Міжнародні організації та їх класифікація

Міжнародна організація — це об'єднання держав відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших галузях, що має необхідну для цього систему органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов'язків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів.
З цього визначення можна виділити такі ознаки будь-якої міжнародної організації:
— членство трьох і більше держав.
При наявності меншої кількості держав виникає їх спілка, але не міжнародна організація, що створюється з метою колективного вирішення певних задач;
— повага суверенітету держав-членів організації і
невтручання у внутрішні справи.
Ця ознака є основною функціональною ознакою міжнародної організації, тому що в процесі її діяльності всі держави, що є членами організації, мають рівні права і несуть рівні обов'язки в якості суб'єктів міжнародного права незалежно від розміру своєї території, кількості населення, рівня економічного розвитку й інших ознак, що характеризують державу. Втручання у внутрішні справи держави-члена організації ніяким чином не допускається, за винятком випадків, коли такою державою порушені міжнародні зобов'язання, узяті в рамках цієї організації відповідно до її статутних положень;
— створення відповідно до міжнародного права.
Ця ознака має конституююче значення, тому що будь-яка міжнародна організація повинна бути створена на правомірній основі. А це означає, насамперед, що установчий документ організації повинен відповідати загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, і насамперед принципам jus cogens. Якщо міжнародна організація створена неправомірно або її діяльність суперечить міжнародному праву, то установчий акт такої організації повинен бути визнаний неістотним і дія його припинена в найкоротший термін;
— заснування на основі міжнародного договору.
Зазвичай, міжнародні організації створюються на основі міжнародного договору (конвенції, угоди, протоколу і т.д.). Об'єктом такого договору є поведінка як суб'єктів договору, так і самої міжнародної організації. Сторонами установчого акта є суверенні держави. Проте в останні роки повноправними учасниками міжнародних організацій є також і міжурядові організації. Наприклад, Європейський Союз є повноправним членом багатьох міжнародних рибальських організацій;
— здійснення співробітництва в конкретних галу
зях діяльності.
Міжнародні організації створюються для координації зусиль держав у тій або іншій профільній галузі, наприклад у політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), науково-технічній (Європейська організація ядерних досліджень), економічній (Європейський Союз), валютно-фінансовій (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародний валютний фонд), соціальній (Міжнародна організація праці), у сфері медицини (Всесвітня організація охорони здоров'я) і в багатьох інших галузях. Водночас на міжнародній арені є організації, що уповноважені координувати діяльність держав практично в усіх галузях, наприклад ООН та ін. Таким чином, міжнародні організації поряд з іншими формами міжнародного спілкування (багатосторонні консультації, конференції, наради, семінари і т.д.) виступають у якості органу співробітництва зі специфічних проблем міжнародних відносин;
— наявність відповідної організаційної структури
(постійні органи і штаб-квартира).
Ця ознака, що характеризує інституціональну будову міжнародної організації, є однією із найважливіших. Вона ніби демонструє та підтверджує постійний характер організації і тим самим відрізняє її від численних інших форм міжнародного співробітництва. На практиці ця ознака виявляється в тому, що міжурядові організації мають штаб-квартири, членів в особі суверенних держав і необхідну систему головних (основних) і допоміжних органів. Зазвичай вищим органом організації є сесія (асамблея, конгрес), що скликається один раз у рік (іноді один раз у два роки). У якості виконавчих органів виступають ради. Адміністративний апарат очолюється виконавчим секретарем (генеральним директором) організації. Всі організації мають постійні або тимчасові виконавчі органи з різноманітним правовим статусом і компетенцією;
— наявність прав і обов'язків організацій Особливістю компетенції міжнародної організації є те, що її права й обов'язки похідні від прав і обов'язків держав-чле-нів. Таким чином, жодна організація без згоди держав-членів не може почати дій, що торкаються інтересів своїх членів. Права й обов'язки будь-якої організації в загальній формі закріплюються в її установчому акті, резолюціях вищих і виконавчих органів, в угодах між організаціями. Ці документи встановлюють і закріплюють наміри держав-членів і їх волю щодо меж і сфер діяльності міжнародної організації, що далі повинні бути нею реалізовані. Держави також вправі заборонити організації почати ті або інші дії, і організація не може перевищити свої повноваження;
— самостійні міжнародні права й обов'язки організації.
Незважаючи на те, що міжнародна організація наділяється державами-членами правами й обов'язками, у процесі її діяльності вона починає набувати свої, відмінні від початкових, права й обов'язки. Таким чином, мова йде про виникнення в міжнародній організації автономної волі, відмінної від воль держав-членів. Ця ознака означає, що в межах своєї компетенції будь-яка організація вправі самостійно обирати засоби і способи виконання прав і обов'язків, покладених на неї державами-членами;
— установлення порядку прийняття рішень і їх ньої юридичної чинності.
Ця ознака свідчить про те, що в рамках міжнародної організації характерним є прийняття рішень у спеціально розробленій процедурі. Кожна з міжнародних міжурядових організацій має свої правила процедури. Крім того, юридичну чинність рішень, прийнятих у рамках міжнародної організації, установлюють самі держави-члени міжнародної організації.
Вже відзначалося, що в міжнародному праві існує два види міжнародних організацій:
— міжнародні міжурядові організації (ММУО) — організації, створені на основі міжнародної угоди. Саме їм держави делегують певну частину своїх суверенних прав. Проте міжнародна правосуб'єктність цих організацій залишається обмеженою, тому що вони діють у рамках тільки тих повноважень, що передали їм держави;
— міжнародні неурядові організації (МНУО) — організації, утворювані міжнародною громадськістю з метою встановлення міжнародного співробітництва з актуальних питань міжнародного життя.
У свою чергу, ММУО можна класифікувати на декількох підставах:
1. За предметом діяльності — політичні, економічні, кредитно-фінансові, військово-політичні, із питань охорони здоров'я, культури, торгівлі та ін.
2. За колом учасників:
— універсальні — їхніми членами є практично всі держави світу (наприклад, Організація Об'єднаних Націй);
— регіональні — їхніми членами є держави певного географічного регіону світу (наприклад, Організація Американських держав);
— субрегіональні — їхніми членами є групи держав усередині географічного регіону (наприклад, Організація Чорноморського економічного співробітництва);
— міжрегіональні — у їхній роботі беруть участь держави різних географічних регіонів світу (наприклад, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, членами якої є як європейські держави, так і держави Середньої Азії).
3. За порядком приймання нових членів:
— відкриті — відповідно до статутних документів їхнім членом може бути будь-яка держава;
— закриті — конкретні учасники цих організацій і їхня кількість заздалегідь обумовлюються в статутних документах таких міжнародних організацій.
4. За сферами діяльності:
— організації з загальною компетенцією — вони вправі розглядати будь-яке питання міжнародного життя (наприклад, ООН, ОБСЄ);
— організації зі спеціальною компетенцією — коло аналізованих ними питань заздалегідь обговорене у їхніх статутних документах і стосується певної сфери міжнародного життя (наприклад, ВООЗ, МОП).
5. За цілям і принципам діяльності:
— правомірні — вони створюються відповідно до міжнародного права;
— протиправні — вони створюються з порушенням загальновизнаних норм міжнародного права з цілями, що суперечать інтересам міжнародного миру і міжнародної безпеки.
У МНУО можна виділити певні ознаки міжнародних організацій (створення відповідно до міжнародного права, наявність певної організаційної структури, наявність прав і обов'язків та ін.), а також застосувати до них деякі класифікуючі видові ознаки ММУО, насамперед градацію за предметом діяльності. За цією ознакою МНУО діляться на такі групи:
— політичні, ідеологічні, соціально-економічні, профспілкові організації;
— жіночі організації, а також організації з охорони родини і дитинства;
— молодіжні, спортивні, наукові, культурно-просвітні організації;
— організації в галузі преси, кіно, радіо, телебачення;
— організації місцевих (регіональних) влад. Слід, проте, мати на увазі, що суб'єктами міжнародного права є тільки ММУО. Таким чином, міжнародна міжурядова організація — це добровільне об'єднання суверенних держав або міжнародних організацій, створене на основі міждержавного договору або резолюції міжнародної організації загальної компетенції для координації діяльності держав у конкретній галузі співробітництва, що має відповідну систему головних і допоміжних органів, що володіє автономною волею, відмінною від воль її членів.
Особлива значимість діяльності міжнародних організацій, їхня роль в обговоренні і вирішенні найбільш складних питань міжнародних відносин викликали необхідність виникнення в міжнародному праві окремої галузі — права міжнародних організацій. Норми права міжнародних організацій — є переважно нормами договірного характеру, а саме право організацій — однією з найбільш кодифікованих галузей міжнародного права. Джерелами цієї галузі є установчі документи міжнародних організацій. Сюди ж входять Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року, Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року, угоди про привілеї й імунітети міжнародних організацій та ін.
Проте, незважаючи на те, що міжнародні організації, що є похідними суб'єктами міжнародного права, мають самостійну волю, відмінну від простої сукупності воль держав, що беруть участь в організації, їх воля, на відміну від волі держав, не є суверенною. Таким чином, право міжнародних організацій утворює сукупність норм, що регулюють правове становище, діяльність організації, взаємодію її з іншими суб'єктами міжнародного права, участь у міжнародних відносинах.

Самостійна робота № 4

Принципи розвитку МЕВ

.

Прагнення будь-якої держави, в тому числі й України, увійти до складу світового ринку ще не означає, що її ділові кола та законодавці мають чітке уявлення про правила і принципи взаємодії на світовому ринку та пов’язані з цим реальні складнощі та проблеми.
В Україні участь у міжнародному поділі праці нерідко уявляється тільки як одержання прав та додаткових надходжень без визнання обов’язків та обмежень.
Врахування загальновизнаних правил розвитку світового ринку та підпорядкування їм – невід’ємна умова функціонування відкритої економіки, хоч це звужує національний суверенітет та ставить вирішення низки внутрішніх питань у залежність від дії зовнішніх чинників, які складно, або взагалі неможливо коригувати.
Принципи розвитку міжнародних економічних відносин визначають як суттєві, об’єктивні та загальновизнані норми і правила міжнародної господарської взаємодії.
Уся сукупність таких принципів поділяється на: загальні та специфічні. До загальних принципів світогосподарської взаємодії належать:
1) об’єктивність міжнародних економічних відносин, тобто відповідність їх розвитку об’єктивним економічним законам (ігнорування міжнародних зв’язків – це втрати як потенціал втрачених можливостей);
2) взаємовигідність економічних зв’язків для двох і більше партнерів;
3) конкурентні підвалини механізму зовнішньоекономічних зв’язків;
4) компромісний характер міжнародної економічної взаємодії, що передбачає певні поступки один одному з боку партнерів;
5) неконфронтаційність міжнародних економічних відносин;
6) спільне вирішення глобальних проблем людства.
Специфічні принципи розвитку міжнародної економічної взаємодії конкретизують зміст загальних:
1) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні і культурні системи;

2) економічне співробітництво між державами повинно здійснюватись незалежно від розбіжностей побудови їхніх політичних, економічних і соціальних систем;
3) своєчасні міжнародні розрахунки;
4) надійність і конвертованість валют, що передбачає організацію валютного контролю, використання тих чи інших форм валютного регулювання;
5) підвищена роль транспортної проблеми та пов’язаних з нею витрат;
6) повага права власності;
7) підтримка платіжного балансу;
8) міжнародна стандартизація та сертифікація продукції, виконання вимог яких потребує суттєвих додаткових витрат;
9) сприяння економічному зростанню у найбідніших країнах;
10) співпраця у подоланні глобальних проблем існування людства з приводу охорони довкілля, конверсії, безпеки, ліквідація голоду тощо.

2.Сучасні теорії міжнародної торгівлі

Міжнародна торгівля у сучасних умовах стала об’єктом нового підходу до аналізу міжнародних економічних відносин. Це зумовлено тим, що, крім традиційних учасників міжнародного обміну – націй-держав, значний обсяг зовнішньоторговельних операцій виконують багатонаціональні фірми. Нині між країнами переміщуються не тільки товари і послуги, а все мобільнішими стають і фактори виробництва, особливо капітал.
Глобальну стратегію фірм одним з перших намагався пояснити шведський вчений С.Б. Ліндер. Він вважав, що закон пропорційності факторів виробництва може обґрунтувати лише певну частку обсягу міжнародної торгівлі, зокрема, обмін промислових товарів на сировину, які здійснюють між собою держави Півночі та Півдня.
Ліндер, а також Ж. Лафай для пояснення торгівлі промисловими товарами почали розглядати фактори, пов’язані з природою та обсягом попиту. Вони стверджували, що технологічно складні товари фірма виготовляє для задоволення потреб, перш за все, внутрішнього ринку, а після задоволення внутрішнього попиту, через розширення виробництва робляться спроби завоювати зовнішній ринок.
Отже, зовнішні ринки вчені розглядали як продовження внутрішніх. Експорт товарів з країни, як вони стверджували, вимагає певної передумови – існування місткого внутрішнього ринку, що є певною стартовою точкою завоювання зовнішнього ринку. Але структура споживання країни, яка імпортує, повинна бути подібною до тієї, де знаходиться експортна компанія. Отже, ця теорія робить спробу в торгівлі технологічно складними виробами пояснити зустрічні потоки подібних виробів між країнами, що близькі між собою за рівнем доходів і вимогами до якості продукції.
Ця теорія була доповнена введенням такого поняття, як диференційований попит (французький економіст Б. Лассюдрі-Дюшен). Товари, якими торгують країни, подібні, але не ідентичні. Вони відрізняються між собою певними специфічними рисами, інакше зникне природний стимул до торгівлі. Країни, в яких усе однакове, не мають чим обмінюватись між собою.
Суттєве продовження теорія Ліндера отримала в концепції «життєвого циклу продукту» (Раймонд Вернон), яка пояснює закономірності розвитку зовнішньої торгівлі великої кількості товарів. Цю концепцію розробляли, виходячи з досвіду США 60-х років.
За моделлю Р. Вернона, деякі види продукції в своєму розвитку проходять цикл чотирьох етапів:
1) впровадження (фірми США, задовольняючи потреби певного кола своїх заможних споживачів, розробляють нові види продукції. Попит на цю продукцію виникає не тільки в США, а й в інших країнах, де є такі ж забезпечені люди. Тому американські фірми започатковують експорт нових продуктів);
2) зростання (за кордоном попит на нові імпортні товари постійно зростає. На це починають реагувати і місцеві виробники. У результаті виникає імпортозамінне виробництво. Імпорт зі США скорочується);
3) зрілість (місцеве виробництво розширюється настільки, що починається зворотний рух товарів – з місцевих ринків на ринки США);
4) занепад (фірмам США потрібно переходити на виробництво нового товару, попит на який уже виник).
Ці етапи можуть відбуватися по-різному і тривати від кількох років до кількох десятиріч.
Виробництво такої продукції переміщується з країни в країну залежно від стану життєвого циклу товару. Якщо в якійсь країні настає стан зрілості і вона насичена певним товаром, в іншій країні в цей час може відбуватись впровадження цього товару як нового.
Американський економіст Джонсон розвив положення теорії Давіда Рікардо про порівняльні переваги, поєднавши його концепцію з теоремою Гекшера – Оліна – Самюелсона та сучасними економічними поглядами. Він показав, що первинні порівняльні переваги після проходження певного часу зникають, розчиняючись у світовій економіці. Отже, теорія порівняльних переваг на сьогодні містить у собі такі поняття:
а) технічного прогресу й нерівномірності його розповсюдження;
б) зростаючої віддачі, що підсилює концентрацію виробництва;
в) позафірмової економії засобів, які сприяють розвитку відповідних галузей промисловості;
г) різниці між країнами за рівнями заробітної плати, що впливає на розміщення капіталовкладень;
д) зовнішньої дії (особливо втручання іноземних держав), яка може модифікувати порівняльні переваги.
Зовнішньоекономічну стратегію фірм (але вже наприкінці 80-х років) пояснював вчений із США М. Портер у теорії міжнародної конкурентоспроможності націй. За цією теорією, конкурентоспроможність країни на світових ринках залежить від чотирьох параметрів:
1) здатності створювати відсутні фактори;
2) умов попиту на внутрішньому ринку;
3) впливу споріднених та обслуговуючих галузей;
4) стратегії фірми та конкуренції.
Отже, міжнародна спеціалізація є функцією порівняльної ефективності комбінації факторів виробництва у набагато складнішому просторі, ніж запропонував Рікардо.
Це такий простір, де:
– якісним елементам належить основна роль;
– фактори виробництва мають певну мобільність;
– виробництвом вважається будь-яка доцільна діяльність людини;
– ефекти розміру з’являються як на рівні виробничих одиниць, так і ринків збуту;
– державна політика може викликати викривлення.
При цьому слід відзначити, що більшість теорій будується у масштабах країни і міждержавних зв’язків, але рішення про торгівлю, як правило, приймаються на рівні фірм, розглядаючи стимули до експорту та імпорту.
Стимули до експорту:
1) використання надлишкових потужностей;
2) зниження собівартості одиниці продукції;
3) збільшення націнок;
4) розподіл ризику збуту.
Стимули до імпорту:
1) дешевше постачання товарів;
2) розширення асортименту;
3) зниження ризику переривання постачання товарів.
Усі розглянуті школи економічної думки відзначають, що вільний міжнародний поділ праці дозволяє досягти економічного оптимуму як на світовому рівні, так і на рівні кожної країни.