Характеристика фаз ділового циклу
| Фаза циклу | Економічна суть |
| ПІК | В економіці спостерігається повна зайнятість, і виробництво працює на повну потужність. Рівень цін має тенденцію до підвищення, а зростання ділової активності припиняється. |
| СПАД (РЕЦЕСІЯ) | Виробництво і зайнятість скорочуються, проте ціни не завжди мають тенденцію до зниження. Вони падають тільки в тому випадку, коли спостерігається депресія (глибокий і тривалий спад). |
| ДНО | Найнижча точка спаду (депресії): виробництво і зайнятість досягають найнижчого рівня. |
| ПОЖВАВЛЕННЯ | Виробництво та зайнятість зростають. Рівень цін може підвищуватися, аж поки не буде досягнуто повної зайнятості і виробництво не почне працювати на повну потужність. |
При цьому циклічно змінюються обсяг випуску, рівні зайнятості, безробіття, інфляції, процентної ставки, обсяг грошової маси і т.п. Проте основними індикаторами фази циклу служать:
· рівень зайнятості;
· рівень цін;
· обсяг випуску.
Фактичний реальний обсяг випуску коливається при цьому навколо потенційного рівня ВВП, під яким ми розуміємо обсяг виробництва за умови повної зайнятості ресурсів. Він опускається нижче цієї позначки під час спаду, потім поступово повертається до неї. а інколи навіть перевищує цей рівень під час чергового підйому економіки.
Обсяги виробництва і зайнятості найсильніше реагують на зміну фаз економічного циклу в галузях, які виробляють засоби виробництва і споживчі товари тривалого вжитку. У галузях, які випускають споживчі товари короткострокового використання, коливання зайнятості і випуску є значно меншими.
2.2 Фази циклу за Мітчелом
Для ринкової економіки характерна макроекономічна нестабільність: економіка розвивається циклічно, виникає безробіття, відбувається інфляція. Поняття «нестабільність» означає, що розвиток економіки супроводжується відхиленнями від нормального процесу розвитку
В умовах конкурентно-ринкової економіки виробництво розвивається циклічно. Економічний цикл – це періоди піднесення та спаду рівня економічної активності протягом декількох років. Кожен цикл має свою причини, природу; тривалість та інтенсивність. Але всі вони мають одні і ті самі амплітуди коливань макропоказників (безробіття, інфляція, ВВП). Кожний цикл складається з чотирьох фаз: кризи, депресії, пожвавлення, піднесення. Фази відрізняються одна від одної тривалістю, особливостями проходження.
1-2 – Економічний спад (криза). Він характеризується збільшенням безробіття + недовикористання виробничих потужностей. В класичній теорії – ціни падають, а в сучасній – зростає загальний рівень цін. Під час кризи внаслідок нагромадження товарних запасів скорочуються замовлення виробничим підприємствам, зменшується закупівля засобів виробництва. Відбувається масове банкрутство підприємств.
2-3 – Фаза застою (стагнація, депресія). Економіка потрапляє в найнижчу точку циклу – кризову точку. Ця фаза є такою точкою спаду виробництва, за якої скорочується зайнятість населення, всі економічні показники досягають свого найнижчого рівня. Виробництво не скорочується, проте й не зростає.
3-4 – Пожвавлення.Поступово депресія змінюється пожвавленням. Розпочинається зростання виробництва, яке триває доти, доки не досягне найвищої точки попереднього піднесення. Перевищення цієї точки означає перехід від фази пожвавлення до фази: піднесення, яка згодом змінюється кризою.
4-5 – Економічне зростання (експансія, піднесення). Характеризується зростанням ВВП, скороченням безробіття та інфляції.
Від t1 до t2 є періодом економічного циклу
Економічний цикл - це часовий проміжок між двома кризами.
Піднесення (розширення) виробництва — фаза, що знаходиться між найнижчою та найвищою найвищою точками циклу.
За визначенням Національного бюро економічних досліджень США, рецесія — це період зниження рівня сукупного випуску, доходу, зайнятості, торгівлі, який триває від шести місяців до одного року і характеризується значним падінням у багатьох секторах економіки.
Американські вчені Артур Берне та Веслі Клер Мітчелл, досліджуючи циклічні коливання сучасної економіки, дійшли висновку, що динаміка рядів випуску і зайнятості зумовлює економічне зростання, яке називається зростаючим трендом, а коливання ділової активності навколо тренда утворюють економічні цикли.
Таким чином, тренд можна розглядати як результат дії факторів, що зумовлюють довгострокове економічне зростання (рівень заощаджень, приріст трудових ресурсів, технічні зрушення тощо), а цикл — як тимчасове відхилення від цієї тенденції.
Економічний цикл (цикл ділової активності, або бізнес-цикл) — це регулярні коливання рівня ділової активності (як правило, представленого коливаннями національного доходу), за яких після зростання активності настає її зниження, що знову змінюється зростанням.
Сучасні економічні цикли, як видно з рис. 1.2, істотно відрізняються від циклів кінця XIX — першої половини XX ст. [6; 21; с.122].
1.У них відсутня фаза депресії як обов'язкова, але якщо падіння дуже глибоке і тривале, то фазу рецесії називають депресією.
2.Немає чіткого розмежування між пожвавленням та піднесенням. Ці фази об'єднуються в одну, яку називають розширенням виробництва. Виділяються верхня (бум) та нижня (дно) точки ділового циклу.
3.Визначається рівнодіюча тривалого економічного зростання — тренд, коливання навколо якого утворюють цикл.
4.Змінилися й економічні показники у фазах циклу.
2.3 Особливості сучасних економічних циклів
1.Швидкоплинний розвиток НТП спричиняє потребу і робить можливим частіше оновлення основного капіталу, внаслідок чого повторюваність криз стає частішою.
2.Інтернаціоналізація виробництва, поглиблення науково-технічного співробітництва, глобалізація економіки та розвиток НТП зумовлюють синхронізацію економічних циклів у різних країнах та регіонах світу.
3.Державне антициклічне регулювання спрямовується на недопущення перегріву економіки, що робить, як правило, економічні кризи не такими глибокими, а для циклу не є обов'язковим проходження усіх фаз.
Перевиробництво супроводжується не тільки зростанням безробіття, а й зростанням цін та інфляції, що породжує нове явище в економіці — стагфляцію. Ця особливість пояснюється монополістичним ціноутворенням і надмірними державними затратами, які покриваються додатковою грошовою емісією, що порушує нормальний грошовий обіг, спричиняючи інфляцію.
Такі кризи супроводжуються нерівномірним зростанням цін у різних галузях економіки, внаслідок чого інвестиції спрямовуютьсятуди, де вищий рівень цін, а отже, і темп інфляції. Подібні процеси продовжуються доти, доки не складеться нове співвідношення між галузями, властиве новому стану економічної рівноваги. За цих умов кризи мають затяжний характер і спричиняють стагнацію, оскільки порушуються природні економічні причинно-наслідкові зв'язки між рівнем цін, процентної ставки та інтенсивністю інвестиційного процесу.
Із сказаного вище можна зробити такі висновки:
1.Типова криза, яка спонтанно виникає і вирішується за рахунок саморегуляції ринкового механізму, характеризується тим, що падіння цін в умовах кризи перевиробництва супроводжується здешевленням кредиту. Кредит стає доступнішим, що, свою чергу, пожвавлює інвестиційний процес, виводячи економіку з "застою".
2.Криза, яка супроводжується інфляцією, деформує причинно-наслідкові зв'язки в економіці, що є свідченням занадто великого втручання держави в циклічний розвиток економіки. Таке втручання оцінюється як позитивне в короткостроковому періоді, але спричиняє негативні наслідки в довгостроковому періоді, що потребує значного часу для їх вирішення.
Цикли означають:
по-перше, порушення рівноваги і перерву в розвитку по висхідній, внаслідок чого скорочується обсяг національного виробництва;
по-друге, позбавлення багатьох з тих, хто бажає працювати, можливості знайти роботу і забезпечити собі нормальний рівень доходу;
по-третє, доведення до банкрутства багатьох підприємців змушуванням їх подекуди суттєво погіршувати свій економічний та соціальний стан;
по-четверте, одночасне існування інфляції та безробіття ще більше посилює невизначеність та знедоленість широких верств населення, спричиняючи перерозподіл багатства на користь незначної частини населення.
Аспектів згубного впливу циклічного розвитку дуже багато.
Коротко охарактеризуємо кожну з фаз ділового циклу [11; 12; 13; 16]. Ознаки економічної кризи:
—перевиробництво товарів порівняно з платоспроможним попитом на них;
—значне скорочення обсягів виробництва;
—падіння цін;
—дефіцит вільних грошових засобів, необхідних для платежів;
—біржовий крах та банкрутство підприємств;
—зростання безробіття;
—падіння рівня заробітної плати;
—падіння рівня прибутку;
—масове знищення товарів, устаткування тощо;
—дезорганізація кредитної системи.
Риси депресії:
—"застій" виробництва;
—низький рівень цін;
—"в'яла" торгівля;
—невисока ставка позичкового відсотка;
—ліквідація товарного надлишку.
Риси пожвавлення:
—розширення виробництва до відновлення докризового рівня;
—зростання цін;
—підвищення норми прибутку;
—зростання зайнятості;
—пожвавлення торгівлі;
—посилення оптимістичних очікувань.
Риси піднесення:
—перевищення максимального обсягу виробництва докризового рівня;
—швидке зростання зайнятості;
—зростання заробітної плати та інших видів доходів;
—кредитна експансія;
—штучне стимулювання сукупного попиту, зумовлене очікуванням торговцями зростання цін та їх бажанням купити більше товарів за нижчими цінами;
—зростання пропозиції, яка з часом перевищує попит і створює умови для нової кризи.
З прискоренням НТП та посиленням втручання держави в економічне життя суспільства економічний цикл модифікується (рис. .2).
Сучасна економічна теорія визначає дві фази економічного (промислового) циклу:
— рецесія, яка включає в себе кризу та депресію;
— піднесення, що включає в себе пожвавлення та бум.
Рецесія — це фаза економічного циклу, якій властиві падіння виробництва, що знаходиться між найвищою (бум) та найнижчою його точками (дном), і спад виробництва [20. с.115-121].
Але циклічність — не тільки зло, а й благо для економічної системи, адже криза справляє оздоровчий вплив на економіку, зумовлюючи ліквідацію тих підприємств, які задовольняли штучно створений попит. Вона стимулює технологічне оновлення виробництва, позбавлення від застарілих форм організації виробництва та менеджменту, посилює дух конкуренції та активізує економічне життя суспільства, не дає йому самозаспокоїтися щодо перспектив безперервного зростання та добробуту.
73. Соціально – економічне значення криз у економіці?
Економічна криза - це фаза циклу, для якої характерно різке відновлення порушених пропорцій процесу відтворення за допомогою спаду виробництва, недозавантаження виробничих потужностей, зростання безробіття та ін. Це періодичне явище, що повторюється, і проявляється в надвиробництві капіталів і товарів, що не знаходять сфер застосування і збуту. При цьому надвиробництво означає не абсолютний стан економіки, який припускає, що товару вироблено більше, ніж може спожити суспільство, а відносне перевищення по відношенню до наявному рівня платоспроможного попиту. Тому класичною економічною кризою є відносне надвиробництво внаслідок обмеженого платоспроможного попиту населення, обумовлена зростаючим зубожінням населення.
Вихід з такої кризи вимагає цілеспрямованої державної політики по соціалізації ринкової економіки, зростанню доходів всіх верств населення до рівня пропозиції якісно створюваних товарів і послуг, що забезпечує рівновагу між ринковим попитом і пропозицією товарів і послуг.
Кризи глибоко потрясають і руйнують все народне господарство і свідчать про силу стихійного механізму ринкової економіки, що саморегулюється. Криза - це інструмент насильницького встановлення рівноваги між виробництвом і ринком, фактор, що трансформує всі структури народного господарства, що формує нові правила і принципи поведінки
суб'єктів ринку, пріоритетного розвитку і задоволення інтересів не виробників, а споживачів.
Історія економічних криз надвиробництва почалася з кризи 1825 року в Великобританії і першої світової кризи 1857 року, яка охопила всі країни Європи і Америки. Усього за період з 1825г. до 90-х г. ХХ ст. було 22 цикли. Світова економічна криза 1929 - 1933гг. була найсильнішою за своїми наслідками для світового господарства: сукупний обсяг промислового виробництва капіталістичного світу скоротився на 46%, витоплення сталі і чавуну - на 62%, видобуток вугілля - на 31%, зовнішньоторговельний оборот - на 67%, чисельність безробітних склала 26 млн. чоловік, або 1/4 усіх зайнятих, реальні доходи скоротилися на 58%, вартість цінних паперів на біржі - на 60-75%. Особливостями цієї світової кризи були: тривале падіння виробництва; переплетіння промислової і аграрноїї, кредитної і валютної кризи і кризи державних фінансів; масове банкрутство дрібного і крупного бізнесу; зубожіння більшої частини населення.
Криза української економіки мала багато спільного з тими економічними явищами, що виявляються в будь-якій економіці, яка знаходиться на стадії спаду. Разом з тим, в ній можна виявити немало специфічних рис.
По-перше, слід відзначити особливості, зв'язані з його причинами. Їхнє визначення і ранжування викликає ще деякі дискусії. Разом з тим визначальними рисами можна відрізнити 2 обставини:
1. Реформування централізовано-планової економіки, прагнення перейти до сучасної змішаної економічної системи. Різниця між цими системами, як відомо, надто істотна. Тому самий процес переходу не міг бути безболісним, не відбитися негативно на основних макроекономічних показниках. Разом з тим сама якість проведення реформ, рівень економічної політики держави в перехідний період виявилися низькими, що погіршило наслідки трансформації економічної системи.
2. На території колишнього СРСР склалася певна система розподілу праці. Ступінь економічної взаємозалежності економік був досить високий. Після припинення існування СРСР не вдалося швидко і ефективно побудувати на новій політичній, юридичній основах господарські взаємовідносини. Невирішеність належним чином на міждержавному рівні багатьох економічних проблем - грошових, платіжних, митних, валютних ін. - негативно відбилися на результатах функціонування економік цих країн, і в тому числі України, що, до того ж, залишилась у великий залежності від постачання енергоносіїв - нафти і газу.
По-друге, спад виробництва супроводжувався не зниженням цін, а, навпаки, їхнім підвищенням. Це залежало від декількох обставин:
- держава, "латаючи" бюджет, активно використовувала грошову емісію;
- перехід на світові ціни в взаємовідносинах з республіками колишнього СРСР призвів до невигідних для України цінових пропорцій, навально зросли ціни на імпортні нафту і природний газ;
- проведення погано підготованої акції по "лібералізації" цін в результаті якої держава відмовилася від прямого регулювання цін на більшість товарів, що, однак, в силу перших двох обставин, а також високого ступеня монополізації економіки та абсолютного домінування державної власності, з відповідною економічною психологією керівників державних підприємств, призвела до вибухового зростання цін,
По-третє, відсутність масових банкрутств підприємств і розвиток в основному прихованих форм безробіття. Відсутність банкрутств пов'язана з тим, що в початку 90-х років біля 90% підприємств були державними, і держава довго не могла визначиться в відношенні принципів фінансової підтримки своїх підприємств, умов їхнього відтворення.
3. Шляхи виходу економіки України з кризи та створення умов
для забезпечення економічного зростання.
Пошуком шляхів виведення економіки України з кризового стану зайняті Президент і Верховна Рад а України, Кабінет Міністрів Україні, вчені-економісти, спеціалісти-практики. В основі цих пошуків є прагнення
покращити соціально - економічну ситуацію в Україні, відновити вітчиз-няне виробництво, щоб створити базу для підвищення життевого рівня населення України.
Різні автори по різному бачать шляхи виведення економіки Украіни з кризового стану, в основі їх пошуків лежать різні підходи. Тому їх пропозиції дещо розходяться між собою. Одні автори пропонують повернутись назад в режим жорсткої планової економіки. Інші навпаки пропонують дати повну свободу підприємствам, надіючись, що ринок сам відрегулює стан економіки. Але на мій погляд обидва такі підходи не мають підстав бути повністю прийнятими за базові.
Період господарського життя, коли платоспроможний попит населення постійно стимулював підприємства дефіцитної економіки до пошуку резервів для розширення виробництва товарів і послуг, забезпечення повної зайнятості працездатного населення, минув. Однак тоталітарна держава, рахуючись тільки зі своїми інтересами, неправильно використала цей сприятливий шанс і спрямовувала величезні ресурси не в мирну економіку, а на мілітарізацію, деформючи всю структуру народного господарства. Безумовно, таку затратну економіку необхідно було кардинально реформувати, але на користь головного суб'єкта суспільства - людини. Але наші "реформаторы" не врахували, що криза в Україні і країнах СНД специфічна і вимагає скорішого зупинення спаду виробництва, що викликається державною політикою, більш швидких темпів росту цін у порівнянні з зростанням доходів, що посилює специфіку - дефіцит товару і послуг. Держава цілеспрямовано стримує платоспроможний попит населення засобом зростання цін. Починаючи з 1992 року, реалізується ця політика, наступний її етап розпочатий в жовтні-грудні 1994 року. Який сенс нарощувати виробництво товарів, коли попит настільки низький, що підприємства змушені зупинятися, заздалегідь ідучи на скорочення виробництва і втрату ринків збуту і прибутків?
Виникла ситуація замкнутого кола: щоб вийти з кризового невиробництва, державі і всім суб'єктам ринкових відносин належить цілеспрямовано забезпечити зростання виробництва товарів та послуг і обсягу їхньої реалізації. Для цього необхідно збільшити інвестиції в розвиток галузей обох підрозділів, впровадити нові технології, підвищити кваліфікацію робітників і їхні доходи. Без зростання доходів втрачається мотивація робітників до якісної праці і неможливо досягнути економічного зростання в умовах ринку. Але з іншого боку, інфляція, побивши всі світові рекорди, диктує політику зростання податків і цін, банківського відсотка за кредити і зниження державних затрат, що сприяють спаду виробництва, дефіциту державного бюджету. Як розірвати це коло протиріч, призупинити економічний хаос і забезпечити реформування економіки шляхом становлення економічного порядку, що забезпечується синтезом державного регулювання ринкової економіки? ХХ сторіччя знає ефективність і результативність двох альтернативних напрямків: кейнсіанського і монетарного. Кейнсианство і його прибічники розробили теорію державного регулювання макроекономіки з метою її оздоровлення і стабілізації. Особливе місце відводиться державній антикризовій політиці, регулюванню інвестицій, рівня зайнятості, нагромадженню капіталу, економічному зростанню і соціалізації економіки. Реалізація ідей кейнсианства в країнах ринкової економіки сприяла розвитку державного регулювання економіки, хворій на кризу надвиробництва і монополізмом, її видужанню і поступовому реформуванню в нову соціально-економічну систему - ринкову. Така політика послідовно реалізувала стратегічну задачу - економічний розвиток і зростання добробуту народу, а також забезпечувала досягнення тактичної мети - стабілізації економіки і суспільство. В наших умовах швидкого загострення кризи державі слід взяти на озброєння ідеї даного економічного направлення.
Але Україна слідом за Росією намагається проводити реформи, взявши на озброєння монетаристську концепцію М. Фридмана, що виступає проти активного державного регулювання. Згідно даної концепції в регулюванні економіки вирішальна роль відводиться грошовому обігу і взаємозв'язку кількості грошей з величиною валового національного продукту. Такий взаємозв'язок стає провідним тільки в умовах розвиненої ринкової економіки, здатної виробляти високими темпами товари і послуги і вимагати забезпечення рівного розвитку платоспроможного попиту. Ідеї монетаризму гарні і правильні, але тільки без порушення логіки їхнього історичного виникнення і реалізації. Наприклад, спочатку треба здійснити приватизацію і роздержавлення, оснастити нові господарські структури передовою технікою і технологією, забезпечити приплив інвестицій в сферу матеріального виробництва нових товарів і послуг, створити стабілізаційний фонд для конвертованості національної грошової одиниці - гривні, а після цього здійснювати лібералізацію цін.
Характерною ознакою кризи є порушення рівноваги грошового обміну, тобто порушення основного закону макроекономіки – закону грошового обміну.
Під час проведення беззастережної лібералізації зовнішньо-економічної діяльності склалася така ситуация, за якої банківська система
України, що є відносно досконалою з позицції ринкової системи взагалі, в маштабах світової економіки стала головним гальмом побутови саме ринкової економічної системи в Україні. Цей висновок стає прозорим з урахуванням того, що фундаментом ринкової системи є власне виробництво.
Сьогодні основна мета товарів широкого вжитку – імпорт (близько 95%), тому це означає, що в межах України українські гроші ідуть не на виробництво, а на фінансування іноземного виробництва.
За умов стабільної економіки, тобто за умов стабільного рівня виробництва та стабільної швидкості обороту грошей, в монетаристській економічній політиці панує твердження про те, що інфляція визначається як добуток відносного дефіциту бюджету на швидкість обороту грошей. Звідси позиція монетарної єкономічної політики – якомога більше зменшення дефіциту бюджету.
А коли нестабільна економіка, зміна обсягу виробництва стає головним чинником інфляциї, чого не може врахувати монетарна економічна політика через обмеження її висхідних положень.
Враховуючи, що інфляція залежить не тільки від дефіциту бюджету, а й передовсім від спаду чи приросту виробництва, від бартеру, кредитування комерційних банків національним банком , неконтрольованого приросту швидкості обороту грошей, ступеня лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, пов'язана з затримкою зарплати, зберіганням коштів населенням та розрахунками в іноземній валюті, рівнем "втечі" капіталу за кордон, та ін., можна стверджувати, що для України емісія грошей була б другорядним чинником, якби банківська система була взаємопов`язаною з виробництвом України , а в межах держави не порушувала б закон макроекономіки – закону обміну грошей.
Усе це підкреслює обмеженість та неефективність концепції і рекомендацій прибічників монетарної теорії у питаннях виявлення і, отже, усунення причин інфляції в умовах перехідної економіки .
Зрештою. Потрібно врахувати, що подолати інфляцію без відродження власного виробництва неможливо.
Фінансова стабілізація тільки за рахунок кредитів, жорсткої монетарної політики, за умов спаду виробництва, незахищеності свого ринку та виробника, невтручання держави в економіку призводитиме тільки до зростання зовнішньоекономічного боргу, загострення проблеми неплатежів, напруження в суспільстві, сприяння економічним злочинам, зубожінню широких верств населення .
В умовах сучасної економічної кризи держава не має права відмовлятися від активної антикризової політики, що спирається на апробовані в розвинутих країнах засоби, вироблені кейнсистами і реалізовані в них в ході реформування ринкової економіки в змішану, а після цього і в соціально орієнтовану економічну систему. Тільки тоді держава зможе в своїй політиці поклатися на ідеї монетаристської концепції, коли будуть створені передова база для економічного зростання високоякісних, конкурентноспроможних товарів і послуг, розвинена ринкова економіка, в якій інтереси виробників і споживачів, продавців і покупців знаходитимуться в рівновазі. В відповідності з цим по-іншому треба вирішувати проблему курсу валюти. Зараз доцільно говорити тільки про дві системи: фіксований і вільний курси валют. Історія знає 100 років існування фіксованого курсу валют, за допомогою якого держави змогли подолати кризу, інфляції, створити розвинену ринкову економіку. І тільки потім ввести вільний курс валют.
74. Державне антициклічне регулювання?
Антициклічне регулювання економіки — свідомі та цілеспрямовані дії держави і наднаціональних органів, а також могутніх корпорацій та частково ринкових важелів на промисловий цикл з метою зменшення глибини циклічних криз, стабілізації господарської кон'юнктури і збільшення темпів економічного зростання.
Вперше в історії розвитку капіталістичного способу виробництва воно було застосоване у США під час кризи 1929—1933 рр. З метою виходу з кризи держава, крім названих вище заходів, закуповувала надлишки продукції, надавала допомогу фермерам, розореним компаніям та ін. Теоретично обґрунтував необхідність антикризового регулювання Дж. Кейнс.
Після Другої світової війни у більшості розвинутих країн було розширено антикризові заходи держави, доповнено їх певними антициклічними заходами з метою пом'якшення антициклічних коливань: стимулювання житлового будівництва (держава страхує і гарантує отримання кредитів на житлове будівництво, регулює термін погашення кредитів, розмір відсотків та ін.); проведення політики прискореної амортизації; надання податкових знижок при встановленні нового устаткування; зниження податків на прибутки корпорацій та ін.
Особливості антициклічного регулювання значною мірою зумовлені домінуванням монополій (у тому числі олігополій) в економіці. Е. Чемберлін обґрунтовано стверджував, що навіть за відсутності угод (письмових або усних) ціни на олігополістичному ринку є вищими, ніж на конкурентному, а обсяг виробництва нижчим. Він та деякі інші західні вчені відзначали відсутність рухливості цін порівняно з періодом вільної конкуренції. За панування колективних монополій (олігополій) ціни залишаються незмінними або навіть зростають, бо олігополії скорочують обсяги виробництва з метою недопущення надвиробництва товарів і зниження цін. Цій негативній тенденції може частково протистояти лише діяльність держави зі стимулювання грошового попиту за допомогою відповідної грошово-кредитної політики. Цей метод активно використовувався і в повоєнний період, сприяючи скороченню глибини і тривалості економічних криз. Темпи зростання грошової маси, як правило, були вищими (5—8 %), ніж за рекомендаціями монетаристів (до 3 % щорічно).
Проте значне збільшення грошової маси наприкінці 60-х — на початку 70-х років призвело (разом з іншими чинниками, наприклад різким підвищенням цін на нафту в період енергетичної кризи) до посилення інфляційних тенденцій: темпи зростання цін у середині 70-х років становили понад 10 %. Тому у 80-ті роки уряд почав обмежувати темпи зростання грошової маси, здійснюючи жорстку грошово-кредитну політику. Зокрема, у період високої економічної активності (або "перегріву" економіки, за класифікацією західних учених) держава значно підвищує норму відсотка, що зумовлює подорожчання кредиту, а під час депресії та кризи — знижує ставку відсотка і здешевлює кредит. Перевагою цього методу антициклічного регулювання є його оперативність (без прийняття відповідного закону). Важливо лише точно визначити час підвищення або зниження відсоткової ставки.
З метою розширення сукупного попиту держава у фазах кризи і депресії знижує ставки оподаткування на прибутки, заробітну плату, надає пільги за умов прискореного списання вартості основних фондів, що служить засобом стимулювання інвестицій у недержавному секторі економіки. За наявності державного сектору уряд під час кризи збільшує обсяг прямих капіталовкладень насамперед у галузі економічної та соціальної інфраструктури (транспорт і транспортне будівництво, електро-, газо- і водопостачання, житлове будівництво, атомну енергетику та ін.). У 1948—1949 рр. у США держава збільшила обсяг інвестицій у 2 рази (порівняно з 1946 р.). Проте потім обсяг державних капіталовкладень у багатьох розвинутих країнах поступово скорочувався. Так, у ФРН їх частка у ВНП за період 1970—1985 рр. знизилася з 6,1 % до 3,9, у Франції — з 4,2 до 3,0, у Великобританії — з 5,0 до 2,4, у країнах ЄЕС — із 5,0 до 4,0 %.
У фазі підйому держава збільшує податки, відсоткові ставки, скасовує податкові пільги, зменшує обсяги прямих капіталовкладень, що гальмує процес надмірного "перегріву" економіки, послаблює суперечність між виробництвом і споживанням, згладжує коливання при переході від однієї фази промислового циклу до іншої.
Між здійсненням заходів кредитно-грошової політики й отриманням певного результату проходить чималий проміжок часу. Так, згідно з оцінками західних учених, цей лаг в умовах циклічного спаду становить від 5 до 20 місяців, а в період підйому — 10—24 місяці. З найбільшим запізненням діють методи податкового регулювання, що значною мірою зумовлено тривалістю законотворчого процесу. Тому важливо мати чіткий економічний прогноз механізму перебігу економічного циклу. Загалом антициклічне регулювання здійснюють за допомогою економічних, правових і адміністративних методів.
Олігополії забезпечують антициклічне регулювання через вироблення узгодженої політики, виконання державних програм та ін. Водночас їх дії нерідко суперечать політиці держави у цій сфері, тому наднаціональні органи в країнах ЄС проводять значною мірою уніфіковану промислову, структурну, податкову, амортизаційну та інші форми політики, що є важливим чинником антициклічного регулювання. Завдяки цьому, а також послабленню основної суперечності існують такі відмінності між сучасними економічними кризами (повоєнного періоду) і кризами XIX — початку XX ст.:
1) сучасні кризи менш глибокі, але відбуваються частіше;
2) замість надвиробництва товарів під час криз XIX — початку XX ст. нині відбувається надвиробництво основного капіталу (у формі простоювання значної частини виробничих потужностей);
3) під час криз у минулому різко знижувалися ціни, а в сучасних умовах здебільшого не знижуються;
4) сучасні кризи характеризуються коротшими фазами власне кризи і депресії та відповідним збільшенням фаз пожвавлення й піднесення;
5) кризи у минулому протікали стихійно, а сучасні економічні кризи все більше піддаються регулюванню з боку держави та наднаціональних органів;
в) сучасні кризи, насамперед фінансові, відрізняються синхронізацією економічного циклу. Свідченням цього є, зокрема, фінансова криза в Японії, Південній Кореї, що розгорнулася наприкінці 1997 р. Для її локалізації, запобігання переростанню у світову фінансову кризу МВФ надав безпрецедентний за величиною кредит Південній Кореї в сумі 47 млрд дол., Індонезії — 40 млрд дол. Щоб послабити глибину цієї кризи, японський уряд знизив кредитні ставки до 0,25 %. Росія втратила тоді до 110 млрд дол., значно менші збитки понесла економіка України. Основною причиною цієї кризи є антиринкова діяльність США у фінансовій сфері, за допомогою якої вони намагалися послабити своїх конкурентів на Далекому Сході, а також Росію. Цю обставину визнають деякі авторитетні західні економісти.
У 90-х роках економічні кризи у багатьох розвинутих країнах набули нових ознак. Так, у США у 1992 р. розпочалося найтриваліше економічне піднесення" яке тривало майже 10 років. У 1993 р. у Німеччині, Франції та деяких інших країнах Європи відбувався спад, який у 1995—1996 рр. переріс у депресію. Японія пережила кризу в 1979—1999 рр., що засвідчує асинхронність циклу. У 2003 р. темпи зростання ВВП у США становили приблизно 3 %.
Антициклічне регулювання стало важливим чинником послаблення глибини економічних криз, подовження фази піднесення, скорочення фаз кризи і депресії та інших форм модифікації економічного циклу. Однак воно неспроможне подолати циклічний характер виробництва, усунути суперечності суспільного відтворення.
75. Необхідність та основні методи державного регулювання економіки?
Система методів ДРЕ.Теорія державного регулювання економіки проголошує необхідність системного підходу до вибору засобів та методів впливу держави на суб'єктів економічних відносин. Регулюванню підлягають складні процеси життєдіяльності суспільства, на які нездатні ефективно впливати окремі важелі або будь-які вибіркові, незбалансовані їх комбінації. Результативність державного регулювання зростає, якщо ці важелі застосовуються не випадково чи під тиском груп спеціальних інтересів і кон'юнктури, а системно, виходячи з довгострокових цілей і поточних завдань соціально-економічного розвитку.
Системний підхід передбачає інтеграцію в цілісну систему, по-перше, елементів, що формують стратегію соціально-економічного розвитку, по-друге, елементів, що утворюють підсистему регуляторів.
Стратегія соціально-економічного розвитку формується через макроекономічне прогнозування (передбачення можливого стану об'єктів у майбутньому і визначення альтернатив розвитку), макроекономічне планування (визначення цілей і пріоритетів розвитку та заходів, спрямованих на досягнення цілей) і державне програмно-цільове планування (визначення найбільш актуальних соціально-економічних проблем і заходів для розв'язання цих проблем).
Стратегічні орієнтири й конкретні умови соціально-економічного розвитку, пов'язані зі змінами кон'юнктури на ринку, обумовлюють використання цілого арсеналу методів ДРЕ.
Методи державного регулювання економіки - це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямків державної економічної політики. Кожен метод ґрунтується на використанні сукупності інструментів (регуляторів, важелів).
Методи ДРЕ класифікуються за двома ознаками: за формами впливу та засобами впливу. За формами впливу методи ДРЕ поділяють на дві групи: методи прямого та непрямого впливу. Залежно від засобів впливу виділяють правові, адміністративні, економічні та пропагандистські методи.