Порівняльні характеристики суспільних і приватних благ
Тема 11. Держава в системі макроекономічного регулювання
Роль держави у змішаній економіці. Основні недоліки ринкового саморегулювання.
Альтернативні теорії макроекономічного регулювання, їх практична функція.
Роль держави у змішаній економіці. Основні недоліки ринкового саморегулювання
Дискусії про роль та місце держави в економіці точаться впродовж століть.
Теоретичні концепції про роль та місце держави в економіці мають багатовікову історію. Так, на думку меркантилістів держава має перебирати на себе майже увесь тягар управління економікою, селективно підтримуючи національного виробника. Як правило, держави в епоху меркантилізму підтримували торгівців і мануфактурників, надаючи їм монопольні права на ведення бізнесу.
Проте, вже наприкінці 18 століття в світі назрів великий супротив населення проти державного втручання в економіку, що було зумовлено державним фіаско (рис. 11.1).
Рис. 11.1. Основні прояви неспроможності держави
В епоху зародження фізіократичної школи політекономії (1758-1778 рр.) та критики політики меркантилізму, яка згубно впливала на аграрну сферу, отримав всезагальну популярність вираз, сформульований фізіократом Вінсентом Гурне «leissez faire, leissez passer!» (не втручайтесь у наші справи і тоді все владнається найкращим чином), що заклав основи політики економічного лібералізму, вільного підприємництва, необмеженого державним втручанням.
Ідеї економічного лібералізму були конкретизовані у концепції «невидимої руки ринку»[1] відомого шотландського економіста Адама Сміта, який вважав, що функціями держави повинні бути лише забезпечення національної безпеки; здійснення правосуддя; організація громадських робіт, невигідних для бізнесу, але потрібних суспільству; освіта; стягнення податків для оплати потреб держави. Всі інші проблеми ринок, на думку Сміта, здатний розв’язати самостійно.
Проте невідворотні економічні кризи недоспоживання, а також свавілля монополій, описані класиками марксизму (Карл Маркса, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін), поставили під сумнів ефективність політики економічного лібералізму. Найбільшою за глибиною економічної руйнації у всепланетарних масштабах виявилася криза 1929-1933 років («Велика депресія»), яка раз і назавжди поставила діагноз щодо неспроможності ринкового механізму протистояти економічним кризам.
Апологетом нового протекціонізму, державної фіскальної та монетарної політики, а також системи «вбудованих стабілізаторів»[2], здатних мінімізовувати наслідки економічних криз, перезавантажувати ринкову економічну систему, яка заходить у стан стагнації був Джон Кейнс. Продовжувачі його вчення (неокейнсіанці, посткейнсіанці) поглибили теоретичні підвалини у частині прогнозування та програмування ринкової економіки, визначення пропорцій поєднання держави і ринку, з метою недопущення економічних криз як таких.
Отже і у ринкового механізму є свої «провали» (фіаско ринку)– ситуації з якими «невидима рука» ринку не може справитись (наприклад, свавілля монополій та опортуністична поведінка ринкових агентів, що призводять до несправедливого розподілу і неефективного використання ресурсів, екстерналії, забруднення навколишнього середовища, піклування про дітей, інвалідів, людей похилого віку тощо). Є також сфери суспільного життя, які неможливо чи небезпечно передавати у владу приватних інтересів (наприклад, бюджетна сфера, охорона громадського правопорядку і боротьба зі злочинністю (організація і підтримка міліції, судів, в’язниць), оборона країни тощо) (рис. 11.2).
Рис. 11.2. Основні прояви неспроможності ринку
Проблема виробництва суспільних благ[3] проявляється у тому, що ринок не в змозі забезпечити суспільство деякими соціально значущими благами, оскільки їх виробництво не несе комерційної вигоди (наприклад, національна оборона, охорона навколишнього середовища тощо).
Загалом, в сучасній економічній теорії виділяють чотири типи благ, виходячи із критеріїв «вичерпності» та «виключності» (табл. 11.1).
Таблиця 11.1
Типологія благ
| Ступінь вичерпності або зменшення блага по мірі його споживання | |||
| низький | високий | ||
| Ступінь виключення інших індивідів з доступу до блага | важкий | Суспільні блага (сфера загальних знань, національна оборона та безпека, охорона навколишнього середовища, вуличне освітлення, маяки) | Ресурси загального користування (ліси, озера, річки, пляжі, парки відпочинку) |
| легкий | Змішані або колективні блага (дитячі садки; школи, ВНЗ, спортивні та мистецькі клуби, медичні заклади, бібліотеки, театри, водопровідні системи, лінії електропередач, дороги, послуги міліції) | Приватні блага (пиріжки, комп’ютери, автомобілі) |
Відповідно, якщо приватні блага є виключними і вичерпними, то суспільні – навпаки. Внаслідок відсутності зв’язку оплати з попитом і споживанням, попит на суспільні блага важко піддається оцінці, не завжди також можливо виміряти якість і кількість наданих благ. Саме це унеможливлює обіг суспільних благ на ринку (табл. 11.2).
Таблиця 11.2
Порівняльні характеристики суспільних і приватних благ
| Ознаки | Суспільні блага | Приватні блага |
| Виключність | - | + |
| Вичерпність | - | + |
| Ефект «безбілетника» | + | - |
| Суперництво у споживанні | - | + |
| Поділ на частини | - | + |
| Визначення величини потреби, якості і кількості | - | + |
Проблема ефективного використання ресурсів загального користування проявляється у тому, що механізм ринкового обміну не спроможний забезпечити баланс інтересів між виробниками і споживачами суспільних благ, оскільки існує так званий ефект «безбілетника».
Ефект безбілетника (безкоштовного споживання) – така поведінка споживача, яка проявляється в його ухилянні від оплати спожитих ресурсів загального використання. Індивід розуміє, що зможе скористатися суспільним благом навіть тоді, коли не сплатить за нього, а перекладе витрати на його виробництво на інших споживачів.
Наприклад, візьмемо ліси загального користування. Зрозуміло, що конституційно вони належать власності населення країни і люди можуть спільно ними користуватися. Прикладом суспільного блага тут будуть лісові гриби, ягоди, дичина, оздоровчий відпочинок. У разі відсутності контролюючих функцій з боку держави за споживанням та відтворенням суспільних благ (лісовідновлювані роботи, сезонні режими заборони полювання тощо), «ефект безбілетника» призведе до того, що браконьєри, а за їх прикладом і решта населення, в кінці-кінців винищать усі лісові дари і суспільне благо зникне як таке.
Ефект безбілетника проявляється тоді, коли в суспільстві відсутній жорсткий контроль та невідворотна система санкцій щодо порушників суспільного порядку. Як правило, такі функції бере на себе інститут держави, рідше – локальні інститути самоорганізації населення, покликані раціонально використовувати ресурси загального користування.
Змішані суспільні блага (колективні, клубні, публічні, мериторні, квазісуспільні) – це приватні блага, що надаються органами публічної влади. Держава бере на себе обов’язки щодо прийняття участі у наданні цих благ, оскільки ринкові виробники відносять їх до недостатньо прибуткового бізнесу. Таким чином, без участі держави обсяг виробництва клубних благ буде недостатнім. Основною ознакою клубних благ є значні зовнішні ефекти (екстерналії), так як вони приносять користь не лише тому індивіду, що безпосередньо споживає дане клубне благо, але й більш широкій сукупності людей (наприклад, щеплення тварин).
Загалом,під зовнішніми ефектами (англ. externalities) розуміють побічні, не опосередковані ринком (виробниками і споживачами), впливи на третіх осіб (тих, хто не приймав участі у ринковій трансакції). Ці впливи можуть бути сприятливими (позитивні екстерналії чи зовнішні вигоди)[4] чи несприятливими (негативні екстерналії чи зовнішні витрати)[5] (рис. 11.3).
Рис. 11.3. Класифікація екстерналій (зовнішніх ефектів)
За наявності негативних зовнішніх ефектів порушується ринкова рівновага (оптимум по Парето)[6], з’являється «мертвий вантаж» (побічні витрати), який ніхто не хоче перекласти на свої плечі, погіршується становище третіх осіб, виникає фіаско ринку.
Екстерналії безпосередньо не впливають на економічний стан «винних», що зацікавлені лише в мінімізації своїх внутрішніх витрат виробництва, а зовнішні витрати їх, як правило, не цікавлять. Ці зовнішні витрати несуть інші. Вирішення такої ситуації потребує державного втручання в контексті зобов’язання «винних» нести відповідальність по ліквідації збитків (наприклад, через інститут оподаткування). Цей процес в економічній літературі носить назву інтерналізація екстерналій. Якщо екстерналії негативні, то інтерналізація відбувається у вигляді примусу до витрат - коректуючі податки, штрафи, встановлення граничних меж викидів тощо. Коли екстерналії позитивні (наприклад, у випадку недовиробнитцва медичних, освітніх послуг), то інтерналізація відбувається у вигляді компенсаційних виплат (державні субсидії, дотації).
Проблема нерівномірності економічного розвитку (на мега-, макро-, мезо-, мікрорівнях). Так, наприклад, на мікрорівні, зазначена проблема проявляється у ефекті переливання капіталу, який вкладається нерівномірно, а лише у ті галузі, які забезпечують найбільшу норму рентабельності. На мезорівні (регіональному) сильно виражена проблема нерівномірності економічного розвитку міста і села. На макрорівні – незбалансована структура економічного розвитку країни, диференціація економічного розвитку регіонів. На мегарівні – країни-лідери та країни-аутсайдери.
Вирівнювання економічного розвитку країни та її регіонів і галузей нині є обов’язковою функцією державних та самоврядних органів, які використовують для цього різноманітні адміністративні та економічні важелі та інструменти, в тому числі заходи анти циклічного та антикризового регулювання.
Проблема нерівномірності розподілу доходів і багатства нині є ключовою проблемою економіки. Відомо, що ринок спирається на критерій ефективності і обминає критерії справедливості та гуманності. Отже такі категорії населення, як малозабезпечені, інваліди, пенсіонери, студенти та інші в нинішній соціально-орієнтованій ринковій економіці мають бути забезпечені необхідним соціальним (компенсаційним) пакетом, гарантованим інститутом держави.
Проблеми нерівності розподілу доходів - об’єктивні реалії системи ринкових відносин, що виливаються у скорочення ефективного попиту, зниження цін, скорочення інвестицій, безробіття тощо.
Серед причин нерівномірності розподілу доходів виділяють: відмінності у здібностях (фізичних та інтелектуальних), в освіті і кваліфікації, працьовитість і мотивацію, професійну ініціативність і схильність до ризику, походження, розмір і склад сім’ї, володіння власністю і становище на ринку, удачу і дискримінацію.
Для виміру фактичного розподілу доходів використовують «криву Лоренца» і «коефіцієнт Джині», що визначають яка частка сукупних доходів припадає на кожну групу населення.
Зазначені проблеми потребують застосування державних важелів вирівнювання, шляхом бюджетно-фінансової та грошово-кредитної політик.
Проблема неповноти і асиметричності інформації. Як відомо, господарська діяльність дедалі більше розглядається як процес прийняття рішень в умовах дефіциту інформації, дезінформації та несиметричної поінформованості економічних суб’єктів. Чим більш якісніша, достовірніша, прозоріша, надійніша інформація, тим ефективніше будуть реалізовані господарські рішення. Отже функціонування ринкової економіки, зважаючи на відсутність абсолютної (повної) інформації, а також нерівномірний її розподіл між суб’єктами ринку, в значній мірі залежить від рівня організації та управління потоками економічної інформації. Відповідно, виникає необхідність у створенні не тільки інститутів, які б гарантовано надавали якісні інформаційні послуги, а й органів, які б слідкували за їх неупередженою діяльністю. Наразі такими органами є державні статистичні органи, державні ЗМІ, прокуратура та ін.
Проблема підтримання конкуренції криється у неспроможності ринку природним шляхом усувати проблеми існування монополій (погіршення якості продукції, підвищення цін, усунення конкурентів опортуністичним шляхом, зниження зарплат найманих працівників). Загальновідомо, що і в природі, і у суспільстві в умовах необмеженої свободи виживають не сильні і найкращі, а ті, хто краще пристосувався. Практика свідчить, що в нинішніх умовах господарювання процвітають неконкурентні, в тому числі опортуністичні, методи боротьби. Все це висуває необхідність провадження державної антимонопольної політики та політики сприяння ефективній конкуренції, яка будується, за висловом Йозефа Шумпетера, на інноваціях.
Таким чином «провали» ринку обумовлюють необхідність державного управління економікою з метою створення умов для ефективного функціонування ринку та згладжування/усунення негативних наслідків від вільного ринкового механізму (рис. 11.4).
Чисто державне регулювання економіки і чисто ринкове наносять нищівну шкоду суспільству, а от поєднання пропорцій ринкового та державного регулювання здатне подолати дефекти дирижизму та фіаско ринку. Першою моделлю такого поєднання стала модель соціально-ринкового господарства (модель змішаної економіки), запропонована німецьким вченим В. Ойкеном, який державі відводив роль «нічного сторожа», або «спортивного арбітра», суть чого зводилася до того, що держава, шляхом активних зусиль в сфері законодавства та державного управління створює такі оптимальні умови, в яких економічна свобода одного економічного суб’єкта не обмежує свободу іншого. Держава, крім того, реалізує антимонопольну політику та політику справедливого розподілу доходів.
Рис. 11.4. Функції держави в ринковій економіці
Економічні функції держава реалізує, здійснюючи економічну політику.
Економічна політика – це система макроекономічних цілей і методів (механізмів, важелів, інструментів, організаційних структур) їх досягнення (рис. 11.5).
Рис. 11.5. Система державного регулювання економіки
Пряме державне управління економікою – безпосереднє втручання державних органів в економіку через правові або адміністративні важелі та відповідний інструментарій.
Правові важелі державного управління економікою - введення нових та корекція старих «правил гри» (закони, накази, рішення, розпорядження, посадові інструкції, стратегії, концепції, програми соціально-економічного розвитку, законодавче встановлення економічних режимів (СЕЗ, «полюси зростання», концесійні угоди).
Адміністративні важелі державного управління економікою - прогнозування, планування, координація, моніторинг, контроль, реєстрування, ліцензування, сертифікація, стандартизація, санкціонування, делегування, реприватизація, демонополізація, конкурси та гранти, аукціони, державно-приватні трансакції (концесії, тендери), фіксовані ціни, квотування обсягів виробництва та продажу, встановлення верхньої межі процентних ставок, норми обов’язкових банківських резервів, операції з державним майном, прямі бюджетні інвестиції, державні кредити та запозичення тощо.
Непряме державне управління економікою – опосередковане втручання державних органів в економіку через механізм фіскальної та монетарної політики, а також систему «вбудованих стабілізаторів». Інструментами тут виступають податкові ставки, договірні ціни, трансферти (субсидії, субвенції, дотації, стипендії, зарплати, пенсії, допомоги по безробіттю), різноманітні податкові та кредитні пільги, компенсаційні доплати тощо.
Найважливішими видами економічної політики є монетарна, фіскальна, зовнішньоекономічна та соціальна.
Монетарна (грошово-кредитна) політика – це мистецтво управління пропозицією грошей. Згідно з законом України «Про Національний банк України» монетарна політика – «це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, направлених на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу».
Основні типи монетарної політики:
- Рестрикційна політика (політика «дорогих грошей»), спрямовану на обмеження обсягу кредитних операцій, підвищення рівня процентних ставок і гальмування темпів росту грошової маси в обігу. Така політика застосовується з метою боротьби з інфляцією та стабілізації грошової системи.
- Експансіоністська політика (політика «дешевих грошей»), яка супроводжується розширенням обсягів кредитних операцій, зниженням рівня процентних ставок і загальним зростанням грошової маси. Політика грошової експансії застосовується з метою подолання спаду виробництва та пожвавлення ділової активності шляхом стимулювання інвестиційних процесів та збільшення платоспроможного попиту на товари і послуги.
Інструменти монетарної політики:
Облікова ставка (дисконтна ставка, ставка рефінансування) - являє собою низький (дисконтний) процент за позиками, які центральний банк надає комерційним банкам, що впливає на їх здатність розширювати кредитні операції. Комерційні банки при необхідності можуть отримувати кредити центрального банку в процесі рефінансування шляхом переобліку векселів (продажу векселів або отримання коштів під їх заставу). Центральний банк змінює облікову ставку залежно від типу монетарної політики, яку необхідно реалізувати в даний період. При проведенні політики «дорогих грошей» центральний банк піднімає облікову ставку. Це ускладнює для комерційних банків можливість отримати позику в центральному банку і одночасно підвищує ціну кредитів, що надаються комерційними банками. В результаті скорочуються кредитні вкладення в економіку і, відповідно, гальмується зростання виробництва. При політиці «дешевих грошей» облікова ставка знижується. Це у свою чергу стимулює розширення кредитних операцій банків, що сприяє прискоренню темпів економічного росту. Рівень облікової ставки впливає не лише на грошовий ринок, а й на ринок капіталів, оскільки підвищення ставок центрального банку зумовлює зниження попиту на цінні папери і відповідно їх ринкової вартості, а пониження ставок спричиняє зворотні процеси. Крім того, підвищення ставки рефінансування (облікової ставки) сприяє притоку в країну іноземних капіталів, що призводить до зростання обмінного курсу національної валюти.
Операції на відкритому ринку полягають у купівлі або продажу центральним банкам цінних паперів з метою впливу на ресурси комерційних банків. Основними видами цінних паперів, з якими проводяться операції на відкритому ринку, є: казначейські векселі, безпроцентні казначейські зобов’язання, облігації державних позик уряду і місцевих органів влади, облігації окремих приватних компаній, допущені до біржової торгівлі, а також деякі інші першокласні короткострокові цінні папери. Найбільш часто, проводячи рестрикційну монетарну політику, центральний банк продає на ринку цінні папери, списуючи відповідні суми з резервних або кореспондентських рахунків комерційних банків, що купують ці папери. При цьому скорочується обсяг ресурсів, які банки можуть використовувати для кредитування економіки, що відображається на величині грошової маси.
Зміна норм обов’язкових резервів - являє собою регулювання ресурсів комерційних банків, які вони зобов’язані зберігати в центральному банку. Сума коштів, що зберігаються встановлюються у певному процентному відношенні до величини депозитів банку. При рестрикційній політиці центральний банк підвищує норми резервування, що відповідно зменшує частину ресурсів, за рахунок яких комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам і населенню, що в результаті призводить до скорочення грошової маси в обігу та зростання процентів за банківськими позиками.
Операції на валютному ринку– це валютні інтервенції, які здійснюються у формі купівлі/продажу центральним банком іноземної валюти на валютному ринку, що змінює обсяги грошової бази.Так, якщо ЦБ купує іноземну валюту чи золото, то грошова база росте.
В окремих випадках загальні методи монетарного регулювання можуть доповнюватися інструментами селективного (вибіркового) впливу на діяльність банків, а саме включають: регламентацію умов видачі окремих видів позик різним категоріям клієнтів; встановлення кредитних стель і граничних норм річного приросту позик; обмеження окремих видів банківських операцій тощо. Перевагою селективних методів є порівняно швидкий вплив на діяльність комерційних банків.
Фіскальна (бюджетно-податкова) політика – це сукупність заходів держави у сфері оподаткування та державних видатків, інакше кажучи доходів і видатків державного бюджету.
Основними функціями фіскальної політики є:
- забезпечення економічного зростання;
- регулювання зайнятості, виробництва, інвестиційно-інноваційної діяльності;
- перерозподіл доходів та соціальне забезпечення;
- боротьба з інфляцією;
- формування бюджетів для закупівлі державою певних товарів і послуг тощо.
До основних інструментів фіскальної політики належать державні витрати (субвенції, субсидії, дотації; структура витрат – на соціальну, економічну сфери), трансферти, оподаткування (податкові ставки, податкові пільги, база оподаткування, режим оподаткування), розподіл податкових надходжень за рівнями бюджетів (загальнонаціональні та місцеві податки і збори), балансування бюджетів.
Види фіскальної політики:
І. Дискреційна (перервна, змінювана) політика -це система заходів, яка передбачає цілеспрямовані перманентні зміни в розмірі державних витрат, податків і сальдо державного бюджету, з метою досягнення позитивної макроекономічної динаміки. Буває:
-Стимулююча – спрямована на підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рівня зайнятості. Для її проведення уряд збільшує видатки та зменшує податки, що веде до збільшення інвестицій, ВВП та зменшення безробіття.
-Стримувальна – спрямована на зниження рівня інфляції попиту. Для її проведення уряд збільшує податки і скорочує видатки, що веде до зменшення обсягів ВВП, інвестицій.
ІІ. Недискреційна (неперервна) фіскальна політика -автоматична фіскальна політика, при якій бюджетний дефіцит та бюджетний надлишок виникають автоматично, внаслідок дії «вбудованих стабілізаторів» економіки.
Зовнішньоекономічна політика –це сукупність заходів, спрямована на покращення становища країни у світовому господарстві, розширення її участі у міжнародному поділі праці, підтримку національних товаровиробників на світових ринках та їх захист на внутрішньому ринку.
До інструментів зовнішньоекономічної політики належать:
- зміни у валютному курсі (ревальвація, девальвація національної валюти);
- пільги на експорт;
- митна політика;
- квотування;
- ембарго тощо.
Соціальна політика –система заходів, спрямована на збалансований перерозподіл доходів у суспільстві, обмеження безробіття, захист інтересів громадян, забезпечення росту добробуту нації тощо.
До основних інструментів соціальної політики належать:
- диференціація при оподаткуванні доходів;
- обов’язкове державне страхування на випадок безробіття;
- соціальне страхування втрати працездатності;
- пенсійне страхування;
- різні типи соціальної допомоги тощо.
Головним дискусійним питанням у макроекономіці є питання про те, яку роль має відігравати держава у економіці. Відповідно до цього в економічній літературі сформувалося два магістральних напрямки – економічний дирижизм[7] (кейнсіанський напрямок) та економічний лібералізм[8] (класичний та неокласичний напрямки) (табл. 11.3).