Характеристика олігопольного ринку
Відмінною ознакою олігополії є невелика кількість фірм. 5
Олігополія - це ситуація в галузі, де велика частина продажу здійснюється декількома фірмами, кожна з яких здатна здійснювати вплив на ринкову ціну своїми власними діями. Наприклад, в автомобільній промисловості домінуюче становище займають декілька крупних фірм, назви яких відомі всім. Оскільки кожний олігополіст має невелику кількість конкурентів, його дії, як правило, будуть здійснювати помітний вплив на кожного з них. Тому при намаганні максимізувати прибуток він повинен мати на увазі свої взаємовідносини з цими суперниками. Відповідно, олігополіст повинен намагатись передбачати дії своїх конкурентів та їх реакцію на його власні дії. Потрібно знати, що його візаві будуть робити те ж саме. Щодо пошуку олігополістом оптимального обсягу випуску продукції, то як у короткотерміновому, так і в довготерміновому періодах ситуація повністю нагадує ринок чистої монополії. Єдина відмінність - крива попиту на продукцію олігополістичної фірми має більш пологий характер. Утворення олігополістичних ринків відбувається внаслідок високої концентрації ринків, яка здійснюється завдяки деяким причинам:
1. Економія від масштабу. В деяких галузях крупні фірми виробляють дешевшу продукцію, ніж дрібні. Якщо в галузі має місце економія від масштабу при всіх обсягах випуск), то ця галузь є природною олігополією. Тобто природна олігополія - це ситуація, при якій мінімальний ефективний масштаб є достатньо великим відносно загального обсягу попиту, що призводить до того, що в галузі існує тільки декілька фірм, достатньо крупних, щоб виробляти ефективно. Ця економія від масштабу створює перешкоди до вступу, які не дозволяють вільно входити потенційним конкурентам. Головна перешкода до вступу в галузь - це створення крупномасштабного виробництва, проте для фірми, яка тільки починає справу, це дуже складно. Відносна можливість економії від масштабу істотно відрізняється у різних галузях. Чим складніша продукція, тим мінімально ефективний розмір підприємств у процентах до обсягу попиту на пропозицію галузі буде вищим. Проте економія від масштабів виробництва - не єдине джерело концентрації і створення перешкод до вступу.
2. Злиття. Врешті-решт воно здійснюється теж заради економії від масштабу або посилення позицій на ринку. Злиття здійснюється або між декількома рівними фірмами, або шляхом поглинання фірм-аутсайдерів крупними фірмами.
3. Ефективність. Це джерело концентрації ринків має місце у випадку, коли деякі фірми, підвищуючи свою ефективність, розширюють свій вплив на ринку за рахунок суперників.
4. Вдача (успіх). Навіть якщо ефективність усіх фірм в середньому однакова, деякі з них можуть розширюватись більше, ніж інші. Просто внаслідок того, що вони переживають тривалий період успіху, а у конкурентів деякі періоди бувають невдалими.
Отже, особливість олігополії, як особливої ринкової структури, полягає у взаємозалежності поведінки продавців. До того ж, на відміну від монополіста і конкурентного продавця, олігополіст не може розглядати криву попиту на свою продукцію як задану і використовувати при визначенні найкращого випуску відому умову рівноваги, що полягає в рівності граничного доходу (що залежить від кривої попиту) і граничних витрат. Тому для опису поведінки олігополіста застосовують спеціальні моделі олігополії, що розрізняються припущеннями про характер поведінки конкурентів на ринку.
Розглянемо модель дуополії, коли на ринку є всього дві фірми, що виробляють од-норідну продукцію, при цьому діють незалежно одна від одної, не вступаючи в змову.
Відповідно до моделі Курно, на ринку має місце некооперована дуополія, причому:
— кожний дуополіст прагне максимізувати свій прибуток виходячи із припущення, що випуск іншого дуополіста незмінний;
— постійні витрати кожної дуополії дорівнюють нулю, а граничні витрати не залежать від випуску. У цьому випадку граничні витрати дорівнюють середнім загальним витратам;
— граничні витрати обох дуополістів однакові.
На рис. 17.1 графічно зображена модель Курно, тобто поведінка двох фірм А і В на олігополістичному ринку.
26.Теорія добробуту була завжди популярною, інколи вона зводилась у ранг соціальної політики урядів, але ніколи не була абсолютно визначеною й до цього часу потребує ґрунтовних досліджень, які б дозволили: чітко встановити параметри і умови досягнення добробуту; пов'язати між собою проблеми та цілі економічного зростання й добробуту суспільства; показати шляхи реалізації цілей через конкретні господарські механізми; визначити перспективи вирішення цих проблем в умовахглобалізації.
Теорія добробуту стосується вивчення методів організації господарської діяльності, спрямованих на максимізацію багатства. Її прийнято відносити до нормативної економіки, бо істинність цього поняття важко перевірити емпіричними методами. Як правило, поняття "нормативна економіка" і "економіка добробуту" ототожнюються, коли аналіз стосується конкретних щодо оцінення привабливості урядових рішень. За допомогою нормативної економіки оцінюють ефективність різних рішень і пропонують нові, які краще відповідають певним цілям. Головна проблема - вивчити критерії добробуту та визначити, хто має приймати рішення, що впливають на добробут. У теоріях добробуту часто виникали суперечності через неспроможність у повному обсязі простежити наслідки урядових програм, а також через розбіжності в поглядах на природу економіки, цінності й цілі.
Одним із яскравих представників теорії суспільного добробуту визнано американського вченого Абрахам Маслоу, автора загальновідомої ієрархії потреб (піраміди потреб Маслоу). Відповідно до цього підходу будь-яка людина прагне до свого розвитку, діючи згідно зі своїми можливостями та потребами. Сутність ідеї А. Маслоу в тому, що найвищі потреби не можуть виявитися та реалізуватися, якщо примітивніші не були попередньо задоволені.
Ж. Годфруа до класичної піраміди додав когнітивні та естетичні потреби (необхідність у злагодженості, справедливості, красі, симетрії), розташувавши їх перед потребою у самореалізації.
Адам Сміт (1723-1790) розглядав добробут залежно від продуктивності суспільної праці та її пропорційності потребам споживачів, вважаючи джерелом добробуту зарплату, прибутки, ренту, а їх величину вважав залежною від загальних умов життя суспільства, від його багатства або бідності, процвітання, застою або занепаду, особливостей природи, того або іншого застосування праці або капіталу.
На думку Джеремі Бентам (1748-1832), добробут визначається щастям найбільшої кількості людей. У його концепції людина є виключно споживачем, причому спрямованим на негайне задоволення потреб. Чим більше щасливих людей, тим вище добробут. Така "арифметика щастя" була основана на положенні про те, що всі люди мають ідентичні функції корисності доходу. Теорія Бентама не сприймалася його сучасниками. Однак бентамівський універсальний споживач стає центральною фігурою маржиналістського аналізу.
Альфред Маршалл пов'язував суспільний добробут з механізмом розподілу ресурсів і дійшов висновку, що рівновага попиту й пропозиції на ринку означає максимізацію загальної вигоди, яку отримують покупці й продавці. Економічний добробут вимірюється за допомогою надлишку споживача, тобто суми, яку споживачі готові заплатити за товар, мінус суму, яку вони дійсно платять. Цей надлишок визначає вигоду, яку покупці отримують від використання продукту, таку, яку вони самі собі уявляють.
Артур Пігу у праці "Економічна теорія добробуту" (1932) вперше використав поняття показників суспільного (економічного) добробуту. У поняття індивідуального добробуту він увів показники якості життя - умови довкілля, відпочинку, доступність освіти, громадський порядок, медичне обслуговування тощо. Він вважав, що оптимум добробуту є можливим лише при державному втручанні у механізм використання ресурсів і розподілу доходів (оскільки вирівнювання доходів максимізує суму корисності в суспільстві) й підкреслював, що економічний добробут жодною мірою не є рівнозначним загальному добробуту, оскільки він не містить такі елементи, як навколишнє середовище, взаємовідносини між людьми, місце в суспільстві, житлові умови, громадський порядок. А. Пігу приділяв значну увагу перерозподілу доходів від багатих до бідних - трансферту доходів.
Джон Мейнард Кейнс (1883-1946) був упевнений, що рівень добробуту визначає держава, впливаючи на рівень зайнятості ресурсів і розмір національного доходу. Він запровадив поняття "ефективний попит", який вважав головною умовою зростання національного доходу й зайнятості.
Вільфредо Парето (1843 - 1923) у своєму "Підручнику політичної економії" (1906) не тільки відхиляв кількісну корисність, а й обмежував свій аналіз жорсткими умовами, вважаючи, що єдиними змінами, які можуть оцінюватися, є ті, які роблять усім або добре, або зле, або ті, які роблять краще хоч би одній людині, не роблячи гірше будь-кому іншому. Поліпшення чийогось добробуту за рахунок когось іншого не може оцінюватися в кількісних одиницях корисності. В. Парето сформулював принцип, відповідно до якого максимум добробуту досягається при оптимальному розміщенні ресурсів, коли будь-який їх перерозподіл не збільшує корисності в суспільстві. Поліпшення за Парето - це розподіл ресурсів таким чином, що при підвищенні добробуту одних людей добробут інших не погіршується. В. Парето розумів, що загальний суспільний добробут не може залежати тільки від обсягу матеріальних благ, доступних завдяки раціональному егоїзму і особистому інтересу, без їх розподілу на основі гуманістичної етики. Він шукав джерела добробуту суспільства у сфері державних фінансів, вважаючи, що через бюджетно-податкову політику держава має забезпечувати реалізацію демократично визначених етичних ідеалів. Поліпшення за В. Парето є можливим стосовно забезпечуваних державою благ і послуг неринкового походження завдяки їхній неподільності й неконкурентності споживання.
Оптимум В. Парето базується на таких основних припущеннях:
кожна людина найкраще може оцінити свій добробут;
суспільний добробут визначається лише в одиницях добробуту окремих людей;
добробут окремих особистостей є неспівставним.
До основних показників для оцінки добробуту суспільства відносять:
показники доходів населення;
рівень розподілу доходів між окремими групами населення;
показники особистого споживання; - показники бідності населення;
показники економічної активності населення;
показники культурно-освітнього рівня населення;
показники оцінки стану здоров'я населення;
демографічні показники;
показники соціального забезпечення населення;
показники оцінки житлових умов населення;
показники соціальної напруги у суспільстві.
27. Ефе́кт масшта́бу (англ. Economies of Scale) — зниження витрат виробництва на одиницю продукції в результаті збільшення обсягів виробництва. Розглядається в довгостроковому періоді.
Позитивний ефект від масштабу Відбувається коли при збільшенні розмірів організації і кількості продукції, що випускається, витрати на одиницю продукції зменшуються. Звичайно пов'язаний з поглибленням розподілу праці. Завдяки цьому ефекту дуже вигідним виявився перехід від ручної праці до мануфактури і потім до конвеєра. Негативний ефект від масштабу Зворотний позитивному ефекту, при якому середні витрати збільшуються разом із зростанням підприємства. Пов'язується з деякою втратою керованості. Позитивний ефект масштабу полягає в тому, що в міру зростання розмірів підприємства ціла низка чинників починає діяти в напрямку зниження середніх витрат виробництва. До цих чинників передусім належать: спеціалізація праці, спеціалізація управлінського персоналу, ефективне використання капіталу і виробництво побічних продуктів. Зростання розмірів виробництва створює умови для підвищення рівня спеціалізації використовуваної праці. Додаткове наймання робітників означає поглиблення спеціалізації. Замість того, щоб виконувати шість чи вісім різних операцій у ході виробничого процесу, кожний робітник може тепер отримати єдине завдання.
Отже, позитивний або негативний ефекти масштабу є важливими чинниками, що визначають структуру кожної галузі. Для вияснення цього питання слід скористатися концепцією мінімального ефективного розміру. Він являє собою найменший обсяг виробництва, за якого фірма може мінімізувати свої довгострокові середні витрати.
28. Витрати у короткостроковому періоді. Класифікація витрат виробництва здійснюється з урахуванням факторів часу і мобільності факторів виробництва. Короткостроковий період — це часовий проміжок, протягом якого фірма не в змозі змінити свої виробничі потужності. Впливати на хід і результативність виробництва вона може лише шляхом зміни інтенсивності їх використання.У цей період фірма може оперативно змінювати змінні фактори – кількість праці, сировини, допоміжних матеріалів, палива. В короткостроковому періоді розглядаються постійні, змінні, загальні, середні і граничні витрати. Постійні витрати (TFC) — витрати, величина яких у короткостроковому періоді не змінюється при зміні обсягу виробництва. Їх іноді називають «накладними видатками». До постійних витрат відносяться витрати на утримання виробничих будинків, закупівлю устаткування, рентні платежі, відсоткові виплати за кредитами, зарплата управлінського персоналу, комунальні платежі, оренда, амортизація і т. і. Ці витрати повинні фінансуватися навіть тоді, коли фірма нічого не виробляє. Змінні витрати (TVC) — витрати, величина яких змінюється залежно від зміни обсягу виробництва. Якщо продукція не виготовляється, то вони дорівнюють нулю. До змінних витрат відносяться витрати на придбання сировинних ресурсів, палива, енергії, оплата транспортних послуг, заробітної плати робітникам і службовцям. Загальні витрати (ТС) — сукупні витрати фірми, рівні сумі її постійних і змінних витрат.Загальні витрати збільшуються у міру збільшення обсягу виробництва. Витрати на одиницю вироблених благ мають форму середніх постійних витрат , середніх змінних витрат і середніх загальних витрат .Середні постійні витрати (AFC) — це загальні постійні витрати на одиницю продукції.Оскільки загальні постійні витрати не змінюються, то під час розділення їх на обсяг виробництва, що збільшується, середні постійні витрати будуть падати у міру збільшення кількості випуску продукції, оскільки фіксована сума витрат розподіляється на дедалі більше одиниць продукції. І, навпаки, при скороченні обсягу виробництва середні постійні витрати будуть зростати. Середні змінні витрати (AVC) — це загальні змінні витрати на одиницю продукції. Середні змінні витрати спочатку падають, досягаючи свого мінімуму, потім починають зростати. Середні (загальні) витрати (ATC) — це загальні витрати виробництва на одиницю продукції. Вони визначаються двома способами:а) шляхом поділу суми загальних витрат на кількість виробленої продукції:б)шляхом підсумовування середніх постійних витрат і середніх змінних витрат:АТС = AFC + AVC.При невеликих обсягах виробництва продукції, середні загальні витрати високі за рахунок постійних витрат. У міру розширення обсягів випуску середні загальні витрати знижуються і сягають мінімуму, після чого знову починають зростати. Граничні витрати (МС) — це витрати, викликані випуском додаткової одиниці продукції. Граничні витрати показують на скільки зміняться загальні витрати при зміні обсягу виробленої продукції на одну одиницю, тобто вони відображають зміни витрат залежно від кількості виробленої продукції:Оскільки загальні постійні витрати не змінюються, то постійні граничні витрати завжди дорівнюють нулю, MFC=0. Тому граничні витрати – це завжди граничні змінні витрати, тобто MVC=MC. Тому зростаюча віддача змінних факторів скорочує граничні витрати, а спадна віддача ‑ навпаки їх збільшує. Граничні витрати показують величину витрат, які фірма отримує при зростанні виробництва на останню одиницю продукції, або коштів, які вона заощадить у разі зменшення виробництва на цю одиницю. Якщо додаткові витрати (MC) на виробництво кожної наступної одиниці продукції менше середніх витрат на вже вироблені одиниці, виробництво наступної одиниці знизить середні загальні витрати. Якщо ж витрати на наступну додаткову одиницю будуть вищими, ніж середні витрати, виробництво додаткової одиниці підвищить середні загальні витрати. Витрати виробництва у довгостроковому періодіУ довгостроковому періоді підприємство може міняти всі використовувані ним чинники виробництва. Передусім йдеться про таке поєднання чинників виробництва, яке мінімізує витрати виробництва певного обсягу продукції, і про взаємозв'язок між довгостроковими витратами й обсягом випуску продукції. Припустимо, що невелике підприємство в обробній промисловості спочатку розгорнуло мінімальні виробничі потужності, а потім, завдяки успішній економічній діяльності, почало постійно розширятися. У зв'язку з цим мінятимуться і середні загальні витрати. Спочатку якийсь час розширення виробничих потужностей буде супроводжуватися зниженням середніх загальних витрат. Однак введення все більших і більших потужностей призведе врешті-решт до зростання середніх загальних витрат (СВВ).
29.
Олігополія – це такий тип ринкової структури, де (а) на ринку діє декілька продавців, (б) продукція може бути і стандартизованою, і диференційованою, (в) існують значні бар’єри для входу на ринок, (г) фірма враховують поведінку конкурентів, тобто діють стратегічно. Найважливіша риса, притаманна олігополії, – це стратегічна поведінка продавців: фірма–олігополіст повинна розробляти стратегію своїх дій на ринку з урахуванням потенційних зустрічних дій своїх конкурентів.
9. Єдиної моделі олігополії не існує. Та чи інша форма взаємодії фірм на олігополістичному ринку може встановлюватись в залежності від багатьох факторів: технології та структури витрат, тривалості короткострокового періоду, наявності бар’єрів при виході з ринку, диференційованості продукції, структури попиту, поінформованість фірм-учасників ринку.
10. Модель олігополії Бертрана – це модель цінової війни. Фірми, маючи можливість відносно швидко змінювати обсяги випуску, конкурують цінами. Втрати фірм у результаті цінових війн є стимулом до створення картелів. Картельна угода є прикладом змови, яка суперечить умовам економічної ефективності для суспільства, зменшує суспільний добробут і тому забороняється антимонопольним законодавством. Картелі є внутрішньо нестабільними за наявності транзакційних витрат на контроль за дотриманням картельної угоди.
11. У моделі Курно кожна фірма визначає свій обсяг випуску, виходячи з незмінності обсягу випуску конкурента. Це можливо у випадку коли технологія випуску продукції не дозволяє фірмам митимемо змінювати обсяги виробництва та/чи особливості ринку не дозволяють миттєво збільшити обсяги продажів. Галузевий обсяг випуску у моделі Курно займає проміжне положення між чистою монополією та досконалою конкуренцією.
12. Стратегічну поведінку фірм на ринку олігополії найбільш точно відображають моделі теорії ігор. Рівновага за Нешем є такою комбінацією стратегій у грі, що у жодного гравця немає мотивів змінити своє рішення при даних стратегіях інших гравців. Наявність рівноваги за Нешем дає можливість прогнозувати - яким буде результат гри (рівновага на олігополістичному ринку).
Цінова війна
- це цикл послідовних зменшень цін на олігополістичному ринку фірмами-суперниками. Вона є одним з багатьох можливих наслідків олігополістичного суперництва. Цінові війни є позитивними для споживачів, але негативними для прибутків продавців.
Припустимо, що на місцевому ринку існує кілька продавців реалізуючих такий стандартизований товар, як цегла. Цінова політика будь-якої даної фірми на ринку залежить від ринкового попиту на цеглу і від того, як уявляє собі фірма реакцію конкурентів на її цінову політику. Припустимо, що кожна фірма на ринку прагне максимізувати прибуток. Допустимо, що кожна фірма припускає, що її конкуренти виберуть ціну і будуть твердо дотримуватися свого рішення. Таким чином, будь-який даний виробник цегли зробить припущення, що якщо він знизить свої ціни, то його суперники, у відповідь на такий крок, не будуть знижувати свої ціни. Вони можуть почати цінову війну. Оскільки кожен продавець думає, що інший не буде реагувати на його зниження цін, тому в кожного з них виникає спокуса збільшити щомісячні продажі, скорочуючи ціни. Знижуючи ціну нижче ціни свого конкурента, кожен продавець може захопити весь ринок і тим самим збільшити прибуток.
Цінова війна продовжується доти, доки ціна не падає до рівня середніх витрат. У рівновазі обидва продавці призначають ту саму ціну, а економічні прибутки дорівнюють нулю. Загальний ринковий випуск такий самий, який був би при досконалій конкуренції.
Р = АТС = МС
Рівновага існує тоді, коли жодна фірма більше не може одержувати вигоди від зниження ціни. Зниження ціни нижче цього рівня приведе до збитків. Оскільки кожна фірма допускає, що інші не будуть змінювати свою ціну, то в неї немає стимулу збільшувати ціну.
Загалом, рівновага на олігополістичному ринку залежить від припущень, що роблять фірми про реакцію своїх суперників. Іноді на олігополістичних ринках дійсно спостерігаються цінові війни. Час від часу таку тактику застосовують автомобільні заправки в якому-небудь районі. Банки, що обслуговують невеликі ринки, також іноді займаються ціновою війною, пропонуючи низькопроцентні позики чи ведення поточних рахунків за невелику плату, меншу за звичайну. Кожний намагається зробити свій товар більш привабливим для споживачів, призначаючи набагато меншу ціну, ніж суперники, а суперники відповідають ще більшим зниженням цін.
Цінові війни звичайно недовготривалі. Олігополістичні фірми вступають між собою в співробітництво для встановлення ціни і розподілу ринків таким чином, щоб уникнути перспективи цінових війн і їхніх несприятливих впливів на прибуток.
Модель Бертрана
У моделі Бертрана розглядається проблема олігополістичного взаємозв'язку - необхідність кожній фірмі взяти до уваги поведінку конкурентів при визначенні своєї ринкової стратегії . Щоб зрозуміти поведінку конкуруючих фірм, потрібно зробити просте припущення щодо реакції кожної фірми на діі конкурентів.
Згідно «цінової» варіації моделі Бертрана , кожна фірма встановлює ціну так, начебто вона очікує, що інші фірми галузі залишать свої ціни незмінними . На мал.57 зображено, як цінова теорія Бертрана може працювати в галузі, що складається тільки з двох фірм. Кожна фірма визначає ціну, яка максимізує прибуток при будь-якій ціні, що може установити конкурент. Ці ціни зображені у вигляді т.зв. кривої реакції .
Мал. 57. Теорія олігополії Бертрана.Де:
R1 – крива реакції 1-й фірми;R2 – крива реакції 2-й фірми.
30.
Закон попиту
Закон попиту — величина (об'єм) попиту зменшується у міру збільшення ціни товару. Математично це означає, що між величиною попиту і ціною існує обернено пропорційна залежність (проте не обов'язково у вигляді гіперболічно представлено формулою y=a/x). Тобто підвищення ціни викликає зниження величини попиту, зниження ж ціни викликає підвищення величини попиту.
Природа закону попиту не складна. Якщо у покупця є певна сума грошей на придбання даного товару, то він зможе купити тим менше товару, що більша ціна і навпаки. Звичайно, реальна картина набагато складніша, оскільки покупець може залучити додаткові кошти, придбати замість даного товару інший — товар субститут. Але в цілому закон попиту відображає головну тенденцію — згортання об'єму закупівель зі зростанням цін на товар в умовах, коли грошові можливості покупця обмежені певною межею.
Нецінові фактори, які впливають на попит:
рівень доходів у суспільстві;
розміри ринку;
мода, сезонність;
наявність товарів-субститутів (замінників);
інфляційні очікування.
Еластичність попиту — це показник, що виражає коливання сукупного попиту, викликані пониженням цін на товари і послуги. Еластичним називається попит, що сформувався за умови, що зміна його об'єму (у %) перевищує відсотковий вираз зниження цін: Ed>1.
Якщо показники падіння цін і збільшення попиту виражені у відсотках, рівні, тобто зростання об'єму попиту лише компенсує зниження рівня цін, то еластичність попиту рівна одиниці: Ed=1.
У разі, коли ступінь пониження цін перевищує показник попиту на товари і послуги, попит нееластичний: Ed<1. Отже, еластичність попиту - показник ступеня чутливості (реакції) споживачів до змін ціни товару.
Еластичність попиту може бути пов'язана не тільки із зміною ціни на товар, але і зі зміною доходу споживачів. Тому розрізняють еластичність попиту за ціною та еластичність попиту по доходах. Є і попит з одиничною еластичністю. Це ситуація, за якої і дохід, і величина попиту змінюються на однаковий відсоток, отже загальний дохід залишається постійним у міру зміни ціни.
Реакція споживачів на зміну ціни товару може бути сильною, слабкою, нейтральною. Кожен з них породжує відповідний попит: еластичний, нееластичний, одиничний. Можливі варіанти, коли попит виявляється абсолютно еластичним або абсолютно нееластичним.
Ефекти попиту
Так, при зміні цін на ресурси-замінники одночасно спрацьовують два протилежні ефекти: ефект заміщення та ефект обсягу. Якщо, наприклад, знизилась заробітна плата, то праця стала дешевшою відносно капіталу, для виробника доцільніше буде збільшувати обсяги залучення праці та зменшувати капітал (ефект заміщення). Отже, попит на капітал зменшиться. З іншого боку, здешевлення праці призведе до зменшення витрат виробника взагалі та зростання обсягів виробництва, що має супроводжуватися зростанням попиту на ресурси в цілому (ефект обсягу). Фактична зміна попиту на ресурс залежатиме від співвідношення сил, з якими діють ці ефекти. Якщо ефект заміщення перевищує ефект обсягу продукції, то зміни цін та попиту матимуть однакову спрямованість; якщо з більшою силою діє ефект обсягу, то — протилежну.
Якщо змінюються ціни на комплементарні ресурси, то спрацьовує лише ефект обсягу продукції. При цьому зміни цін на одні ресурси та попит на Інші мають різну спрямованість.
Отже, можна зробити висновок, що крива попиту на ресурс переміститься вправо (збільшення попиту) під впливом таких факторів:
а) збільшення попиту на продукт, що виробляється за допомогою цього ресурсу;
б) збільшення продуктивності ресурсу;
в) зниження ціни на ресурси-субститути, коли ефект обсягу продукції діє сильніше, ніж ефект заміщення;
г) збільшення цін на ресурси-субститути, коли ефект заміщення діє сильніше, ніж ефект обсягів продукції;
д) зниження цін на ресурси-комплементи.
Нецінові фактори попиту:
ЗМІНА СМАКІВ І ПЕРЕВАГ СПОЖИВАЧІВ. Сприятливі зміни в смаках, викликані, наприклад, рекламою, модою, спричинять збільшення попиту на даний товар. І навпаки, негативна інформація може зменшити попит на товар.
ЗМІНА КІЛЬКОСТІ ПОКУПЦІВ. При збільшенні кількості споживачів даного продукту росте і попит на нього. Наприклад, при зростанні народжуваності збільшується попит на пелюшки, "памперси", дитяче харчування тощо. І навпаки, зменшення кількості споживачів, даного продукту викликає скорочення попиту. Наприклад, під кінець відпочинкового сезону зменшується попит на послуги туристичних фірм.
ЗМІНА ДОХОДУ. Певні особливості в зміні попиту на товари відбуваються внаслідок зміни в доходах споживачів. Ця специфіка пов'язана з поділом товарів на товари вищої категорії ("нормальні товари") і товари нижчої категорії. До "нормальних товарів" відносять такі, попит на які зростає із збільшенням доходів споживачів або знижується із зменшенням доходів (наприклад, товари довготривалого використання, нерухомість тощо). До товарів нижчої категорії відносять товари, попит на які зменшується із зростанням доходу або збільшується із зменшенням доходу (наприклад, картопля, дешевий одяг і взуття).
ЗМІНА ЦІНИ НА ІНШІ (взаємозамінні і взаємопов'язані) ТОВАРИ. При збільшенні ціни на взаємозамінний товар У попит на товар X зростає. І навпаки, при зниженні ціни на взаємозамінний товар У попит на товар А" зменшується. Так, при зростанні ціни на вітчизняне масло збільшиться попит на масло (маргарин) іноземного виробництва. Що торкається зміни ціни на один із взаємопов'язаних товарів, то зміна ціни на нього і попиту на даний товар відбувається в різних напрямках. Наприклад, при зростанні ціни на фотоапарати спостерігається зменшення попиту на фотоплівку. Зміна ціни на незалежний товар не викликає жодних змін в попиті на даний товар. Так, зміна ціни на масло не спричинить жодних змін в попиті на фотоплівку.
ЗМІНА ОЧІКУВАНЬ. Очікування споживачів щодо зростання цін викликає збільшення поточного попиту на товари і навпаки. Зрозумілим стає, чому високі темпи інфляції і порожні полиці в магазинах завжди "йдуть в ногу". Що торкається очікування росту майбутніх доходів, то воно проявляється в розширенні попиту, а очікування зменшення доходів ставить споживача в рамки жорсткої економії вже сьогодні.