Напрями розвитку світової економічної думки у 50–70 роках ХХ ст.: неокейнсіанство, неокласика, неолібералізм, інституціоналізм

Післявоєнний швидкий та якісно новий прогрес народного господарства країн знаходив своє відображення в розвитку економічної науки, який не міг не відбити конфліктний, суперечливий і нерівномірний процес становлення нового соціально-економічного механізму, більше того, наука сама стала активною частиною цього процесу. Основними напрямками розвитку світової економічної думки в 50–70 роках ХХ ст. стало неокейнсіанство, неокласика, неолібералізм, інституціоналізм.

Етап 40–60 рр. ХХ століття в історії економічної думки Заходу прийнято іменувати «століттям кейнсіанства», оскільки концепції даного напрямку відігравали домінуючу роль і в академічних, і в урядових колах найбільш потужних, економічно розвинених капіталістичних країн (і, насамперед, у США). Виключенням із цього правила були тільки ФРН і Франція.

Уже в перші післявоєнні десятиліття кейнсіанський напрямок економічної думки відчув значні зміни, перетворившись у неокейнсіанство, де «нео» означає, що послідовники Дж. Кейнса привносять в аналіз нові елементи й підходи, які були не характерні для поглядів самого засновника доктрини. До найбільш важливих новацій потрібно відносити теорії економічної динаміки (або зросту) і циклічного розвитку економіки. Обидві вони стали для кейнсіанців новими, тому що основна модель економіки Дж. Кейнса є статичною, що зумовлене особливостями депресивної економіки 30 рр. Але в роки другої світової війни і після неї ситуація в економіці розвинених країн кардинально змінюється. Народне господарство, особливо в США, починає бурхливо рости і досягає високих темпів зростання, забезпечуючи високу зайнятість і доходи. Тому для економістів (особливо американських) проблема стійкого росту економіки стає головним предметом досліджень. Рішення питань економічної динаміки стало своєрідним «викликом часу», і кейнсіанці цей виклик прийняли.

В неокейнсіанстві варто виділити два основних напрямки: американське і європейське.

Представниками американського неокейнсіанства є економісти Гарвардського університету Е. Хансен (1887–1975) і С. Харрис (1897–1974). Вони встановили, що причина циклічності, криз і безробіття – це коливання динаміки інвестицій. Концепція мультиплікатора Кейнса була доповнена концепцією акселератора, що погоджував зростання інвестицій зі зростом національного доходу. Метод перманентного регулювання і напрямку державних і приватних інвестицій був замінений методом маневрування державними витратами залежно від економічної кон'юнктури (незалежно від можливого дефіциту державного бюджету). Він є основної складової концепції «вбудованих стабілізаторів» і неокейнсіанських антициклічних програм.

Серед європейських послідовників Кейнса особливо варто виділити французьких економістів. Деякі з них, зокрема, Ф. Перру (1903–1987), уважали, що положення Дж. М. Кейнса про регулювання позичкового відсотка як способу стимулювання нових інвестицій є необов'язковим. Визначальним способом забезпечення інвестиційного процесу ними було запропоновано використовувати індикативний метод планування економіки.

Особливо варто виділити неокейнсіанські моделі економічного зростання, головними авторами яких є англійський економіст Р. Харрод (1900–1978) і американський учений російського походження Е. Домар (1914–1997). Харрод поклав в основу моделі ідею рівності інвестицій і заощаджень, а модель Домара виходить із рівності грошового доходу (попиту) і виробничих потужностей (пропозиції). У моделях є багато загального:

- врахування системи «мультиплікатора-акселератора» і моделювання економічної динаміки з використанням взаємозв'язку інвестицій і заощаджень;

- визнання незмінності в довгостроковому періоді таких параметрів як частка заощаджень у доходах і гранична продуктивність капіталу;

- висновок про доцільність підтримки постійного темпу економічного росту як основної умови динамічної рівноваги економіки, при якому досягається повне завантаження виробничих потужностей;

- досягнення динамічної рівноваги і стабільного росту можливо лише при активному державному регулюванні економіки.

Близькість поглядів при розробці моделей дозволила об'єднати їх у модель Харрода-Домара. Пізніше неокейнсіанцями Е. Хансеном, Д. Хіксом та іншими були запропоновані багатофакторні моделі економічного росту, що враховують також механізм циклічних коливань, зміни галузевої структури виробництва, вплив науково-технічного прогресу й ін.

Питання економічного зросту цікавили англійську дослідницю Дж. Робінсон (1903–1983), яка у 1956 р. в своїй роботі «Нагромадження капіталу» спробувала виявити основні фактори, що впливають на довгострокове зростання економіки та визначити причини відхилення від стійкого зросту.

Дж. Робінсон розвиває теорію, у якій взаємопов’язаність проблем економічного зросту (нагромадження капіталу) і розподілу здійснюється на основі діючих у реальності інститутів, які визначають прагнення підприємців до нагромадження, з одного боку, і боротьбу робітників за частку продукту в національному продукті – з іншого. Так дослідниця прагне обійтися не тільки без категорії трудової теорії вартості, але й без категорії граничного продукту. Для виявлення закономірностей нагромадження капіталу Дж. Робінсон припускає ряд обмежень: відсутність державного втручання в економіку; наявність тільки класів підприємців і найманих робітників; повну капіталізацію прибутку; заробітна плата як незалежна змінна, величина якої складалася в результаті тривалого історичного розвитку. Аналізуючи процес нагромадження (приросту) капіталу, автор дійшла висновку, що він залежить від двох умов:

1) величини прибутку, що дорівнює річному виробництву інвестиційних товарів за винятком амортизації;

2) прагнення підприємців здійснювати інвестиції.

Звідси Дж. Робінсон робить і другий висновок: капіталістична економіка може відчувати стагнацію двох видів – викликану браком НТП та спричинену апатією і небажанням підприємців вкладати капітал. Це дозволяє сформулювати ідеальні умови економічного розвитку:

- нейтральний НТП, в умовах якого продуктивність праці і заробітна плата на один працюючого і капіталомісткість праці підвищуються в однаковій пропорції, а норма прибутку є постійною;

- гнучкість і динамізм заробітної плати, що зростає відповідно приросту виробництва;

- вільна конкуренція, що забезпечує попередню умову;

- нагромадження капіталу, що залежить від темпів НТП та приросту зайнятого населення.

Крім довгострокових аспектів нагромадження капіталу, Дж. Робінсон включає в аналіз і інші проблеми короткострокового характеру: докладно розглядає роль очікувань і невизначеності, які приводять до циклічних коливань інвестиційної активності, значення фінансів і грошової системи, фактор міжнародної торгівлі, споживання із прибутку та ін.

У післявоєнні роки теорія Дж. Кейнса й неокласична доктрина стали головними напрямками в економічній теорії, які, з одного боку, явно суперечили один одному, але, з іншого боку, відчували гостру потребу один у одному. Тому в економічній теорії з'явилися спроби «синтезувати» ці два вчення, а найактивнішу участь в цьому взяли американські вчені Дж. Хікс, Е. Хансен, П. Самуэльсон, Л. Клейн та інші видатні економісти. Завдяки їм в 60 роках виникла теоретична система, що одержала назву «неокласичного синтезу».

Засновники цієї теорії вважали, що вчення Д. Кейнса має бути декілька перероблено, оскільки порівняно з 30–50 рр. ХХ ст. головною проблемою господарства стало нагромадження ресурсів. Крім того, оскільки підйоми того часу часто супроводжувався інфляцією і мали нестабільний характер, виникла необхідність більш універсальної концепції регулювання, прийнятної не тільки для умов спаду, але і зросту. Тому в ході переробки оригінальної концепції Дж. Кейнса частина його положень була відкинута, а інші одержали розвиток.

Головними ідеями «неокласичного синтезу є:

- розробка «спрощеної» або «урізаної» моделі Кейнса, яку найчастіше пов'язують із ім'ям П. Самуельсона, автора відомого підручника «Економікс» 1948 року;

- система Хікса-Хансена, в якій у модель Д. Кейнса вводяться грошові параметри. У результаті з'явилася схема «прибутки-витрати», що представляє систему Д. Кейнса у випадку концепції загальної рівноваги та уважається тому «квінтесенцією» неокласичного синтезу.

Погіршення світової господарської кон'юнктури в 70–80 рр. XX ст. спровокувало перехід неокласичного напрямку в контрнаступ. Період економічного підйому 60 років змінився глибокою кризою, якій не завадило активне антициклічне державне регулювання. Особливістю циклічної кризи 70–80 років стала ситуація стагфляції – одночасного росту безробіття й інфляції на тлі спаду виробництва, що не тільки не знаходило пояснення в кейнсіанської теорії, але й робило неспроможним лавірувати між цими проявами економічної нестабільності. Нездатність пояснити і протистояти цим явищам викликала розчарування в кейнсіанській теорії, а ініціативу перехопили прихильники ідей вільного підприємництва, які попри розходження своїх теоретичних позицій, мали загальну методологічну основу – розвиток ринку вільної конкуренції й обмеження економічних функцій держави роллю арбітра. Тому різні течії і школи, що розділяють принципи економічного лібералізму і протиставляють себе кейнсіансву, поєднались під назвою неолібералізм. Теоретичною основою напрямку залишаються постулати класичної школи, але на відміну від неокласиків допускається певна участь в економічних процесах держави, що методами фіскального й кредитно- грошового регулювання має проводити макроекономічну політику. У цьому зв'язку в сфері їхнього аналізу виявляються проблеми економічного зросту, які традиційно вважалися об'єктом уваги кейнсіанців.

Неоліберали, на відміну від останніх, розглядали економічне зростання як результат змін не одного єдиного фактору – капіталовкладень, а багатьох: праці, природних ресурсів, технічного прогресу, які можуть сполучатися в різних пропорціях і заміщати один одного. Узагальнене втілення цей підхід знайшов у моделях із застосуванням апарата виробничих функцій, що показують кількісний взаємозв'язок між витратами різних факторів виробництва і отриманим результатом. Оптимальне сполучення факторів у цих моделях забезпечується вільною конкуренцією, внаслідок чого ціни факторів приходить у відповідність із їх граничним продуктом: зарплата дорівнює граничному продукту праці, відсоток – граничному продукту капіталу. Тому в умовах рівноваги має місце оптимальний розподіл доходів, що відповідає внеску кожного фактору. Були запропоновані багатофакторні моделі, що описують стан динамічної рівноваги в умовах вільного формування цін на фактори виробництва. Найбільшу популярність завоювала модель американського економіста Р. Солоу (народ. 1924 р.), що показує як нагромадження капіталу, ріст населення і НТП впливають на обсяги виробництва в часі. Ця модель виявилася зручним інструментом, за допомогою якого можна було досліджувати вплив на економічне зростання різних модифікацій виробничої функції шляхом введення в неї численних аргументів, у тому числі грошової маси.

Ідеї неоліберализма знайшли відбиток також у концепції Фрайбургської школи, що виникла в другій половині 40-х рр. у Німеччині і виступила з теорією соціального ринковому господарстві. Її засновником був В.Ойкен (1891–1950), що зібрав навколо себе групу економістів, правознавців і політиків, куди входили зокрема міністр економіки, а потім канцлер ФРН Людвіг Ерхард (1897–1977), швейцарський економіст Вільгельм Рьопке та інші.

Центральною ланкою концепції було вчення про економічні порядки. Всі відомі в історії варіації господарських систем являли собою різновиди двох основних «ідеальних типів господарства»: централізовано-керованого і ринкового. Хоча ринкове господарство має очевидні переваги, повністю автоматично функціонувати воно не може, тому що існує тенденція до концентрації, що породжує монополію і підриває конкуренцію, що є найважливішим інструментом ринку. Крім того, вільний ринок породжує небажані соціальні перекоси: нерівність у доходах, незабезпеченість окремих соціальних груп, різкі коливання зайнятості. Все це робить необхідним втручання держави, покликане, по-перше, обмежувати владу монополій, по-друге, забезпечувати соціальну компенсацію незаможним через перерозподіл доходів, бюджетне фінансування соціальних програм і навіть деяке регулювання цін на окремі товари. І все-таки роль держави в економіці бачилася досить скромно, подібно ролі судді на футбольному полі: стежити за дотриманням правил, але в саму гру не втручатися. Головне – забезпечити ціновому механізму здатність безперешкодного функціонування. Тільки добре функціонуючий конкурентний порядок може позбавити людство не тільки від економічного нестатку, але і від загрози тоталітаризму.

В 60-е рр. послідовники В. Ойкена трохи змінили його теорію «конкурентного порядку», у результаті чого склалася модель «соціального ринкового господарства». Один з головних теоретиків його є А. Мюллер-Армак , який не вважав регулювання монополії й конкуренції головними напрямками стабілізації капіталізму. Визнаючи загальні принципи ордолібералізму, він відмовився від спроб відродження вільної конкуренції шляхом «приборкання» монополій, перенісши акцент на питання свідомої соціальної політики. У В. Ойкена ці питання не мали самостійного значення, оскільки він пов'язував соціальну справедливість просто зі свободою ринку. А. Мюллер-Армак вважає, що мета діяльності національної економіки полягає в тому, що на базі високоефективної й гнучкої економічної системи, заснованої на конкуренції, досягти соціального прогресу. Шляхом до цього має стати «соціальне ринкове господарство». Тому А. Мюллер-Армак найважливішою складовою своєї моделі проголошує активну соціальну політику, яка відповідає принципу «соціальної компенсації» і повинна забезпечити «соціальний мир» у суспільстві, атмосферу співробітництва і взаємодопомоги, що є сприятливим для ринкової системи. Головними інструментами такої політики він називає, по-перше, прогресивне оподатковування доходів, що дозволить скоротити розрив між високими й низькими доходами; по-друге, бюджетні дотації малозабезпеченим верствам населення, які гаратують прийнятний рівень життя; по-третє, створення розвинутої системи соціального страхування (через хворобу, безробіття й т.ін.) і соціальної інфраструктури (освіта, охорона здоров'я й т.ін.).

Серед соціально-економічних концепцій повоєнного періоду важливе місце належить інституціоналізму, що виник у США наприкінці XIX ст. багато в чому на основі критики панівної тоді неокласичної школи. Визначною рисою і майже єдиним об'єднуючим початком для прихильників цього напрямку стала особлива методологія дослідження економічних процесів. В основі цієї методології лежали:

- широкий міждисциплінарний підхід до аналізу економічних процесів і явищ із залученням категоріального апарата соціології, політології, психології, права та інших суспільних наук;

- історичний, еволюційний принцип в аналізі економічних процесів, вивчення їх у розвитку;

- емпіричний підхід, конкретний аналіз із використанням фактичних (статистичних) матеріалів, а не просте абстрактне теоретизування;

- критична спрямованість, вивчення можливих протиріч економічних явищ, їхніх негативних сторін і наслідків;

- використання в якості «одиниці знання» інститутів, які є поняттями, що відображають загальновизнані в суспільстві норми поведінки людей (звичаї, традиції, правові норми), а також суспільними утвореннями, у яких ці норми реалізуються практично (родина, держава, корпорація та ін.).

Інституціоналізм використає для пояснення економічних явищ дуже широкий спектр інститутів (як економічного, так і неекономічного характеру), які сприймаються як аксіома, що не вимагає доказу і пояснень.

На першому етапі розвитку інституціоналізму, в 20–30 рр. ХХ ст., склалися три основних течії інституційної теорії: психологічний або технократичний (Т. Веблен), правовий (Дж. Коммонс) та кон'юнктурно-статистичний (У. Мітчелл). У цей період нова методологія не одержала широкого визнання, тому довго інституціоналізм залишався «у тіні» спочатку неокласичної школи, а потім і кейнсіанства.

Другий етап розвитку інституціоналізму прийшовся на період після другої світової війни (особливо на 50–60 та 80–90 рр.), коли інтерес до його методології серед економістів-теоретиків зростав, і позиції в економічній теорії усе більше зміцнювались. У цьому головну роль зіграла науково-технічна революція, що почала активно розвертатися з 50 рр. і стала дуже швидко й кардинально змінювати не тільки зміст, але і механізми протікання економічних процесів і відбиватися на стані господарства і суспільства в цілому. Іншим важливим фактором уваги до інституціоналізму стало помітне наростання суперечливості суспільного розвитку, що визначалося не тільки наслідками НТР, але й внутрішньою суперечливістю суспільних відносин.

Інституціональний напрямок і зараз є вкрай неоднорідним і складається з безлічі різних концепцій, що відбивають різні напрямки досліджень. Одним з перших течій сучасного інституціоналізму стали теорії технократичного детермінізму, де досліджувалися в основному наслідки НТР, її вплив на стан економіки і суспільний добробут. Ця течія у 50–70 рр. була представлена численними теоріями індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства. Поступово ця течія переростає в більш широку (з погляду підходів) – теорію трансформації капіталізму, де обґрунтовуються ідеї спонтанної, якісної трансформації економічної системи капіталізму, насамперед за рахунок зміни природи і ролі великих корпорацій. Вважається, що в результаті цих процесів традиційна система капіталізму (XIX ст.) перероджується в систему «народного капіталізму», «суспільство загального благоденства», «постіндустріальне» суспільство. Це відбувається оскільки впровадження у виробництво й повсякденне життя досягнень сучасної НТР відкриває перед людством величезні перспективи для рішення злободенних економічних і соціальних проблем, стає найбільшим благом, але разом з тим породжує серйозні протиріччя, які іноді ставлять під погрозу саме існування життя на Землі. НТР настільки істотно змінює економічну, соціальну й духовну сферу життя, що ці зміни і їхні наслідки повинні були стати об'єктом аналізу теоретиків-економістів. Саме тому вже з 60-х рр. значне місце в соціально-інституціональному напрямку економічної науки займають концепції індустріалізму, в яких послідовно і всебічно викладається роль науки й техніки щодо розвитку і функціонування західного суспільства, включаючи економіку.

Також в цей час особливе поширення одержали теорії «постіндустріального» суспільства американського вченого Д. Белла і «суперіндустріального» суспільства Е. Тоффлера.

Д. Белл (нар. 1919 р.) у роботі «Прихід індустріального суспільства» відводить науці й знанням вирішальну роль у переході до постіндустріального суспільства. Він уважає, що якщо головними рисами індустріального суспільства виступають капітал і праця, то в постіндустріальному суспільстві – інформація і знання. Наука розчиняє в собі капіталізм, і економіка вже не є промисловою.

Постіндустріальне суспільство – це суспільство інтелектуалів, «суспільство, що пізнає», в якому першорядне значення надається всебічному розвитку його членів. У ньому головну роль починають грати теоретичні знання, тому його основною проблемою, за Беллом, є питання організації науки. У концепції Белла приватна власність перестає бути центральним інститутом, і провідного значення набуває сфера послуг, так званий третинний сектор, що функціонує поза бізнесом і урядом, у якому не ставиться мета витягу прибутку.

Одним з варіантів інтерпретації інституціональної трансформації суспільства під впливом НТР є концепція Р. Хейлбронера (нар. 1916 р .), за якою на ранніх стадіях розвитку індустріального суспільства основним механізмом розвитку і адаптації був ринок, а з другої половини XIX ст. найважливішим фактором розвитку економіки стає наука й техніка. При цьому більшу роль грає соціальна технологія, під якою він розуміє нові форми організації економічної діяльності (корпорації) і зміни в інституціональній системі суспільства, роль держави і його політика реформ. У майбутньому, на його думку, головним фактором розвитку стане планування, що є ознакою переходу до принципово іншої цивілізації майбутнього.

У концепції Хейлбронера трансформація відбувається через кризи, що викликають якісні зміни в суспільному механізмі, а цивілізація бізнесу приречена на зникнення, оскільки ґрунтується на економічній експансії, що відповідає завданням і функціям ринку. На довгострокову перспективу Хейлбронер прогнозує встановлення контрольованої суспільної системи, позаринкового механізму забезпечення економіки робочою силою, установлення ефективного контролю над розвитком науки й техніки. Перехід до інформаційного суспільства супроводжуватиметься якісними зрушеннями – у потребах, цінностях і мотиваціях соціальної поведінки, яка відбиватиме економічні, технологічні, комунікаційні зміни соціального життя і призведе, в остаточному підсумку, до пріоритету цінностей, які далекі від виробничої діяльності: самовираження особистості, вільний час і дозвілля, приватне життя.

В 90 рр. ідеї підвищення добробуту, рівня життя і якісних перетворень життєвих стандартів одержують розвиток в роботі американського економіста П. Друкера «Посткапіталістичне суспільство» 1993 р., де він аналізує соціальну сторону постіндустріальних перетворень і характеризує нове суспільство як суспільство знань, що уже не є ні капіталізмом, ні соціалізмом. Знання в цьому суспільстві є перетворюючою силою, відштовхуючи на другий план капітал, працю, землю і інші фактори, створюють найбільше багатство, але вони вимагають і більших витрат ніж традиційні інвестиції в основний капітал.

У цьому суспільстві формується нова соціальна структура, де працівники, що володіють знаннями, є лідируючою силою; вони володіють як засобами виробництва, так і процесом праці. Головними джерелами грошового капіталу стають інституціональні інвестори (у США це пенсійні фонди). Змінюється також, спосіб налагодження партнерських відносин, оскільки працівники, що мають знання, не піддаються традиційним формам контролю. Це викликає впровадження нових бригадних методів праці, наділення працівників відповідальністю та контролем над своєю працею.

Діяльність національних держав, на думку Друкера, зайшла в глухий кут, тому потрібне створення транснаціональних органів і нових соціальних форм організації діяльності.

Таким чином, на думку сучасних представників соціально-інституціонального напрямку, для нового суспільства характерно величезне підвищення ролі людини і формування нового типу виробничо-економічних і соціокультурних відносин, які визначають його характер в XXI столітті.

Важливим напрямком сучасного інституціоналізму називають нову економічну історію, найвидатнішим представником якої є Нобелівський лауреат 1993 р. Д. Норт (нар. 1920 р.). Найбільший внесок він зробив у розуміння впливу інституціональних змін на економічний розвиток, використавши в якості інструмента цього дослідження трансакційні витрати. Д. Нортом був проведений аналіз еволюції інститутів (поняття, що лежить у самій основі інституціоналізму) та розглянуто їх зв'язок з динамікою трансакційних витрат. Досліджуючи інституціональні зміни, він дійшов висновку, що в найбільш загальному виді взаємозв'язок останніх із трансакційними витратами проявляється у вигляді скорочення трансакційних витрат у ході інституціональних змін, хоча в окремих випадках може спостерігатися і їх збільшення, що залежить від характеру самих змін – еволюційного чи революційного. Самі зміни в ході еволюційного розвитку потенційно є ефективними і виникає принципова можливість забезпечення інституціональних змін, найприйнятніших для учасників економічних процесів.

Ще одним фундаментальним поняттям сучасної інституціональної теорії виступає поняття прав власності. Економічна теорія прав власності асоціюється в першу чергу з ім'ям А. Алчіана, що вважається її засновником. Економічне значення прав власності – факт досить очевидний, однак саме А. Алчіан і слідом Г. Демсец поклали початок детальному економічному аналізу даної проблеми.

Під системою прав власності інституціоналізм розуміє всю безліч норм, що регулюють доступ до рідких ресурсів. Відповідно права власності охоплюють як фізичні об'єкти, так і об'єкти безтілесні (наприклад, результати інтелектуальної діяльності). З погляду суспільства, права власності виступають як «правила гри», які впорядковують відносини між окремими агентами. З погляду індивіда, вони є «пучками повноважень» щодо прийняття рішень із приводу того або іншого ресурсу, коли кожний такий «пучок може розщеплюватися, і одна частина повноважень належить одному агентові, інша – другому.

До основним елементам пучка прав власності звичайно відносять: 1) право на виключення з доступу до ресурсу інших агентів; 2) право на використання ресурсу; 3) право на одержання від нього доходу; 4) право на передачу всіх попередніх повноважень. Чим ширшим є набір повноважень, закріплених за ресурсом, тим вище його цінність.

Згідно інституційної теорії, будь-який акт обміну є обміном «пучками прав власності», що передаються за допомогою контракту. Це ще один ключовий термін нового підходу, сполучна ланка між поняттям прав власності та поняттям економічної організації. Контракт фіксує угоду та її умови, і тим самим він обмежує майбутню поведінку сторін.

Особливим напрямком сучасного інституціоналізму став соціологічний, представники якого намагаються обґрунтовувати необхідність (і пропонують механізми) «широкого суспільного контролю» за розвитком господарства та суспільних процесів, аж до систем індикативного народногосподарського планування. В останні десятиліття ХХ ст. прихильники інституціоналізму стали активніше досліджувати суперечливість сучасної економічної системи розвинених країн (як на мікро-, так і на макрорівні), розпочався своєрідний «синтез» інституціоналізму та неокласичної школи, у результаті якого сформувалась течія «нового інституціоналізму», представники якого особливу увагу надають питанням інституціонального середовища, у якому функціонують господарюючі суб'єкти. Головний напрямками досліджень стали проблеми економічної влади у всіх її аспектах: джерела, масштаби, форми, способи реалізації, наслідки, методи обмеження, влада на макро- і мікрорівні, зв'язок економічної та політичної влади, природа конфліктів інтересів в економіці та ін. Більша частина цих досліджень пов'язана із процесами монополізації (і зі зміною через це традиційних ринкових механізмів) і зростанням втручання (і ролі) держави в соціально-економічні процеси. Ця течія в останні роки настільки бурхливо розвивається, що багато дослідників уже говорять про створення самостійної науки – інституціональної економіки.

Одним з відомих сучасних представників нової інституціональної теорії є Г. Беккер (нар. 1930 р.), професор Чиказького університету, лауреат Нобелівської премії 1992 р. Своє завдання Г. Беккер бачить у тім, щоб застосувати методи економічного аналізу до пояснення ряду суспільних явищ. У роботі «Злочин і покарання: економічний підхід» Г. Беккер намагається пояснити такі соціальні явища, як злочинність, розлучення, прийняття урядових рішень із позицій економічного аналізу співвідношення вигід і витрат. У кожній своїй дії людина зіставляє вигоди, які одержує, із втратами або витратами, які несе. Так, явище злочинності Г. Беккер пояснює оцінкою злочинцем співвідношення доходів, які він сподівається одержати від злочину і втрат, які він може понести в разі піймання. Якщо ступінь імовірності бути пійманим невелика, злочинець піде на злочин. Таким чином, основний економічний мотив порушників закону – це простий економічний розрахунок співвідношення ступеня ризику та вигоди. Пояснення Г. Беккером розлучень також будується на аналізі співвідношення вигід, які людина має в шлюбі, із втратами, які він при цьому несе.

У роботі «Теорія розподілу часу» (1965 р.) Г. Беккер обґрунтовує положення про подорожчання фактору часу. З ростом оплати праці людина починає інакше оцінювати свій час. Беккер прагне оцінити вартість вільного часу. Повна вартість будь-якого виду діяльності дорівнює, на його думку, сумі ринкових цін, оплачених за товар або послугу, плюс цінність витраченого при цьому часі. Вартість відвідування театру – це не тільки ціна квитка, але й вартість загублених можливостей використати час в іншій сфері діяльності. Якщо час, витрачений на роботу, буде приносити більший доход за домашнє господарство, то люди, і, насамперед жінки, кинуть домашнє господарство і працюватимуть. Таким чином, кожна одиниця часу оцінюється з позицій того, що людина губить і що при цьому одержує. Якщо отримані вигоди менші за втрачені можливості, то час використовується нераціонально.

Велику увагу Беккер приділяє теорії людського капіталу, в якій зумів по-новому підійти до значення людського фактору в сучасній економічній діяльності. Норма віддачі від інвестицій у людський капітал зростає. По розрахунках Г. Беккера, у США не менш 60 % усього накопиченого капіталу вкладено в людський капітал: у наукові та дослідницькі центри, навчальні заклади, у знання, досвід і професійні навички працівників.

Ще одним представником неоінституціоналізма є Нобелівський лауреат 1986 р. американець Дж. Бьюкенен (нар. 1919 р.), що відомий своєю теорією суспільного вибору. У своїй роботі «Воля, ринок і держава» (1986 р.), Дж. Бьюкенен використовує економічний аналіз при дослідженні такого політичного явища, як вибори органів державної влади.

Дж. Бьюкенен підкреслює, що й ринкова економіка в чистому виді, і державне регулювання економіки мають ряд недоліків. Головне для їхнього подолання – навчити державних чиновників приймати вірні політичні рішення. Але досягти цього досить важко, оскільки кожний політичний кандидат іде на вибори зі своїми власними інтересами, і виборці не вірять у їхню щирість і правдивість. У результаті формується певний ринок політичних ідей, на якому кандидати формують пропозицію ідей, а виборці формують попит на ці ідеї.

На політичному ринку йде обмін обіцянок політиків на голоси виборців. Вибори будуть ефективними, якщо більшість обраних політиків будуть відображати інтереси більшості виборців. У рамках політичного обміну виділяються два рівні суспільного вибору: перший – розробка правил і процедур політичної гри, а другий – практична діяльність держави і її органів на основі прийнятих правил і процедур.

В основі теорії суспільного вибору лежить застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Політичні рішення – це вибір альтернативних варіантів, наприклад, сплата податків в обмін на суспільні блага. Але це недостатньо раціональний обмін, оскільки податки платять одні, а блага одержують інші. Тому держава має виконувати лише захисні функції і не брати участі у виробничій діяльності, а суспільні блага слід перетворити в товари і послуги, що продаються на ринку.

Після другої світової війни особливої актуальності набули теоретичні дослідження щодо сутності, напрямків та наслідків інтеграційних процесів. Питання економічної інтеграції досліджували представники цілого ряду теорій, що відзначались різними оцінками інтеграційного механізму. Це неолібералізм, корпораціоналізм, структуралізм, неокейнсіанство, дирижизм та ін.

Представники раннього неолібералізму (наприклад, швейцарський економіст В. Ріпкі та француз М. Алле) під повною інтеграцією розуміли створення єдиного ринкового простору в масштабі декількох країн, функціонування якого здійснюється на основі стихійних ринкових сил та вільної конкуренції незалежно від економічної політики держави та існуючих національних та міжнародних правових актів. Тоді як втручання держави до сфери міжнародних економічних відносин призводить до таких негативних явищ, як інфляція, розбалансування міжнародної торгівлі, порушення платежів.

Однак розвиток міжнародної економічної інтеграції та формування регіональних міждержавних союзів при активному втручанні держав показали неспроможність теорій ранніх неолібералів. Представник пізнього неолібералізму американський дослідник Б. Баласс розглядав проблему інтеграції в декілька іншій площині, а саме: чи призводить економічна інтеграція до більш інтенсивної участі держави в економічних справах? Більша увага приділялась еволюції інтеграції, що відбувалась як на основі економічних, так і політичних процесів.

У середині 60 років виникає новий напрям економічної думки – корпорационалізм, представниками якого були американські теоретики С. Рольф та Ю. Ростоу, які виявили новий стрижень інтеграції. Вони вважали, що в протилежність ринковому механізму та державному регулюванню функціонування ТНК здатне забезпечити інтегрування міжнародної економіки, її раціональний та збалансований розвиток.

Представники структуралізму – шведський економіст Г. Мюрдаль та ін. критично ставились до ідеї повної лібералізації руху товарів, капіталу та робочої сили в інтеграційному просторі, оскільки вважали, що вільне функціонування ринкового механізму здатне призвести до певних диспропорцій в розвитку та розміщенні виробництва, поглибленню нерівності доходів. Економічна інтеграція розглядалась як глибокий процес структурних перетворень в економіці інтегрованих країн, в наслідок чого виникає якісно новий інтеграційний простір, більш досконалий господарський механізм. На їх думку, полюсами розвитку інтеграції є великі фірми, промислові компанії, цілі галузі промисловості.

Широкого розповсюдження набули ідеї неокейнсіанства, представники якого – американський економіст Р.Купер та ін. – вважали, що центральна проблема міжнародного економічного співробітництва полягає в тому, щоб вберегти різноманітні вигоди широкої міжнародної економічної взаємодії від обмежень і одночасно зберегти максимальну для кожної країни ступень свободи.

Різновидом неокейнсіанського напрямку є дирижизм (наприклад, голландець Я. Тимберген), теоретики якого також відмовляються від вирішальної ролі в інтеграційних процесах ринкового механізму та вважають, що створення та функціонування міжнародних економічних структур можливо на основі розробки учасниками інтеграції загальної економічної політики, узгодження соціального законодавства, координації кредитної політики.

Цитати та документи

Римский договор о создании ЕЭС от 25 марта 1957 г. (выдержка)

Статья 2. Сообщество имеет задачей осуществлять путем создания общего рынка и постепенного сближения экономической политики государств-членов, всестороннее развитие экономической деятельности во всем Сообществе, скорейшее повышение уровня жизни и более тесные связи между государствами, которые оно объединяет.

Статья 3. Для достижения целей, указанных в предыдущей статье, деятельность Сообщества предполагает в условиях и в соответствии с предусмотренными в настоящем Договоре сроками:

а) отмену между государствами-членами таможенных сборов и количественных ограничений для ввоза и вывоза товаров, а также всех других равнозначных по своим последствиям мер;

б) установление общего таможенного тарифа и общей торговой политики по отношению к третьим государствам;

в) установление общей политики в области сельского хозяйства;

г) устранение между государствами-членами препятствий для свободного продвижения лиц, услуг и капиталов;

д) установление общей политики в области транспорта;

е) создание режима, обеспечивающего условия, при которых конкуренция на общем рынке будет носить нормальный характер;

ж) применение процедур, дающих возможность согласовать экономическую политику государств-членов и устранять несоответствие в платежных балансах;

з) сближение законодательства стран-членов в той мере, в какой это необходимо для действия общего рынка;

и) создание Европейского Инвестиционного банка, предназначенного для содействия экономическому развитию Сообщества путем создания новых ресурсов…

Дж. Бьюкенен [2]

Сама природа экономического процесса обеспечивает человеку максимальное увеличение его выгоды. Однако, проблему максимизации собственного богатства нельзя механически переносить из сферы экономики в область политики, поскольку для последней этот стимул не так характерен… Политика есть сложная система обмена между индивидуумами, в которой последние коллективно стремятся к достижению своих частных целей, так как не могут реализовать их путем обычного рыночного обмена.

Г.Беккер [1]

Анализ человеческого капитала мог бы помочь при объяснении многих закономерностей рынка труда и экономики в целом. По-видимому, можно создать более общую теорию человеческого капитала, которая рассматривала бы как фирмы, так и индивидов, и которая затрагивала бы макроэкономические системы этого явления.

Питання для самоконтролю

1. Економічні та соціальні наслідки другої світової війни.

2. Значення плану Маршалу для економічного розвитку країн західного світу.

3. В чому полягає успіх реформ Л. Ерхарда?

4. Які чинники зумовили над швидкий розвиток західних країн після другої світової війни?

5. Які чинники і проблеми економічного зростання переважають у роботах економістів –теоретиків 2-ї половини ХХст.?

6. Визначте особливості та протиріччя розвитку таких провідних течій економічної думки Заходу як неокейнсіанство, неокласичний синтез та неолібералізм.

7. Охарактеризуйте основні напрямки дослідження соціально-економічних проблем з позиції інституційної теорії.

План семінарського заняття

1. Загальна характеристика розвитку світової системи господарства і провідних напрямів економічної думки в 50–70 роки ХХ ст.

2. Посилення ролі держави в господарстві суспільств Західної цивілізації та його аргументація в економічній думці в 50–70 роки ХХ ст.

3. Вплив військово-конверсійних та інноваційно-технологічних факторів на розвиток національних економік провідних країн Європи після Другої світової війни.

4. Розвиток економічних систем змішаного типу та його відображення в економічній думці у другій половині ХХ ст.

5. Загальна характеристика розвитку світової економічної думки у 50–70 роках ХХ ст.: неокейнсіанство, неокласична течія, неолібералізм, інституціоналізм.

Теми повідомлень

1. Німецьке «економічне диво»: зміст, чинники та значення для країн Західної Європи.

2. Японске «економічне диво»: зміст, чинники та значення для Південно-Східного регіону.

3. Роль США у другій половині ХХ ст. у ході становлення світової економіки.

4. Регіональна міжнародна економічна інтеграція та утворення ЄС.

5. Теоретичне дослідження економічної інтеграції в роботах представників неолібералізму, корпораціоналізму, структуралізму, неокейнсіанства та дирижизму.

6. Соціальне ринкове господарство в ФРН: теорія і практика.

7. Моделі економічного зростання в роботах теоретиків другої половини ХХ ст.

8. Сутність та значення теорії трансакційних витрат.

Тести