Причини краху перебудови рад. сусп-ва у 2-й пол. 80-рXXст 2 страница

7. Лібералізація прямих іноземних інвестицій. Усунення штучних бар'єрів, забезпечення іноземним і вітчизняним підприємствам, фір­мам рівних умов.

8. Приватизація державних підприємств за умови виключення зловживань з боку корумпованої влади.

9. Дерегулювання з боку держави суб'єктів підприємницької діяльності. Уряд повинен ліквідувати обмеження, що перешко­джають появі нових фірм або стримують конкуренцію.

10. Право власності. Забезпечення надійних прав власності законодавчо, з врахуванням державного сектору.

Парадокс цієї програми в тому, що від самого початку вона була розроблена для слаборозвинутих країн постсоціалістичного табору і нав’язувалась їм, при цьому відверто визнавалась непридатність її для країн з розвиненою економікою.Стандарти «Вашингтонського консенсусу» прописували украй спрощені завдання економічної політики і зведення її до трьох постулатів: лібералізації, приватизації і стабілізації через жорстке формальне планування грошової маси. Така політика спрямована на максимальне обмеження ролі держави як активного суб'єкта економічного впливу і обмеження його функцій контролем за динамікою грошової маси.

У зв'язку з проблемами реалізації принципів були внесені певні ко­рективи у зміст консенсусу в країнах Латинської Америки, Єв­ропи і колишніх радянських республіках в наступному вигляді: збільшити заощадження, переорієнтувати суспільні витрати на соціальні потреби, реформувати податкову систему, ввести екологічний податок, земельну ренту; посилити банківське регулювання; підтримати конкурентоспроможний валютний курс, відмо­витися від змінного курсу і від використання прив'язки валютно­го курсу; досягти внутрішньорегіональної лібералізації торгівлі; сформувати конкурентну ринкову економіку шляхом при­ватизації та дерегулювання; визначити сукупність прав власності, які доступні для всіх; створити ключові структури; збільшити витрати на освіту.

Наведені принципи повинні були, за прогнозами авторів цієї теорії, забезпечувати макроекономічну рівновагу.

52. Стадії та моделі переходу до ринку: шокова терапія та градуалізм.

Найпоширенішими концептуальними варіантами трансфор­мації постсоціалістичної економіки вважаються два: шокотерапія та градалізм.

Ідеологом «шокової терапії» є МВФ. У своїй політиці міжнародні фінансові установи як наукову базу використовували лише один із напрямів західної економічної теорії — лібералізм у його монетариському виконанні. З боку впливових наукових і урядових кіл Заходу реформаторській владі України був нав'язаний саме варіант «шокової терапії» як напрям трансформаційної програ­ми за назвою «Вашингтонський консенсус».

«Шокова терапія» грунтувалась на таких засадах:

-лібералізація цін, зовнішньої та внутрішньої торгівлі;

-жорстка монетарна та фінансова політика, уніфікація валютного курсу;

-дерегулювання економіки;

-закріплення прав власності та приватизація;

-податкова реформа;

-соціальний захист населення.

ЇЇ проведення включало три етапи:

1Лібералізація;2.Приватизація,3.стабілізація.

Градуалістська (поступова) концепція трансформації постсоціалістичної еконо­міки пердбачає стратегію розбудови ринкової економіки, яка припускає поетапне повільне проведення реформ.

Внутрішня лібералізація спочатку проводиться експериментально в окремих секторах чи галузях економіки і тільки після одержання позитивного резуль­тату поширюється на економіку в цілому.

Усвідомлюється тривалість даного процесу та можливість забезпечення необхідного обсягу внутрішніх інвестицій у національну економіку, зміни структури сукупної пропозиції та попиту, створення умов для соціальної адаптації населення лише за умови стабільного випуску матеріаль­них благ.

Стратегія цієї моделі базується на підвищенні ефективності і збільшенні доходів на початковому етапі реформ для майбутньої стартової стимуляції складніших трансформаційних перетворень.

Градуалістська версія трансформації фокусує увагу на її «процесності» і вже цим протистоїть доктрині «шокової терапії», яка орієнтується на швидке здійснення глибоких перетворень, із залученням міжнародної фінансової допомоги.

53. Поствашингтонський консенсус і проблеми корекції трансформаційної економічної політики.

Невдачі рекомендацій перехо­ду до ринку на основі ідеології «Вашингтонського консенсусу», а також недоліки монетариської стратегії змушують представників монетаризму коригувати свої підходи і сформувати нову ідеологію за назвою «Поствашингтонський консенсус».

Ця програ­ма істотно змінила підходи до формування ринкової системи гос­подарювання через відповідну монетарну фіскальну та структурну політику в їх взаємозв'язку; стабільність валютного курсу; спри­яння стимулювання нагромадження приватного капіталу, його віль­не переміщення; зниження державної заборгованості; розвиток інфраструктури і зниження непродуктивних витрат; ефективне кор­поративне управління і контроль за функціонуванням банківської системи.

В її основу був покладений уже поступовий поетапний перехід до ринкової системи, який виявився більш придатним. Незважаючи на зміни, ідеологія Поствашингтонського консенсусу з її масштабною приватизацією і лібераліза­цією не виявила своєї дієздатності і була дискредитована в період фінансової кризи 1998 р.

СБ на чолі з його віце-президентом Дж. Стігліцом запропонували так звану стратегію економічного розвитку, де висунули ідею про значні зміни у здійсненні монетаристської стратегії трансформації.

В основу складових цієї стратегії покла­дено необхідність створення інституціонального середовища, де може здійснюватися високоякісне управління економікою з від­повідно підготовленими кадрами. В даній стратегії визначена не­обхідність зростання ролі держави, підвищення рівня життя, збе­реження природних ресурсів і підтримання здорового довкілля, розвиток демократії на основі дієвості судової влади і права в ці­лому. Ці ідеї СБ закономірно знайшли підтримку і в середовищі вітчизняних монетаристів.

Противники монетаристського підходу до трансформаційних змін стверджують, що одним із основних недоліків є недооцінка особливостей перехідного періоду в конкретних країнах і тенденцій світового розвитку. Насамперед це стосується України і Росії, які мають певну економічну, властиву тільки їм. Ця модель не може ефективно використовуватися в умовах сучасних вітчизняних реалій.

54. Теорія трансформацій відносин власності. Трансформація відносин власності в розвинених країнах (постіндустріальних суспільствах)

У сучасній економічній теорії слід виокремити три ос­новні підходи до оцінки трансформації відносин власності:

— формаційний;

— постіндустріальиий;

— інституціонально-правовип.

У рамках теорії еволюції суспільно-економічних систем (К. Маркс) відносини власності пронизують усі форми суспільно­го виробництва матеріальних благ та послуг. Тому досить часто ототожнюються економічні відносини і відносини власності. На­справді ж поняття економічних відносин набагато ширше, ніж відносин привласнення. Останні є ядром виробничо-економічних

55. Етапи, методи формування нової системи відносин власності у постсоціалістичних країнах.

Одним із головних напрямів реформування відносин власності у постсоціалістичних країнах стала приватизація, що була направлена на підвищення ефективності господарського механізму, прискорення структурної перебудови й розвитку економіки країни, поліпшення інвестиційного клімату в державі, створення класу ефективних власників.

У цілому фахівці виділяють два шляхи перетворень відносин власності у постсоціалістичних країнах.

1-ий з них є характерним для центральноєвропейських та прибалтійських країн, здійснюваний за західним зразком. Особливості: заснування великої кількості приватних малих і середніх підприємств, виникнення різноманітних форм “переплетеної”, або “рекомбінованої” власності, яка характеризується такими ознаками, як множинність різнорідних власників, невизначеність меж між суспільними і приватними формами власності і розвиток гібридних, перехресне володіння власністю, включаючи банківські структури і промислову власність. Так, у Чехії виникнення “переплетеної” власності стало можливим завдяки “малій” ваучерній приватизації. Формування “переплетеної” власності в Угорщині пов’язано з процесом спонтанної приватизації, у результаті якої великі державні підприємства переорганізовувались у групи нових компаній (часто –ТОВ). Польський довід свідчить про те, що основним способом приватизації державних підприємств, по закону, стала їхня ліквідація. Ліквідації також підлягали збиткові державні підприємства, діяльність яких не покращували оздоровчі заходи. Рішення про ліквідацію приймав власник майна – Державна скарбниця. Внаслідок ліквідації неефективних державних підприємств землі, будівлі, машини й обладнання, транспортні засоби були викуплені ефективно діючими підприємствами.

2-ий шлях стосується кланового способу роздержавлення власності, коли представники політичних чи змішаних політично-родинних кланів мали змогу розподілити на свою користь основні об’єкти колишньої суспільної власності. (характерний для пострадянських країн). У цьому випадку найпоширенішим методом так званої “номенклатурної” приватизації на теренах СНД стала трансформація державної власності в акціонерну, при якій більшість акцій належала державі. Фактично державний апарат, банки та адміністрація підприємств стали повноцінними господарями бувшої соціалістичної (народної) власності.

Альтернативою номенклатурній приватизації стала так звана “народна” приватизація, що передбачала придбання кожним громадянином певної частки державної власності через приватизаційний ваучер.

Українська і російська моделі приватизації були орієнтовані на вузьке коло наближених до влади осіб, характеризувалися прямим втручанням у розподіл власності всієї владної вертикалі. Як наслідок, найбільш цінні об’єкти національного багатства всієї країни були передані за безцінь майбутнім олігархам, особливо ефективно розвивалися державно-монополістична власність, олігархо-монополістична власність, регіонально- або галузево-монополістична, менеджерсько-монополістична власність, кримінально-монополістична власність. Разом з тим, роздержавлення не привело до формування ефективного власника і створення соціально орієнтованої ринкової економіки.

В цілому, у постсоціалістичних країнах відсутній певний і єдиний “еталон” відтворення економічної системи

57. Приватизація, її шляхи, етапи, моделі та протиріччя. Зміст поняття «ефективний власник»

Процес приватизації – головна форма роздержавлення, яка передбачає перетворення державної (а деякою мірою колективної) власності на приватну.

Шляхи та способи приватизації не можуть бути єдиними для різних під-в (можливі різноманітні поєднання платної і сертифікатної, масової та одиничної, через викуп, аукціони тощо).

Україні важливо створити власну збалансовану систему трансформації відносин власності, що максимально враховує її національні особливості.

Критеріями проведення приватизації в Україні є:

∙ підвищення ефективності ви-ва; стимулювання обсягів в-ва та зміна на краще екон. ситуації в країні;

∙ прискорення наук-техн. прогресу;

∙ оздоровлення фінан. с-ми держави;

∙ посилення мотивації раціонального господарювання;

∙ досягнення більшої соц. справедливості.

Етапи приватизації:

1. Передприватизаційний етап (1988-1992 рр.)- розпочався у межах колишнього СРСР з дозволу приватного підприємництва у формі кооперативів. У цей період поширилися колективістські методи приватизації, нерозвиненого орендного законодавства.

2. Етап індивідуальних технологій (1992-1994 рр.) – було приватизовано 11 тис. об’єктів. Деформувалася структура приватиз. процесу, зокрема, співвідношення малої та великої приватизації. Більше половини п-в, що перейшли у недержавний сектор економіки за 2,5 роки, становили середні та великі п-ва. У 1994 р. розроблено технологію приватизації «двох хвиль».

3. Етап масової приватизації (1995-1998 рр.) – середньорічні темпи приватизації зросли більш як у 2,5 раза. За 4 роки було приватизовано майже 50 тис. об’єктів. У проведенні масової приватизації значну допомогу надали міжнародні організації.

4. Етап індивідуальної грошової приватизації (початок 1999 рр.) – запропоновано індивідуальний підхід до приватизації, що не передбачає підвищення інвестиційної привабливості об’єктів та ліквідності емітованих цінних паперів завдяки застосуванню процедури реструктуризації організаційної структури п-в та їх боргів. До об’єктів, які підлягають приватизації, віднесено нові складні комплекси: машинобудування, транспорт, зв'язок, переробку нафти і газу.

Серед моделей приватизації слід виділити дві - постсоціалістичну та постіндустріальну.

Характеристика моделей здійснюється на основі таких складників: трансформація відносин власності, ек влада, корпоративне управління, трудові відносини, корпоративні цінності і культура.

Постсоціалістичній моделі приватизації притаманна значна питома вага участі держави в акціонерній власності, влада зосереджена на рівні вищого керівництва, ієрархія управління згори вниз, дефіцт довіри, відчуження персоналу від прийняття рішень, цінності базуються на отриманні прибутку вищим керівництвом.

Для постіндустріальної моделі характерне: формування ефективного валсника, незначна участь Д в акціонерній власності, основна мета-забезпечення розширеного відтворення й утримання ринкової влади; ек влада зосереджена на рівні директорів і власників великих пакетів акцій; в корпоративному управлінні – комбінація «згори вниз» і «знизу вгору», групова робота, розвинений рівень комунікацій, заміна більшої частини вищого кер-ва; партисипативне управління; проблеми прибутковості на другому плані, всесторнннє задоволення інтересів.

Основними суперечностями програм приватизації в Україні були: жодна з програм не досягла поставлених цілей,відсутність у приватизованих об*єктів ефективного власника; невідповідність реальних надходжень від приватизації запланованим; приватизація монополій не тільки зменшує ек ефективність, а й може призвести до ек і політ диктату; приватизація була тісно пов*язана з владними колами тп групами тиску для отримання політичної ренти;приватизація відбувалася без урахування її наслідків в майбутньому.

«Ефективний власник» - сучасне уявлення про екон. суб’єкта, який повинен з’явитися в результаті приватизаційного процесу. Тобто це такий власник, який може зробити приватизовану власність більш ефективною. Це передбачає вміння так організовувати ресурси, щоб вони забезпечили довгострокову конкурентоспроможність і виживання фірми, максимальну реалізацію її виробничо-технічного та соціального потенціалу.

58. Соціально-економічні наслідки та ефективність приватизації в різних країнах

У Російській Федерації було лише 3 основні способи приватизації великих та середніх п-в: 56% - пільговий продаж акцій приватизованого п-ва «інсайдерам» (його менеджменту та рядовим співробітникам); 10% - ваучерна приватизація з рівним доступом ( приватизація шляхом продажу або видачі ваучерів без спеціальних пільг для адміністрації та співробітників п-в при їх обміні на акції) та частка державної власності – 34%. Результатом був саме пільговий продаж інсайдерам завдяки привілеям, які вони отримали в ході приватизації.

Що ж стосується, наприклад, Естонії, то у неї результатом приватизації став продаж аутсайдерам 60% загальної кількості приватизованих п-в.

Головним наслідком процесу приватизації в Україні стало подолання держ. монополізму і радикальні зміни структури власності, що є важливими передумовами відтворення ринкового середовища.

Українська модель приватизації, у тому числі за гроші, має багато недоліків, що не дало змоги реалізувати визначальні завдання: зростання ефективності недережавного сектору економіки, формуваняя власника-інвестора та структурна пербудова. Не досягнуто бажаного рівня залучення іноземних інвест, нових технологій та ноу-хау у реальний сектор економіки, у результаті чого національний товаровиробник не забезпечує потреби внутрішнтого ринку і неконкурентоспроможний на світовому. Головна причина неефективності приватизації-у самій моделі.

Приватизація стратегічно важливих підприємств супроводжувалась стійкою тенденцією до посилення рівня монополізації та екон концентрації.

Досвід укр моделі приватизації переконує в омилковості політики, спрямованої на зменшення держ регулювання цього процесу.

Як свідчить досвід, приватизація може проводитись більш ефективно, якщо створити різноманітні механізми її реалізації – добровільний викуп п-в своїми трудовими колективами, вільний продаж іншим громадянам і юридичним особам, у томі числі і на конкурсних засадах.

60. Первісне нагромадження капіталу та його особливості в перехідній економіці в постсоціалістичних країнах: методи і наслідки

ПНК-процес, який перетворює ЗВ та ін матеріальні цінності у капітал, а безпосередніх виробників – у найманих працівників.

У 2-й половині 80-х рр. ХХ ст. нагромадження капіталу відбувалося у формах кооперативного руху. Саме у кооперативах виникли перші значні за розмірами капітали.

Важливим чинником нагромадження капіталу був високий рівень інфляції наприкінці 80-х – у 1-й половині 90-х рр. ХХ ст. За таких умов відбувався перерозподіл інфляційних доходів від прошарків населення з низькими та середніми доходами до підприємців.

Особливе значення в процесі ПНК має приватизація держ. власності.

Процес первісного нагромадження капіталу за своєю сутністю х-ся передусім нагромадженням грошових ресурсів, а також матеріальних цінностей (засобів в-ва та предметів споживання) в руках окремих осіб, включенням їх у ринковий обіг, що і перетворює ці нагромадження на капітал.

Процес ПНК відбувається як в економічній, так і насильницькій формах. Він бере початок ще з часів радянської ек-ки, коли в її структурі існував «тіньовий сектор», який став вихідним пунктом ПН.

По-перше, керівники п-в, що підлягали приватизації використали можливість перерозподілити за заниженими цінами власність держ п-в на користь власних; продаж державних п-в іноземним інвесторам за зниженими цінами; державне майно придбавалось через організацію штучних банкрутств; керівники держ п-в мали значні пільги щодо придбання акцій; затримка виплати зар плати; ухиляння від сплати податків; сетифікатна приватизація, що не сформувала ефективного власника та виявила неможливість надходження коштів до доходної частини державного бюджету (взаємозаліки, бартер); розкрадання державного майна.

61. Основні цілі та проблеми трансформаційних перетворень в аграрному секторі економіки України

Проблеми трансформаційних перетворень в аграрному секторі економіки полягали в тому, що:

1.Практично призупинилися інвестиційні процеси на селі, основні виробничі фонди не оновлювалися, зростала їх зношеність, частина засобів в-ва втратила своє функціональне призначення і вони вибули зі сфери виробничого використання. Матеріально-технічна база с\г в-ва значною мірою зруйнована. В результаті порушилися технології вирощування с\г культур і утримання продуктивних тварин.

2.Зменшилася чисельність зайнятих у госп-вах аграрного сектору в результаті скорочення площ оброблюваних ними земель і переліку виконуваних агротехнічних заходів, зменшення поголів’я в галузях тваринництва, згортання внутр. господ. будівництва, в-ва промислової продукції, припинення діяльності багатьох об’єктів соц. сфери.

3.Знизилася з\п працівників с\г і загальні доходи селян, сімей.

4. Практично не здійснювалося житлове будівництво на селі, занепадала і руйнувалася його соц. сфера.

5.Посилилася депопуляція сільс. населення. 6.Не завантажуються повною мірою потужності п-в переробних і харчових галузей, зменшилося число зайнятих в них.

7.Значно скоротилося споживання продуктів харчування на душу населення

8.Знизився експортний потенціал продовольчого комплексу , звузився перелік с\г продукції і продуктів харчової промисловості, що надходять за межі України.

Законод. база аграрних трансформацій в цілому не була системною, виявилася недосконалою.

Для відродження галузі та наближення її розвитку до рівня передових країн світу необхідно здійснити ряд кардинальних заходів:

-Забезпечити фінансове оздоровлення с\г п-в.

-Сформувати систему аграрного ринку.

-Підвищити рівень зайнятості сіл. населення, який значно знизився Це забезпечило б, з одного боку, збільшення в-ва необхідної сусп-ву продукції, а з іншого – сприяло б зростанню платоспроможності внутрішнього ринку.

-Вжити заходів щодо нарощення в країні платоспроможного внутр.. ринку, що забезпечить зростання попиту населення на продовольство, стимулюватиме збільшення в-ва с\г продукції.

-Розширити та удосконалити зовн.екон. діяльність АПК.

62. Структура ринку нерухомості в Україні та напрями розвитку

Ринок нерухомості – особливий вид ринку, на якому об*єктом купівлі, продажу чи застави є для отримання кредиту є нерухомість.

За видами об’єктівринок землі і нерухомості поділяють на ринок землі і ринок фізичних об’єктів (будівель і споруд). 1. Ринок землі має особливу структурну організацію, що містить 1.1. ринок с\г земель 1.2. ринок не с\г земель.

2.Ринок будівель і споруд, 2.1 ринок житлової нерухомості (ринок споживчих товарів), 2.2. ринок не житлової нерухомості (ринок факторів виробництва).

За способом використання розрізняють ринки споживчої, виробничої, комерційної, доходної та інвестиційної нерухомості. При цьому головне значення має не сам вигляд нерухомості, а те, як її використовують. Так, житлова нерухомість може використовуватися як офіс (комерційна нерухомість) або для отримання прибутку здаванням її в оренду (доходна нерухомість). Якщо поділ нерухомості на споживчі блага і чинники в-ва зумовлений її товарною формою, то існування інвестиційної нерухомості є наслідком її існування як капіталу.

Як інвестиційне благо може виступати і споживча нерухомість, оскільки вона пов’язана із вкладенням грошових коштів (індивідуальним інвестуванням), на які впливають фінансово-кредитні процеси.

Залежно від специфікацій прав власності ринок нерухомості поділяють на: ринок повних прав володіння (прав власності) і прав користування. У першому випадку йдеться про ринок, на якому здійснюється весь набір повноважень власника (купівля-продаж нерухомості). На ринку прав користування нерухомістю продаються і купуються умови, строки, плата і майнові права, пов’язані з використанням об’єктів нерухомості.

Особливістю ринку нерухомості є його поділ за масштабом охоплення на загальнонаціональний, регіональний і локальний.

Напрями розвитку:

1. Створення ефективних екон. і юрид. способів регулювання ринків нерухомості, які повинні узгоджувати держ., суспільні і приватні інтереси суб’єктів цих ринків;

2. Захист прав власності суб’єктів ринку нерухомості;

3. Підтримка розвитку різноманітних форм власності на об’єкти нерухомості;

4. Створення надійної інформаційної системи та удосконалення механізмів оподаткування об’єктів нерухомості;

5. Регулювання процесів ринкового ціноутворення на ринку нерухомості, підтримка розвитку інфраструктури цього ринку та ін.

63. Результативність аграрних трансформацій

В Україні втрати в аграрному секторі в період здійснення реформ виявилися надзвичайно великими, особливо у 90-х рр.

З року в рік зменшувалися обсяги в-ва с\г продукції. Знизилась врожайність всіх вирощуваних с\г культур. Скоротилися площі посіву буряків, льону. Знизилася продуктивність тварин. Збитковість в-ва продукції тваринництва в цілому сягала майже 50%.

Про результативність здійснюваних у колишніх соціалістичних країнах Центральної та Східної Європи трансформацій, мали найменший спад с\г в-ва, швидше за інші країни розпочали відновлення втрачених рубежів і забезпечили подальше нарощування обсягів продукції. При цьому слід зазначити, що у названих країнах відбулося найбільше подрібнення земельних і майнових комплексів господарств суспільного сектору, найбільше створено селянських господарств. Кращі успіхи цих країн можна пояснити тим, що в селянських господарств на даному реорганізаційному етапі мотивація праці є значно вищою, ніж у приватновласницьких структурах спільної підприємницької діяльності, в яких поки що зберігається психологія селян, сформована за часів функціонування господарств суспільного сектору.

Трансформація аграрних відносин в Україні відбувалась з 90-х рр., але реформування відносин власності у с/г відбувалося надзвичайно низькими темпами, поверхово і непродумано. Проте в результаті проведення поетапної земельної реформи відбулися докорінні перетворення земельних відносин. Одним з найважливіших було подолання монополії державної власності на землюі введення інституту приватної власності. На сучасному етапі аграрних перетворень основним завданням держ політики є припинення негативних процесів в аграрному секторі, підвищення його ефективності на основі суттєвого поліпшення наукового, фінансового та матеріалотехнічного забезпечення.

Головними причинами складностей в аграрному секторі економіки продовжують залишатися несформованість ринку землі та його інфраструктури, незавершеність структурних перетворень в галузі, брак правової та фінаннсової захищеності.

В той же час в АПК зосереджено близько 30 % основних виробничих фондів, працює майже третина заг чисельності працівників, зайнятих у господарстві, третина нац доходу, формується 70 % товарообороту, АПК є одною з головних статей експорту. За оцінками експертів, Україна належить до числа країн із найвищим рейтингом щодо потенційних можливостей АПК.

64. Фіктивний капітал в умовах ринкової трансформації

Система контролю над фіктивним капіталом зародилася ще наприкінці 80-х рр. ХХ ст. У цей період на базі міністерств і відомств створювалися за галузевою ознакою «псевдохолдинги». «Псевдо – через те, що, по-перше, тоді акціонерний капітал ще не існував, а, по-друге, створювалися ці холдинги державою у «добровільно-примусовому порядку».

Холдинг –система володіння певною компанією контрольними пакетами акцій юрид. осіб, де холдинг виступає як материнська компанія.

Головною метою створення холдингу укр. компанією є доступ до управління акціями держ. п-в, які на даному етапі не підлягають приватизації. Пакети акцій дочірніх п-в, що перебували в держ. власності, вносилися до статутного капіталу холдингової компанії, яка заснувалася; натомість у власність держави переходив відповідний пакет акцій холдингу.

Прикладом такої схеми є діяльність інвестиційного пула «Court Holding» спільно з Українським кредитним банком, під контроль яких перейшли 3 обленерго (Херсонобленерго, Кіровоградобленерго, Тернопільобленерго) в результаті передачі державою у дочірне управління холдингу блокуючих пакетів акцій (25%+1 акція).

З розвитком холдингових компаній і переходом до грошової приватизації стали застосовуватися механізми залучення приватного капіталу.

Система офшорних компаній організована таким чином, що дає змогу приховувати не лише прибуток, а й реальних власників укр. п-в.

Трастові компанії – це такі компанії, які можуть держати акції у дорученні від імені дійсного власника компанії.

Особливість українського (і в цілому пострадянського) ринку ЦП у тому, що іноземний капітал на пострадянськомку фондовому ринку є вітчизняним, вивезеним закордон.

Отже, в Україні та інших постсоціалістичних країнах фіктивний капітал (а саме акціонерний капітал) відіграв важливу роль у встановленні приватнодержавними власниками контролю над економічним потенціалом країни.