Пpоблемa неpiвнoстi в poзпoдiлi дoхoдiв тa пoлiтикa соЦiaльнoгo зaХисTу нaсеЛення. Кpивa Лopенцa

Відмінності в розмірах заробітної плати та інших джерел формування родинного бюджету визначають нерівність у розподілі доходів.

Причини нерівності в розподілі національного доходу

До таких причин можна віднести:

1) відмінності в здібностях;

2) відмінності в освіті;

3) відмінності в професійному досвіді;

4) відмінності в розподілі власності;

5) ризик, удача, невдача, доступ до цінної інформації. Відмінності в здібностях. У людей різні фізичні та інтелектуальні здібності.

Відмінності в освіті. Люди відрізняються не тільки відмінностями в здібностях, а й за рівнем освіти. Однак ці відмінності є здебільшого результатом вибору самої людини. Так, хтось після закінчення 11-го класу піде працювати, а хтось вступить до вищого навчального закладу. Отже, випускник вишу має більше можливостей для отримання більшого доходу, ніж люди, які не мають вищої освіти.

Відмінності в професійному досвіді. Доходи людей відрізняються, у тому числі і внаслідок відмінностей у професійному досвіді. Так, якщо Іванов працює у фірмі один рік, то зрозуміло, що він отримуватиме зарплату меншу, ніж Петров, який працює в цій фірмі понад 10 років і має більший професійний досвід.

Відмінності в розподілі власності. Відмінності в розподілі власності є найбільш вагомою причиною нерівності доходів. Чимала кількість людей мають невелику або взагалі не мають власності і, відповідно, або отримують невеличкий доход чи не отримують його. А інші є власниками більшої кількості нерухомості, устаткування, акцій тощо і одержують більший розмір доходу.

Ризик, удача, невдача, доступ до цінної інформації. Ці фактори також здійснюють вагомий вплив на розподіл доходів. Так, людина, яка схильна ризикувати в господарській діяльності, може одержати більший доход, ніж інші люди, які не здатні до ризику. Удача також допомагає отримувати більший доход. Наприклад, якщо якась людина знайде скарб.

Крива Лоренца

Усі ці причини діють у різних напрямах, збільшуючи чи зменшуючи нерівність. Для того щоб визначити ступінь цієї нерівності, економісти використовують криву Лоренца, яка відображає фактичний розподіл національного доходу. Цю криву економісти використовують для порівняння доходів у різноманітні проміжки часу, або між різними верствами певної країни, або між різними країнами. На горизонтальній осі кривої відкладається відсоток населення, а на вертикальній - відсоток доходу. Звичайно економісти поділяють населення на п'ять частин, до кожної з яких входять 20% населення. Групи населення розподіляють на осі від самих малозабезпечених до найбагатших. Теоретична можливість абсолютно рівного розподілу доходів представлена лінією АБ. Лінія АБ вказує на те, що будь-яка група населення одержує відповідний відсоток доходу. Абсолютно нерівномірний розподіл доходу представлений лінією ВБ. Він означає, що всі 100% родин одержують увесь національний доход.

Перерозподіл національного доходу та соціальний захист населення

Як же можна послабити проблему нерівності розподілу національного доходу між різними верствами населення? У більшості розвинутих країн саме держава (уряд) приймає на себе зобов'язання щодо зменшення нерівності доходів. Цю проблему уряд може вирішувати за допомогою податкової системи. Тобто найбільше забезпечені частини населення обкладаються вищими податками (у відсотковому співвідношенні), ніж малозабезпечені. До того ж одержані податкові надходження держава може використовувати як трансфертні платежі на користь найбільш малозабезпечених верств населення. Практично в усіх країнах існують різні соціальні програми щодо захисту населення, а саме допомога по соціальному страхуванню на випадок втрати роботи, втрати годувальника, допомога у зв'язку з інвалідністю тощо. Отже, державна податкова система та різноманітні трансфертні програми істотно зменшують ступінь нерівності в розподілі національного доходу країни.

71. державні інструменти соціального захисту населення: програми соціального захисту населення та державної допомоги.

Головним завданням політики зайнятості на сучасному етапі є збереження про­відної ролі держави в її регулюванні. Проте державне регулювання зайнятості не повинно використовуватись для обмеження ринкового механізму саморегулювання.

Разом з тим треба враховувати перехідний характер української економіки, для якої є неприйнятною орієнтація лише на механізм ринкового регулювання зайнятос­ті. Він не може ефективно працювати внаслідок відставання заробітної плати від середнього прожиткового мінімуму, у зв'язку з необхідністю вкладення коштів в охорону здоров'я, відпочинок, житло і транспорт. Незабезпечення цих умов пере­шкоджає вільному переміщенню робочої сили.

Характерною ознакою соціальної ринкової економіки є орієнтація на продукти­вну зайнятість, що базується на необхідності вкладень коштів у забезпечення належ­них умов для існування людини, зростання її добробуту.

Забезпечення продуктивної зайнятості можливе лише за умови поєднання ак­тивних дій органів державного управління з ринковими регуляторами зайнятості.

Вільно вибрана зайнятість як орієнтир соціальної ринкової економіки є голо­вним принципом, на якому повинні будуватися державна політика і механізм забез­печення продуктивної зайнятості. Передумовами реалізації цього принципу є розви­ток всіх форм власності з метою розширення можливостей вибору громадянами сфер застосування праці; недопущення примушування до праці та будь-яких форм дис­кримінації — за статтю, віком, національністю тощо. До цих умов треба також відне­сти економічну та юридичну свободу працівників і роботодавців при наймі та звіль­ненні, свободу переміщення праці і капіталу, створення нового механізму регулю­вання ринку праці, розвиток системи партнерських відносин щодо розв'язання інди­відуальних і колективних трудових спорів.

Усе це означає необхідність створення такої моделі зайнятості, яка була б за­снована на поєднанні ринкових принципів регулювання і участі держави в побудові правил функціонування ринку праці. Така модель повинна передбачати заходи соціа­льного захисту населення у випадку безробіття, здійснення політики сприяння зайня­тості та прискоренню адаптації населення до вимог ринкової економіки.

Складність утвердження нових принципів політики зайнятості обумовлена іне­ртністю громадської свідомості та уявленням про те, що перехід до ринкової еконо­міки може автоматично розв'язати всі накопичені проблеми у сфері зайнятості.

Недооцінка сфери зайнятості щодо її впливу на розвиток економіки та якість життя населення призвела до того, що механізми зайнятості стали гальмом економіч­них реформ. Стримування процесу вивільнення робочої сили в період спаду вироб­ництва загальмувало створення Інфраструктури ринку праці, системи інформаційно­го забезпечення служб зайнятості, перебудови системи підготовки кадрів.

В основі державного регулювання зайнятості населення лежать положення кейнсіанської теорії, згідно з якою зменшення безробіття повинно досягатися за ра­хунок державної стимулюючої фінансової політики. Але така політика, крім позити­вного впливу на економіку, виявила побічні негативні наслідки — інфляцію. Отже, інфляція є тією ціною, яку економіка повинна сплатити за зниження безробіття.

Існує тісний зв'язок між безробіттям та інфляцією. Збільшення безробіття зни­жує інфляцію і навпаки — обернена залежність. Вона узагальнена у вигляді кривої Філіпса. Крива Філіпса доповнила кейнсіанську теорію державного регулювання зайнятості. Але подальші дослідження показали, що вона адекватно відтворює зв'язок між інфляцією та безробіттям лише в короткостроковому періоді.

Тому пріоритетними заходами держави в регулюванні зайнятості населен­ня мають бути такі:

1) забезпечення ефективної зайнятості;

2) координація заходів, які застосовуються в політиці регулювання;

3) створення рівних умов для громадян у використанні їх права на працю;

4) соціальне партнерство через сумісність інтересів держави, профспілок та підприємств;

5) міждержавне співробітництво з питань регулювання потоків робочої сили.

Сукупність зазначених заходів закладає основу формування державних про­грам зайнятості населення і механізму регулювання цієї сфери.

Програмний метод регулювання зайнятості реалізується за двома напрямами: активна політика зайнятості та створення гнучких форм зайнятості.

Перший напрям передбачає розробку програм сприяння зайнятості, які охоп­люють окремі категорії населення і специфічні випадки загрози безробіття. Головною метою таких програм є скорочення або запобігання зростанню чисельності безробіт­них.

Програми сприяння зайнятості поділяються на три типи: програми суспільних робіт, професійної підготовки молоді та допомоги безробітним.

1. Програми суспільних робіт охоплюють окремі категорії населення, регіони, періоди часу і поділяються на два види: програми трудомістких суспільних робіт та програми суспільних робіт, які мають певну соціальну спрямованість.

2. Програми професійної підготовки молоді спрямовані на надання допомоги молоді в отриманні професійної підготовки та підвищенні кваліфікації.

3. Програми допомоги безробітним охоплюють насамперед категорії безробіт­них, що не мають роботи протягом тривалого часу. Одним із засобів сприяння зайнятості з боку держави є надання субсидій під­приємствам для доплат до заробітної плати працевлаштованим безробітним, на профпідготовку безробітних. Держава також активно стимулює підприємства у випадку працевлаштування та профпідготовки молоді.

Програми сприяння зайнятості — це інструмент активної політики зайнятості. Термін їхньої дії розрахований на період від шести місяців до двох і більше років. Більшість таких програм фінансується з державного бюджету. Окремі спеціальні програми можуть фінансуватися і через податкову систему (повернення податків). Програми сприяння зайнятості розробляються на державному, регіональному та міс­цевому рівнях. Контроль за їх реалізацією здійснюється органами державної влади.

Другий напрям передбачає створення умов, здатних підвищити рівень зайнято­сті населення. До них належать: встановлення для працездатного населення вигідних форм та режимів праці; допомога підприємствам у маневруванні робочою силою, у вирішенні проблем, пов'язаних з використанням праці жінок, людей похилого віку, іноземних працівників, іммігрантів тощо. Гнучкі форми зайнятості включають:

• використання різноманітних режимів повного і неповного робочого часу;

• облік соціального статусу робітників (самостійні робітники, неоплачувані чле­ни сім'ї);

• використання у процесі виробництва нестандартних робочих місць та організа­ції праці (надомна праця, працівники на виклик тощо);

• впровадження нестандартних організаційних форм (тимчасові робітники) тощо.

72. економічне зростання та його фактори

Економічне зростання проявляється в тому, що збільшується виробництво ВНП і національного доходу, зростає зайнятість населення в суспільному виробництві. Але за інтенсивного типу зростання кількість працівників може не збільшуватись, а навіть зменшуватись. Тут зростання відбувається за рахунок упровадження науково-технічного прогресу.

Економічне зростання вимірюється двома способами :

1) збільшенням загального обсягу реального ВНП або НД в цілому і в розрахунку на душу населення протягом певного часу (за рік); у грошових показниках;

2) збільшенням ВНП чи НД в розрахунку на душу населення в процентах, тобто темпами приросту.

Економічне зростання є важливим народногосподарським завданням. Значення його очевидне. Збільшення ВНП в розрахунку на душу населення забезпечує підвищення рівня життя. Економіка, яка зростає, дає можливість задовольняти нові потреби й вирішувати економічні проблеми як усередині країни, так і на міжнародному рівні. Чим більший приріст ВНП, тим більша частка його може використовуватися для повнішого задоволення наявних потреб або для розробки нових програм, створення кращих умов для здобування освіти, медичного обслуговування, підвищення зарплати, пенсій і так далі.

Розрізняють два типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний. Екстенсивний тип полягає в тому, що збільшення обсягу виробництва досягається в основному за рахунок залучення у виробництво додаткових трудових, матеріальних та фінансових ресурсів при незмінній продуктивній силі праці. Інтенсивний тип має місце тоді, коли збільшення обсягу виробництва відбувається за рахунок раціонального використання всіх видів ресурсів. Воно пов'язане з упровадженням нових технологій і підвищенням продуктивності праці. Це означає, що зменшуються затрати ресурсів на виробництво одиниці продукції.

Деякі економісти виділяють третій тип економічного зростання — детенсивний. В умовах детенсивного зростання затрати ресурсів на виробництво одиниці продукції збільшуються, бо вони використовуються нераціонально. Екстенсивний характер розвитку економіки мав місце в СРСР у період 30—60-х років. А в період 80—90-х років мав місце детенсивний характер розвитку.

Фактори економічного зростання

Економічне зростання — це багатофакторний суперечливий процес, боно залежить від багатьох факторів. До основних чинників зростання переважно відносять такі:

— працю (кількість і якість трудових ресурсів);

— землю (кількість і якість природних ресурсів);

— капітал (капіталовкладення або інвестиції) з урахуванням технічного рівня засобів виробництва, який забезпечується науково-технічним прогресом;

— підприємницькі здібності. їх розуміють не тільки як господарську діяльність підприємців, а й як господарський механізм, який може сприяти або гальмувати економічний розвиток

Фактори економічного зростання тісно взаємопов'язані і переплетені. Залежно від характеру зростання фактори зростання поділяють на дві групи — екстенсивні та інтенсивні.

До екстенсивних факторів належать:

— збільшення обсягу інвестицій при наявному рівні техніки;

— збільшення кількості працівників;

— збільшення обсягу використовуваної сировини, матеріалів, палива.

До інтенсивних факторів належать:

— прискорення науково-технічного прогресу (упровадження нової техніки і технологій шляхом оновлення основного капіталу);

— підвищення кваліфікації працівників;

— поліпшення використання основних і оборотних фондів;

— поліпшення організації виробництва.

У сучасних умовах найважливішим чинником, який забезпечує зростання виробництва реального ВНП є підвищення продуктивності праці. Воно залежить від таких факторіє:

— технічного прогресу;

— затрат капіталу;

— освіти і професійної підготовки працівників;

— економії, зумовленої масштабами виробництв;

— покращення розподілу ресурсів, організації виробництва та інших чинників.

Дослідження багатьох економістів показали, що підвищення продуктивності праці чинить значно більший вплив на зростання реального ВНП, ніж збільшення кількості працівників. Але підвищити продуктивність праці досить складно. Це досягається завдяки впровадженню технічного прогресу, зростанню фондоозброєності, підвищенню кваліфікації працівників та деяких інших факторів.

73. маржиналістська та структуралістська теорія економічного зростання

У теорії для пояснення впливу чинників економічного зростання сформувались два підходи: маржиналістський та структуралістський.
Маржиналістським називають підхід неокласичної школи, який ґрунтується на ідеї граничної продуктивності різних чинників виробництва. Ця ідея дає змогу визначити граничний внесок капіталу, праці, землі у продукт національного виробництва. Якщо, за умови незмінності інших чинників, один із названих чинників збільшити на 1%, то збільшення (зменшення) ВВП на певний відсоток визначатиме внесок цього змінюваного чинника у зростання.
Структуралістський підхід до аналізу чинників економічного зростання відображає безпосередній зв’язок між структурою економіки й темпами економічного зростання. Зв’язок структури та зростання обопільний: якщо економічне зростання сприяє збільшенню рівня доходів, то це викликає зміну структури попиту; остання може зумовити зміну структури виробництва, пов’язану з виникненням нових високотехнологічних галузей, наслідком чого стає нове економічне зростання. Макроекономічні моделі зростання намагаються обґрунтувати оптимальну норму заощадження, яка забезпечувала б стабільне економічне зростання.

74. Модель економічного зростання Харрода – Домара

Модель Харрода – Домара – найвідоміша серед таких макроекономічних моделей. Англієць Р.Харрод й американець О.Домар розробляли свої моделі окремо, та й із різними цілями, однак прийшли до аналогічних висновків. Тому їхні моделі зазвичай розглядаються в комплексі.
Модель Харрода – Домара з’явилася приблизно в той самий час, що й теорія Дж.М.Кейнса. У зв’язку з цим доцільно порівняти підходи, реалізовані в цих двох моделях.
Дж.М.Кейнс, як відомо, розглядає економіку в короткостроковому періоді. Йому приписують напівжартівливу фразу про недоцільність зосередження уваги на довгостроковому періоді, адже «в довгостроковому періоді ми всі мерці» (англ. “In the long run we are all dead”). У моделі Харрода – Домара, навпаки, досліджується економіка саме в довгостроковому періоді.

Дж.М.Кейнса цікавила проблема забезпечення рівноваги в умовах повної зайнятості. Р.Харрод помітив, що сукупний попит, достатній для гарантування повної зайнятості в одному періоді, недостатній для забезпечення її в інші періоди. А додаткові витрати на забезпечення повної зайнятості в нових умовах повинні враховувати існуючий зв’язок (співвідношення) між запасом капіталу та обсягом виробітку (K/Y). Ключовими елементами моделі Харрода – Домара є величина заощаджень взагалі та схильності до заощаджень зокрема.
Головні риси моделі Харрода – Домара:
1. Модель ґрунтується на так званій «капітальній» теорії вартості (за аналогією з «трудовою» теорією вартості). Іншими словами, приймається, що вирішальне значення для економічного зростання мають запас капіталу та його збільшення. Праці ж надається другорядна роль. В основу моделі покладено умову, що при зростанні капіталу відбувається пропорційне зростання праці, тобто:
ΔL / ΔK = const.
Це передбачає, зокрема, незмінність зарплати. Якщо ж праця й капітал зростають у різних співвідношеннях, то, за логікою моделі, це означає, що або праця, або капітал використовуються неповно.
2. Модель не враховує технологічних змін, приймаючи технологічний рівень за сталу величину.
3. У моделі приймається, що K/Y = ΔK/ΔY.
4. Як і в більшості посткейнсіанських моделей, враховано, що фактором стримування економічної активності (відповідно, і зростання) може бути сукупний попит.
Аналізована модель ґрунтується також на тому, що інвестиції певного періоду визначаються граничною схильністю до заощаджень. Економічне зростання розглядається, по-перше як функція граничної схильності до заощаджень; по-друге, співвідношенням:
K/Y , де:
K – запас капіталу,
Y – створений продукт.
Співвідношення K/Y є коефіцієнтом зв’язку між запасом капіталу та продуктом. Зрозуміло, що зменшення цього коефіцієнта передбачає зростання ефективності використання запасу капіталу.
Власне величину економічного зростання можна обчислити таким чином:
Gr = ΔY/Y, (1)
де Gr – зростання;
ΔY – приріст продукту протягом певного періоду;
Y – обсяг продукту в попередньому періоді;
Mодель Харрода – Домара застосовується для пояснення та відображення зв’язку між заощадженнями, капіталовкладеннями (інвестиціями) й економічним зростанням.
Загальна логіка моделі Харрода – Домара наступна: заощадження перетворюються на інвестиції, які розширюють виробничі можливості і забезпечують отримання більшого доходу в майбутньому. Більший сукупний дохід, у свою чергу, гарантує більший обсяг заощаджень, інвестицій, капіталу, а отже, ще більший дохід у перспективі.

75.Модель економічного зростання Р.Солоу. «золоте правило» як критерій норми заощаджень

З попередніх міркувань випливає, що для стимулювання зростання слід здійснити в суспільстві перерозподіл доходів на користь груп із високою схильністю до заощадження. Саме представники таких груп в умовах відкритої економіки можуть охочіше вкладати кошти за кордон, а не у вітчизняну економіку. На прискорене зростання в цьому випадку можна розраховувати лише після повернення в країну прибутків, одержаних на іноземні інвестиції. Вважається, що схильність до заощадження у державному секторі є вищою. Крім того, цей сектор здійснює менше інвестицій за кордон. Чи варто на підставі цього рекомендувати розширення державного сектора? Очевидно, що ні, оскільки ефективність державного сектора (його здатність виробляти продукцію) у багатьох випадках є нижчою, ніж сектора приватного.
Певним чином на величину заощаджень впливає також демографічний чинник. Чим вищою є частка населення працездатного віку, тим вищий обсяг заощаджень.
Помічено, що не лише заощадження, перетворюючись на інвестиції, визначають економічне зростання, а й навпаки, у країнах із високим і стійким зростанням підвищується схильність населення до заощадження.
Навряд чи варто доводити, що модель, яка враховує дію більшої кількості чинників, повніше відображає реальну картину економічного зростання. Саме такою є модель економічного зростання Р.Солоу.
Основні ознаки моделі:
1. Критерієм зростання є зростання продуктивності праці (y = Y/L), а не обсягу виготовленої продукції (Y).
2. Модель враховує вплив трьох чинників:
капіталоозброєності (k=K/L);
зростання кількості населення (L);
технологічного прогресу (Т.П.).
3. Відповідно до моделі, існує стійкий рівень капіталоозброєності (k), який визначає економічну динаміку. Його можна визначити за формулою:
s/δ = k/f(k), де:
s – норма заощаджень; δ – норма амортизації;

k – стійкий рівень капіталоозброєності;
f(k) – продуктивність праці за стійкого рівня капіталоозброєності.
4. Джерелами економічного зростання є:
• зростання капіталоозброєності (k), яке залежить від зростання норми заощадження (s). Але зростання норми заощадження не може бути постійним, оскільки заощадження (s) обмежують споживання (С).
Солоу сформулював «золоте правило», яке виконується за умови, що граничний продукт капіталу (МРК) дорівнює його амортизації: МРК = δ.
«Золоте правило»: при визначенні норми заощадження критерієм повинна бути максимізація добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання (С).
• зростання населення (t – темп зростання населення), що впливає на економічне зростання через динаміку капіталоозброєності:
ΔK = I/L – (δ +t)k, де:
I/L – інвестиції на одного зайнятого;
δ – норма амортизації;
t – темп зростання кількості населення;
k – капіталоозброєність.
• технологічний прогрес, який, на відміну від попередніх чинників, є джерелом постійного зростання як продуктивності праці (y), так і загального продукту (Y).
Якщо ефективність виробництва Е під впливом технологічного прогресу змінюється темпом g, то продуктивність праці змінюється тим самим темпом, а загальний обсяг виробництва зростає темпом (t+g):
Y = (tL + g) yoL,
де yо – базова продуктивність праці.
Провідною ідеєю моделі Р.Солоу є те, що лише технічний прогрес може зумовити (і лише ним можна пояснити) постійне зростання рівня життя. Адже саме він забезпечує постійне зростання продуктивності й загального обсягу виробництва.
Теоретичні розробки Р.Солоу стали найважливішим здобутком неокласичного аналізу економічного зростання та значно просунули вперед світову економічну думку. Це визнання було зафіксоване у 1987 р. присудженням Р.Солоу Нобелівської премії з економіки. Базова модель економічного зростання Р.Солоу дає змогу виконати теоретичний аналіз характеру цього зростання у довгостроковій перспективі, з’ясувати, яким чином основні фактори виробництва – праця, земля, капітал, технології – впливають на темп зростання потенційного ВВП.