Показники для аналізу економічної активності населення
Рівень економічної активності населення
Рівень економічної активності (РЕа) характеризує рівень участі населення обстежуваного віку у робочій силі. Розраховують як відношення (у відсотках) кількості економічно активного населення віком 15–70 років до всього населення зазначеного віку чи населення за відповідною соціально-демографічною ознакою.
| РЕа=Еа/Н*100%, | (3) |
де:
Еа – кількість економічно активного населення у віці 15–70 років;
Н – кількість населення у віці 15–70 років.
Рівень економічної неактивності населення
Рівень економічної неактивності (РЕна) відображає частку населення обстежуваного віку, яка знаходиться поза межами робочої сили. Розраховують як відношення (у відсотках) кількості економічно неактивного населення віком 15–70 років до всього населення зазначеного віку чи населення за відповідною соціально-демографічною ознакою.
| РЕна=Ена/Н*100%, | (4) |
де:
Ена – кількість економічно неактивного населення
у віці 15–70 років;
Н – кількість населення у віці 15–70 років.
Характеристики зайнятості населення
Рівень зайнятості населення
Характеристикою трудової активності населення є показник рівня зайнятості (Рз), який розраховують як відношення (у відсотках) кількості зайнятих віком 15–70 років до всього населення зазначеного віку.
| Рз=З/Н*100%, | (5) |
де:
З – кількість зайнятого населення у віці 15–70 років;
Н – загальна кількість населення у віці 15–70 років.
Аналіз зайнятості передбачає також вивчення таких аспектів, як:
– робочий час (звичайна, фактична тривалість робочого тижня тощо);
– неповна зайнятість;
– тимчасова відсутність на роботі;
– характер роботи (постійна, на визначений термін (сезонна,
тимчасова, випадкова);
– професія, вид економічної діяльності, статус зайнятості;
– неформальна зайнятість (у т. ч. зайнятість у неформальному секторі
економіки).
Робочий час
Матеріали вибіркових обстежень населення з питань економічної активності дозволяють дослідити тривалість робочого часу зайнятого населення.
Робочий час – це час, пов'язаний із виробничою діяльністю і який вимірюється впродовж визначеного обстежуваного періоду.
Специфіка обстеження робочої сили полягає в тому, що воно охоплює всі категорії працівників: осіб, які працювали за наймом та не за наймом (роботодавці, особи, які працюють самостійно, безкоштовно працюючі члени домогосподарств). Методологія проведення обстеження передбачає отримання інформації щодо „звичайного робочого часу” та „фактично відпрацьованого робочого часу”.
Поняття „звичайного робочого часу” має відмінність від „фактично відпрацьованого робочого часу” і полягає в тому, що перше поняття належить до типового, а не до звітного періоду. Звичайний робочий час для певного виду діяльності можна визначити як час, відпрацьований протягом типового тижня чи типового дня. Поняття звичайного робочого часу можна застосовувати як для тих, які в даний момент працюють, так і до тих, які тимчасово відсутні на роботі.
Кодексом законів про працю України (стаття 50) визначено, що „…нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Підприємства і організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу, ніж передбачено в частині першій цієї статті.”
У порядку, встановленому законодавством, затверджують перелік виробництв, цехів, професій і посад зі шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу. Також законодавчо встановлюють скорочену тривалість робочого часу для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та інших). Крім того, скорочену тривалість робочого часу можуть установлювати за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда.
Різницю між цими поняттями можна розглянути на прикладі працівника, у якого нормальний робочий час становить 40 годин на тиждень, а звичайний робочий час – 45 годин на тиждень, оскільки він регулярно працює на 5 годин більше нормального робочого часу на тиждень. Якщо типові ситуації не однакові по періодах, наприклад у випадку сезонних робіт, звичайний робочий час також буде не однаковий. Інформація щодо визначення звичайного робочого часу базується на індивідуальних відповідях респондентів.
Для більшості респондентів, які працюють за наймом на підприємствах, в установах, в організаціях, нормальний робочий час (нормативно встановлений) буде однаковий зі звичайним робочим часом.
Матеріали обстежень робочої сили також надають інформацію про фактично відпрацьований робочий час упродовж обстежуваного тижня (фактична тривалість робочого тижня) за всіма видами робіт. При здійсненні статистичного аналізу цих даних слід ураховувати, що інформація, як і для звичайного робочого часу, базується на індивідуальних відповідях респондентів про фактично відпрацьований робочий час.
Визначення фактичної тривалості робочого тижня конкретної особи здійснюють шляхом порівняння та комбінації її відповідей на запитання про звичайну тривалість роботи, додатково відпрацьовані години на обстежуваному тижні, а також не відпрацьовані години з причин економічного або особистого характеру.
Фактична тривалість робочого тижня (ТФ) – це час, який респондент фактично відпрацював упродовж обстежуваного тижня на всіх роботах, без урахування часу, коли він не працював із причин економічного або особистого характеру (через хворобу, відпустку тощо), у вимірі годин.
| ТФ = (Тз + ТД) - Тн, | (6) |
де:
ТФ – фактична тривалість обстежуваного робочого тижня;
ТЗ – звичайна тривалість робочого тижня;
ТД – додаткові години роботи респондента на обстежуваному тижні;
Тн – години роботи, не відпрацьовані респондентом на обстежуваному
тижні.
На основі даних щодо фактичної тривалості роботи зайнятих респондентів визначають середню тривалість фактично відпрацьованого тижневого робочого часу (Тср.), яка надається у вимірі фактично відпрацьованих годин на тиждень у середньому на одну зайняту особу.
| Тср. = | SТі | , (7) |
| З |
де:
Tі – кількість людино-годин фактично відпрацьованого робочого часу впродовж тижня;
З – кількість зайнятих осіб.
Неповна зайнятість
Відповідно до міжнародних стандартів „неповною” вважають зайнятість, при якій особа була зайнята недостатню кількість годин, порівняно зі встановленими законодавчими нормами або у випадку, коли недостатньо використовувалася її кваліфікація (професійна підготовка, досвід роботи) тощо.
Розрізняють дві головні форми неповної зайнятості: видиму та невидиму.
У статистичній практиці головним чином використовують аналіз видимої неповної зайнятості.
Видима неповна зайнятiсть – це переважно статистичне поняття, яке можна безпосередньо вимiряти за допомогою даних про заробiтну плату, вiдпрацьований час або шляхом вибiркових обстежень.
Для вимірювання неповної зайнятості застосовують два показники:
а) кількість неповністю зайнятих осіб;
б) обсяг видимої неповної зайнятості – сумарна кількість годин чи днів до досягнення нормальної тривалості робочого часу, що існує у звітному періоді для можливої додаткової зайнятості кожної неповністю зайнятої особи.
До неповністю зайнятих належать особи, які впродовж обстежуваного періоду:
– фактично відпрацювали менше нормальної тривалості робочого часу (встановленої законодавчими нормами);
– бажали працювати додаткову кількість годин;
– готові працювати додаткову кількість годин.
Невидима неповна зайнятiсть – переважно аналiтичне поняття, яке вiдбиває фундаментальне порушення рiвноваги мiж робочою силою та iншими виробничими факторами. Характерними ознаками невидимої (прихованої) неповної зайнятостi можуть бути низькi доходи, неповне використання професiйної компетентностi або низька продуктивнiсть працi.