Регіональна структура Міністерства фінансів України

Розмежування повноважень і функцій між органами Міністерства фінансів здійснюється за регіональним принципом. Так, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим складає і виконує Республіканський бюджет, обласні фінансові управління — обласні бюджети, районні й міські фінансові відділи — районні й міські бюджети.

Регіональні фінансові органи мають систему подвійного підпорядкування. Вертикально вони підпорядковані відповідному фінансовому органу (наприклад, районні фінансові відділи — обласному фінансовому управлінню). Горизонтально фінансові органи підпорядковані місцевим органам управління, тобто входять до складу відповідних державних адміністрацій.

Державна контрольно-ревізійна служба спеціалізується на здійсненні фінансового контролю. По-перше, вона здійснює ревізії фінансових органів з питань складання і виконання бюджету. По-друге, вона є органом державного контролю за ефективним і цільовим використанням бюджетних асигнувань безпосередньо у розпорядників бюджетних коштів. По-третє, контрольно-реві­зійна служба проводить ревізії фінансово-господарської діяльності підприємств і організацій державного сектора. Контрольно-ревізійна служба має регіональну структуру, ідентичну системі Міністерства фінансів.

Державне казначейство створено з метою забезпечення повного і своєчасного виконання Державного бюджету. Оскільки об’єкти фінансування з центрального бюджету держави розташовані на всій території країни, то здійснювати їх обслуговування з єдиного центру украй складно. Казначейство має таку саму регіональну структуру, як і Міністерство фінансів. Розмежування повноважень між регіональними органами в частині фінансування видатків здійснюється за ознаками важливості того чи іншого об’єкта фінансування і місця його розташування.

Державна податкова адміністрація організовує справляння податків та контроль за дотриманням податкового законодавства. На неї покладені такі основні функції:

— розроблення проектів податкового законодавства;

— проведення масово-роз’яснювальної роботи серед платників податків;

— облік платників податків та надходжень їх до бюджету;

— контроль за правильністю обчислення податків та інших обов’язкових платежів і своєчасністю їх сплати;

— накладення штрафних санкцій та адміністративних стягнень на порушників податкового законодавства;

— міжнародне співробітництво у сфері оподаткування.

Регіональна структура податкової адміністрації аналогічна системі Міністерства фінансів. Вищою її ланкою є Головна державна податкова адміністрація. Вона розробляє проекти податкового законодавства і організовує податкову роботу та діяльність податкових органів у країні. Регіональними органами є податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі та податкові інспекції в районах і містах обласного підпорядкування. Податкові адміністрації в областях і містах з районним поділом виконують організаційні й консультаційні функції. Безпосередню податкову роботу ведуть податкові інспекції в районах і містах (без районного поділу). Вони здійснюють облік усіх платників, що перебувають на даній території і контролюють їх розрахунки з бюджетом.

Рахункова палата України створена з метою здійснення позавідомчого контролю за складанням і виконанням бюджету держави, аналізу бюджетної політики держави, контролю у сфері державного кредиту. Вона відіграє роль експертного органу, роблячи відповідні висновки і даючи рекомендації з питань фінансової діяльності органів управління. Рахункова палата може проводити також ревізійну роботу в різних ланках фінансової системи. Однак, на відміну від контрольно-ревізійної служби, яка здійснює детальний контроль за повним дотриманням фінансового законодавства, Рахункова палата здійснює контроль з позицій макроекономічного фінансового регулювання і дійовості фінансової політики.

Аудиторська палата, хоча і не є фінансовим органом, організовує незалежний фінансовий контроль. Вона видає ліцензії юридичним і фізичним особам на право здійснення аудиторської діяльності й контролює дотримання вимог законодавства з аудитор­ського контролю.

Аудиторські фірми проводять перевірки фінансово-господарсь­кої діяльності суб’єктів господарювання і дають свої висновки стосовно законності й правильності здійснення фінансових операцій, відповідності ведення бухгалтерського обліку встановленим вимогам, достовірності фінансової звітності. Аудиторський контроль має за мету надання консультативної допомоги, за його результатами не приймаються рішення про накладання штрафних санкцій і адміністративних стягнень. Разом з тим аудиторські фірми несуть відповідальність за правильність аудиторського висновку, оскільки після їх перевірок податкова і фінансова звітність перевіряється відповідними органами фінансового контролю.

Національний банк України є основною фінансовою інституцією у сфері грошового ринку. Саме він здійснює емісію грошей, які є інструментом фінансових відносин, і регулює грошовий обіг у країні. Важливе завдання Національного банку — організація ефективного функціонування кредитної системи. Він проводить реєстрацію комерційних банків і видає ліцензії на окремі види банківських операцій (наприклад, валютні операції). Національний банк здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків за допомогою встановлення економічних нормативів (мінімального розміру статутного фонду, показників ліквідності й платоспроможності та ін.) і розмірів обов’яз­кових резервів. Важлива його функція в банківській системі — забезпечення проведення міжбанківських розрахунків та кредитування комерційних банків, тобто він є банком банків.

Національний банк проводить значну роботу з обслуговування уряду. Він виконує агентські послуги з розміщення державних цінних паперів і обслуговування державного боргу, організовує касове виконання бюджету, проводить міжнародні розрахунки держави. Національний банк здійснює валютне регулювання і визначає офіційні курси валют чи валютні коридори.

Комерційні банки формують банківську систему і виконують такі основні функції: акумуляція тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб; проведення безготівкових розрахунків; касове обслуговування готівкового обігу; кредитування; агентські та інші послуги клієнтам банку. В умовах ринкової економіки комерційні банки являють собою серцевину фінансової системи, виконуючи роль кровоносної мережі в економіці. Концентруючи значну масу фінансових ресурсів і спрямовуючи кредитні потоки, вони відіграють провідну роль у розвитку кожної країни. Тому економічна та фінансова міць країни визначається насамперед потенціалом її банківської системи.

Розрізняють два типи комерційних банків: універсальні й спеціалізовані. Універсальні здійснюють усі види банківських операцій. Спеціалізовані банки проводять тільки окремі види операцій або обслуговують певні галузі. Більшість банків в Україні є універсальними. До спеціалізованих банків відносяться ощадні, інвестиційні, іпотечні та інші види банків.

За формою власності розрізняють державні, акціонерні й приватні банки. Однак незалежно від форми власності комерційні банки є суб’єктами підприємницької діяльності, яку вони здійснюють на основі комерційного розрахунку.

Міжбанківська валютна біржа проводить торги з купів-
лі-продажу іноземних валют. Ціни, які формуються на цій біржі, характеризують ринковий курс валют, тобто той, який складається під впливом попиту і пропозиції як на національну, так і на іноземні валюти. Крім того, операції з купів-
лі-продажу валют здійснюються на міжбанківському валютному ринку.

Страхові компанії укладають угоди на страхування, приймають страхові платежі й виплачують страхові відшкодування, інвестують тимчасово вільні кошти. Вони розробляють форми, види й умови страхування, установлюють розміри страхо­вих тарифів.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку організовує функціонування ринку цінних паперів. Вона проводить реєстрацію випуску цінних паперів та регулює їх кругообіг. Забезпечує формування інфраструктури ринку, видає лі­цензії фінансовим посередникам, які здійснюють операції з цінними паперами. Комісія контролює діяльність суб’єктів ринку цінних паперів — емітентів, інвесторів, фінансових посередників, фондових бірж — відповідно до чинного у цій сфері законодавства.

Фондова біржа проводить операції з цінними паперами. Основне її призначення — організація функціонування вторинного ринку. Однак, з одного боку, через неї може здійснюватись і первинне розміщення цінних паперів, а з іншого боку, і вторинний ринок може функціонувати поза біржею. У зв’язку з цим розрізняють біржовий і позабіржовий обіг цінних паперів.

Виступаючи центром торгівлі цінними паперами, фондова біржа є індикатором ділової активності й проводить котирування акцій. Цим створюється система незалежної і досить об’єктивної оцінки діяльності акціонерних товариств. Тому бюлетені фондових бірж відіграють дуже важливе значення у функціонуванні фінансової системи та економіки країни.

На ринку цінних паперів важливу роль виконуютьфінансові посередники. За дорученням емітентів вони здійснюють випуск та розміщення цінних паперів на фінансовому ринку, а також проводять операції з купівлі цінних паперів на підставі угод з інвесторами. Діяльність фінансових посередників ґрунтується на їх інформованості та глибоких знаннях ринку цінних паперів.

Пенсійний фонд створений з метою акумуляції і раціонального розміщення коштів, призначених для пенсійного забезпечення. Він виконує функції нарахування пенсій і здійснення їх виплат. Пенсійний фонд як орган управління має відповідні повноваження з контролю за повнотою і своєчасністю сплати внесків підприємств до фонду.

Фонди соціального страхування та Українська державна інноваційна компанія виконують аналогічні функції відносно відповідних цільових фондів.

10Фінанси підприємств є складовою частиною фінансової системи. Як і фінансам у цілому, їм властиві певні загальні та специфічні ознаки:

Виходячи із загальної та специфічних ознак, можна сформулювати основне визначення фінансів підприємств:

Фінанси підприємств - це економічні відносини, які відображають формування, розподіл та використання грошових фондів і доходів суб'єктів господарювання в процесі відтворення.

Таким чином, фінанси підприємств безпосередньо пов'язані з рухом грошових коштів. Саме тому досить часто під поняттям "фінанси підприємств" розуміють грошові кошти та фінансові ресурси. Однак самі кошти чи фінансові ресурси не розкривають повністю сутності фінансів. Так само як і загальнодержавні фінанси, фінанси підприємств являють собою певні грошові відносини на всіх рівнях господарювання (це також видно із визначення фінансів підприємств). Однак не всі грошові відносини належать до фінансових. Грошові відносини перетворюються на фінансові, коли рух коштів стає відносно самостійним. Таке відбувається в процесі формування, розподілу, використання грошових доходів та фондів згідно з цільовим призначенням у формі фінансових ресурсів.

До фінансів підприємств належать такі групи фінансових відносин:

Отже об'єктами фінансів підприємств є: економічні відносини, пов'язані з рухом коштів, формуванням та використанням грошових фондів. Суб'єктами таких відносин можуть бути підприємства, організації, банківські установи та страхові компанії, позабюджетні фонди, інвестиційні фонди, аудиторські організації, інші суб'єкти господарювання.

Для усіх видів відносин загальним є те, що всі вони мають вартісне вираження і виникають за ініціативою самого підприємства або контрагента.

Безпосередньою сферою фінансових відносин підприємств є процеси первинного розподілу вартості суспільного продукту (с+v+m), коли вона розподіляється на вартість матеріальних витрат (с), необхідного продукту (v), додаткового продукту (m). При цьому утворюються різні фонди грошових доходів. За допомогою фінансів у суспільному виробництві відбувається рух грошових коштів, які набирають специфічної форми фінансових ресурсів, що формуються у суб'єктів господарювання та держави.

У процесі відтворення фінанси підприємств як економічна категорія проявляються та виражають свою суть через такі функції:

Формування фінансових ресурсів на підприємстві відбувається під час формування статутного фонду, у процесі розподілу грошових надходжень в основні та оборотні кошти, а також під час використання доходів на формування резервного фонду, фонду споживання і фонду нагромадження. У зв'язку з цим поняття "формування" та "розподіл" доцільно розглядати як єдиний процес у суспільному виробництві.

Рух грошових потоків кількісно відображає всі стадії процесу відтворення через формування, розподіл та використання грошових доходів, різноманітних цільових фондів. Таким чином, фінанси "сигналізують" про виникнення вартісних диспропорцій: дефіциту грошових коштів, неплатежів, нецільового використання коштів, збитків та інших негативнх явищ у процесі фінансово-господарської діяльності підприємств. Отже, фінансам притаманна контрольна функція.

Обов'язковими передумовами ефективного функціонування фінансів є:

Функціонування фінансів підприємств здійснюється не автоматично, а за допомогою цілеспрямованої їх організації.

Під організацією фінансів підприємств розуміють форми, методи, способи формування та використання ресурсів, контроль за їх кругообігом для досягнення економічних цілей згідно з чинним законодавством.

В основу організації фінансів підприємств покладено комерційний розрахунок, який базується на принципах:

Комерційний розрахунок полягає в постійному порівнюванні витрат та результатів діяльності (порівняти з державними підприємствами). Комерційний розрахунок передбачає справжню фінансову незалежність підприємств, тобто право самостійно вирішувати, що і як виробляти, кому реалізовувати продукцію, як розподілити виручку від реалізації продукції, як розпорядитись прибутком, які фінансові ресурси формувати та як їх використовувати. Повна самостійність підприємств не означає, однак, відсутності будь-яких правил їх поведінки. Ці правила розроблено та законодавчо закріплено у відповідних нормативних актах, тобто підприємства приймають рішення самостійно, але в рамках чинного законодавства.

Держава не втручається в самостійність прийняття рішень підприємств з приводу фінансової діяльності, але впливає на співвідносини господарюючих суб'єктів за допомогою економічних методів (податкової, амортизаційної, валютної політики).

Комерційний розрахунок полягає в постійному порівнюванні витрат та результатів діяльності. При цьому підприємства є фінансово незалежними, але діють у рамках, встановленого державою чинного законодавства. На ряду з цим держава впливає на фінансову діяльність за допомогою економічних методів (податкової, амортизаційної, валютної політики).

На організацію фінансів впливають організаційно-правові форми господарювання, сфера та характер діяльності підприємств. Це проявляється в процесі формування капіталу (статутного фонду), розподілу прибутку, утворення грошових фондів, внутрішньовідомчого розподілу засобів, у взаємовідносинах з бюджетом тощо.

У ринковій економіці основною формою господарювання є акціонерне товариство. Розрізняють товариство закритого та відкритого типів.

Акціонерне товариство закритого типу засновує обмежена кількість акціонерів. При цьому будь-який член товариства не може продати свого паю без згоди інших акціонерів, які мають переважне право на придбання цього паю.

Акціонерне товариство відкритого типу орієнтовано на більшу кількість акціонерів через встановлення відкритої передплати на акції. При цьому акціонер має право на власний розсуд продавати, дарувати чи заставляти свої акції.

Особливо поширеною організаційно-правовою формою є товариство з обмеженою відповідальністю. Кожен із учасників такого товариства вносить визначений пай у статутний фонд і згідно з ним одержує частку в доходах та майні товариства. Надалі відповідальність учасника товариства обмежується його паєм або внеском. Члени товариства за зобов'язаннями товариства не відповідають. Товариство відповідає за своїми боргами тільки майном, яке є в його активі. Майно формується за рахунок внесків учасників, доходів, одержаних від підприємницької діяльності та інших законних джерел. Товариство з обмеженою відповідальністю є юридичною особою, має свій статут. У статуті визначено порядок розподілу прибутку й ту його частину, яку розподіляють між членами відповідно до їхніх внесків.

На організацію фінансів підприємств впливають також галузеві особливості, специфіка виробництва, рівень його технічного забезпечення та рівень технологічних процесів, склад і структура виробничих витрат, вплив природно-кліматичних факторів на виробництво.

Так, наприклад, у сільськогосподарському виробництві, гірничодобувній промисловості, капітальному будівництві дія природних та кліматичних факторів зумовлює особливості розподілу прибутку, необхідність формування фінансових ресурсів для протидії ризику, забезпечення страхового захисту засобів виробництва та результатів праці.

11.3.3.2. Фінансове планування

Фінансове планування являє собою процес розроблення і затвердження фінансових планів як засобу збалансування фінансових потреб і можливостей. Фінансовий план того чи іншого суб’єкта відображає його фінансову діяльність, тобто про­цес формування доходів і здійснення витрат. Їх склад і структура, а також збалансованість визначаються завданнями, напрямами і методами реалізації фінансової політики. Фінансові плани є як відображенням певної політики, так і її обґрунтуванням. Будь-яка політика без її обґрунтування у фінансових планах не може бути успішно реалізована. Водночас жодний варіант фінансового плану не може розглядатись як оптимальний, якщо він не забезпечує реалізацію відповідних цілей і завдань фінансової політики.

Фінансове планування здійснюється на двох рівнях. На мікрорівні — це індивідуальні плани окремих суб’єктів підприємницької діяльності. Ці плани відображають фінансову стратегію і тактику підприємств. Їхні головні завдання — визначення джерел та обсягів формування доходів, оптимізація витрат і досягнення фінансової збалансованості. На макрорівні — це основний фінансовий план, що характеризує діяльність держави — бюджет, а також зведений фінансовий план, у якому відображаються доходи і видатки усіх суб’єктів фінансових відносин. Саме ці плани є відображенням фінансової політики держави. Водночас вони мають різну значущість. Бюджет, це реальний директивний документ, що затверджується у вигляді закону, і є основним засобом реалізації фінансової політики. Зведений фінансовий план є, по суті, довідковим документом, призначенням якого є визначення загальної маси доходів і видатків та узгодження процесів їх розподілу і перерозподілу між окремими сферами і ланками фінансової системи. Він є основним засобом обґрунтування та збалансування фінансової політики.

Завдання фінансового планування визначаються структурою фінансового плану та завданнями фінансової політики. Вони полягають у визначенні реальних джерел і обсягів доходів, оптимізації структури видатків на основі критерію вирішення завдань фінансової політики та збалансування доходів і видатків.

Першим за послідовністю і значущістю є визначення реальних обсягів доходів. Будь-які прорахунки, як у бік їх завищення, так і заниження впливають на реальність фінансового плану, а отже і фінансової політики, ускладнюючи її реалізацію. Фінансова політика держави, стратегія і тактика підприємств повинні ґрунтуватися на реальних можливостях. Водночас у процесі планування необхідно відшукувати резерви зростання доходів, якщо існуючі їх обсяги недостатні для вирішення поставлених завдань.

Другим важливим завданням фінансового планування є оптимізація витрат. І хоча головним при цьому є вирішення завдань фінансової політики, необхідно перевірити, чи не забезпечується розв’язання окремих її завдань надмірними вкладеннями за рахунок інших напрямів видатків. Фінансове планування в частині розподілу видатків повинно мати зворотний зв’язок з фінансовою політикою, а не передбачати необґрунтовану її реалізацію за будь-яку ціну. Крім того, воно має спрямовуватися на економне, раціональне та ефективне використання доходів.

Третім, інтегративним завданням є збалансування доходів і видатків. Фінансовий план і за формою, і за змістом є балансом доходів та видатків, а отже, він не може бути незбалансованим. Це найскладніше завдання, яке може містити безліч варіантів його досягнення. За кожним варіантом стоїть особливий тип фінансової політики, яка має різні засади, ознаки і можливі наслідки. Тому процес збалансування фінансового плану — це постійний вибір різних варіантів з визначенням усіх можливих наслідків.
У кінцевому підсумку вибір оптимального варіанта забезпечує передумови для реалізації фінансової політики і робить фінансову діяльність усіх суб’єктів чітко організованою і скоординованою.

У фінансовому плануванні використовується балансовий метод. Його зміст полягає в тім, що не тільки балансуються підсумкові показники доходів і витрат, а для кожної статті витрат зазначаються конкретні джерела покриття. При цьому використовуються різні способи: нормативний, розрахунково-аналітичний, оптимізації планових рішень, економіко-математичного моделювання.

Суть нормативного способу фінансового планування полягає в тім, Що на основі встановлених фінансових норм та техніко-економічних нормативів розраховується потреба господарського суб'єкта у фінансових ресурсах та визначаються джерела цих ресурсів. Згаданими норма-швами с ставки податків, ставки тарифів, зборів та внесків, норми амортизаційних відрахувань, норми оборотних коштів. Норми та нор­мативи бувають галузевими, регіональними та індивідуальними.

За використання розрахунково-аналітичного методу планові показники розраховуються на підставі аналізу фактичних фінансових показників, які беруться за базу, та індексів їх зміни в плановому періоді.

Оптимізація планових рішень полягає в розробці варіантів планових розрахунків для того, щоб вибрати з них найоптимальніший. Відтак можуть використовуватися різні критерії вибору:

• максимум прибутку (доходу) на грошову одиницю вкладеного

капіталу;

• максимум збереження фінансових ресурсів, тобто мінімум фінансових витрат;

• мінімум поточних витрат; • мінімум вкладення капіталу за максимально ефективного результату;

• максимум абсолютної суми одержаного прибутку. Фінансове планування (крім уже згадуваних способів розрахунків) потребує широкого використання економіко-математичного моделювання. Цей спосіб уможливлює знайдення кількісного вираження взаємозв'язків між фінансовими показниками та факторами, які їх визначають. Економіко-математична модель — це точний математичний опис факторів, які характеризують структуру та закономір­ності зміни даного економічного явища і здійснюються з допомогою математичних прийомів (рівнянь, нерівностей, таблиць, графіків). Моделювання може будуватися за функціональним та кореляційним зв'язком. Економіко-математичне моделювання дає змогу перейти в плануванні від середніх величин до оптимальних варіантів. Підвищення рівня наукової обгрунтованості планування потребує розробки кількох варіантів планів виходячи з різних умов та шляхів розвитку підприємства з наступним вибором оптимального варіанта фінансового плану. інансове планування є необхідним для фінансового забезпе-чення розширеного кругообігу виробничих фондів, досягнення ви-соких результатів виробничо-господарської діяльності, створення умов для забезпечення фінансової стійкості та платоспроможності підприємства, підвищення його рентабельності.

Метою фінансового планування є узгодження виробничих і маркетингових показників підприємства у плановому періоді з не-обхідними джерелами фінансування.

Фінансове планування – це процес визначення обсягу фінансо-вих ресурсів за джерелами їх формування і напрямками їх цільового використання згідно з виробничими і маркетинговими показника-ми підприємства, які передбачені на плановий період.

Фінансовий план є важливим елементом бізнес-плану, який скла-дається для обґрунтування конкретних інвестиційних проектів, а та-кож для управління поточною та стратегічною фінансовою діяльністю.

Фінансове планування націлене на виконання завдань госпо-дарської діяльності і дозволяє: - виявити можливості отримання коштів від основної діяльності;

Фінанси підприємств

- оцінити достатність коштів для виконання поточних завдань;

- оцінити очікувану фінансову результативність, тобто прибутковість;

- оцінити потребу в інвестиціях, в тому числі для подальшого розвитку;

- визначити суми готівкових надходжень і видатків та збалансувати їх.

12.3.3.4. Фінансовий контроль

Ефективність реалізації фінансової політики залежить від багатьох чинників, серед яких особлива роль належить фінансовому контролю. Саме він забезпечує зворотний зв’язок між наміченими і досягнутими результатами. Фінанси є дуже складною сис­темою відносин, вони мають чітко виражений суперечливий характер. Безумовно, у процесі вироблення засад і напрямів фінансової політики треба максимально врахувати всі обставини і специфіку використання тих чи інших фінансових інструментів. Од­нак оскільки економічна і політична ситуація в країні постійно змінюється, то це впливає на характер і напрями дії фінансових інструментів. Необхідний постійний моніторинг, який дав би змогу відстежувати успішність реалізації фінансової політики та дійовість і відповідність впливу на досягнення запланованих результатів конкретних фінансових інструментів.

Фінансовий контроль являє собою сукупність видів, форм і методів перевірки законності і доцільності здійснення фінансових операцій та реалізації на цій основі завдань фінансової політики. Отже, фінансовий контроль зв’язаний з реалізацією фінансової політики як безпосередньо, так і через контроль за фінансовою діяльністю окремих суб’єктів.

Основні функції контролю за реалізацією фінансової політики покладені на вищі органи законодавчої та виконавчої влади. Безпосередній контроль здійснюють Міністерство фінансів та спеціалізований незалежний орган — Рахункова палата. При цьому завдання Рахункової палати більш важливі. Міністерство фінансів, розробляючи засади і напрями фінансової політики, контролює тільки їх реалізацію. Рахункова ж палата має контролювати як обґрунтованість та доцільність здійснюваної фінансової політики, так і хід її реалізації. При цьому хоча Рахункова палата може здійснювати і детальні перевірки фінансової діяльності окремих суб’єктів, основна її увага зосереджена саме на контролі у сфері реалізації фінансової політики на мікро- і макрорівнях та у сфері міжнародних фінансових відносин.

Фінансовий контроль за діяльністю окремих суб’єктів має на меті перевірку її відповідності чинному фінансовому законодав-
ству. Водночас з огляду на те, що чинні закони відображають зміст фінансової політики, такий контроль також безпосередньо пов’язаний з її реалізацією. Незаконність дій окремих суб’єктів веде до викривлення фінансової політики та перешкоджає досягненню намічених результатів. Якщо у процесі контролю виявляються постійні порушення фінансового законодавства багатьма суб’єктами, та це може свідчити про те, що фінансова політика не враховує їхніх інтересів. Необхідно внести певні корективи у таку політику, бо ніяке посилення контролю не дасть бажаних результатів, доки фінансова політика не буде враховувати інтереси всіх суб’єктів фінансових відносин.

Фінансовий контроль за діяльністю суб’єктів фінансових відносин передбачає різноманітні його види, форми і методи. Види контролю визначають співвідношення контролюючого і підконтрольного суб’єктів. Форми фінансового контролю відображають стадію його здійснення відносно руху грошових потоків. Методи контролю — це сукупність прийомів та способів його здійснення.

· Види фінансового контролю. Залежно від взаємозв’язку об’єкта контролю — фінансової діяльності, і суб’єкта — органу контролю, фінансовий контроль поділяється на два основні види: внутрішній і зовнішній. При внутрішньому контролі фінансова діяльність кожного суб’єкта контролюється ним самим через спеціальні підрозділи — контрольно-ревізійні відділи, управління тощо. Такий контроль має форму внутрішнього аудиту, метою якого є перевірка доцільності та обґрунтованості окремих фінансових операцій, їх відповідності фінансовій стратегії і тактиці даного суб’єкта. Зовнішній контроль полягає у перевірці фінансової діяльності того чи іншого суб’єкта відповідними уповноваженими органами контролю. Метою цього контролю є перевірка відповідності фінансової діяльності чинному фінансовому законодавству. Цей контроль за ознакою суб’єктів його здійснення поділяється на державний, відомчий, внутрішньокорпоративний, незалежний і суспільний.

Державний — це контроль з боку держави як за фінансовою діяльністю юридичних і фізичних осіб, так і за власними фінансами. Він покладається на спеціальні органи фінансового контролю (в Україні це Рахункова палата і Контрольно-ревізійна служба) та на органи управління фінансами і фінансовою системою (Міністерство фінансів, Державна податкова адміністрація, Державне казначейство, органи управління державними цільовими фондами). Це найбільш організований та дійовий вид контролю, який охоплює мікро- та макрорівень розподілу і перерозподілу створеного ВВП, а відповідно і реалізацію загальнодержавної фінансової політики. У разі виявлення порушень застосовуються фінансові санкції, а винні особи можуть притягуватися до адміністративної, а в окремих випадках і кримінальної відповідальності.

Відомчий та внутрішньокорпоративний контроль полягає у перевірці фінансової діяльності суб’єктів, що підпорядковані міністерствам і відомствам або входять до складу корпоративних об’єднань. Цей контроль охоплює три напрями. По-перше, відповідність фінансової діяльності чинному фінансовому законодавству. По-друге, її узгодженість із фінансовою страте-
гією і тактикою міністерств, відомств, корпоративних об’єднань. По-третє, внутрішньовідомчі (внутрішньокорпоративні) розподільні та перерозподільні відносини. Цей вид контролю спрямований насамперед на виявлення та усунення порушень і недоліків у фінансовій діяльності підвідомчих підприємств і організацій. За результатами контролю приймаються адміністративні рішення відповідно до чинного законодавства та статутних документів.

Незалежний фінансовий контроль здійснюється незалежними контролюючими органами — аудиторськими фірмами. Цей контроль теж спрямований на перевірку законності фінансової діяльності і доцільності здійснення окремих фінансових операцій. Однак висновки за результатами контролю мають рекомендаційний характер. Вони визначають відповідність чи невідповідність фінансової діяльності чинному законодавству, реальність та повноту її відображення у фінансовому обліку та звітності.

Суспільний фінансовий контроль — це контроль з боку суспільства за фінансовою діяльністю держави. Він не має, як правило, організованих форм (певною мірою функції цього контролю виконує Рахункова палата) і здійснюється за рахунок відкритості, гласності й прозорості фінансової діяльності держави. Кожний громадянин повинен мати право на ознайомлення, наприклад, з процесом складання і виконання бюджету, який формується переважно за рахунок доходів юридичних і фізичних осіб. Контрольні функції громадян реалізуються також через виборчу систему — обираючи певні партії чи окремих депутатів, виборці обирають чи відкидають і певну фінансову політику.

· Форми фінансового контролю. Залежно від стадії здійснення контролю він поділяється на попередній, поточний і наступний.

Попередній контроль здійснюється до початку руху грошових потоків. Його мета — перевірити доцільність і надійність даної фінансової операції, виявити рівень ризику, що пов’язаний з нею, та передбачити конкретні способи його хеджування, з’ясувати відповідність даної операції чинному фінансовому законодавству, інтересам підприємства чи фізичної особи. Важливим напрямом цього контролю є перевірка контрагента — отримувача коштів: його юридичного статусу, фінансового стану, ділових рис, партнерської відповідальності тощо.

Поточний контроль здійснюється у процесі руху грошових потоків. Його мета — забезпечити реальність проходження грошових потоків, реалізацію їх адресності й цільового призначення та дотримання встановлених термінів проведення фінансових операцій.

Наступний контроль проводиться після здійснення фінансових операцій та за підсумками фінансової діяльності за певний період. Його мета — перевірка реалізації стратегії і тактики фінансової діяльності того чи іншого суб’єкта, а в масштабах суспільства — процесу реалізації фінансової політики. Наступний контроль дає повну і вичерпну інформацію про фінансову діяльність як кожного суб’єкта, так і суспільства у цілому.

· Методи фінансового контролю розрізняються за характером його здійснення, за комплексністю і технологією контролю, його спрямованістю, оформленням результатів. Виділяються такі основні методи контролю: ревізії, тематичні пере­вірки, обстеження.

Ревізія є методом комплексного контролю усієї фінансової і господарської діяльності підприємств та організацій стосовно її відповідності чинному законодавству. Тематичні перевірки полягають у контролі за окремими сторонами фінансової діяльності. Зокрема, це камеральні (у податковій інспекції) і документальні (у платника) перевірки податкових декларацій та звітів.

Обстеження являє собою ознайомлення з окремими напрямами фінансової діяльності з метою виявлення проблем та шляхів їх удосконалення. За результатами ревізій і перевірок складаються акти, за результатами обстеження — довідки.

13. § 3. Фінансова система України та її складові

Фінансова система України за останні 10 років зазнала істотних змін, але багато з них не дістали відповідного відображення у законодавстві. Україна потребує чіткої правової та адміністративної основи управління податково-бюджетною сферою. Це означає, що всі функції та механізми такого управління (бюджетною та позабюджетною діяльністю) повинні у повному обсязі регламентуватися законами та відповідними нормативними актами. Зрозуміло, що державні кошти слід виділяти та витрачати лише за наявності відповідних на це правових повноважень.

Фінансову систему держави можна розглядати у кількох аспектах. Зокрема, фінансова система - це сукупність фінансових інститутів, кожний з яких сприяє утворенню та використанню відповідних централізованих та децентралізованих фондів коштів для здійснення фінансової діяльності держави, тобто діяльності з приводу мобілізації, розподілу та використання централізованих та децентралізованих фондів коштів для виконання завдань і функцій держави та органів місцевого самоврядування.

З іншого боку (в організаційному аспекті), фінансову систему можна розглядати як сукупність органів державної влади та місцевого самоврядування, які здійснюють у межах своєї компетенції керівництво фінансовою діяльністю держави та підприємств, установ, організацій, що беруть у ній участь.

Якщо характеризувати фінансову систему з позицій економіки, то вона буде значно ширшою і включатиме державні фінанси (бюджет держави, фонди цільового призначення, державний кредит, фінанси державних підприємств), фінанси суб'єктів господарювання, міжнародні фінанси (валютний ринок, фінанси міжнародних організацій, міжнародні фінансові інституції) та фінансовий ринок. (ринок грошей, ринок капіталів, кредитний ринок та ринок цінних паперів).

Державні фінанси, відіграючи винятково важливу роль в економіці, не можуть розглядатися як єдиний або найголовніший інструмент економічної політики. Сам стан державних фінансів та формування доходної і видаткової частин бюджету залежать від багатьох чинників, хоч недооцінювати його вплив на економіку країни також не слід.

Фінансова система України як предмет дослідження фінансового права складається з таких основних ланок: державний бюджет та місцеві фінанси, фінанси державних підприємств, установ та організацій, спеціальні цільові фонди та кредит.

Державний бюджет - це найбільший централізований фонд коштів, що перебуває у розпорядженні уряду, який виконує державну політику. За його допомогою уряд концентрує у своїх руках значну частину національного доходу, що перерозподіляється фінансовими методами. Саме у цій ланці фінансової системи зосереджуються найбільші доходи та найважливіші у політичному та економічному відношенні загальнодержавні видатки. У державному бюджеті органічно пов'язані основні фінансові інститути - податки, позики й видатки.

Бюджетний кодекс України визначає бюджет як план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади АРК та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Державний бюджет, посідаючи провідне становище, тісно пов'язаний з іншими ланками фінансової системи. Він виступає фактично координуючим центром, що в умовах ринкової економіки надає необхідну допомогу таким ланкам. Ця допомога, зокрема у формі бюджетних дотацій, субвенцій, субсидій, кредитів, гарантій, має сприяти забезпеченню нормального функціонування інших ланок фінансової системи, здійсненню покладених на них завдань.

Наступною за своїм значенням фінансовою ланкою є місцеві (муніципальні) фінанси, які поступово розвиваються. В Україні спостерігається поступове збільшення масштабів місцевого господарства, їх зв'язок та залежність від великого капіталу, розширення та ускладнення функцій місцевої влади, компетенція якої визначається чинним законодавством України, зокрема Конституцією України, законами України "Про місцеве самоврядування", "Про місцеві державні адміністрації" тощо. У сфері фінансової діяльності їх компетенцію встановлює, в першу чергу, Бюджетний кодекс України та періодичні акти про бюджет місцевих органів.

Структуру місцевих фінансів визначають державний устрій та відповідний адміністративно-територіальний поділ держави. В Україні це бюджети областей, районів, міст, районів у містах, селищ, сіл. У Норвегії у структурі місцевих фінансів є бюджети муніципалітетів та округів. У державах з федеративним устроєм ця система має додаткові складові елементи. Наприклад, у США до місцевих фінансів входять бюджети штатів, графств, муніципалітетів, тауншипів із закріпленими за ними видатками, джерелами доходів, у ФРН - бюджети земель, громад та міст.

Самостійну фінансову ланку утворюють фінанси державних підприємств, функціонування яких пов'язано з розвитком державного сектора в національній економіці. Звичайно, порівнюючи значення цієї ланки за часів Радянського Союзу та панування командно-адміністративної економіки з сьогоденням, можна сказати, що значення її істотно зменшилося. Навпаки, основну роль у фінансовій , діяльності держави, особливо у сфері фіскальної політики й формування доходної частини бюджетної системи країни, відіграє приватний сектор шляхом перерозподілу частки отриманих доходів у вигляді податків та обов'язкових цільових платежів. Однак такий стан не дає підстав зменшувати значення фінансів державних підприємств.

Державне підприємництво під впливом ряду історичних, політичних та економічних обставин найбільше поширилося у Великій Британії, Франції, Італії, ФРН та Австрії. Одним із завдань цієї ланки є підтримання господарства країни шляхом збереження та розвитку ряду важливих галузей національного виробництва, необхідних для забезпечення процесу суспільного відтворення, галузей, які в умовах сучасного розвитку економіки через свою специфіку мають низьку рентабельність і є невигідними для підприємництва, а також галузей, які внаслідок своєї орієнтації та історичного розвитку є державними монополіями (наприклад, виробництво алкогольних напоїв, тютюнових виробів).

Особливу фінансову ланку становлять спеціальні фонди, що мають певне цільове призначення та визначену законодавством самостійність. У більшості європейських країн такі фонди відокремлені від державного бюджету і управляються безпосередньо центральними, а в деяких випадках і місцевою владою. Характерною рисою централізованих фондів є чітко визначені джерела формування і напрями використання коштів. Створення таких фондів визначається конкретними потребами, що стоять перед державою, тому їх склад та включення до бюджетів є різноманітним. В Україні до останнього часу було визнано за доцільне функціонування цільових фондів у межах Державного бюджету України для підвищення контролю (парламентського та спеціального фінансового контролю) за мобілізацією, розподілом та використанням коштів, що надходять до таких фондів. Ці фонди включаються до Спеціального фонду Державного бюджету України і передбачають обов'язковий цільовий характер використання коштів, визначений законодавством. Переважно кошти, що надходять до таких фондів, спрямовані на підтримання соціальної політики держави - забезпечення зайнятості населення, державного страхування у разі безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, тощо.

Пенсійний фонд України є загальнодержавним цільовим фондом коштів, який не входить до складу державного бюджету і має свій апарат та власні повноваження у сфері здійснення контролю за мобілізацією і витрачанням зібраних коштів. Його діяльність також спрямована на виконання соціальної політики держави.

Ще однією ланкою фінансової системи є кредит - державний (і муніципальний) та банківський. І хоч основні риси кредиту (відплатність, строковість, поворотність, забезпеченість) є однаковими для цих двох форм, ототожнювати їх у жодному разі не можна. У відносинах державного кредиту (як зовнішнього, так і внутрішнього) позичальником виступає безпосередньо держава. Наприклад, випускаючи облігації державної внутрішньої позики (ОДВП), держава визначає умови їх випуску та розміщення, строк, термін повернення та розмір відплатності (тобто процентів, що будуть нараховані за розміщення таких ОДВП). Як забезпечення виступає все майно держави. Фактично кошти, які збирає держава шляхом розміщення емітованих випусків державних цінних паперів (ОДВП, ощадних сертифікатів, казначейських зобов'язань тощо), є боргом держави перед юридичними та фізичними особами, серед яких і здійснюється таке розміщення. Наявний борг має погашатися у встановлені державою терміни. Отримані кошти спрямовуються на покриття дефіциту державного бюджету, на фінансування поточних видатків держави.

У свою чергу банківський кредит передбачає обов'язковий цільовий характер використання запозичених коштів. Кредитором виступає фінансово-кредитна установа, що має відповідні повноваження на здійснення активних операцій щодо розміщення залучених ресурсів, позичальником - юридичні та фізичні особи, які отримують такі ресурси під відповідне забезпечення на умовах, визначених кредитором. Тобто, на відміну від державного кредиту, умови кредитування встановлює кредитор, а не позичальник. Банківський кредит перебуває на межі регулювання фінансового й цивільного права, однак істотно впливає на формування ринку позичкових капіталів і, відповідно, на утворення та обіг державних фінансів.

Зрозуміло, що фінансову систему України не можна обмежувати переліченими вище ланками, однак саме ці ланки є предметом дослідження науки фінансового права. Окреме місце посідають органи, що здійснюють управління фінансовою діяльністю держави. Політика у галузі державних фінансів не може не враховувати специфіки відповідного етапу соціально-економічного розвитку країни, тобто реформа державних фінансів повинна мати певну концептуальну спрямованість. При цьому очевидним є те, що створення ефективної системи державних фінансів можливо лише за умови забезпечення відповідних змін в інших сферах державного регулювання економіки. Так, реформу державних фінансів, перш за все її податкову складову, не можна розглядати у відриві від реформи системи оплати праці та розробки політики в галузі амортизації; реформи формування коштів Пенсійного фонду України та створення системи недержавних пенсійних фондів тощо.

14. Фінансова політика – сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для забезпечення економічного і соціального її розвитку. Вона знаходить свій вияв у формах і методах мобілізації фінансових ресурсів та використанні їх на різні потреби держави, розвиток економіки і соціальний захист населення, у фінансовому законодавстві, практичних діях у галузі фінансів різних державних структур.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями. На цій основі мають забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, створення умов для розвитку господарських одиниць різних форм власності, спільних з іноземним капіталом, акціонерних товариств, орендних і комерційних підприємств. В цих умовах важливе значення має також створення надійних соціальних гарантій населенню.

Фінансова політика держави залежить від багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів.

До зовнішніх слід віднести залежність держави від економічних взаємовідносин з іншими державами щодо поставок сировини, матеріалів, інших видів ресурсів, обміну технологіями, експортних можливостей самої держави, її інтеграції з світовими економічними системами тощо.

Внутрішні фактори, які суттєво впливають на фінансову політику, - це форма власності на основні засоби виробництва, структура економіки, соціальний склад населення, рівень добробуту населення, інтелектуальний рівень його, стан розвитку економіки і організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, розвитку форм кредитування тощо. На фінансову політику держави впливають також інші фактори, що диктуються тими економічними умовами, які склалися на цьому етапі господарського розвитку. У зв'язку з цим фінансова політика - це динамічний процес, що змінюється, коригується з урахуванням практичної необхідності.

Водночас є загальні принципи фінансової політики для держав з ринковою економікою, розвиненими демократичними засадами суспільного життя. В цих умовах фінансова політика держави має спрямуватися на створення сприятливих фінансових умов для розвитку виробництва тих галузей, які мають вирішальне значення для задоволення потреб населення. Цього можна досягти завдяки як вишукуванню додаткових інвестицій в ці галузі, стимулюванню залучення додаткових коштів самих підприємницьких структур, так і створенню сприятливих фінансових можливостей для іноземних інвесторів. Сприятливі умови для іноземних інвесторів це пенні податкові пільги, можливість вивезення одержаного прибутку, гарантії збереження та захисту майна іноземних інвесторів.

Стимулювання інвестицій у розширення виробництва за рахунок коштів підприємницьких структур має здійснюватися з урахуванням (форми власності, галузі виробництва, природних умов, територіального розміщення, інших факторів. Тут потрібен диференційований підхід, оскільки лозунг про створення однакових можливостей для всіх с ні чим іншим, як спрощенням проблеми до такого рівня, що вона втрачає, зміст і практичне значення. Звичайно, тут також мають використовуватися податкові пільги, гарантії вільного ціноутворення, сприятливі форми кредитування.

Перший принцип фінансової політики можна сформулювати як постійне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості населення.

В умовах ринкової економіки діють саморегулюючі фактори, які забезпечують надходження і перерозподіл капіталів у сфері виробництва. Механізм ринку робить усіх учасників виробничого процесу заінтересованими у розширенні виробництва і одержанні доходу на капітал.

Другим напрямом фінансової політики держави є мобілізація і використання фінансових ресурсів на забезпечення соціальних гарантій. Як уже зазначалося, можливості ринкової економіки все ж обмежені. Ці обмеження особливо чітко виявляються при вирішенні соціальних проблем суспільства. Більшість соціальних гарантій мають загальнодержавне значення. Їх не під силу вирішити окремим підприємницьким структурам і навіть цілим компаніям. Проте потребу в них відчувають усі. Такими соціальними гарантіями є освіта, оборона, охорона здоров'я, культура, державне управління, єдині енергетичні та комунікаційні системи тощо. Не менш важливе значення мають соціальне страхування, допомога малозабезпеченим та інші види допомоги.

Третій напрям фінансової політики - вплив за допомогою фінансового механізму на раціональне використання природних ресурсів, заборону технологій, цю загрожують здоров'ю людини. З одного боку, держава домагається від виробничих структур відшкодування витрат на відновлення природного середовища, а з іншого, використовуючи фінансові важелі, закриття шкідливих виробництв і впровадження передових ресурсозберігаючих технологій Цими інструментами є податки, штрафи та інші санкції.

Іншими словами, фінансова політика держави має спрямовуватися на забезпечення прана людини на життя на умовах здорового навколишнього середовища, яке постійно порушується в умовах як планової, так і ринкової економіки.

Напрями фінансової політики держави в кожному конкретному випадку, о кожній окремо взятій державі, в перший період можуть змінюватися. Так, для України тепер важливими є проведення і фінансування заходів щодо соціального захисту громадянин, що постраждали від аварії на Чорнобильській АБС, завдання з конверсії військової промисловості, прискореного розвитку агропромислового комплексу тощо.

15.Поняття місцевих фінансів, їх склад і призначення.

Місцеві фінанси є однією з важливих складників фінанс.сис-ми держави, оскільки вони забезпечують фінансування значної частини держ.витрат на соц-кльт.і комн-побут.обслуговування населення. За допомогою регіональних фінансів здійснюється вирівнювання рівнів екон.розвитку територій, які в силу різних історичних, географічних та інших умов відстали від інших районів. Місцеві фінанси за своєю екон.сутністю є системою екон.відносин, за допомогою якої нац.дохід розподіляється і перерозподіляється на економічний і соціальний розвиток територій. Мат.основою місц.фінансів є регіональні фінасові ресурси, що представляють сукупність грошових коштів, яківикористовуються на розвиток тер-рій. Складниками місцевих фінансів є місцеві бюджети, териториальні позабюджетні фонди і кошти субєктів господарювання (комунальних підприємств).Місцевих бюджетів в Україні – понад 13 тисяч. Система місцевих бюджетів потребує вдосконалення.