Загальні положення. сфера застосування

МІЖНАРОДНІ ДИСТРИБ’ЮТОРСЬКІ ДОГОВОРИ

Перш за все, треба визначити, чому ми досліджуємо дистриб’юторські, а не ділерські договори? Чи є якась відмінність між ними?

Назва дистриб’юторського договору походить від англійського слова «distribute» – збувати. Слово «ділерський» походить від англійського слова «deal» – «мати справу з чимось» і в контексті продажу товарів означає «мати справу з продажем певного товару». Отже, ніякої різниці між дистриб’юторськими та ділерськими договорами немає, кожен з них є збутовим і спрямований на встановлення правовідносин між виробником або постачальником та збутовиком.

Міжнародні дистриб’юторські договори широко застосовуються в практиці збуту товарів і в цілому сприяють його покращанню, оскільки постачальник одержує можливість сконцентрувати свої зусилля і свою збутову діяльність на вузькому колі осіб, а часто і на одній особі. Він не має потреби підтримувати численні зв’язки з різними посередницькими підприємствами, отримує можливість мати справу тільки з одним дистриб’ютором і легко долає перешкоди, що виникають у міжнародній торгівлі з лінгвістичних, юридичних та інших розбіжностей.

Дистриб’юторські відносини стимулюють конкуренцію товарів різних виробників. Призначення виключного дистриб’ютора, який відповідає за просування товару на ринок, обслуговувати споживачів і підтримувати необхідну кількість товарних запасів, з одного боку, є найбільш ефективним методом збуту, а з іншого – іноді єдиною можливістю вийти на певний ринок і конкурувати з уже наявними там виробниками.

Треба зазначити, що дистриб’юторські договори належать до непоіменованих в Україні, тобто таких, що не регулюються безпосередньо чинним законодавством.

На сьогодні в Європі, крім Бельгії, жодна з країн не регулює дистриб’юторські договори і, отже, там вони також є непоіменованими. З огляду на це та з метою уніфікації норм Міжнародна торгова палата розробила Посібник з підготовки міжнародних дистриб’юторських угод (Публикация МТП № 441 (Е). Руководство по составлению международных дистрибьюторских соглашений: на русском и английском языках. – М.: Издательство АО «Консалтбанкир», 1996. – 111 с.) та Типовий дистриб’юторський контракт МТП: монопольний імпортер-дистриб’ютор (Публикация МТП № 518. Типовой дистрибьюторский контрактм МТП: монопольный импортер-дистрибьютор: на русском и английском языках. – М.: Издательство АО «Консалтбанкир», 1996. – 79 с.). Ці документи використовуються сторонами під час підготовки міжнародних дистриб’юторських договорів.

На теренах Європейського Союзу певні аспекти правовідносин сторін дистриб’юторських договорів регулювалися постановами Європейської комісії, а саме:

1. Постановою ЄЕС 1983/83 «Про застосування статті 85(3) Договору до деяких категорій виключних дистриб’юторських договорів»;

2. Постановою ЄЕС 1984/83 «Про застосування статті 85(3) Договору до деяких категорій договорів виключної купівлі»;

3. Постановою ЄЕС 1475/95 «Про застосування статті 85(3) Договору до деяких категорій договорів зі збуту транспортних засобів та наданню послуг».

Перші дві постанови стосовно виключних дистриб’юторських договорів та виключної закупівлі, втратили чинність з 1 червня 2000 р. у зв’язку із заміною їх єдиною Постановою ЄС № 2790/1999 від 22 грудня 1999 р. «Про застосування статті 81(3) Договору до деяких категорій вертикальних договорів». Постанова ЄЕС 1475 продовжувала діяти до 20 вересня 2002 р.

Таким чином, після прийняття постанови ЄС № 2790/1999 дистриб’юторські договори дістали назву вертикальних, тобто таких договорів з продажу або купівлі товарів чи послуг, які укладаються особами, що не конкурують між собою.

Дистриб’юторський договір ґрунтується на договорі купівлі-продажу. Відносини купівлі-продажу є основними для правовідносин постачальника та дистриб’ютора, але ними не вичерпуються. За договором купівлі-продажу одна сторона має за мету купити товар, а інша – продати його.

А за дистриб’юторським договором перед виробником і дистриб’ютором стоїть спільна мета – збут товару. У цьому аспекті він є схожим з договором простого товариства. Проте за договором простого товариства, який є новим видом договорів для українського законодавства і має багато спільних рис з договором про спільну діяльність, товариші, ставлячи перед собою спільну мету, разом несуть всі ризики за договором. За дистриб’юторським договором виробник не несе ризиків невдалого продажу дистриб’ютором товарів на території країни збуту товару.

Дистриб’юторський договір також включає правовідносини з використання об’єктів інтелектуальної власності виробника або постачальника, торгового найменування та знака, їхніх рекламних матеріалів. Це певним чином робить дистриб’юторський договір схожим з ліцензійним. Проте знову ж таки повного ототожнення цих двох різних видів договорів немає, бо ліцензійний договір має інший предмет та мету, ніж дистриб’юторський.

Зрозуміло, що дистриб’юторський договір обов’язково містить елементи правовідносин з договору поставки, страхування та транспортування.

Отже, можна говорити, що дистриб’юторський договір включає в себе елементи різних правовідносин, які є сталими та обов’язковими для цього виду договорів. В.А.Ойгензихт вважає, що певні особливі види договорів формуються на основі існування сталих та розповсюджених елементів поіменованих договорів (Ойгензихт В.А. Нетипичные договорные отношения в гражданском праве. – Душанбе, 1984, с.5-9). Дійсно, при формуванні та становленні дистриб’юторського договору як окремого виду зобов’язання використовувалися сталі елементи поіменованих договорів, які надали можливість дистриб’юторському договору стати особливим видом договорів.

За способом виникнення дистриб’юторський договір є консенсуальним. Він вважається укладеним, коли його сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов (ст. 638 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. № 435-IV (далі – ЦК України)). До таких умов належить предмет договору та ціна.

Згідно зі ст. 208 ЦК України правочини між юридичними особами мають укладатися в письмовій формі, шляхом фіксування його змісту в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Слід зазначити, що сторони можуть виразити свою волю за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку. Сторона договору має підписати його, а якщо стороною договору є юридична особа, – вона має проставити також відбиток печатки.

Дистриб’юторський договір є, як правило, рамковою угодою між постачальником і дистриб’ютором, в якій закріплені основні права та обов’язки сторін, а також застереження, які забороняють тій чи тій стороні договору провадити певні дії. На виконання дистриб’юторської рамкової угоди постачальник і дистриб’ютор укладають або окремі договори купівлі-продажу, або дистриб’ютор надсилає постачальнику окремі замовлення, які останній виконує. Отже, рамкова угода може бути єдиним документом, що доповнюється окремими договорами купівлі-продажу, укладеними також у формі єдиного документа, або замовленнями та підтвердженням факту виконання замовлення, що становлять різні документи.

Іноді дистриб’юторський договір може бути укладено в формі приєднання до загальних умов продажу виробника.