Неоліберальні концепції:ордо лібералізм.Принципи неолібералізму

Неоліберали виступають за лібералізацію економіки, використання принципів вільного ціноутворення, за провідну роль в економіці приватної власності і недержавних господарських структур. Представники неоліберальної концепції державного регулювання економіки, пам'ятаючи вислів Л. Ерхарда (1897 – 1977) про те, що "конкуренція – скрізь, де можливо, регулювання – там, де необхідно", довели правомірність обмеженого державного втручання в економічні процеси і широкого сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємців як умову усунення нерівноваги в економіці. У 30-ті роки для протидії кейнсіанським ідеям державного регулювання економіки, які обмежували вільну конкуренцію, в ряді країн були створені неоліберальні центри щодо вироблення альтернативних заходів державного втручання в економіку, які сприяли б відродженню і практичному застосуванню ідей економічного лібералізму. Найбільш крупні центри неолібералізму в Німеччині, США й Англії дістали назву відповідно фрайбурзькоїшколи (її лідери – В. Ойкен*, В. Репке, А. Рюстов, Л. Ерхард таін.), чиказької, або монетарної, школи (лідери – Л. Мізес, Ф. Найт, М. Фрід-мен, А. Шварц та ін.), лондонської школи (Е. Кеннан, Л. Роббінс та ін.). Видатними представниками неоліберальних ідей у Франції вважають Ж. Рюеффа, М. Алле таін.

Слід зазначити, що представники неоліберального руху ще на початку 30-х років намагалися виробити єдину науково-практичну платформу. Спільні у цьому зв'язку принципи неолібералізму були представлені в міжнародному масштабі у 1938 р. на конференції в Парижі.

Ордолібералізм Після другої світової війни ідеологія неолібералізму знайшла успішне практичне застосування спочатку в Західній Німеччині (ФРН). Тут, починаючи з 1948 p., ці ідеї набули статусу державної доктрини уряду Аденауера-Ерхарда. Видатні німецькі теоретики неолібералізму В. Репке і А. Рюстов та інші очолили критику будь-яких проявів монополізму заради волі і гуманізму. В. Ойкен і його послідовники у Фрайбурзькому університеті з того ж 1948 р. почали випускати щорічник "Ордо", який зіграв роль теоретичної трибуни неолібералізму всіх країн. Саме слово, вибране В. Ойкеном, перетворилося у збірне поняття, яке символізує "природний устрій вільного ринкового господарства". Західнонімецька доктрина неолібералізму під впливом "школи Ойкена" стала також називатися ордолібералізмом.

філософія ордолібералізму орієнтована на політичну культуру й етичні ідеали, характерні для середніх верств, а саме: повага до власності, принципи змагання у суспільному й економічному житті, готовність до ризику при впровадженні нового і відповідальність за наслідки, дотримання громадянами моральних і правових норм, чесність, відданість своїй професії, ощадливість, передбачливість, повага до законів і державної влади – тобто усього того набору загальнолюдських цінностей, який згодом монополізувала ідеологія економічного неоконсерватизму.

Німецькі ордоліберали вбачають провідну роль економічної політики держави у постійному стимулюванні конкуренції, розширенні конкурентного простору І в цих умовах, структура виробництва, кон'юнктура ринку, соціальні пріоритети весь час змінюються.

Теоретикам неолібералізму ФРН належить Ідея поєднання принципу "вільності ринку" з принципом "соціального вирівнювання". Вперше її концептуально виклав А. Мюллер-Армак у своїй книзі "Управління економікою і ринкове господарство"(1947), у якій він також вперше використав термін "соціальне ринкове господарство". А. Мюллер-Армак писав: "Суть соціального ринкового господарства полягає в тому, що принцип свободи ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання".

Інституціоналізму

Інституціоналізму належить провідна роль у сучасній економічній науці. Він виник на межі XIX—XX ст. у США. Його засновниками були Т. Веблен, Д. Коммонс, у. Мітчел та ін. Інституціоналізм з самого початку являв собою загальносвітову течію. Його ідеї опрацьовували в Європі представники так званої соціологічної школи (М. Вебер, В. Зомбарт). У післявоєнні роки інституціоналістські концепції розвивали Дж. Гелбрейт, Д. Белл у США, Ф. Перру у Франції, Г. Мюрдаль у Швеції та ін.

Представники інституціоналізму розглядають економіку як систему, за якою відносини між господарюючими агентами складаються під впливом як економічних, так і соціальних, політичних та психологічних чинників. Об'єктом їх досліджень є інститути, під якими слід розуміти корпорації, профспілки, державу, а також різні юридичні, морально-етичні та психологічні явища, тобто звичаї, норми поведінки, інстинкти тощо.

Інституціоналізму притаманні три основні ідеї.

По-перше, надто широке трактування предмета економічної теорії. На думку інституціоналістів, економічна наука не повинна досліджувати суто економічні відносини. Це занадто вузько і часто призводить до самих лише абстракцій.

Важливо враховувати весь комплекс умов та чинників, що впливають на господарське життя: правові, соціальні, психологічні, політичні. Правила державного управління становлять собою не менший, а, можливо, більший інтерес, ніж механізм ринкових цін.

По-друге, слід вивчати не стільки функціонування, скільки розвиток і трансформацію суспільства. Досягнення рівноваги в системі можливе, на думку інституціоналістів, лише за умов соціального контролю над економікою, що дало б змогу ефективно використовувати всі переваги ринкового механізму, усувати його негативні риси та недоліки. Як вважають інституціоналісти, ринок не є нейтральним та універсальним механізмом розподілу ресурсів.

По-третє, слід відмовитися від аналізу економічних відносин з позицій так званої економічної людини. Проти диктату підприємців необхідні дії не окремих членів суспільства, а спільні, скоординовані дії організацій, профспілок та державних органів. Держава має опікуватися екологією, освітою та медициною.

У цілому тематика інституціоналістських досліджень досить широка. Це і теорія споживчого попиту, і соціально-економічна теорія добробуту, й аналіз великих корпорацій.

Інституціоналізм має чотири основні напрями:

1) соціально-психологічний (на чолі з Т. Вебленом), що проголошує психологічну концепцію розвитку економічних процесів;

2) соціально-правовий (на чолі з Дж. Коммонсом), що стверджує можливість усунення суперечностей і конфліктів у економічних відносинах за допомогою юридичних законодавчих органів держави;

3) емпіричний, або кон'юнктурно-статистичний (на чолі з у. Мітчеллом), що досліджує циклічні явища в економіці;

4) соціологічний (видатним представником якого є Дж. Гелбрейт), що вбачає головну проблему економічного розвитку в забезпеченні гарантованого доходу всім членам суспільства.

Багато ідей інституціоналізму покладено в основу економічної політики розвинутих капіталістичних країн. Зокрема, в США за часів правління президента Ф. Д. Рузвельта застосовувалася низка інституціоналістських положень. Соціальні програми, науково обгрунтовані інституціоналістами, стали практикою державного регулювання економіки, часто використовують програмування та індикативне планування (зокрема, у Франції).

Значною мірою ідеї інституціоналізму реалізовано у шведській моделі економічного розвитку.Інституціоналісти беруть активну участь у розробленні проектів конверсії воєнного виробництва.

83. Гелбрейт: концепція «зрілої корпорації», і «нового соціалізму»

Дж. Гелбрейт виступив зі своєрідним різновидом теорії «індустріального суспільства», яка підсумовувала й розвивала цей науковий напрям. Він спробував розробити «синтетичну», як він казав, теорію, котра б охоплювала всі найважливіші закономірності сучасного капіталізму.

Цю теорію було викладено Гелбрейтом у книжці «Нове індустріальне суспільство» (1967), яка стала бестселером на американському книжковому ринку.

Гелбрейт став також відомим як автор теорії «врівноважуючої сили», яку він виклав у праці «Американський капіталізм: концепція врівноважуючої сили» (1952). Суть теорії полягає в тім, що усунення конкуренції внаслідок концентрації капіталу не призводить, проте, до утворення монополій, оскільки той самий процес породжує нейтралізуючу, «врівноважуючу силу» у вигляді великих об’єднань покупців і постачальників. Як «врівноважуючу силу» Гелбрейт розглядає різноманітні кооперативні організації, фермерські об’єднання, профспілки, різні торговельні об’єднання тощо.

Гелбрейт був упевнений, що відкрив нову силу, завдяки якій капіталізм звільняється і від панування монополій, і від руйнівної сили конкуренції, здобуваючи можливість використати велике виробництво і нейтралізувати його негативні наслідки — утворення монополій.

Гелбрейт — представник неоінституціоналізму, котрий, на думку його прихильників, відрізняється від традиційного як соціально-економічними умовами формування, так і постановкою проблеми.

У «Новому індустріальному суспільстві» Гелбрейт намагається комплексно розглянути всю економічну систему капіталізму, яку зв’язує з технічним прогресом. Технічний прогрес у нього є сутністю, що саморозвивається, породжує сама себе. Технічний прогрес і організація визначають економічну форму суспільства.

Гелбрейт виділяє дві форми капіталістичної економіки з погляду рівня техніки, масштабів виробництва і форми організації підприємств — великі корпорації і дрібне виробництво. Дрібне виробництво не відіграє значної ролі в сучасній економіці. Її основу становлять великі корпорації, породжені передовою технікою. Частину економіки, репрезентовану великими корпораціями, Гелбрейт називає «індустріальною системою», котра й визначає суть «нового індустріального суспільства». «...Індустріальна система, — писав він, — це визначальна риса «нового індустріального суспільства».

Індустріальна система, за Гелбрейтом, у свою чергу, визначається високорозвиненою технікою, котра зумовлює всі інші її ознаки: панування корпорацій у вирішальних сферах економіки; необхідність великих капіталовкладень; ускладнення умов і зростання витрат часу на виконання завдань, що постають перед виробництвом у зв’язку зі збільшенням ролі наукових досліджень і необхідності належних лабораторних випробувань; підвищення вимог до кваліфікації робітників і керуючих корпораціями; і, нарешті, потреба у ліквідації ризику для великих корпорацій, котра потребує планування.

В «індустріальному суспільстві» зростає і роль держави, яка мусить узяти на себе частину витрат для забезпечення технічного прогресу і зменшення ризику підприємств від його запровадження. Тобто саме техніка визначає всю економічну структуру суспільства.

Гелбрейт виокремлює два рівні розвитку корпорацій: «підприємницьку» і «зрілу». У «підприємницькій корпорації» (20—30-ті рр. ХХ ст.) господарем і керівником був окремий капіталіст, власник капіталу. Його основною метою була максимізація прибутку. Контроль над корпорацією зумовлювався капіталом підприємця, а не його компетентністю. Така корпорація не потребувала планування і державного втручання.

На зміну «підприємницькій корпорації» приходить «зріла корпорація». Цей перехід зумовлений технічним прогресом, його вимогами. «Зріла корпорація» — це колективна організація, тому приватна власність замінюється «суспільною капіталістичною власністю». На чолі «зрілої корпорації» стоїть не окремий підприємець, а «техноструктура», до якої переходить влада.

У «індустріальному суспільстві» формується, як зазначає Гелбрейт, нова класова структура. За умов «зрілої корпорації» і панування «техноструктури» нібито зникає конфлікт між багатими і бідними. Йому на зміну приходить новий конфлікт, породжений науково-технічним прогресом — між «класом освічених» і «неосвічених та малоосвічених». Вирішальною силою «індустріального суспільства» стає «клас освічених», складовою частиню якого є «техноструктура». Ця теорія Гелбрейта, на його власне визнання, мала на меті спростувати марксистське вчення про протилежність інтересів праці та капіталу.

Велику роль в «індустріальному суспільстві» Гелбрейт надає державі. Технічний прогрес у нього автоматично зумовлює необхідність втручання держави в економічне життя. Він визнає необхідність планування на державному рівні, регулювання державного попиту, перерозподіл національного доходу через систему податків, сприяння розвитку науково-технічного прогресу, освіти, національної оборони. При цьому він підкреслює незалежність корпорацій, їхню самостійність, «автономію» щодо держави. Державу й корпорації Гелбрейт розглядає як дві незалежні сили, котрі плідно співпрацюють одна з одною.