому корениться автономія людини, а в остаточному підсумку - весь інтелектуальний і матеріальний прогрес є фундаментальною передумовою розвитку людини.
Соціалістичною Л. Мізес вважає (плакат 26) економіку, у якій відсутня приватна власність і гроші, а ринок замінений системою державного розподілу. У той же час він аналізує й більш широку концепцію соціалізму як неринкової системи, де не виключається роль грошей [18].
Головною проблемою соціалізму є неможливість економічного розрахунку. "Довести, що господарський розрахунок неможливий у соціалістичному суспільстві, значить довести неможливість соціалізму".
На думку Л. Мізеса, (плакат 27) тільки в ринковій економіці можливий економічний розрахунок, на основі якого будується раціональна діяльність індивідуумів. Для економічних розрахунків необхідні мірні одиниці. У ринковій економіці мінова цінність благ стає мірною одиницею. У цьому є її найважливіша перевага. По-перше, в основі розрахунків лежать судження всіх учасників торгівлі. Мінова цінність визначається у взаємодії суб'єктивних оцінок всіх, хто приймає участь у продажах і покупках. По-друге, такий механізм дозволяє об'єктивно оцінити ефективність використання засобів виробництва. Неможливість при існуючих ринкових цінах працювати із прибутком показує, що є кращі способи ефективного використання засобів виробництва. По-третє, розрахунки, що опираються на мінові цінності, дозволяють створити єдину одиницю цінності.
У ринковій економіці цю функцію виконують гроші. Для того щоб одиниця цінності повною мірою була представлена в грошовому вираженні, необхідне виконання двох умов. Так, в обміні повинні брати участь не тільки предмети споживання, але й засоби виробництва. До того ж, необхідна наявність загальних коштів обміну - грошей, без яких неможливо привести всі економічні відносини до загального знаменника.
Тільки приватні власники можуть генерувати інформацію й приймати раціональні рішення. Приватна власність забезпечує необхідний ступінь економічної волі й, відповідно, створює стимули до того, щоб господарюючі суб'єкти робили правильні прогнози з урахуванням різних змінних в економіці, у тому числі й прогнози цін.
Критика інтервенціонізму. (плакат 28)З початку XX ст. все більш поширюється концепція необхідності регулювання господарських процесів державними структурами - дирижизма (від фр. dinger - управляти), або етатизму (від фр. etat - держава). Аналізуючи цю тенденцію, Л. Мізес використовує термін "інтервенціонізм" (від interventio - втручання). "Переконання, що капіталізм віджив своє й що прийдешня всебічна регламентація економічної активності одночасно й бажана, і неминуча, стало майже догмою". Л. Мізес вважав, що, незважаючи на протистояння двох таборів, комуністів і антикомуністів, їх поєднує загальна за суттю кінцева мета.
Учений категорично виступав проти ідеї третього шляху (плакат 29) - між капіталізмом і соціалізмом, що зберігав би всі переваги капіталізму й соціалізму, усуваючи в той же час недоліки цих систем. Інтервенціонізм веде до нещастя й хаосу. Захисники інтервенціонізму - представники історичної школи, постінституціоналісти, заперечуючи закони економіки й обґрунтовуючи свої дії необхідністю встановлення соціальної справедливості, прагненням до більш справедливого розподілу доходів, підсилюють антидемократичні й диктаторські чинності, сприяють переходу до тоталітарного соціалізму. Вони не можуть усвідомити, що пропоновані ними міри, навпроти, породжують стан справ набагато гірший від попереднього, який намагалися поліпшити.
Л. Мізес є супротивником кейнсианських методів регулювання економічних процесів.
Погляди Л. Мізеса не поділяла більшість представників економічної науки, але це лише стимулювало його наукову діяльність. "...Зовсім очевидно, що наша економічна теорія не досконала. Найбільш складна теорія, що, здається, задовольняє повністю нашу спрагу до знань, може в один день бути виправленою відповідно до нової теорії або витиснутою. Наука не дає нам абсолютну й остаточну впевненість. Вона дає нам гарантію в межах наших розумових здатностей і переважного стану наукової думки. Наукова система - усього лише одна станція в нескінченно прогресуючому пошуку знання". Він прагнув розширити можливості економічної науки, застерегти суспільство від впливу пагубних ідей.