Змістовний модуль 6. Розвиток ринкового господарства в період становлення національних держав (друга половина ХVІІ - перша половина ХІХ ст.)

Промисловий переворот, його суть, особливості і значення для ринкового господарства. В Англії в другій половині XVIII століття склали­ся сприятливі умови для розвитку технічної думки: в ході первісного нагромадження і колоніальної експансії утворилася достатня кількість коштів для субсидування технічних дослід­жень; було сформовано освічене суспільство, включаючи середні прошарки, що складали вже до 30% сукупного населення, спро­можного сприйняти і використовувати новинки.

Основні досягнення промислової революції:

1. В 1733 році механік Дж. Кей винайшов так званий човник-літак, що збільшив продуктивність праці ткача в 2-2,5 рази.

2. У 1760 році в Шотландії відкрився перший металургійний за­вод «Керрон».

3. В 1765 року Дж. Харгривз винаходить пря­дильну машину, а Р. Аркрайт — водяну машину.

4. У 1769 році Дж. Уатт винаходить парову машину, а через 15 років — її більш зроблену модель — подвійної дії, відкриваю­чи тим самим «століття пару», що через кілька десятиліть прийде на зміну «століття текстилю».

5. У 1785 році 3. Картрайт винаходить механічний ткацький верстат, продуктивність якого дорівнює продуктивності 30-40 ткачів.

6. У 1807 році був спущений на воду перший пароплав і по­чинає формуватися паровий флот. Відстані, що вимірюються в днях подорожі, істотно (у 2-3 рази) скорочуються.

7. У 1814 році Д. Стефенсон побудував перший паровоз і в 1825 році поставив на ньому світовий рекорд швидкості — 20 миль у годину на перший у світі залізниці Стоктон-Дарлингтон.

Зростання обсягів промислового виробництва, розширення транспортної мережі створили сприятливі умови для розширення торгівлі та світового ринку, до якого також залучаються колонії. Великих розмірів набув вивіз капіталу, що давав змогу підприємцям отримувати в 3-4 ра­зи більше прибутку, ніж від експорту товарів, а відтак перетворився для підприємців окремих країн (зокрема Франції) на головне джерело прибутку.

Розширення світового ринку, активна участь у ньому індустріа­льно розвинених країн сприяли формуванню міжнародного поділу праці та міжгалузевої спеціалізації. Так, Великобританія спеціалі­зувалася на виробництві та продажу машин і устаткування; Німеччина – електроустаткування, хімічних виробів, залізничного обладнання, сіль­ськогосподарської техніки; Франція – одягу, парфумерії, автомо­білів, виробів харчової промисловості; США – нафти, електро­устаткування, сільськогосподарських машин, виробів чорної мета­лургії та сільськогосподарської продукції.

Унаслідок промислового перевороту в розвинутих країнах склалася структура капіталістичного індустріального суспіль­ства, різко підвищилась частка міського населення. Основними верствами населення стали фабриканти та наймані робітники.

Загальна характеристика економічних теорій епохи вільної конкуренції та їх значення для розвитку ринкового господарства в країнах Європейської цивілізації (класична економічна теорія, історична школа,марксизм).Класична школа– основний напрям розвитку економічної теорії XVII – XIX ст. Для класичної школи притаманне прагнення проникнути в глибину економічних процесів і явищ, пізнати об’єктивні економічні закони, що забезпечують саморегуляцію економіки, застосування прогресивних методів дослідження – причинно-наслідкового аналізу, дедуктивного і індуктивного методів, логічних абстракцій. Класики остаточно переносять і концентрують аналіз на сфері матеріального виробництва; вони обґрунтовують принцип природної рівноваги економічної системи і звідси виводять необхідність максимального обмеження державного втручання в економіку. Економічний лібералізм, сформований у працях класиків, згодом стане основою політичного лібералізму.

Історична школа стала пануючим напрямом економічної думки Німеччини другої третини XIX ст. Представники школи вбачали своє завдання у формуванні на базі історичного методу нового напряму – національної політичної економії, учення про народне господарство Німеччини. Вони заперечували існування загальних економічних закономірностей, а відтак – і необ­хідність абстрактних, теоретичних досліджень. Політична економія підміняється історією національного народного господарства, стає наукою про складові державної політики, в основу якої покладено доктрину економічного розвитку окремої нації, а позаекономічні чинники розглядаються як визначальні.

Нова історична школа зосереджує дослідження на проблемі соціальної рівноваги, яка розглядалась як необхідна умова економічного розвитку. Гарантом соціальної рівноваги повинна бути держава, важливе значення надається й іншим соціальним інституціям. Головна відмінність школи полягала у переорієнтації критики з класичної теорії на економічну теорію марксизму.

Марксизм – напрям економічної теорії, започаткований німецькими теоретиками Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом у 40-50-х роках XIX ст. Це був період, коли капіталістична система саморегулювання почала по­ступово втрачати ефективність, що негативно позначилося не лише на економічній, а й на соціальній стабільності. Ні класична теорія, ні альтернативні концепції не давали вичерпних відповідей на низку акту­альних питань, були недостатньо доказовими, особливо щодо по­яснення природи недоліків капіталізму та моделювання основ нового ладу. Ідея соціалістичної та комуністичної організації суспільства зі зростанням соціальної нестабільності набуває все більшої популярності.

Методологічно марксистське вчення стало синтезом двох протилежних підходів – історичного і логічного (абстрактного). Переважаючим був діалектичний метод дослід­ження, об’єктивний причинно-наслідковий аналіз економічних процесів. В межах історичного методу був застосований формаційний принцип аналізу: прогрес суспільства залежить від розвитку про­дуктивних сил, основою яких є засоби вироб­ництва, власність на засоби виробництва спричиняє поділ суспільства на два антагоністичні класи. Форма власності та класи, котрим ця власність належить, визначають тип суспільно-економічної формації. Класова боротьба загострюється в міру того, як клас власників засобів виробництва посилює експлуатацію класу, позбавленого цих засобів. Застаріла форма власності стримує розвиток виробництва, а забезпечити його можна лише революційною зміною цієї форми.

Розвиток ринкового господарства в Англії(середина XVII – середина XIX ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях А.Сміта та Д.Рікардо.У результаті завершення промислового перевороту у Великобританії пануючим стало фабричне виробництво, країна з аграрної перетворилася в індустріальну. Це знайшло відображення у значному піднесенні промислового виробництва, передовсім виробництва бавовняних тканин. Прискорився розвиток металургійної промисловості. Винайдення нових методів виплавки сталі сприяло зростанню виробництва в тих галу­зях, які споживають сталь – машинобудуванні, суднобудуванні, а також прискореному будівництву залізниць. Винайдення двигуна внутрішнього згорання стимулювало появу автомобілебудування, літакобудування, розши­рило можливості суднобудування, сприяло значному збільшенню видобутку нафти.

З 1780 по 1795 роки кількість прядильних фабрик в Англії зрослав в 10 разів і досягла 200. Важливе значення мало вирішення транспортної пробле­ми. За 50 років, із 1785 по 1835 рік, країна покрилася рясною ме­режею доріг із твердим покриттям, каналів (більш 100) і заліз­ниць. Завдяки цьому видобуток вугілля зріс із 1800 по 1865 рік у 10 разів і досяг 100 мільйонів тонн на рік — 50% світового вироб­ництва (аналогічно по чавуну).

Проте в кінці ХІХ ст. темпи зростан­ня промислового виробництва, а відтак і господарський розвиток Великобританії почав уповільнюватись. Причиною цього були такі чинники:

ü вивіз капіталу у колонії, що значно зменшувало розміри капіталовкладень в середині країни, гальмувало оновлення основного капіталу, стримувало запровадження досяг­нень науки та техніки;

ü низька енергоозброєність праці;

ü по­літика фритредерства, активне застосування якої звузило ринки для англій­ських товарів;

ü втрата власної аграрної бази й збільшення залежності від імпорту хліба внаслідок світової аграрної кризи, викликаної надходженням на європейський ринок дешево­го американського хліба;

ü повільна монополізація англійської промисловості (разом з цим у банківській сфері процеси монополізації та концентрації здійснювались достатньо високими темпами);

ü непомірно високі бюджетні видатки на утримання найпотужнішого у світі воєнного флоту.

Сміт Адам (1723–1790) – видатний англійський економіст, який на основі глибокого теоретичного аналізу економічних процесів і явищ він розробив вчення про об’єктивні економічні закони, які забезпе­чують природну рівновагу і саморегулювання ринкової економіки, розробив теорії вартості і розподілу доходів, визначив економічну природу капіталу, грошей, заробітної плати, прибутку і ренти, розкрив механізм нагромадження і відтворення капіталу, відкрив новий метод дослідження – метод логічних абстракцій, розро­бив рекомендації стосовно поведінки “економічної людини” і держави.

Головна праця А.Сміта – “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776) була енциклопедією економічних знань того часу, в якій він з геніальною інтуїцією окреслив шляхи подальшої диференціації економічної науки.

Вихідним положенням теоретичної системи Сміта стало з’ясування спонукальних мотивів економічної діяльності. Він вводить поняття “економічної людини” і розглядає людське суспільство, як сукупність “економічних людей”, які утворюють “міновий союз”. Створюючи продукт, обмінюючи його на інший або вкладаючи капітал у будь-яку справу, “економічна людина” переслідує власну вигоду. Однак “у цьому випадку, як і в багатьох інших, вона невидимою рукою спрямовується до мети, яка зовсім не входила в її наміри... Переслідуючи свої власні інтереси, вона часто більш ревно слугує інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо намагається це робити”.

Дія “невидимої руки” – лейтмотив методології “Багатства народів”. Сміт доводить, що господарська діяльність підпорядкована об’єктивним закономірностям “природного порядку”. За умов “працюючої конкуренції” вони визначають ту економічну поведінку всіх господарюючих суб’єктів, яка зрештою забезпечує економічну ефективність і суспільну гармонію, максимізацію вигоди для всіх і кожного. Тому Сміт був прихильником економічного лібералізму, невтручання держави в економічне життя.

Державі він залишає функції охорони прав власності, забезпечення національної оборони, утримання суспільних установ (правосуддя, освіта та ін.). Він вимагав скасування державної регламентації промисловості і торгівлі, вільної торгівлі землею, свободи переміщення робочої сили і товарів, заміни політики протекціонізму політикою вільної торгівлі. Доцільність політики свободи торгівлі Сміт обґрунтовує на основі власної теорії абсолютних переваг. Разом тим Сміт відзначає, що ринковий механізм працює ефективно лише у відповідному інституційно-правовому середовищі, забезпечення якого дозволяє звести економічну роль держави до ролі “нічного сторожа”. Рекомендації Сміта щодо економічної політики держави залишаються актуальними і сьогодні: “для того, щоб підняти державу з найнижчої сходинки варварства до найвищого рівня добробуту, потрібні лише мир, необтяжливі податки і терпимість в управлінні; решту зробить природний плин подій”.

На думку А. Сміта найважливішим чинником підвищення продуктивності праці є поділ праці та її спеціалізація, вплив яких Сміт аналізує на прикладі шпилькової майстерні. Вчений вважав, що поділ праці породжується людською “схильністю до обміну”.

Капітал у Сміта виступає головною рушійною силою економічного прогресу. Це запаси продукції, що використовуються у виробництві, створюючи за допомогою праці нові блага, і приносять прибуток. Головним чинником нагромадження капіталу Сміт вважав ощадливість.

У “Багатстві народів” були системно викладені практично всі основні проблеми, які становлять структуру сучасної економічної теорії. “Багатство народів” стало відправною точкою для наукових досліджень багатьох наступних поколінь економістів, теоретичні концепції яких стали або розвитком вчення Адама Сміта, або його критикою. У деталях побудованої Смітом теоретичної системи наступні дослідники знайдуть певні протиріччя і недоліки, але всі будуть визнавати велич цієї системи, глибину аналізу та силу теоретичних узагальнень. “Багатство народів” А.Сміта стало і понад 200 років залишається “економічною біблією” всього цивілізованого світу.

Рікардо Девід (1772–1823) – видатний англійський економіст епохи. Основна праця – “Основи політичної економії та оподаткування” (1817). Рікардо зробив визначний внесок у дослідження економічних законів і взаємозв’язків у суспільстві. Він став послідовником і водночас активним опонентом окремих теоретичних положень спадщини А. Сміта.

Рікардо першим в історії економічної науки в основу своєї теоретичної системи свідомо поставив теорію трудової вартості, з позицій якої розглядав всі економічні процеси, закони і категорії. На відміну від Сміта, Рікардо вважав, що вартість не складається з трьох основних видів доходів – заробітної плати, прибутку і ренти, – а розпадається на ці три частини, визнаючи тим самим первинність вартості відносно даних форм розподілу. Основою формування цін Рікардо вважав не попит і пропонування, а витрати.

Ряд праць Рікардо присвячений проблемам грошового обігу. Він стає прихильником кількісної теорії грошей, фактично відступивши від визначення їх вартості затратами праці: в процесі обігу сукупна маса товарів протистоїть всій масі грошей, співвідношення цих величин визначає рівень цін і вартість грошей. Рікардо систематизував теорію ренти. Він вважав, що коли країна має надлишок плодоносних земель, ренти не існує. Але коли в обробку залучаються землі гіршої якості, то вартість сільськогосподарської продукції визначається витратами праці на цих, відносно гірших ділянках, тоді на кращих землях виникає рента. Одним з положень теоретичної системи Рікардо є уявлення про те, що економічний розвиток суспільства рано чи пізно повинен загальмуватися через обмеженість природних ресурсів, дію закону спадної родючості землі та падіння норми прибутку, яка є стимулом до інвестування.

Всесвітню славу Рікардо здобув як “співець свободи торгівлі”, яку він відстоював як в теорії, так і в англійському парламенті, обґрунтувавши її вигоди на основі теорії порівняльної переваги. Рікардо довів, що коли кожна країна спеціалізується на випуску тих товарів, у виробництві яких вона має найбільшу відносну ефективність (менші альтернативні витрати), міжнародний обмін є взаємовигідним навіть тоді, коли країни суттєво різняться за рівнем свого економічного розвитку.

Особливості розвитку ринкового господарства в Франції (середина XVII - середина XIX ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях Ж.Б.Сея та Ф.Бастіа. Промисловість у Франції розвивалася дещо в іншому на­прямку і дещо більш низькими темпами, ніж в Англії. Але і тут технічна думка не залишалась на місці.

У 1805 році Л. Жаккар винайшов верстат по виробництву візерункових шовкових тканин.

У 1810 році Ф. Жирар винайшов льонопрядильну машину й одержав за це премію в мільйон фран­ків.

У тому ж 1810 році саме у Франції винайдена технологія про­мислового консервування продуктів, завдяки чому голод у Європі іде в минуле, принаймні в мирний час. Наполеон не вважав за потрібне засекретити цей винахід, у чому деякі експерти по військовій економіці бачать його фатальну стратегічну помилку. Проте промисловий розвиток країни звичайно поступав­ся її фінансовому розвитку. На початку XIX століття ор­ганізується ряд значних банків із державною участю:

Французький банк.

Поземельний кредит.

Спонукальний кредит, а в 1818 році перша ощадна каса.

У 1865 році заснований банк «Ліонський кредит», що спеціалізується на розміщенні у Франції закордонних позик.

Парижська біржа, вартість цінних паперів якої зросла з 10 млрд. франків у 1850 році до 35 млрд. у 1870-м, стала світовим центром облігаційної торгівлі.

Країною зразкової індустріалізації багато економістів-історіографів вважають Англію, в порівнянні з якою Франція ви­глядає країною незавершеної, майже невдалої індустріалізації. Це підтверджує і більш низький темп її економічного росту, і менше поширення машинної техніки, і більш архаїчна структура економіки з переважанням сільського господарства і ручного сектора промислового виробництва.

Але є й інша думка. Різниця в ступені і темпах індустрі­алізація обумовлена розходженням у її формах і методах.

Англійські промисловці в силу об'єктивних умов (мале населення, дорога робоча сила) були змушені збільшувати капіталовитрати і спеціалізуватися на випуску тієї продукції, у виробництві якої найбільший ефект дає застосування машин. Це із самого початку призвело в Англії до бурхливого піднесення ба­зових виробництв і галузей, що постачають сировину і напівфаб­рикати — кам'яне вугілля, метал, пряжу. Тут вони були «відправ­ною крапкою і рушійною силою промислової революції».

Навпаки, французькі промисловці, що керували внаслідок аграрного перенаселення дешевою робочою силою, були зацікавлені в найбільш повному використанні витрат праці й орієнтувалися на виробництво товарів, що потребують ручно­го опрацювання. Тому у Франції піднесення базових виробництв було відстрочено на користь обробної промисловості, що випус­кає готову до споживання продукцію.

Якщо взяти до уваги різницю в прирості населення, то промисловий ріст Франції виявиться (в багато разів) більш швид­ким, оскільки відбувався в умовах уповільненого росту населення.

Населення Франції на початку століття складало 25 міль­йонів чоловік, Англії — менше 10, наприкінці століття — 50 і більш 40 мільйонів відповідно.

Сей Жан Батист(1767–1832) – французький економіст, професор політекономії. Основні праці – “Трактат політичної економії” (1803), “Катехізіс політичної економії” (1817), “Повний курс практичної політичної економії” (1828). Відомий як автор двох теорій, які стали фундаментальними у сучасній мікро- та макроекономіці – теорії “трьох факторів виробництва” та теорії реалізації (“закону ринків Сея”).

Сейвважав, що вартість і багатство створюються витратами трьох виробничих факторів – праці, землі і капіталу, які рівноправно беруть участь у процесі виробництва, мають власну продуктивність, створюють відповідну частку продукту і породжують відповідні доходи – заробітну плату, ренту та прибуток. Це трактування стане основою факторного аналізу і методу виробничої функції. Він запроваджує поняття “підприємливість” – талант організовувати виробництво та управляти ним, тобто оптимально поєднувати фактори виробництва. Сей з’ясовує походження доходу підприємця: це винагорода власнику капіталу за ризик (процент) та виконання управлінських функцій (прибуток).

Сей беззаперечно сприйняв принципи економічного лібералізму А.Сміта і вважав, що у випадку реалізації цих принципів створюється об’єктивна неможливість виникнення ні надвиробництва, ні недоспоживання суспільного продукту. Виробництво товарів та послуг породжує доходи, достатні для реалізації виробленого суспільного продукту. Це положення одержало назву закону Сеяі стало широко відоме в формулюванні Дж. М. Кейнса: "пропонування створює попит". Воно стало підставою для фундаментального висновку класичної теорії про можливість безкризового розвитку ринкової економіки.

Бастіа Фредерік(1801–1850) – французький економіст. Основна праця – “Економічні гармонії”(1850). Відомий як автор теорії послуг та теорії гармонії інтересів, представникліберального оптимізму.

Виробництво Бастіа трактує як обмін послугами, внаслідок якого створюється корисність (цінність), що втілюється у готовому продукті. Сприйнявши теорію трьох факторів виробництва Сея й теорію утримання Сеніора, він вважав, що власники виробничих ресурсів, поступаючись ними заради виробництва, надають послугу іншим особам й позбавляють зиску себе. Тому така послуга повинна отримати відповідну винагороду у вигляді прибутку, орендної плати, ренти, проценту та ін.

Бастіа заперечив висновок Рікардо про обернену пропорційність у зміні прибутку та заробітної плати. Він доводить наявність абсолютного й відносного зростання частки заробітної плати зі зростанням капіталу та відносного зниження частки прибутку за абсолютного його збільшення. На підставі цих висновків Бастіа обґрунтував тезу про гармонію приватних та суспільних інтересів, особисту відповідальність кожного за результати своєї праці та необмежену конкуренцію як єдиний шлях до досягнення економічної гармонії в суспільстві. Ринкова економіка у Бастіа – це суспільство, в якому економічні суб’єкти “надають один одному послуги і взаємну допомогу заради загальної мети”.

Особливості розвитку ринкового господарства у Німеччині(середина XVI - середина XIX ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях представників історичної школи та марксизму.
До початку XIX століття на німецьких землях існувало біль­ше 300 дрібних держав. Продовжували існувати феодальні звичаї, цехи, гільдії. Зберігалися внутрішні кордони і мита. Лише в 1807 ро­ці в Пруссії було ліквідовано кріпосне право. У 1818 році Пруссія ліквідувала на своїй території митні застави, а до 1833 року домо­глася створення митної спілки з 18 держав із населенням 23 млн. чо­ловік. У ході земельної реформи 1816-1821 року 60% орних земель виявилося в руках юнкерів (поміщиків), 30% — у гросбауєрів (за­можних селян, куркулів) і лише 10% у дрібних селянських госпо­дарств. Об'єднання країни завершилося тільки в 1871 році. Фор­мою правління залишилася необмежена монархія, що спиралася на юнкерів —- фахових військових і землевласників в одній особі.

З середини XIX століття почався великий промисловий підйом, і до моменту об'єднання німецьких земель в імперію в 1871 році промислова відсталість була ліквідована.

На долю Німеччини вже припадало 13% світової промис­лової продукції. Обсяг грошового обігу зріс із 6 млн. марок у 1850 році до 430 млн. у 1870-м. Обіг зовнішньої торгівлі за цей період потроївся.

Перемога над Францією, захоплення Ельзаса і Лотарингії, багатих рогом і залізною рудою, а також контрибуція в 5 млрд. франків сприяли подальшому підйому країни. Населення в остан­ню третину XIX століття зросло з 35 до 50 млн. чоловік, загальна чисельність промислових робітників виросла в три рази.

Але внутрішній ринок залишався все ще недостатньо ємким, що штовхало німецьку промисловість до експансії на міжнародні ринки. А спізніле об'єднання німецьких земель (ра­зом з пізньою модернізацією промисловості) призвело до того, що Німеччина спізнилася до територіально-економічного поділу світу між Великими державами.

Усе це (а також недостача стратегічної сировини (нафти, селітри, каучуку) і обмеженість території при населенні, що стрімко зростає) вело Німеччину до спроби силової перебудови світового територіально-економічного порядку.

Якщо розвиток промисловості Німеччини йшов по уторо­ваному Британією шляху індустріалізацп, правда, з особливим завзятям на воєнну промисловість, то в сільському господарстві був «відкритий» інший, відмінний від фермерського, шлях інтенсифі­кації, що одержав назву пруського або юнкерського. Суть його полягала в тому, що значні маєтки перетворювали в «агрофабрики», на яких централізовано впроваджуються новітні досягнення сільсько­господарської науки, у першу чергу агрохімії. Особливе завзяття також робиться на механізацію праці — застосування парових плугів, культиваторів, молотарок і т.п. Селяни при цьому перехо­дять на положення фактично найманих сільгоспробітників.

До кінця епохи вільної конкуренції Німеччина вийшла на перше місце в Європі по збору картоплі і буряків, виробництву цукру, крохмалю і спирту. Пануючі позиції юнкерства в держав­ному апараті й армії не тільки не були економічно підірвані, але напроти — навіть зміцнилися, що ще більш підсилило небезпеку виникнення війни в Європі.

Представники історичної школи:

Ліст Фрідріх(1789–1846)– німецький економіст. Основна праця – “Національна система політичної економії” (1841). Ліст виклав основоположні принципи “національної економії”, заклав основи історичного методуекономічного аналізу. Класичну політекономію вважав непридатною для Німеччини. “Істинною політекономією” визнавав науку про політику, якої повинна дотримуватись нація, щоб стати освіченою і багатою. Економіку розглядав як похідну від державної політики, а приватні інтереси – як похідні від суспільних. До продуктивних сил суспільства відносив різноманітні суспільні інститути: уряд, пресу, релігію, мораль, мистецтво. Ліст стверджував, що господарство кожної країни повинно розвиватись за власними законами залежно від її історії, традицій і правопорядку. Виступав проти концепції економічного лібералізму, за національний державний протекціонізм як умову економічної могутності нації.

Рошер Вільгельм (1817–1894) – німецький економіст. Основна праця – “Нариси політичної економії з точки зору історичного методу” (1843). Рошер став одним з фундаторів і лідером історичної школи. На основі істо­ричного методуекономічних досліджень він прагнув доповнити і розвинути теорію класичної політичної економії. Досліджуючи історію становлення і розвитку економічних процесів в Німеччині, Англії, Франції, генезис міжнародної торгівлі, грошового обігу, банківської справи, Рошер намагався з’ясувати причини їх національних особливостей. З позицій історичного аналізу він надавав рекомендації щодо фіскальної та торговельної політики, відносин між найманими робітниками та власниками. Протиставляв соціалістичним ідеям теорію поступального розвитку суспільства.

Гільденбрант Бруно(1812–1878) – німецький економіст, один із основоположників історичної школи. Основна праця –“Політична економія сьогодення і майбутнього”(1848). Гільдебранд виступив з різкою критикою класичної теорії, заперечував об’єктивність економічних законів та універсальність теоретичних принципів і узагальнень. Вважав, що політекономія повинна бути “наукою про закони економічного розвитку націй”, які можна виявити лише на основі вивчення історії та узагальнення фактичного матеріалу. Він виділив три стадії економічної історії: “натуральна”, “грошова” та “кредитна економіка”. В основу періодизації покладено розвиток обміну. “Кредитна економіка” будується на справедливому обміні і розподілі, для якого не потрібні гроші. Це приватна економіка, що функціонує задля задоволення наперед визначених потреб споживачів і стає можливою завдяки високим моральним якостям громадян. Роль держави полягає у керівництві соціально-економічним процесом.

Кніс Карл (1821–1898) –німецький економіст, один із засновників історичної школи. Основна праця – “Політична економія з історичного погляду” (1853). Кніс вважав, що рівень економічної могутності нації є результатом її попереднього історичного розвитку. Будь-які економічні доктрини, в тому числі класична, не можуть бути правильними, оскільки загальних закономірностей економічного розвитку не існує в принципі.

Нова історична школазосереджує дослідження на проблемі соціальної рівноваги, яка розглядалась як необхідна умова економічного розвитку. Гарантом соціальної рівноваги повинна бути держава, важливе значення надається й іншим соціальним інституціям. Головна відмінність школи полягала у переорієнтації критики з класичної теорії на економічну теорію марксизму.

Найбільший внесок у концепцію німецької “нової історичної школи” зробили Густав Шмоллер (1838–1917), Луйо Брентано (1844–1931) та Карл Бюхер (1847–1930). Шмоллер очолив її консервативне крило, він розглядав державу як основну рушійну силу суспільного розвитку, “сильна рука” якої є запорукою “класового миру”; започаткував “етичний принцип”: господарське життя визначається не тільки природними й технічними, але й моральними факторами.

Послідовники “нової історичної школи” Вернер Зомбарт (1863–1941) та Макс Вебер (1864–1920) продовжують пошук засобів удосконалення суспільства. Умовою поступального розвитку вони вважають створення державою сприятливого соціального середовища, складовими якого є право, релігія, традиції, мораль, рівень освіти та суспільна ідеологія. Вебера часто вважають засновником сучасного інституціоналізму.

Економічні умови виникнення США. Особливості становлення ринкового господарства в США. Роль ліберальної економічної теорії Г.Ч.Кері в розвитку капіталістичних відносин в країні. За 300 років з моменту відкриття Північної Америки ко­лонізаторами було по-господарському опановано її Східне узбе­режжя і Південь — від Флориди до Техаса (який входив до скла­ду іспанської Мексики). На Півдні США склався плантаторський тип господарства, аналогічний південноамериканському, засно­ваний на використанні праці чорношкірих рабів. Економічна ефективність рабовласницького господарства на Півдні США, всупереч поширеній думці, була досить висока. На Північному Сході фермерське сільське господарство мирно існувало разом з мануфактурною промисловістю, суднобудуванням і вироб­ництвом алкоголю. Британія всіляко намагалась не припустити бурхливого економічного розвитку своєї колонії, оскільки це могло б призвести до її конкуренції з метрополією. Розумна в ці­лому економічна політика супроводжувалася всілякими дріб'яз­ковими обмеженнями і непоступливістю в галузі самоврядування і податкової політики. Як це часто буває в історії, саме незначний на перший погляд привід призвів до війни, що мала наслідки, які шкідливі для всього світу.

Війна за незалежність (1775-83 р.) носила по суті антифе­одальний, антиколоніальний, буржуазний характер. До числа ЇЇ найважливіших наслідків можна віднести:

1) ліквідацію феодальних порядків, що встановлювалися Англією в сільському господарстві, що відкинило колоніально-фермерський шлях розвитку господарства;

2) роздолля для підприємницької діяльності в різно­манітних галузях відчинив дорогу до побудови підприємницької економіки;

3) звільнення від обмежень у міжнародних відношеннях: торгівлі, переливу капіталу, припливі трудових ресурсів різно­манітного ступеня кваліфікації, але вис око оплачувані в силу множинності альтернатив;

4) очищення поля для: промислового розвитку на базі пе­редової техніки й організації виробництва, не обмеженого за­старілими традиціями й обмеженнями;

5) формування єдиного і місткого внутрішнього ринку, транспортної і грошової систем;

6) просування кордону Штатів на Захід, аж до Тихого океану, що сприяло формуванню величезної територіальної дер­жави, багатої різноманітними природними ресурсами.

До особливостей американського первісного нагромад­ження капіталу можна віднести:

1) інтенсивний форсований темп — декілька десятиліть, а не сторіч, як у Європі;

2) міжнародний американо-англо-європейський характер;

3) експропріацію земель місцевого (індійського) населення;

4) завізне походження робочої сили.

До особливостей промислового перевороту в США можна віднести:

1) більш широке застосування водяного колеса;

2) більш тривале існування мануфактури і фа­брики;

3) більш швидкі темпи стандартизації виробництва;

4) швидке застосування винаходів, у тому числі запозичених.

У 1860 році економіка США характеризувалася такими по­казниками: населення 31,5 млн. чоловік, у тому числі 4 млн. рабів; 1100 бавовняних фабрик з 5 млн. веретен; 1 млн. тонн чавуна, 14 млн. тонн вугілля, 49 тис. км залізниць; частка сільськогоспо­дарського населення — 59%, чисельність зайнятих у промисловос­ті і будівництві — 2,1 млн. чол., на транспорті й в торгівлі — 0,8 млн. чол., загальна вартість продукції фермерів — 1,2 млрд. дол., частка у світовому промисловому виробництві — 17%, у тому числі 0,9 млн. тонн бавовни — 66% його світового виробництва.

Просування кордону Штатів на Захід супроводжувалося постійними суперечками про характер землеволодіння і типи гос­подарства в новому штаті — фермерське або плантаторське, ра­бовласницьке (екстенсивне) або вільне (інтенсивне). Супротив­ників, звісно ж у першу чергу, цікавили не права людини і цивіль­ні свободи, а питання про політичне й економічне зміцнення або південних аристократів, або північних капіталістів. Протиріччя зрештою призвели до війни, у якій із величезною перевагою пере­могла Північ. Для фінансування військових дій уряд півночі вперше прибіг до випуску паперових доларів. На Півдні також були випущені паперові гроші, які ще до поразки стрімко знеці­нювалися стосовно золотих. Так вперше в історії відбулася гіпер­інфляція.

У 1862 році президент Лінкольн підписав Гомстед — акт, що давав будь-якому громадянину США право за 10 доларів на­бути ділянки землі до 65 гектар. Через п'ять років особистого оп­рацювання ця земля переходила в повну власність. Більш мільйо­на сімей скористалося цим правом за перші 20 років.

Кері Генрі Чарльз (1793 –1879) – американський економіст, засновник ліберальної економічної теорії в США, представник ліберального оптимізму. Основні праці – “Гармонія інтересів агрокультури, мануфактури і комер­ції” (1850), “Основи соціальної науки” (1857).

Оригінальність трактування вартості Кері полягала у тлумаченні її як оцінки людським розумом опору, котрий потрібно подолати, щоб отримати бажану річ. Вартість збільшується чи зменшується, коли збільшується чи зменшується опір. Її визначають два фактори: природа та праця людини, збережена завдяки її перемозі над природою.

Кері заперечує постулат класичної теорії про суперечність приватного та суспільного інтересів, які узгоджуються завдяки “невидимій руці” ринку. Його теорія “гармонії інтересів” виходить з того, що суспільний поділ праці потребує єднання всіх членів суспільства і визначальним стає не індивідуальний, а загальносуспільний інтерес. Капіталізм створює умови для всебічного розвитку суспільства: виробництво розширюється, продуктивність праці й доходи зростають. Зростання багатства суспільства стає основою для зростання добробуту всіх. Тому праця та інтереси кожного мають бути підкорені загальній меті – розвитку суспільного виробництва. Дбаючи про власні цілі, підприємці змушені поліпшувати умови виробництва і становище робітників. Кожен учасник виробництва отримує доход, відповідний його внеску. Такий розподіл є цілком справедливим, не створює підстав для соціальних суперечностей і забезпечує гармонійний розвиток капіталістичного суспільства. Підставою для соціального оптимізму Кері суттєво слугували особливості бурхливого економічного розвитку США тих часів.