Тема 6. Регулювання міжнародної інвестиційної діяльності
Методи і форми регулювання міжнародної інвестиційної діяльності. Особливості їх застосування на національному і міжнародному рівнях. Національний рівень регулювання. Глобалізація інвестування і сучасні регулятивні проблеми.
Міжнародна інвестиційна діяльність, відіграючи ключову роль у системі сучасних світогосподарських зв’язків і маючи значний потенціал впливу (як позитивного, так і негативного) на економічний розвиток, має бути регульованою на національному, міжнародному і наднаціональному рівнях. Таке регулювання може здійснюватися за допомогою сукупності спеціальних правових, адміністративних, економічних та соціально-психологічних методів, та деяких інструментів стимулювання і обмеження (рис. 4-1).
Рис. 4-1. Система регулювання міжнародної інвестиційної діяльності
Правові методи реалізуються через систему цивільного та процесуального права.
Адміністративні методи юридично визначають господарську суб’єктність, регламентують питання власності, процедури вирішення суперечок у судовому порядку тощо.
Економічні методи реалізуються через систему дотацій, кредитів, здійснення фіскальної політики.
Соціально-психологічні методи орієнтовані на формування і розвиток тієї чи іншої ідеології, виховання відповідного типу менталітету громадян і суспільства в цілому за допомогою організаційно оформлених інститутів.
Між методами регулювання міжнародної інвестиційної діяльності є очевидний взаємозв’язок. Усі вони так чи інакше оформлені у конкретних нормативно-правових документах. Їх ефективність залежить від тривалості існування відповідної нормативно-правової бази, від досконалості правових методів регулювання.
Аналіз різних систем регулювання міжнародної інвестиційної діяльності на національному рівні показує, що формуються вони двома шляхами:
· через прийняття єдиного акта, який регулює допуск іноземного капіталу в економіку країн;
· через розробку тих чи інших правових актів, що регулюють різні аспекти іноземної інвестиційної та підприємницької діяльності.
Вибір того чи іншого із зазначених шляхів залежить від ролі конкретної країни на світовому ринку капіталів. Для країн, які активно експортують капітал, характерним є ліберальне ставлення до регулювання іноземних капіталовкладень. Країнам, які переважно імпортують капітал, притаманне прагнення прийнятий єдиний законодавчий акт щодо міжнародної підприємницької діяльності.
Проте в цілому (і в першому, і в другому випадках) однаковим є перелік питань (об’єктів) регулювання: визначення іноземного інвестора; видів та форм іноземних інвестицій; участі у власності; репатріації прибутку іноземного інвестора; вимог до результатів діяльності іноземного інвестора; системи інвестиційних пільг та обмежень; гарантій щодо прав іноземного інвестора.
Залежно від конкретної стратегічної мотивації приймаючої країни у світовій практиці реалізуються різні варіанти регулювання кожного із цих питань.
До іноземних інвесторів, як правило, належать іноземні фізичні та юридичні особи; особи, які проживають за кордоном; іноземні держави та міжнародні організації.
Видами іноземних інвестицій є цінності, що вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об’єкти підприємницької діяльності з метою одержання прибутку (доходу) або досягнення інших цілей. В цілому ці види інвестицій визначаються однозначно, але можливі й варіації щодо деяких з них, зокрема щодо інтелектуальних інвестицій, векселів, цінних паперів, торгових марок тощо. Зауважимо, що різні країни, які зацікавлені в іноземних інвестиціях, формують різні переліки видів інвестицій.
Іноземний інвестор, як правило, кваліфікується за обсягом вкладеного капіталу. Так, у світогосподарській практиці пересічною інвестицією є — 50-100 тис. дол. США, а кваліфікаційною часткою власності в об’єктах інвестування — частка у 20%.
Ключовим моментом здійснення іноземних інвестицій є питання участі у власності. У світовій практиці є такі основні варіанти вирішення цього питання: збереження державного контролю над стратегічними галузями національної економіки; збереження деяких галузей або видів виробництва під егідою державної власності; часткове зняття обмежень привілейованим інвесторам; 100% власність іноземного інвестора.
Регулювання репатріації прибутку іноземного інвестора включає: вимогу обов’язкового створення резервного фонду, який зберігається у банках приймаючої країни; фіксацію розміру капіталу, який вивозиться (залежно від розміру інвестицій) та прибутку, що отримується (і регулюється як загальними правилами валютного регулювання та угодами про валютне співробітництво, так і спеціальними правилами). Крім того, можливий режим вільного руху капіталу.
Вимоги до результатів діяльності іноземного інвестора визначаються цілями приймаючої країни і диференціюються за певними показниками (частка національного учасника, рівень передачі технології, масштаби діяльності, спрямованість ринку, можливість підготовки кадрів та нових робочих місць тощо).
Система інвестиційних пільг та обмежень включає: факторні пільги (субсидії підприємствам, гарантовані та пільгові позики, звільнення від податків, часткове повернення податків, прискорення амортизації); товарні пільги (тарифні і нетарифні імпортні бар’єри); спеціальні заходи обмеження та контролю за діяльністю іноземного інвестора.
Система гарантій дотримання прав іноземного інвестора традиційно складається із: гарантій включення прав іноземного інвестора до національної системи права; гарантій дотримання інвестиційних пільг і усталеності законодавства протягом інвестиційного циклу; гарантій від заходів конфіскаційного характеру.
Аналіз зарубіжного досвіду дозволяє зробити висновок про те, що промислово розвинуті країни віддають перевагу фінансовим стимулам перед фіскальними, оскільки перші більш ефективні, вони забезпечують адресний характер впливу і концентрують зусилля на досягненні конкретних національних та національно орієнтованих результатів. Країни, що розвиваються, та країни з перехідними економіками використовують переважно податкові стимули та адміністративні заходи (це обумовлено нестачею фінансових ресурсів у цих країнах).
Зауважимо, що у розвинутих країнах з метою заохочення приватних інвесторів робити інвестиції у країни, що розвиваються, та у країни з перехідними економіками створюються спеціальні інститути підтримки та стимулювання інвестування за рубіж. Такі інститути функціонують аналогічно інвестиційним банкам чи установам стратегічного розвитку і користуються довірою інвесторів країни базування завдяки своїм суворим фінансовим стандартам і високому ступеню надійності. Приймаючі країни теж зацікавлені у діяльності цих інститутів у себе через вигідні умови їхнього інвестування. Зокрема, вони не висувають особливих вимог до приймаючої країни щодо гарантій чи забезпечення позик, і разом з тим надають партнерам з приймаючої країни право придбати для себе додаткову частку у капітал спільного підприємства, коли це підприємство стане прибутковим тощо.
Так, у США створена Корпорація для страхування від політичних ризиків приватних інвестицій за рубіж (у більш ніж 10 країн, що розвиваються), для сприяння розміщенню таких інвестицій та для цільового фінансування проектів. Аналогічні інститути діють у Німеччині, зокрема для підтримки розвитку економічної інфраструктури у країнах, що розвиваються, шляхом створення там спільних підприємств і часткового фінансування проектів, надання позик дрібним і середнім підприємствам, фінансування експертних оцінок конкретних проектів СП тощо.
У сучасній світогосподарській практиці важливе місце в активізації та регулюванні міжнародної інвестиційної діяльності займають двосторонні і багатосторонні інвестиційні угоди. Їх метою є одержання країною базування правового захисту своїх інвестицій в приймаючій країні від можливих некомерційних ризиків, а також підтримка стабільності і надійності відносин між країнами.
Кількість інвестиційних угод зростає прискореними темпами. В 1960 р. їх було підписано 83, наприкінці 1970-х — 176, у 1989 р. — 377, а на 01.01.1997 р. — 1330 за участю 162 країн. Більша частина (90%) — це угоди між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, хоча все більше їх укладається між країнами, що розвиваються.
У міжнародних дво- і багатосторонніх угодах, як правило, регулюються такі питання інвестування:
· визначення інвестицій та інвесторів;
· умови ввозу прямих іноземних інвестицій;
· заохочення інвестицій;
· загальні норми режиму;
· переведення платежів;
· вимоги до результатів господарської діяльності;
· позбавлення інвестора прав власності;
· вирішення суперечок;
· норми поведінки корпорацій.
При визначенні питання про інвестиції та інвесторів вказуються не тільки вже існуючі форми інвестицій, а й ті, що можуть виникнути після укладення угоди. Фіксуються юридичні особи, які потрапляють до категорії «національних суб’єктів» кожної з країн-учасниць угоди.
Умови ввозу прямих іноземних інвестицій чітко визначають систему регулювання розміщення інвестицій (загальними нормами національного права чи спеціальними режимами). Варто відмітити, що до 1990 р. жодна із двосторонніх угод не передбачала можливості проведення політики «відкритих дверей» між країнами-партнерами.
Більшість міжнародних угод про інвестування передбачають обов’язкове заохочування іноземних інвестицій, насамперед, з боку приймаючої країни. В окремих угодах країна базування зобов’язується проводити політику заохочення вивозу підприємницького капіталу в країну, з якою укладено угоду.
Загальні норми режиму, як правило, передбачають справедливий, недискримінаційний, пільговий або національний режими.
Правила переводу платежів є найбільш важливим елементом угоди. При цьому країна базування прагне одержати конкретні та широкі гарантії не тільки щодо загальних правил переведення коштів, а й щодо використання тієї чи іншої валюти, валютних ресурсів та термінів переведення.
Вимоги до результатів господарської діяльності є однією з ключових проблем в інвестиційних відносинах. Вона вирішується наданням гарантії про неможливість конфіскації чи націоналізації належної іноземним інвесторам власності, або гарантією про компенсацію їх власності у випадку її націоналізації.
Вирішення суперечок відбувається за допомогою Міжнародного центру регулювання інвестиційних суперечок, який був створений у 1965 році (у 1994 р. центр об’єднував 113 країн світу). На першому етапі суперечки між інвесторами та урядом приймаючої країни вирішуються на основі конструктивних консультацій. Суперечка може також розглядатись компетентним судовим або адміністративним органом приймаючої країни.
Питання про норми поведінки корпорацій — це питання про формування загальних принципів і норм, яких мають додержуватися іноземні підприємці у приймаючій країні.
Загальною тенденцією в регулюванні іноземних інвестицій на національному рівні є лібералізація (табл. 4.1)
Таблиця 4-1
Лібералізація іноземних інвестицій, 1991—1996 рр.
(кількість країн і кількість змін в цій галузі)
| 1991—93 рр. | 1994—96 рр. | 1997—99 рр. | Всього за період | |
| Загальна кількість змін | 263 | 336 | 436 | |
| — кількість змін, сприятливих для ПЗІ | ||||
| — кількість змін, несприятливих для ПЗІ |
Як бачимо, з 1035 змін у сфері регулювання іноземних інвестицій 974 передбачали послаблення обмежень, лібералізацію національних інвестиційних режимів.
Сучасне міжнародне регулювання інвестиційної діяльності формувалося протягом десятиліть. Нагадаємо у хронологічному порядку найважливіші у цьому плані події:
· У 1929 р. у Парижі за ініціативою Ліги Націй була скликана конференція з метою укладання багатосторонньої міжнародної конвенції, яка б визначила норми поводження з іноземцями та їх власністю. Проте на цій конференції не вдалося прийняти відповідні документи.
· У 1944 р. створені Міжнародний Валютний Фонд і Міжнародний Банк Реконструкції і Розвитку.
· У 1946 р. США запропонували прийняти Статут Міжнародної торгової організації. Але він не був ратифікований необхідною кількістю держав.
· 14 грудня 1962 р. прийнята резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1803 (XVIII) «Про постійний суверенітет над національними природними багатствами».
· У відповідності з Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 2087 (ХХ) «Про фінансування економічного розвитку» та після вивчення експертами ООН питань іноземного інвестування ООН опубліковано ряд документів. Це: 1) документ ООН Е/4446 «Іноземне інвестування в країнах, що розвиваються»; 2) документ ООН ТД /35, «Роль приватного підприємництва в інвестуванні і в забезпеченні експорту товарів із країн, що розвиваються»; 3) документ ООН Е/4614 «Договори про оподаткування між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються».
· Прагнучи забезпечити на багатосторонній основі захист інтересів інвесторів, західні держави запропонували укласти конвенцію про розгляд суперечок по інвестиціях між державами і особами інших держав. Конвенція була підписана 18 березня 1965 р. і вступила в силу 14 жовтня 1966 р. Вона передбачає правила примірювальної і арбітражної процедури вирішення спорів, а також створення Міжнародного центру з вирішення інвестиційних спорів при МБРР. Метою конвенції є вилучення з юрисдикції національних органів країн-учасниць питань про інвестиційні спори з іноземцями, задля забезпечення захисту приватного капіталу іноземних держав в цих країнах.
· 12 грудня 1967 р. Радою Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) було ухвалено проект конвенції ОЕСР «Про захист іноземної власності».
· 12 грудня 1974 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Хартію економічних прав і обов’язків держав (Резолюція 3281). В ній сказано, що кожна держава має право регулювати іноземні інвестиції в межах своєї національної юрисдикції згідно зі своїми законами та іншими нормативними актами й у відповідності з національними цілями і першочерговими завданнями. Ні одна держава не може бути примушеною до надання пільгового режиму іноземним інвестиціям.
· В 1979 р. в рамках Андського угруповання прийнято Кодекс іноземних інвестицій. Він регулює основні протиріччя, що існують між розвинутими країнами і країнами, які розвиваються, у питаннях про міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК. Ці протиріччя зумовлені тим що: 1) країни, які розвиваються, надають перевагу міжнародно-правовим актам, які мають бути обов’язковими для країн-учасниць. Промислово розвинуті країни — задля врегулювання протиріч між глобальною стратегією ТНК в цілому та інтересами їх окремих підрозділів — надають перевагу актам «добровільного характеру»; 2) країни, що розвиваються, прагнуть підкорити ТНК законам приймаючих країн. (Мається на увазі виключна юрисдикція судів приймаючих країн, тобто, що в разі вибору судом того чи іншого права для застосування, вибір робиться на користь права приймаючої держави). Промислово розвинуті країни визнають і певні права в юрисдикції за державою походження ТНК, і свободу вибору застосовуваного права; 3) країни, що розвиваються, виступають проти прямого допуску ТНК в міжнародні суди: спори з приводу ТНК повинні розглядатися між державами, а не між ТНК і державою.
· На вимогу країн, що розвиваються, Генеральний Секретар ООН створив групу видатних діячів, котра в 1974 р. подала доповідь, у відповідності з якою для подальшого вивчення проблем регулювання діяльності ТНК і прийняття відповідних рекомендацій були створені Міжурядова Комісія ООН з ТНК і Центр з ТНК. Ці органи приступили до підготовки проекту Кодексу поведінки ТНК. Проте значну частину його положень так і не вдалося сформулювати в остаточному вигляді. На відновленій спеціальній сесії Комісії ООН з ТНК (червень 1985 р.) Центром ООН з ТНК була зроблена доповідь. Передбачалося, що Кодекс буде складатися із таких частин: І — преамбула і цілі; ІІ — визначення і сфера застосування; ІІІ — діяльність ТНК: А — загальні і політичні положення, В — економічні, фінансові і соціальні положення, С — надання гласності інформації; IV — кодекс поведінки. Наголошувалося, що ТНК повинні виходити в своїй діяльності з наступних положень: 1) поважати суверенітет країн, в яких вони діють; 2) підкорятися законам цих країн; 3) виходити з економічних цілей і завдань політики, яка проводиться в цих країнах; 4) поважати соціально-культурні цілі, цінності і традиції країн, в яких вони діють; 5) не втручатися у внутрішні справи країн; 6) не займатися діяльністю політичного характеру; 7) утримуватися від практики корупції; 8) дотримуватися законів і постанов, які торкаються обмежувальної ділової практики, дотримуватися прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1980 р. документа з цього питання, який має назву «Комплекс узгоджених на багатосторонній основі справедливих принципів і правил для контролю за обмежувальною діловою практикою». Кодекс поведінки ТНК прийнято у лютому 1988 р.
· 21 червня 1976 р. ОЕСР прийняла Декларацію про міжнародні інвестиції і багатонаціональні підприємства. В додатку до цієї Декларації вміщені «Керівні принципи для багатонаціональних підприємств». Хоча даний документ і є міжнародно-правовим, його дотримання носить добровільний характер. При прийнятті цього документа не ставилась мета трансформації його норм у внутрішнє право країн-членів ОЕСР. В основу Декларації покладено два принципи: національний режим і уніфікація норм так званого мінімального стандарту. Це означало, що країни-учасниці мають ставитись до іноземних підприємств як до вітчизняних. До керівних принципів поведінки багатонаціональних компаній, згідно з Декларацією, відносяться такі: 1) дотримання міжнародного права; 2) підлеглість праву країн перебування; 3) врахування політики країни перебування в області розвитку і права; 4) співробітництво з країною перебування, виключення практики підкупу і субсидій; 5) невтручання у внутрішні справи. Особливо важливим є дотримання багатонаціональними компаніями принципів забезпечення конкуренції, положень, що торкаються фінансування, оподаткування, трудового права і права соціального захисту, науки і технології. В документі містяться також вказівки про проведення консультацій, що стосуються національного режиму і можливостей контролю за діяльністю підприємств. Документ діє для Бельгії, Франції , ФРН, Греції, Ірландії, Ісландії, Канади, Норвегії, Австрії, Португалії, Швейцарії, Іспанії, США, Нідерландів, Італії, Японії, Фінляндії, Австралії і Нової Зеландії.
· Питання про корупцію було і залишається предметом обговорення різних органів ООН. Гострота питання визначається тим, що ТНК широко застосовують в своїй діяльності протиправну політику підкупу державних посадових осіб приймаючої країни з метою прийняття вигідних для них рішень, які протирічять інтересам цих країн, не відповідають національним планам їх розвитку. На 30-й сесії ООН була прийнята Резолюція 3514 (ХХХ) «Заходи проти корупції, яка практикується ТНК та іншими корпораціями, їх посередниками та іншими причетними до справи сторонами», що регулює питання боротьби з корупцією.
· У 1985 р. була прийнята Сеульська конвенція про створення Агентства по страхуванню іноземних інвестицій, яке повинно займатися страхуванням інвестицій від комерційних і некомерційних ризиків.
Міжнародній інвестиційній діяльності сприяють такі важливі міжнародні інститути:
· Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій. Воно сприяє потокам прямих інвестицій у країни, що розвиваються, та країни з перехідними економіками, пропонує комплекс інформаційних та консультаційних послуг. Капітал агентства оцінюється у 948 млн дол. США, а річний чистий дохід — у 26 млн дол.;
· Служба з іноземних інвестицій (1986 р.), керівництво якою здійснюють Міжнародна фінансова Корпорація, Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій, Світовий банк. За ініціативою приймаючих країн Служба рекомендує найбільш ефективні шляхи залучення іноземних інвестицій, виходячи із ключових параметрів інвестиційного клімату.
Взаємовідносини між багатьма країнами регулюються складними угодами на наднаціональному рівні у рамках інтеграційних угруповань. Це забезпечує вільний рух капіталів, гармонізує економічну політику країн-учасниць. Це стосується не тільки Європейського Союзу, де із створенням Європейського валютного союзу і введенням єдиної валюти «євро», досягнуто найбільшої глибини інтеграції, але й у перспективі Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (НАФТА), окремих інтеграційних угруповань у Азії та Латинській Америці.
Розвиток сучасних світогосподарських процесів суттєво зміщує акценти в регулюванні міжнародного інвестування, яке за обсягами і впливом на економічну динаміку має глобальний характер (рис. 4-2).
Рис. 4-2. Глобалізація інвестування
Регулятори, що набирають силу в глобальному масштабі, дедалі більше визначають вектори руху інвестиційних потоків, а значить — ресурсів, технологій, готової продукції.
Виявлення джерел, глибинного змісту і наслідків функціонування глобальних регулюючих сил вимагає препарування їх сукупності та аналізу складових. При цьому має значення як вичленення глобальних макроекономічних регуляторів, так і оцінка факторів могутності та дієздатності (або ж, навпаки, слабкості) держави і наявності (чи відсутності) в країні ефективної інвестиційної діяльності.
Мультиплікаційний ефект дає сильній державі зі стабільною й благополучною економікою підвищену можливість залучати іноземні інвестиції. Середовище, що склалося в такій країні, затримує власні інвестиційні кошти і залучає іноземні, причому, на відміну від слабких країн, — у найбільш ефективних формах. Так, до середини 90-х років розвинуті країни одержали приблизно 60% імпорту прямих іноземних інвестицій; близько половини з них потрапили в США. За допомогою цих коштів здійснюється модернізація виробництва і всієї економіки, забезпечується підвищення конкурентоспроможності продукції, покривається бюджетний дефіцит та ін. Характерно, що у відносинах між високорозвинутими країнами навіть захоплення ринку не означає для «потерпілої» країни втрат. Відомо, наприклад, що Японія, захопивши великі сектори ринку США, рятує цю країну від фінансових труднощів. У країн, що розвиваються і мають слабку державу, такі можливості відсутні. Це робить проблематичним еквівалентний облік між ними і розвинутими країнами.
Особливе значення в глобальному регулювання інвестування мають міжнародні фінансові організації. Ці організації, насамперед МВФ, котрий відповідає за ринкові трансформації та кредитування країн, що розвиваються, безперечно підтримують життєдіяльність таких країн, а в окремих, важких випадках надають пряму допомогу і полегшують їхнє економічне становище, в тому числі й за рахунок зміни строків виплати або часткового списання боргів. Виконують вони й інші корисні функції. Коли б не існувало цих організацій, становище багатьох нині процвітаючих країн «третього світу» було б безвихідним, що дало б поштовх руйнівним соціальним вибухам та іншим масштабним трагедіям.
Разом з тим необхідно усвідомлювати, що механізми ринкової нееквівалентності, міжнародні організації ніякою мірою не компенсують. Самі міжнародні організації багато в чому потрапляють під вплив могутніх країн, від яких залежать, і через це змушені підтримувати те, з чим повинні боротися, тобто сприяють додатковому збагаченню високо розвинутих країн.
Сучасні світові фінансові кризи наочно показали, яка велика руйнівна сила закладена в приватному фінансовому капіталі, що непомірно зріс і вільно пересувається в пошуках прибутку в глобальному просторі. Відірваний від будь-яких творчих завдань, обслуговуючи і вирощуючи самого себе з самого себе (а насправді знекровлюючи реальний сектор), цей капітал загрожує дестабілізацією, а то й катастрофою всій чи майже всій економіці планети. Небезпечна і несумісність цього «гуляючого» фінансового капіталу з орієнтацією країн на розв’язання великих соціальних, економічних та інших некомерційних завдань. В умовах, коли приватний фінансовий капітал стає особливо всевладним, він може завдати шкоди соціальному благополуччю навіть могутніх західних країн.
У світлі цих проблем одного лиш усвідомлення потреби нових радикальних глобальних рішень недостатньо. Необхідне усвідомлення неминучості зміни парадигми світо господарського трансформування.
Одночасно, у більш практичному плані, кожна країна повинна орієнтуватись на підвищення ефективності міжнародної інвестиційної взаємодії, використання зарубіжного досвіду регулювання інвестиційних потоків і врахування тенденцій інвестиційного глобалізму.