Загальний порядок укладення господарського договору. Укладення господарських договорів на біржах, аукціонах та за конкурсом.

Укладання господарського договору - це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше господарюючих суб'єктів щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної форми) як правового акта.
Особливістю господарських договорів є те, що при їх укладанні застосовуються певні техніко-юридичні процедури, тобто порядок висловлення пропозиції укласти договір (оферти) та прийняття її (акцепту) значною мірою формалізований.
Законодавством України (статті 153-158 ЦК) встановлено загальний порядок укладання будь-яких цивільних договорів (незалежно від їх видів), який стосовно господарських договорів діє тоді, коли сторони вільно укладають господарські договори:
на біржових торгах, ярмарках, аукціонах тощо. При цьому пропозиція укласти договір має бути чітко висловлена і виражати справжній намір господарюючого суб'єкта вступити в договір. Пропозиція вважається достатньо визначеною, коли в ній зазначено всі істотні умови договору або порядок їх визначення.
Договір визнається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо його істотних умов (тобто тих, які визнані такими за законом або необхідні для договорів такого виду), а також всіх умов, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Коли пропозицію укласти договір зроблено із зазначенням строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.
Другою особливістю укладання господарських договорів є доарбітражне врегулювання розбіжностей, що виникають при цьому. Такі розбіжності між підприємствами, організаціями розглядають керівники чи заступники керівників підприємств та організацій або за їх уповноваженням інші особи.
За наявності заперечень щодо умов договору підприємство чи організація, які одержали проект договору, складають протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та в 20-денний строк надсилають іншій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Підприємство, організація, які одержали протокол розбіжностей, зобов'язані протягом 20 днів розглянути його, вжити заходів до врегулювання розбіжностей з другою стороною, включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк на вирішення арбітражного суду.
Якщо підприємство чи організація, які одержали протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні, не передадуть розбіжностей, що залишились неврегульованими, на вирішення арбітражного суду в зазначений строк, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими. В інших випадках договір вважається неукладеним.
Описаний порядок доарбітражного врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні господарських договорів, визначений ст. 10 Арбітражного процесуального кодексу України. Він є загальним і підлягає додержанню сторонами, якщо інший (спеціальний) порядок не встановлено чинним на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин (ст. 5 АПК України). Отже, третьою особливістю укладання господарських договорів є те, що законодавство передбачає спеціальні порядки укладання господарських договорів окремих видів. Суть їх полягає в тому, що форми, строки укладання таких договорів та ін. регулюються нормами кодексів, статутів, правил та положень про конкретні види господарських договорів.

Ст. 185. Особливості укладання господарських договорів на біржах, ярмар­ках та публічних торгах
1. До укладення господарських договорів на біржах, оптових ярмарках, публічних торгах застосовуються загальні правила укладення договорів на основі вільного волевиявлення, з урахуванням нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних торгів.
Укладення господарських договорів у конкурентний спосіб (на торгах) відрізняється від загального порядку укладення господарських договорів, передбаченого ст. 181 ГК. Норма аналогічного змісту міститься в ст. 650 ЦК, згідно з якою особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами цивільного законодавства.
На цей час чинним законодавством України не використовується інтегроване легальне визначення торгів як конкурентного способу встановлення договірних відносин, через що як синоніми вживаються терміни «публічні торги», «аукціон», «конкурс», «тендер» тощо.
У найбільш широкому розумінні торги є способом укладення договорів в умовах конкуренції суб'єктів господарювання, за допомогою якої відбувається встановлення договірних відносин певного виду між організатором торгів (власником, уповноваженою ним особою, спеціалізованою організацією) і тим суб'єктом (переможцем торгів), який запропонував найбільш вигідні для організатора торгів умови договору.
Здійснення біржової торгівлі, проведення аукціонів і конкурсів мають специфічні особли­вості, які, з одного боку, обумовлені їх різним правовим регулюванням і діловими звичаями, а з іншого — мають суттєву схожість, що дає змогу об'єднати їх у збірне поняття «торги».
Встановлення договірних відносин відбувається в умовах конкуренції, причому конкуренція може існувати як між тими суб'єктами, що пропонують до продажу який-небудь товар, яким може бути як майно, так і певні права (у випадку укладення ф'ючерсних й опціонних контрактів), так і між суб'єктами, які бажають придбати цей товар на певних умовах. Слід зазначити, що конкуренція покупців має місце як при укладенні договорів на аукціонах, конкурсах, так і при укладенні договорів на біржах. Однак, на відміну від аукціонів та конкурсів, у біржовій торгівлі можлива конкуренція не тільки між покупцями, а й між продавцями.
Правова регламентація порядку укладання договорів здійснюється через спеціальні нормативні акти, які регулюють не окремі види господарсько-договірних зобов'язань, а орга­нізацію та проведення біржової торгівлі, аукціонів та конкурсів.
Конкурси та аукціони — це особливі організаційні заходи, метою яких є укладення договорів на найбільш вигідних для продавця умовах. Найбільш широко аукціон застосовується як спосіб продажу майна з публічних торгів покупцю, який запропонує найбільшу ціну.
Аукціон — спосіб публічного, почергового продажу товарів на основі конкурсу покупців; спеціалізований ринок з аукціонного продажу певного різновиду товарів, який функціонує постійно або періодично. Аукціонний продаж може бути примусовим, організованим для ре­алізації майна несправного боржника, та добровільним, який організований самим продав­цем чи здійснюється ним через організацію, спеціально на те уповноважену.
Шляхом проведення конкурсу можуть укладатися господарські договори різного виду (купівлі-продажу майна в процесі приватизації, закупівлі товарів, робіт, послуг за державні кошти,оренди державного та комунального майна виробничого призначення, підряду на капітальне будівництво, щодо права користування надрами, концесій державного майна тощо).
У чинному законодавстві відсутня єдина класифікація конкурсів, через що в окремих нормативно-правових актах використовується різна термінологія та визначення. Так, відповідно до Закону «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» торги (тендер) — це здійснення конкурентного відбору учасників з метою визначення переможця торгів (тендера) згідно з процедурами (крім процедури закупівлі в одного учасника), встановленими цим Законом. Різновидами торгів (тендеру) відповідно до зазначеного Закону є відкриті торги, торги з обмеженою участю та двоступеневі торги.
Чинне українське законодавство про торги має каузальний характер і розвивається екс­тенсивно, оскільки постійно зростає кількість підзаконних нормативних актів, які регулю­ють проведення аукціонів та конкурсів на укладання договорів різного виду.
До цього законодавства відносяться, зокрема, закони України «Про приватизацію держав­ного майна», «Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватиза­цію)», «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», «Про концесії», а також численні нормативно-правові акти виконавчої влади, зокрема Порядок вибору виконавців державного оборонного замовлення на поставку (закупівлю) продукції оборонного призна­чення, яка становить державну таємницю, затверджений постановою КМУ від 15 серпня 2007 р. № 1042, Положення про проведення концесійного конкурсу та укладення концесій­них договорів на об'єкти права державної і комунальної власності, які надаються у конце­сію, затверджене постановою КМУ від 12 квітня 2000 р. № 642, Порядок проведення конкур­су на право оренди державного майна, затверджений наказом ФДМУ від 13 жовтня 2004,
№ 2149, тощо.
Публічні (прилюдні) торги, що проводяться при зверненні стягнення на майно боржни­ка, відбуваються у формі аукціону, що передбачено Положенням про порядок проведенняаукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затвердженим постановою КМУ від 22 грудня 1997 року № 1448. Особливість таких торгів полягає в тому, що вони проводяться не з ініціативи власника майна (або уповноваженого ним органу), а лише з підстав, передбачених чинним законодавством (при реалізації заставленого майна — згідно із Законом України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р., при виконанні рішення суду (господарського суду) — згідно із Законом «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 p.).
Умовами дійсності торгів є:
1. належний суб'єктний склад торгів;
2. належний об'єкт торгів. На торгах не може пропонуватися майно, що виключено з господарського обігу, або яке не може бути предметом купівлі-продажу у випадках, передбаче­них законодавством, у тому числі і на аукціоні, конкурсі.
3. Дотримання встановленого порядку проведення торгів (конкурсу, аукціону), який ви­значається спеціальними законодавчими актами.
Нормативну основу здійснення біржової торгівлі в Україні складають, у першу чергу, статті 278—282, 360—363 ГК, Закон України «Про товарну біржу», Закон України «Про цін­ні папери та фондовий ринок». Окремі норми, що регулюють обіг цінних паперів на фондовій біржі, містяться в законах України «Про приватизацію державного майна», «Про держан­ие регулювання ринку цінних паперів в Україні», «Про Національну депозитарну систем) та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні», «Про оподаткування прибутку підприємств» тощо.
Важлива роль у регулюванні порядку укладання господарських договорів на біржах від­ведена локальним нормативним актам бірж — статутам бірж, правилам біржової торгівлі, що затверджуються біржами, правилам реєстрації біржових угод тощо.
Ярмарок не є різновидом торгів. Оптовий ярмарок організовується на тимчасовій основі в місці, доступному для всіх товаровиробників, підприємств, що займаються оптовою торгівлею, (продавців) і покупців, де між ними укладаються договори купівлі-продажу (поставки) товарів, встановлюються господарські зв'язки. Загальна мета ярмарку — створення належних умов для багатосторонніх контактів продавців і покупців, сприяння розширенню торгівлі, встановленню ділових зв'язків між виробниками і споживачами. Так, Сорочинський яр­марок є загальнонаціональним заходом з широким залученням вітчизняних та іноземних учасників. Учасники ярмарку — юридичні та фізичні особи, у тому числі нерезиденти, де­монструють свої товари, послуги, технології тощо з метою реалізації їх безпосередньо на яр­марку оптовому або роздрібному покупцеві та укладають з ним відповідні договори (п. 1 Положення про Сорочинський ярмарок, затвердженого постановою КМУ від 9 серпня 1999 т № 1442).
Отже, ярмарок як різновид роздрібного та оптового продажу товарів за своєю природоюне є організаційним заходом, призначеним для укладення договорів у конкурентний спосіб.

Договір купівлі-продажу.

Договір купівлі-продажу — це угода, за якою продавець (одна сторона) зобов'язується передати майно у власність покупцеві (друга сторона)., а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (ст.224 ЦК України).

Однак не всі учасники цивільних правовідносин можуть набу­вати майно у власність. Так, відповідно до Закону України «Про власність» (1991 р.) майно, що є державною власністю і закріп­лене за державним підприємством, належить йому на праві пов­ного господарського відання, крім випадків, передбачених зако­нодавством України, а майно, що є державною власністю і за­кріплене за державною установою, яка перебуває на державному бюджеті, — на праві оперативного управління (ст.ст.37, 39).

Таким чином, за договором купівлі-продажу продавець зобо­в'язується передати покупцеві майно у власність або повне гос­подарське відання чи оперативне управління, а останній зобо­в'язується прийняти це майно і сплатити за нього обумовлену угодою грошову суму. Це оплатний, двосторонній і консесуальний договір. Він спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність (повне господарське відання чи оперативне управління) покупця, і, отже, є юридичною підставою виникнення такого зобов'язального правовідношення, яке обумовлює появу у покупця абсолютного речового права.

Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий харак­тер і укладається переважно на те майно, яке є в наявності і підготовлене для відчуження. При цьому продавцеві сплачуєть­ся вартість відчужуваного майна лише у грошовому вираженні. В окремих випадках для покупця становить інтерес не саме прид­бане майно (як матеріальний об'єкт), а зафіксоване в ньому те чи інше право вимоги, наприклад, у разі купівлі цінних паперів. Оплата придбаного майна повинна здійснюватися у національній валюті України, за винятком випадків, передбачених законом.

Двосторонній характер купівлі-продажу обумовлює взаємне ви­никнення у кожної із сторін прав і обов'язків. Так, з укладенням такого договору продавець приймає на себе обов'язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її опла­ти, а покупець, у свою чергу, зобов'язаний здійснити оплату придбаної речі і водночас набуває права вимагати від покупця її передачі. Іншими словами, в договорі купівлі-продажу відповід­ним правам і обов'язкам продавця кореспондуються відповідні права І обов'язки покупця і навпаки.

Договір купівлі-продажу є консесуальним, оскільки права і обо­в'язки сторін виникають у момент досягнення ними згоди щодо усіх істотних умов. Настання цього моменту може мати ряд особ­ливостей, зумовлених тим, що для окремих видів договорів купівлі-продажу законодавець передбачає спеціальні вимоги до їх оформлення, без додержання яких укладена угода не може вважатися дійсною.

Правове регулювання відносин купівлі-продажу здійснюється Цивільним кодексом України (ст.ст.224—240), Законами Украї­ни «Про захист прав споживачів», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про товарну біржу», «Про приватизацію майна держав­них підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», численними підзаконними нормативними актами.

З урахуванням особливостей організаційно-правових форм торгівлі, що використовуються на території перебування сторін договору купівлі-продажу, особливостей відчужуваних об'єктів, особливостей способу укладення та виконання договору існує кілька різновидів договору купівлі-продажу, зокрема:

а) договори купівлі-продажу в оптовій і роздрібній торгівлі;

договори, які укладаються на біржах і аукціонах;

б) договори купівлі-продажу, які укладаються у внутрішньому і в зовнішньоекономічному обігу;

в) договори купівлі-продажу земельних ділянок, валютних цінностей, жилих будинків, квартир, автомашин;

г) договори купівлі-продажу на умовах комісії, консигнації та поставки;

д) договори купівлі-продажу об'єктів приватизації;

е) форвардні і ф'ючерсні угоди купівлі-продажу.

Кожен з них має певні особливості щодо умов укладення та виконання, визначення прав і обов'язків сторін та правових наслідків невиконання (неналежного виконання) договору.

Відповідно до цивільного законодавства сторонами в договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Ними мо­жуть бути будь-які суб'єкти цивільних правовідносин: громадя­ни, юридичні особи, держава. Однак умови участі кожного з цих суб'єктів у договорі купівлі-продажу не завжди однакові, що зале­жить від обсягу правоздатності і дієздатності конкретного суб'єкта цивільних правовідносин, форми власності відчужуваного май­ка, його правового режиму та інших обставин.

Законом можуть визначатися певні спеціальні умови щодо участі відповідних юридичних осіб у товарообігу з урахуванням статутних цілей їхньої діяльності (наприклад, щодо комерційної діяльності політичних партій, громадських, релігійних об'єднань). В умовах переходу до ринкових реформ держава відмовилася від монополії на зовнішньоекономічну діяльність. Відтепер суб'єкта­ми зовнішньоекономічної діяльності (в тому числі торговельної) можуть бути як фізичні, так і юридичні особи на засадах, визна­чених спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

За статтею 225 ЦК України право продажу майна, крім ви­падків примусового продажу, належить власникові. Іншими словами, це положення закону означає, що приймати рішення про відчуження майна (визначати його правову долю) має право лише його власник, оскільки за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцеві не лише саме майно, а й право власності на нього (право повного господарського відання чи оперативного управління). Тільки за такої умови у покупця може виникнути відповідне право. Продавець не може передати по­купцеві те, на що він сам не має права.

У законодавстві не розкривається зміст поняття «примусовий продаж», визначаються лише підстави для здійснення примусо­вого продажу майна. До таких підстав належать продаж описа­ного у боржника майна з метою задоволення вимог кредиторів (ст.388 Цивільного процесуального кодексу України), продаж заставленого майна в порядку, встановленому Законом України «Про заставу», продаж майна відповідно до Закону України «Про банкрутство», реалізація конфіскованих предметів, які стали зна­ряддям або безпосереднім об'єктом адміністративного правопо­рушення (ст-315 Кодексу України про адміністративні правопо­рушення), тощо.

Від примусового продажу майна необхідно відмежовувати інші можливі випадки відчуження майна за відсутності на це волі власника. Так, Цивільним кодексом України, окремими законодавчими актами встановлюється особливий порядок ре­алізації невитребуваних за договором побутового замовлення виготовлених підрядчиком речей, невитребуваних на транс­порті вантажів і багажу, майна, відправленого через органи зв'язку. У наведених випадках продаж зазначеного майна не є примусовим, а лише здійснюється без згоди власника, оскіль­ки такий невідомий або не виявляє інтересу до належного йому майна, що може завдати охоронцю майнової шкоди, Звідси можна зробити висновок, що коло підстав для продажу майна невласником значно ширше, ніж це передбачено стат­тею 225 ЦК України.

Власникові не обов'язково особисто брати участь в укладенні договору купівлі-продажу. Він може здійснити ці повноваження через свого представника або комісіонера, В такому випадку покупець досягає тієї самої мети, що і при купівлі майна безпо­середньо у власника, хоча й з певними особливостями. Так, при продажу майна, зданого на комісію, продавцем виступає комісі­онер, а не власник такого майна. Тому у разі виявлення відхи­лень від умов договору купівлі-продажу покупець звертається з претензіями до комісіонера (продавця), а не до комітента (влас­ника). При укладенні договору купівлі-продажу продавцем через свого повіреного (на підставі договору доручення) стороною в ньому є власник, а не повірений.

У статті 225 ЦК України визначено також наслідки продажу майна невласником за відсутності в останнього належних пов­новажень на здійснення дій по відчуженню майна. Якщо прода­вець, зазначено в цій статті, не є його власником, покупець на­буває права власності лише у тих випадках, коли відповідно до закону власник не вправі витребувати від нього майно (ст.145 ЦК України).

Якщо продавцем майна може бути лише певна особа, тобто, як правило, власник, то покупцем може бути будь-яка особа. Обов'язковою умовою участі громадян стороною в договорі купівлі-продажу є наявність у них достатньої дієздатності (ст.11—16 ЦК України). Підприємства (організації, установи) повинні мати статус юридичної особи, а угоди, що ними уклада­ються, не повинні суперечити цілям їхньої діяльності, передба­ченим в установчих документах,

Чинним законодавством в окремих випадках може встановлю­ватися особливий правовий статус продавців і покупців. Наприк­лад, відповідно до Закону України «Про приватизацію невели­ких державних підприємств (малу приватизацію)» продавцями об'єктів малої приватизації, що перебувають у загальнодержавній та комунальній власності, є відповідно Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва, органи приватизації, створені місцевими Радами народних депутатів. Покупцями об'єктів малої приватизації можуть бути фізичні та юридичні особи, які визнаються покупцями відповідно до Зако­ну України «Про приватизацію майна державних підприємств» (ст.8). Разом з тим, не можуть бути покупцями: юридичні особи, серед засновників та учасників яких є органи державної влади та управління; працівники органів приватизації та особи, яким заборонено займатися підприємницькою діяльністю (крім ви­падків використання ними приватизаційних паперів).

Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про пред­мет і ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих двох умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на погоджен­ня всіх можливих інших умов (про строк, місце, спосіб виконан­ня тощо). Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо щодо них за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди (ст.153 ЦК України). Наприклад, у разі продажу товарів у кредит з наступним погашенням платежів встановлення в дого­ворі строку повернення кредиту набуває значення істотної умови.

У чинному законодавстві немає переліку того майна, що може становити предмет договору купівлі-продажу. У статті 224 ЦК України лише зазначено, що за цим договором передається май­но.

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути окремі речі або їх сукупність (об'єкти природи або створені людиною мате­ріальні блага), а також певні зобов'язальні права, які пов'язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на мож­ливе отримання майнових вигод (зафіксованих, наприклад, у цінних паперах). У сучасних умовах значного поширення набув обіг цінних паперів, значення яких за соціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України “Про цінні папери і фон­дову біржу» (1991 р.) цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визна­чають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх влас­ником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді ди­відендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. За цим Законом цінними паперами, які можуть випускатися і обер­татися, визнаються акції, облігації внутрішніх державних і місце­вих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання дер­жави, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. В юри­дичній літературі називаються й інші документи, які мають оз­наки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні білети, страхові поліси, накладні, варанти, коносаменти. Своєрідними цінними паперами є приватизаційні документи (майнові сертифікати, житлові чеки, земельні бони). Цінні па­пери можуть бути іменними або на пред'явника. Якщо цінні папери на пред'явника обертаються вільно, то іменні цінні па­пери, якщо інше не передбачено зазначеним Законом або в них самих спеціально не передбачена заборона обігу, передаються із спеціальним передавальним записом, що засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи.

За чинним законодавством предметом договору купівлі-про­дажу не можуть бути боргові зобов'язання, авторські права. Відно­сини переуступки чи переходу Їх до інших осіб регулюються нормами інших правових інститутів.

Предметом договору купівлі-продажу може бути будь-яке майно, визнане законом об'єктом права власності і не вилучене з товарообігу,

30 січня 1992 р. Верховною Радою України був прийнятий За­кон «Про форми власності на землю», яким впроваджено поряд з державною колективну і приватну форми власності на землю. У Земельному кодексі України прямо передбачена можливість виникнення у громадян права власності за договорами купівлі-продажу, дарування та обміну (ст.6).

Кожна держава вправі визначати об'єкти, які з міркувань дер­жавної безпеки або з інших підстав не повинні бути у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних правил. Тому постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Про право власності на

окремі види майна» (з наступними змінами І доповненнями від 22 квітня 1993р 15 липня 1994р., 24 січня 1995 р.) було затвер­джено «Перелік видів манна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України» та «Спе­ціальний порядок набуття права власності громадянами на ок­ремі види майна», викладений відповідно в додатках №1 і №2 (Відомості Верховної Ради України. — 1992. — №35. — Ст.5Ї7). До Переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортив­ної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеці­альна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного па­лива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його вироб­ництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські за­соби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки,

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юри­дичних осіб недержавних форм власності).

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосову­ються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і ре­вольверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозото­чивої та дратівної дії.

Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття права власності громадянами, то в Додатку №2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; об'єк­ти, що перебувають на державному обліку як пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо),

У кожній державі встановлюється особливий правовий режим валютних цінностей. Порядок здійснення угод з валютними цінностями визначе­ний Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та деякими іншими законодавчими актами.

За згаданим Декретом до валютних цінностей належать:

— грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, мо­нет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обі­гу, або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України;

— відповідна іноземна валюта;

— платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі, боргові розписки, акре­дитиви, чеки, банківські накази, депозиті сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або монетарних металах;

— монетарні метали (золото і метали іридієво-платинової групи в будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промисло­вих і побутових виробів з цих металів і брухту цих металів);

Особливе місце серед багатьох перелічених видів валютних цінностей посідає іноземна грошова валюта, яка в одних випад­ках може бути платіжним засобом, а в інших — предметом купівлі-продажу. Останнє має місце у випадках продажу (обміну) іно­земної грошової валюти за грошову валюту України і, навпаки, на Українській міжбанківській валютній біржі через систему обмінних пунктів.

У законодавстві визначаються певні вимоги, яким має відпові­дати предмет договору купівлі-продажу. Так, якість проданої речі повинна відповідати умовам договору, а за відсутності вказівок у договорі — вимогам, які звичайно ставляться. Під вимогами, які звичайно ставляться, потрібно розуміти такі, за дотримання яких

придбана річ повинна виконувати своє функціональне призна­чення (друкарська машина — друкувати, телевізор — давати зоб­раження Із звуковим супроводом тощо). Річ, яку продає торго­вельна організація, повинна відповідати стандарту, технічним умовам або зразкам, встановленим для речей цього роду, якщо інше не випливає з характеру даного виду купівлі-продажу (ст.233 ЦК України),

Наступною істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна— певна грошова сума, сплачувана покупцем за отриману від продавця річ. Ціна повинна бути обов'язково визначена в дого­ворі шляхом досягнення сторонами щодо цього обопільної зго­ди

Згідно з Декларацією про державний суверенітет України та Законом «Про економічну самостійність України» 3 грудня 1990 р. був прийнятий Закон України «Про ціни і ціноутворення», який фактично започаткував основи самостійної української ціно­вої політики. За цим Законом у народному господарстві засто­совуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульо­вані ціни і тарифи, створюються необхідні економічні гарантії для виробників; ціни внутрішнього ринку мають бути орієнто­вані на рівень світового ринку.

Отже, за чинним законодавством сторони в договорі купівлі-продажу, які займаються підприємницькою діяльністю, вправі вільно визначити ціну предмета угоди, а в передбачених зако­ном випадках повинні керуватися державними фіксованими чи регульованими цінами. Абсолютно вільно визначають ціну гро­мадяни, які укладають разові угоди купівлі-продажу, наприклад, на речових ринках.

Особливий порядок визначення цін передбачений для зов­нішньоекономічних угод. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяль­ності України усіх форм власності при здійсненні експортно-імпортних операцій (у тому числі купівлі-продажу) повинні вра­ховувати так звані індикативні ціни, які встановлюються з ме­тою збільшення надходжень валютних коштів, зменшення ва­лютних витрат на закупівлю товарів за імпортом, запобігання демпінгу.

Залежно від організаційно-правової форми торгівлі ціни на то­вари (продукцію) можуть бути оптовими або роздрібними. У роздрібній торговельній мережі вони фіксуються в прейскуран­тах, цінниках тощо. Придбання продукції на підставі державно­го замовлення здійснюється за закупівельними цінами. Націо­нальним банком України закупівельні ціни встановлюються та­кож на дорогоцінні метали.

Звичайно ж у договорі купівлі-продажу, крім предмета й ціни, сторони можуть визначати й інші умови, наприклад, порядок розрахунків, доставки товару, строки виконання договору.

Договір купівлі-продажу, як і будь-яка інша цивільно-правова угода, має певну форму. В Цивільному кодексі України відсутня стаття, якою б безпосередньо визначалася форма для усіх різно­видів договору купівлі-продажу. Однак цей Кодекс та інші зако­нодавчі акти містять норми, в яких обумовлюється особливий порядок оформлення окремих договорів купівлі-продажу. Якщо спеціальними правовими нормами не визначена форма того чи іншого різновиду договору купівлі-продажу, то необхідно керу­ватися загальними правилами цивільного законодавства про форму угод. Тобто, договір купівлі-продажу може укладатися в усній чи письмовій (звичайній або нотаріальній) формі, а також шляхом здійснення так званих конклюдентних дій залежно від умов, передбачених статтями 42—43 ЦК України.

З укладенням договору купівлі-продажу, як і будь-якої іншої двосторонньої угоди, у кожної із сторін виникають права і обов'язки, які становлять його зміст. Важливо, що права однієї сторони співвідносяться з обов'язками іншої сторони таким чином, що відповідному обов'язку продавця кореспондується відповідне право покупця і навпаки. Так, одним з найважли­віших обов'язків продавця є передача ним майна у власність (у повне господарське відання або оперативне управління) по­купця, а останній набуває право вимагати передачі йому цього майна. У свою чергу покупець зобов'язаний прийняти від про­давця придбане майно і сплатити за нього обумовлену ціну, а продавець відповідно вправі вимагати прийняття покупцем проданого майна (якщо він у цьому зацікавлений) і сплати за нього належної грошової суми. Тому аналіз змісту обов'язків дає одночасно уявлення і про відповідний зміст прав сторін, що робить недоцільним детальний розгляд усіх прав сторін. Виконання зазначених обов'язків має здійснюватися обома сто­ронами одночасно, якщо інше не передбачено законом або договором (ст.І71 ЦК України).

Цивільним кодексом України безпосередньо визначено також ряд інших додаткових обов'язків продавця. Так, продавець зо­бов'язаний; попередити покупця про всі права третіх осіб на річ, яка продається (ст.229); зберігати продану річ, якщо право влас­ності переходить до покупця раніше передачі речі (ст,230); по­відомити про можливі наявні недоліки продаваної речі (ст.234). У сторін можуть виникнути й інші обов'язки, обумовлені пред­метом та різновидом купівлі-продажу, особливостями місця і способу виконання договору та інших обставин, які визначені актами законодавства чи договором або випливають із змісту останнього.

Як вже зазначалося, продавець повинен забезпечити перехід права власності до покупця. У зв'язку з цим важливого значення набуває питання про момент виникнення права власності у по­купця, оскільки від цього багато в чому залежать можливості захисту прав сторін, а також розподіл ризику випадкової заги­белі предмета договору. Воно має вирішуватися на підставі по­ложень статті Ї28 ЦК України, відповідно до якої право влас­ності у набувача майна за договором виникає з моменту пере­дачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. На практиці досить часто момент виникнення у покупця права влас­ності на придбану річ збігається з моментом передачі йому про­давцем майна, оскільки сторони не завжди його визначають без­посередньо в договорі. Сторони вправі довільно визначати мо­мент виникнення у покупця права власності (якщо інше прямо не передбачено законом), приурочивши його до тих чи інших обставин, подій тощо. Однак за угодами, які потребують обо­в'язкового нотаріального або іншого оформлення під страхом недійсності, право власності у покупця у будь-якому разі не може виникнути раніше спеціального оформлення. Тобто таке право може виникнути в момент нотаріального посвідчення чи іншого обов'язкового оформлення або в інший обумовлений сторонами момент. У Законі України «Про приватизацію майна державних підприємств» затвержено, відповідно до статті 27, що порядок переходу права власності на приватизовані об'єкти має визначатися відповідно до чинного законодавства.

Земельним кодексом України передбачено особливий поря­док переходу права власності на земельну ділянку. Так, відповід­но до статті 22 цього Кодексу право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що по­свідчує це право (державними актами, які видаються і реєстру­ються відповідними Радами народних депутатів). При відчуженні будівель і споруд право власності на земельну ділянку перехо­дить разом з переходом права власності на ці об'єкти, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди (ст.3О Земельного кодексу). Звідси можна дійти висновку, що тут мож­ливий збіг моментів виникнення права власності на споруди

(будівлі) і земельні ділянки. Між тим, таке положення може всту­пати в суперечність із статтею 22 Земельного кодексу, за якою право власності на земельну ділянку виникає лише після одер­жання державного акта, чого не вимагається для набуття права власності на будівлі.

Важливе значення має також чітке визначення обов'язків по­купця. У Цивільному кодексі названі лише обов'язки по оплаті і прийняттю купленої речі. Звичайно ж, у договорі можуть бути сформульовані й інші обов'язки покупця, як і продавця. Додат­кові обов'язки можуть встановлюватися також законодавчими актами (наприклад, про приватизацію, цінні папери).

Кожна з сторін договору купівлі-продажу повинна належним чином виконувати усі обумовлені в ньому або передбачені зако­ном обов'язки. У разі порушення їх продавець або покупець несуть майнову відповідальність чи інші правові наслідки, які можуть і не бути мірою цивільно-правової відповідальності, яка настає, зокрема, за наявності умов, передбачених законом за порушення зобов'язань (гл.18 ЦК України).

Як зазначалося, основним обов'язком продавця є його обов'я­зок передати продану річ покупцеві. Невиконання цього обо­в'язку надає покупцеві право вимагати від продавця передачі купленої речі в примусовому порядку або, з свого боку, відмо­витися від подальшого виконання договору. При цьому і в пер­шому, І в другому випадках покупець має право вимагати також відшкодування понесених внаслідок таких дій продавця збитків (ст.231 ЦК України). У разі невиконання продавцем обов'язку попередити покупця про всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача, право застави, право довічного користування тощо) останній набуває право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшко­дування збитків (ст.229 ЦК України).

У статті 230 ЦК України прямо не визначаються правові на­слідки для продавця, з вини якого сталося погіршення майна, прийнятого ним на зберігання до передачі його покупцеві. У частині другій цієї статті лише зазначається, що покупець зобо­в'язаний відшкодувати продавцеві понесені у зв'язку із зберіган­ням майна витрати. Тому питання про можливу відповідальність продавця за погіршення проданого майна повинно вирішувати­ся на підставі загальних норм про відповідальність за неналежне виконання (невиконання) норм, що регулюють відносини схо­ву. Це випливає, зокрема, із змісту статті 424 ЦК України, відпо­відно до якої правила про договір схову, визначені у статті 413, частині першій статті 415, статтях 416, 418—422 цього Кодексу, застосовуються також до випадків, коли схов здійснюється на підставі інших договорів або в силу вказівок закону, якщо інше не встановлено законом або спеціальними правилами про ці договори. Обов'язок схову виникає в силу укладеного з відповід­ною умовою договору купівлі-продажу. Отже, продавець-охоронець має нести відповідальність за втрату, нестачу, пошкоджен­ня майна в обсязі, передбаченому статтею 419 ЦК України. Од­нак у законодавстві нічого не сказано про допустимість розі­рвання договору купівлі-продажу з ініціативи покупця у разі не­стачі чи пошкодження придбаного майна. На мій погляд, якщо нестача чи пошкодження майна сталися з вини продавця-охо­ронця, застосування зазначених наслідків не суперечить загаль­ним принципам цивільного права.

Продавець повинен забезпечити виникнення права власності (права повного господарського відання, права оперативного уп­равління) у покупця, інакше за законом для нього настають певні негативні наслідки. Проблеми з цього приводу, як правило, ви­никають тоді, коли продавець не є власником майна і не має спеціальних повноважень на здійснення дій по його відчужен­ню, а лише є законним або незаконним володільцем. Зрозуміло що за таких умов правомірність придбання покупцем такого майна може бути поставлена під сумнів власником або іншою уповноваженою особою. Тому, якщо третя особа на підставі, що виникла до продажу речі пред'явить до покупця позов про її відібрання, покупець зобов'язаний притягнути продавця до участі у справі, а продавець зобов'язаний вступити у цю справу на сто­роні покупця (частина перша ст.238 ЦК України). Така участь продавця в справі необхідна для сприяння захисту покупця від можливого відсудження у нього купленої речі, обгрунтування безпідставності пред'явленого третіми особами позову.

Може статися так, що покупець не притягне продавця до участі у справі з власних міркувань або через незнання його місцезна­ходження, або продавець відмовиться взяти в ній участь. Не притягнення покупцем продавця до участі в справі, зазначено в частині другій статті 238 ЦК України, звільняє продавця від відпо­відальності перед покупцем, якщо продавець доведе, що, взяв­ши участь у справі, він міг би запобігти вилученню речі у покуп­ця. Річ може бути витребувана, зокрема у покупця, на підставі правил статті 145 ЦК України і Закону «Про власність». Отже, в разі недоведення цього факту з продавця не знімається відпові­дальність за відсудження у покупця придбаної речі. Відмова про­давця взяти участь у такій справі позбавляє його права доводити неправильність ведення справи покупцем.

Продавець зобов'язаний відшкодувати покупцеві понесені ним збитки з урахуванням вартості відсудженого майна, якщо за рішенням суду, арбітражного або третейського суду продана річ була вилучена у покупця. Угода сторін про звільнення або обме­ження відповідальності продавця є недійсною, якщо продавець, знаючи про існування прав третьої особи на продавану річ, нав­мисно приховав це від покупця (ст.239 ЦК України).

Не виключені випадки, коли покупець, дізнавшись про відсутність у продавця в момент укладення угоди належних пов­новажень на продаж майна, добровільно поверне його законно­му володільцю. І хоч законом така ситуація не передбачена, по­купець не може бути позбавлений права звернутися з позовом до такого продавця про відшкодування заподіяних даною уго­дою збитків.

На продавця покладається відповідальність за продаж майна неналежної якості. Основоположні принципи такої відповідаль­ності та інших правових наслідків продажу майна неналежної якості сформульовані в статті 234 ЦК України. Покупцеві на­дається право у разі придбання речі неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, за своїм вибором ви­магати:

— заміни речі, визначеної в договорі родовими ознаками, річчю належної якості;

— відповідного зменшення купівельної ціни;

— безоплатного усунення недоліків речі продавцем чи відшко­дування витрат покупця на їх виправлення;

— розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків;

— заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни.

Викладені правила є загальними і застосовуються до усіх різновидів договору купівлі-продажу. Аналізуючи ці правила, можна дійти висновку, що покупцеві належить право вибору будь-якої з наведених вимог на свій розсуд і незалежно від вини продавця у виникненні недоліків. Головне, щоб їх існування не було ре­зультатом неправильної експлуатації покупцем придбаного майна. щоб вони об'єктивно існували в момент укладення договору або виявили свою негативну дію протягом певного строку його нор­мального використання.

Певні труднощі можуть виникнути при застосуванні за ба­жанням покупця правила про безоплатне усунення недоліків речі продавцем чи відшкодування витрат покупця на їх ви­правлення. Покупець може пред'явити додаткові вимоги про відшкодування збитків, викликаних, наприклад, простоєм речі (неможливістю її використання). Позитивну відповідь на це питання дала Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України, яка в своїй ухвалі по справі за позовом колгос­пу ім.Мічуріна Хустського району Закарпатської області до Виноградівського районного підприємства матеріально-техніч­ного постачання про відшкодування витрат на усунення не­доліків проданої речі і збитків, заподіяних простоєм тракторів, зазначила, що останні мають відшкодовуватися на підставі за­гальних норм ЦК України, що регулюють правовідносини за договором купівлі-продажу, і, зокрема, статей 233, 234 цього Кодексу. “Покупцеві, який придбав товар з недоліками, не обов'язково відразу звертатися за захистом порушених прав до судових органів”[1]. Відповідно до статті 235 ЦК України покупець вправі заявити продавцеві претензію з приводу не застережених ним недоліків проданої речі, на яку не встановлено гарантійний строк, якщо недоліки були виявлені протягом шести місяців з дня передачі речі, а з приводу недоліків нерухомого майна — не пізніше трьох років з дня передачі їх покупцеві, а якщо день передачі нерухо­мого майна встановити неможливо або якщо майно перебувало у покупця до укладення договору купівлі-продажу — з дня його укладення (в редакції Закону від 15 липня 1994 р.).

У законодавстві не визначений для таких випадків певний по­рядок подання та розгляду претензій. Положення вищезгаданої статті 235 щодо необов'язковості подання претензії з приводу недоліків придбаної речі не є загальним, оскільки має винятки. Так, Арбітражним процесуальним кодексом України (ст.5—11) визначено спеціальний порядок доарбітражного врегулювання господарських спорів між підприємствами, установами, органі­заціями, іншими юридичними особами, за яким обов'язковим є подання претензії, за окремими винятками.

Позов з приводу недоліків проданої речі може бути пред'явле­ний не пізніше шести місяців з дня відхилення претензії, а якщо претензія не заявлена або день її заявлення встановити немож­ливо, — не пізніше шести місяців з дня закінчення строку, вста­новленого для заявлення претензії (ст.237 ЦК України).

Законом України від 15 липня 1994 р. «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України» Цивільний кодекс доповнено статтею 234' такого змісту: «Покупець протя­гом 14 днів, не рахуючи дня купівлі, має право обміняти не­продовольчий товар належної якості на аналогічний у продавця, у якого він придбаний, якщо товар не підійшов за формою, га­баритами, фасоном, кольором, розміром або якщо з інших при­чин він не може бути використаний за призначенням».

Порядок здійснення такого обміну визначається Законом Ук­раїни «Про захист прав споживачів».

Певні правові наслідки можуть також наставати у разі неналеж­ного виконання (невиконання) умов договору покупцем. Так, якщо покупець відмовиться прийняти куплену річ або заплатити за неї встановлену ціну, продавець вправі вимагати прийняття речі по­купцем і оплати ціни, а також відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, з свого боку, відмовитися від догово­ру і вимагати відшкодування збитків (ст.232 ЦК України).