Територіальної організації виробництва

У дослідженнях з раціональної організації та розміщення продуктивних сил використовується комплекс наукових методів.

Найбільш важливі з них:

– метод системного аналізу;

– балансовий метод;

– метод систематизації;

– метод економіко – географічного дослідження, який, у свою чергу, розподіляється на 3 частини: регіональний метод(дослідження шляхів формування й розвитку територій; вивчення розвитку й розміщення суспільного виробництва у регіональному розвитку);

– галузевий метод (дослідження шляхів формування та функціонування галузей економіки у географічному аспекті, вивчення розвитку й розміщення суспільного виробництва г галузевому розрізі);

– місцевий метод (дослідження шляхів формування та розвитку виробництва окремого міста, селища, вивчення розвитку й розміщення ви-робництва за його первинними осередками);

– метод економіко – математичного моделювання;

– картографічний метод;

– варіантний метод розміщення продуктивних сил регіону (частіше всього використовується при розробці схем розміщення виробництва по території регіону на перших етапах планування та прогнозування. Він передбачає розгляд варіантів різних рівнів розвитку господарства тих чи інших регіонів, варіантів територіальних економічних пропорцій по регіонах);

– індексний метод.

Таким чином, вивчення розміщення й розвитку продуктивних сил опирається на досить широке коло методів і способів.

Оцінка сучасного рівня розвитку і розміщення продуктивних сил повинна виявляти його відповідність тим соціальним, природним та економічним умовам і ресурсам, які існують, територіальному розподілу праці, що склався, рівню науково – технічного прогресу і виявляти резерви прискорення соціального та економічного розвитку, зростання ефективності виробництва та раціоналізації природокористування.

При оцінці рівня соціально – економічного розвитку регіонів та їхнього місця в економіці України можуть використовуватися абсолютні значення й темпи зростання сукупного суспільного продукту, національного доходу (за сумою валової або чистої продукції галузей матеріального виробництва), їхня частка у сукупному суспільному продукті або національному доході у розрахунку на душу населення (у зіставленні із середнім по Україні рівнем), вартість основних фондів, обсяги капітальних вкладень тощо. Аналогічні показники виз-начаються у розрізі галузей. При цьому вивчається структура промисловості, сільського господарства та інших галузей, яка вже склалася на визначеній території (використовуються показники валової, товарної, чистої продукції, чисельності зайнятих людей, вартості основних фондів), визначається її вплив на рівень розвитку та показники регіональної ефективності виробництва, розглядаються структурні зсуви, дається їх оцінка з точки зору відповідності природним, трудовим, матеріальним ресурсам, вимогам науково – технічного прогресу, соціальним та екологічним умовам території.

Завдання галузевого обґрунтування розміщення продуктивних сил полягає в тому, щоб виходячи з принципів і факторів розміщення розрахунковим шляхом виявити й покращати територіальний розподіл виробництва, враховуючи підвищення його ефективності й прискорення темпів розвитку.

Безпосередній вплив на вибір варіантів розміщення промислового підприємства (виробничих потужностей) має співвідношення найважливіших техніко – економічних показників виробництва – його матеріалоємності, енергоємності, трудоємності і капіталоємності з врахуванням споживчого фактору, який виявляється через транспортабельність виробництва.

Для розміщення видобувної промисловості головним є облік гірничо – геологічних умов (глибина й характер покладів корисних копалин, розміри промислових запасів), а також кількість природних ресурсів і транспортно – географічне положення району залягання. Видобувні галузі, що дають багатотоннажну продукцію (вугілля, мінерально – будівельні матеріали та ін.), в основному розміщені так, щоб забезпечувати мінімальні втрати на виробництво і транспортування. Для галузей, які розробляють особливо цінні й дефіцитні корисні копалини (наприклад, руди кольорових металів), рішучого значення набувають не «розміщенські» фактори, а стан балансу відповідної продукції в країні.

Стосовно обробної промисловості, де, власно, й виникає проблема класифікації галузей, у розрахунках зазвичай виходять з чотирьох основних груп виробництва по переважних факторах розміщення:

1) галузі, що тяжіють до джерел дешевого палива й електроенергії;

2) галузі, що розвиваються переважно біля джерел сировини;

3) галузі, які доцільно розміщувати у районах концентрації трудових ресурсів;

4) галузі, що тяжіють до районів споживання продукції.

Перша – енергоємна – група галузей (виробництво синтетичного каучуку, хімічних волокон, смол і пластичних мас, алюмінієва, магнієва, нікелева промисловості, теплові електростанції) характеризується тим, що частка паливно – енергетичних витрат на сировину, капітальні вкладення в енергетичну базу поглинають понад 50 % капіталовкладень в основне виробництво, питомі витрати палива та електроенергії досягають максимальної величини, а сировина значно перевищує вагу готової продукції.

У другій – сировинній – групі (чорна металургія, виробництво гірничого та металургійного обладнання, будівельно – шляхових машин, азотно – тукова, сірчанокисла, содова, цементна, склодільна, целюлозно – паперова, шкіряна, цукрова промисловості) витрати на сировину складають 20 – 80 % від собівартості продукції, переважаючи паливно – енергетичні, капітальні вкладення в основне виробництво значно більше, ніж в енергетику, питомі втрати сировини у декілька разів перевищують вагу готової продукції.

Третя – трудоємна – група (приладобудування, радіотехніка, верстатобудівна, переробка пластичних мас, текстильна, трикотажна, взуттєва, швацька промисловості) відрізняється підвищеною часткою заробітної плати, яка наближається до витрат на сировину і значно переважає паливно – енергетичні витрати, капіталовкладення в основне виробництво набагато більші, ніж в енергетику, вага готової продукції в розрахунку на одного працівника, витрати сировини, палива, електроенергії мінімальні, питомі витрати сировини приблизно або небагато більші від одиниці.

У четвертій – споживчій – групі галузей (нафтопереробка, сільськогосподарське машинобудування, резинотехнічна, меблева, залізобетонних виробів, цегляна, хлібопекарська, кондитерська, цукрово – рафінадна промисловості) витрати, пов’язані з постачанням сировини й палива, як правило, менші від витрат з вивезення готової продукції до місць споживання (при одній й тій самій дальності перевезень); частка витрат на сировину у собівартості продукції переважає паливно – енергетичні витрати; капіталовкладення в основне виробництво набагато більші, ніж в енергетику, питомі витрати сировини, палива та електроенергії невеликі.

Для деяких галузей, у тому числі перерахованих, характерний значний вплив не одного, а двох факторів, наприклад, сировинного та паливно – енергетичного (чорна металургія повного циклу, виробництво деяких пластичних мас), паливно – енергетичного та споживчого (електростанції), споживчого та сировинного (нафтопереробка, суперфосфатна промисловість) і тому подібне. При розміщенні конкретних підприємств враховуються й деякі інші фактори – водоємність виробництва, розміри площі, чистота повітряного басейну, потребу у жіночій або чоловічій робочій силі. Значення різних факторів змінюється під впливом науково – технічного прогресу.

При розміщенні виробництва вартісна диференціація різних факторів враховується не тільки по галузях, а й по економічних районах. Внаслідок тери-торіальних різниць у витратних нормах і затратах праці пов’язаних із видобутком сировини, палива та виготовленням матеріалів, необхідних для одержання готової продукції, великі коливання по районах набуває оцінка матеріалоємності та енергоємності виробництва (що сильно відмінюється й по галузях). Для визначення місця положення підприємств по факторах, галузева наукова або проектна організація повинна керуватися класифікацією як галузей і виробництв за особливостями порайонного розміщення, так і районів по умовах розвитку і розміщення галузей. Деякі із запропонованих для цього методів передбачають зіставлення факторно – розміщувальних показників галузей (енергоємність, трудоємність і т.п.) із відпо-відними порайонними економічними характеристиками (енергоеко-номічними, трудоекономічними і т.п.). однак, на галузевому рівні досліджень і тим більше за одним будь – яким фактором можна здійснити територіальний розподіл галузей (підприємств) тільки попередньо, до проведення інших досліджень.

У практиці територіального планування звичайно спочатку обирається район, а потім усередині нього пункт і місце розміщення підприємства. Важливим інструментом галузевого розміщення виробництва є оптимізаційні і балансові розрахунки.

В основі оцінки економічного ефекту від розміщення підприємств і галузей полягає загальна методика визначення економічної ефективності виробництва і капітального будівництва. Показники характеризують співвідношення результатів і витрат виробничої діяльності на різних рівнях планування (підприємство, галузь, район, країна). Абсолютна ефективність визначається шляхом вимірювання одержаного приросту національного доходу (чистої продукції) із витраченими капіталовкладеннями (або всіма виробничими ресурсами). Порівняльна характеристика різних варіантів розміщення підприємств та їх комплексів встановлюється на основі розрахунку приведених, тобто поточних (собівартості) і зіставлених одночасних (капітальних), витрат. Основний результативний показник ринкової економіки – прибуток – нижчий, ніж показник витрат, характеризує ефективність розміщення виробництва, тому що прямо не відображає вплив діючих потужностей, особливо у таких районоутворювальних галузях, як чорна металургія, нафтопереробка та нафтохімія, лісоперероблювальна промисловість і т.п., що передбачає облік капітальних і поточних витрат в основні допоміжні виробництва, природоохоронні заходи (устрій очисних споруд і т.п.), у розвиток міст, облік стану районних балансів по ресурсах багатоцільового призначення (робоча сила, паливо, вода, земля).

Іноді при визначенні ефективності розміщення великих промислових підприємств (наприклад, автомобільних) розглядаються два варіанти – комплексний, тобто розміщення основних виробництв (автомобілів, двигунів, задніх мостів, лиття і поковок) в одному промисловому вузлі з використанням єдиної потужної будівельної організації ідиференційований варіант, тобто з розміщенням основних заводів у різних пунктах обраного району і залученням декількох будівельних організацій середньої потужності.

Розрахунки з оцінки ефективності розміщення підприємств повинні проводитися на базі реально можливих варіантів дислокації (районів, пунктів, майданчиків). Інформацією тут є перелік міст, у яких заборонене, обмежене або економічно недоцільне розміщення підприємств. Окрім екологічних, історичних, національних та оборонних факторів, територіальних обмежень на ресурси, враховуються характеристики конкретних будівельних майданчиків і особливі вимоги до них.

Найбільш актуальний в умовах інтенсифікації вибір першочергових виробничих потужностей для технічного переозброєння та реконструкції походить із загальних принципів і факторів розміщення продуктивних сил. При цьому найбільш економічні варіанти звичайно пов’язані із підприємствами, розташованими у великих промислових районах і центрах, де зосереджені великі виробничі фонди, наукова база, є розвинена транспортна сіть, виробнича та соціальна інфраструктура, кваліфіковані кадри (так званий агломераційний ефект), хоча нерідко проявляється подорожчання водопостачання, постачання палива та сировини, погіршення екології і т.п. нове будівництво доцільне тільки після вичерпання можливостей розвитку діючих підприємств галузі. Для підприємців, та й для держави, звичайно дешевше реконструювати існуючі виробничі потужності, ніж створювати нові.

При розвитку та розміщенні міжгалузевих комплексів – груп тісно взаємопов’язаних галузей та виробництв – діяльність (та ефект) всіх підрозділів, які входять до складу кожного такого комплексу, розглядається як єдине ціле. Так, в агропромисловому комплексі (АПК) країни і окремого регіону передбачається балансова ув’язка обсягів перероблюваної сільськогосподарської продукції з потужностями промисловості та з матеріально – технічним постачанням сільського господарства, а основними показниками слугує кінцева продукція комп-лексу та його загальний ефект.

Рівень та ефективність спеціалізації та комплексного розвитку регіонів обґрунтовуються техніко – економічними та балансовими розрахунками. Ефект від створення і розвитку суміжних виробництв може визначатися частково методом розрахунку ефективності окремих виробничих об’єктів комплексного призначення. Однак основним принципом розрахунків є зіставлення витрат на весь комплекс із суміжними виробництвами з витратами при відокремлених галузевих рішеннях.

При вирішенні питань групового розміщення (комплексування) підприємств на базі великого об’єкта, витрати підраховуються по всьому виробничому циклі, в даному комплексі (вузлі) – як по головному об’єкту, так і по всіх важливих суміжних виробництвах.

Наприклад, при визначенні ефективності розміщення металургійного заводу в комплексі з іншими виробництвами, у розрахунок включаються не тільки витрати, пов’язані із забезпеченням основного підприємства рудою, технологічним паливом, флюсами, витрати на будівничу базу, транспорт, але також витрати на будівництво та експлуатацію енергетичної бази, суміжних підприємств хімії з переробки продуктів коксування вугілля, цегляного заводу на доменних шлаках, заводу металоконструкцій та металоємного машинобудування і т.п., загального обслуговуючого й міського господарства, які доцільно створити у тому ж вузлі або районі у зв’язку із будівництвом підприємств чорної металургії.

Після цього підраховується різниця вказаних втрат у даному регіоні із по-рівнювальним і визначається строк окупності капітальних витрат. Це парний однокомплексний розрахунок у формі порівняння показників двох регіональних міжгалузевих блоків. Він може доповнювати й уточнювати глобальні розрахунки по територіальній моделі господарства, тому що відрізняється меншою генералізацією показників і враховує деякі регіональні фактори (комплектування виробництв, оцінку землі, води і т.п.).

Однак, навіть після обліку витрат суміжних виробництв неможна розраховувати на одержання дійсно оптимального рішення, тому що остається відкритим питання про найбільш раціональні напрямки використання загально районних ресурсів. Тому в розрахунках необхідно враховувати також ефект від розміщення комплексу паралельних галузей і виробництв.

Ізольовані галузеві схеми (моделі) в якійсь мірі передбачають терто-ріальну концентрацію та спеціалізацію виробництва. Але вони не можуть визначити послідовність розвитку та масштаби концентрації різних галузей, які розміщуються на базі використання загальних ресурсів (трудових, енергетичних, територіальних і т.п.) в одному й тому ж регіоні, не можуть врахувати всі взаємозв’язки, які виникають при районно – комплексній формі територіального розподілу праці.

При оцінці раціональності регіонального комплексу вимагається не тільки порівняти ефективність виробництва, наприклад, хімічного волокна, в одному регіоні з ефективністю його виробництва в іншому. Неможна обійтися без аналізу відносної ефективності розвитку у даному регіоні виробництва хімічного волокна у порівнянні з виробництвом машин, текстильних виробів, сахарного буряку і т.п. Іншою мовою, встановлюється, наскільки доцільно використовувати загально-районні ресурси у тих чи інших галузях, який ефект заміщення одних галузей іншими.

Абсолютне значення порівняльної ефективності двох взаємозамінних ви-робництв по альтернативних регіонах одержують шляхом сумування різниці вит-рат при даному і протилежному розміщенні вказаних виробництв і визначення строку окупності на основі зіставлення різниці по капітальних поточних витратах. Це так званий парний двокомплектний розрахунок.

Питання приорітетності розвитку і розміщення галузей виробництва у регіоні визначається шляхом обґрунтування регіональної спеціалізації та комплексності розвитку господарства, послідовного відбору у регіонах взаємозамінних виробництв.

У цьому зв’язку в кожному регіоні слід передбачати, перш за все, розвиток галузей найбільш економічної спеціалізації, для котрих є сприятливими не тільки окремі, але й більшість факторів, а також галузей повсюдного розміщення. Потім слід розміщати виробництва можливої спеціалізації (з окремими позитивними факторами), далі розміщуються решта галузей.

Для вірності вирішення у прогнозних матеріалах питань розміщення підприємств та галузей, обґрунтування структури господарства регіонів, їхньої спеціалізації та комплексності, попередньо складаються схеми черговості розвитку й розміщення галузей у регіонах – районно – галузевих рядах. Цей спосіб послідовного покращення складу регіонального комплексу передбачає зіставлення техніко – економічних показників даної галузі (підприємства) з показниками не тільки інших регіонів, але й інших галузей (підприємств) у досліджуваному регіоні.

Найбільш розповсюджений метод розрахунку районно – галузевого ряду, заснований на використанні сумарних або неповних витрат. Він полягає у ранжуванні галузей за різницею приведених витрат на одного працівника у даному та альтернативному регіоні. Розрахунок забезпечує зіставлення показників різних галузей. При використанні показників сумарних витрат в нього включаються на базі складових нормативів витрати основні – виробничі і транспортні, а також додаткові – на житлово – побутове будівництво й переселення.

Без суттєвої погрішності можна оперувати тільки найважливішими еле-ментами витрат, які мають невелику територіальну диференціацію, наприклад, витратами по заробітній платі, паливу, енергії тощо. Менш точними при будуванні районно – галузевих рядів є показники неповних приведених витрат, наприклад, тільки транспортних. Вони відрізняються простотою розрахунків і достатньо надійні.

У регіонах, які мають високу щільність населення і обмежені мінерально – сировинні ресурси, де численні галузі спеціалізації працюють на привізних сировині й паливі та вивозять основну частину готової продукції, побудова рядів можлива на основі приведених витрат по ввезенню сировини, матеріалів, замикаючого виду палива та ввезенню готової продукції на одного зайнятого працівника на рік.

Зрештою, для орієнтовних розрахунків або додаткових обґрунтувань зас-тосовується ще більш простий – ресурсний метод. У районах з великими й дешевими паливно – енергетичними ресурсами для побудови рядів можна використовувати показники величини споживання палива та енергії різними видами виробництва на одного зайнятого працівника на рік.

Не зважаючи на, нібито, різні підходи до питання, результати розрахунків рядів, розроблених по сукупних витратах тих чи інших типів, ідеальні. Це пов’язано з тим, що на витрати більше впливають як раз ті фактори, які викликають територіальну диференціацію втрат, на обліку котрих і побудовані особисті ряди (за паливно – енергетичними ресурсами, транспортними витратами і таке інше).