Торговельна політика держави: сутність, види та основні інструменти її здійснення. Обсяги, товарна та регіональна структура зовнішньої торгівлі України
Торговельна політика – політика держави у сфері експолртно-імпортної діяльності. Розрізняють два основних типи торговельної політики – протекціонізм і вільна торгівля (торговий лібералізм; фритредерство).
Протекціонізм – це політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції. Вона реалізується через фінансову підтримку національного виробництва, стимулювання експорту, обмеження імпорту. Недолік протекціоністської політики полягає в тому, що, захищаючи національну економіку від зовнішньої конкуренції, вона сприяє виникненню в ній застійних явищ, зниженню конкурентоспроможності національних товарів, посиленню монополістичних тенденцій на внутрішньому ринку.
Політика протекціонізму веде до економічної автаркії, тобто до функціонування економіки на засадах самозабезпеченості. Така політика позбавляє країну можливості використовувати переваги міжнародного поділу праці, вигоди від передових науково-технічних досягнень інших країн. Тому протекціонізм може бути доцільним лише якщо він тимчасовий.
Вільна торгівля (торговий лібералізм) – це торгівля без обмежень, тобто без державного втручання. За умов такої політики не держава, а ринок регулює експорт та імпорт товарів і послуг. Вільна торгівля стимулює конкуренцію та обмежує монополію. Конкуренція з боку іноземних підприємств примушує вітчизняні підприємства впроваджувати передові технології, інновації, підвищувати якість продукції та зменшувати середні витрати, що сприяє економічному зростанню.
В реальній практиці зовнішньоторговельна політика країни є змішаною. Вона поєднує елементи як протекціонізму, так і вільної торгівлі. Елементи протекціонізму в торгівлі переважають у періоди економічного спаду, послаблення експортного потенціалу. А елементи вільної торгівлі - в періоди економічного піднесення, збільшення експортних можливостей країни.
В умовах змішаної зовнішньоторговельної політики значну роль відіграє держава. В своїй діяльності вона спирається на певну систему інструментів. Основними з них є: митні та немитні заходи та засоби.
Розглянемо митні засоби. Мито є найдавнішим інструментом торгової політики. В цілому його розглядають як податок, який держава накладає на товар, якщо він перетинає державний кордон або кордон митної зони. Відповідно до напряму товарних потоків розрізняють ввізне (імпортне), вивізне(експортне) та транзитне мито. Найбільше економічне значення має сьогодні ввізне(імпортне) мито. Вивізне (експортне) мито накладають лише деякі країни, насамперед на аграрні продукти і сировину. Воно застосовується з метою обмеження експорту тих вітчизняних товарів, які є дефіцитними для внутрішнього ринку.
Раніше мито слугувало насамперед фіскальним цілям - формуванню державних доходів. Історично воно належить до найстаріших джерел доходів держави. Однак мито є не тільки джерелом доходів держави, а й так званою тарифною перешкодою торгівлі. Нарахування мита штучно підвищує ціну товарів при переміщенні їх через кордон, що впливає на попит і пропозицію. Мотиви нарахування мита сьогодні такі:
для формування доходів держави (так званий фіскальний мотив);
для коригування рівноваги платіжного балансу;
для захисту вітчизняних товаровиробників (класичний аргумент захисного мита);
для захисту вітчизняних робочих місць.
Незалежно від того, з яких мотивів країна хоче встановити мито, вона має при цьому враховувати те, що торгові партнери, які через введення цього мита понесуть збитки, з свого боку, відреагують застосуванням так званого відповідного мита.
За економічним змістом розрізнять: протекціоністське та фіскальне мито. Протекціоністське мито застосовується з метою захисту вітчизняних товаровиробників від іноземної конкуренції. За рахунок цього мита держава підвищує внутрішні ціни на імпортні товари, що ставить іноземних виробників у невигідне конкурентне становище. Фіскальне мито, як правило, застосовується до товарів, які не виробляються всередині країни. Ставки фіскального мита невисокі. Воно застосовується з метою поповнення доходів державного бюджету.
За способом стягнення розрізняють адвалерне, специфічне та комбіноване мито. Адвалерне мито – нараховується у відсотках до митної вартості товару, що обкладається митом. Специфічне мито – тверда ставка за встановлену одиницю товару (вага, обсяг тощо). Комбіноване мито – є синтезом обох попередніх.
Важливим митним засобом є так зване антидемпінгове мито. Це додаткове імпортне мито, яким обкладаються товари, що ввозяться в країну за демпінговими цінами, тобто за цінами, нижчими від собівартості їхнього виробництва.
Важливу роль у зовнішньоекономічній політиці держави також відіграють немитні заходи та засоби. До них належать різноманітні адміністративні та економічні методи прямого або непрямого впливу на зовнішню торгівлю.
Усі торгові перешкоди, за винятком мита, охоплюються поняттям нетарифні торгові перешкоди. Найпоширенішими засобами кількісних обмежень у сфері міжнародної торгівлі є квотування та ліцензування.
Квотування – це обмеження державною владою ввезення або вивезення товарів шляхом встановлення квоти. Розрізняють експортні та імпортні квоти. За масштабом охоплення квоти можуть бути: глобальними, що встановлюються на імпорт або експорт певного товару на визначений період часу незалежно від того, з якої країни він експортується; груповими, що встановлюються для певних груп країн та індивідуальними, що встановлюються в рамках глобальної квоти для кожної країни, яка експортує або імпортує товар.
Ліцензування – це регулювання зовнішньоекономічної діяльності через дозволи, що їх видають державні органи на здійснення експортно–імпортних та транзитних операцій. Причому ліцензією встановлюється обсяг поставок товару за певний проміжок часу.
Ліцензування може бути складовою процесу квотування (документ, що підтверджує право ввезти або вивезти товар у рамках отриманої квоти) або самостійним інструментом державного регулювання. У цьому випадку ліцензія набуває низки конкретних форм, а саме: разова ліцензія – письмовий дозвіл терміном до одного року на ввезення або вивезення, що видається урядом конкретному суб’єкту зовнішньоекономічної діяльності на здійснення однієї зовнішньоторгової операції; генеральна ліценція – дозвіл на ввезення або вивезення того чи іншого товару протягом року без обмежень кількості операцій; глобальна ліцензія – дозвіл ввезти або ви везти даний товар до будь –якої країни світу за певний проміжок часу без обмеження кількості або вартості; автоматична ліцензія – дозвіл, що видається негайно після отримання від експортера або імпортера заявки, яку не може бути відхилено державним органом.
Якщо торговий партнер певної країни йде через переговори “добровільно” на обмеження свого експорту в цю країну, то говорять про так званий договір добровільного самообмеження.
Поряд із кількісними засобами значку роль серед нетарифних інструментів торговельної політики відіграють засоби так званого прихованого протекціонізму, наприклад, технічні бар’єри, які виникають через те, що національні технічні, адміністративні та інші норми і правила побудовані так, щоб перешкоджати ввезенню товарів із-за кордону. Найпоширеніші в цьому сенсі бар’єри технічного характеру, а саме вимоги щодо: дотримання національних стандартів; отримання сертифікатів якості імпортної продукції; спеціального пакування та маркування товарів; дотримання певних санітарно-гігієнічних норм, зокрема проведення заходів з охорони довкілля тощо.
Приховані нетарифні торгові перешкоди дійсні сьогодні для більшої частини світової торгівлі як найсуттєвіша перешкода для вільного товарообміну. Оскільки за численними міжнародними договорами, зокрема ГАТТ-СОТ, мито і контингенти як інструмент торгової політики значною мірою втратили своє значення, то приховані нетарифні торгові перешкоди залишаються єдиним інструментом впливу на торгівлю. Це явище дістало назву “неопротекціонізм”.
Експорт товарів та послуг України у 2010 р. склав 69,2 млрд. дол., імпорт – 71,3 млрд. дол., тобто сальдо зовнішньої торгівлі було відємним і становило 3,8 млрд. дол.
Експорт товарів у 2010 р. склав 52,2 млрд. дол., що на 29% більше порівняно з 2009 р.
Імпорт товарів у 2010 р. склав 60,9 млрд. дол.., що на 36,2% більше порівняно з 2009 р.
У торгівлі послугами додатне сальдо у 2010 р. склало 4,9 млрд. дол.. порівняно з 2,4 млрд. дол.. у 2009 р.
У структурі експорту нашої держави понад 40% припадає на чорні й кольорові метали та вироби з них, на машини й устаткування - майже 17%, продукцію хімічної та пов’язаних із нею галузей – 11%, мінеральні продукти – 12%, продовольчі товари й сировину для їх виробництва – майже 11%.
У структурі українського імпорту майже 35% припадає на мінеральні продукти, на машини й устаткування – 26%, продукцію хімічної промисловості -13%.