Правові титули майна суб’єктів господарських відносин: основні та додаткові правові титули, основні засади їх використання

Відповідно до ст. 133 ГКУ, 1.Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права – право господарського відання, право оперативного управління. Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених ЦКУ. 2. Майно суб'єктів господарювання може бути закріплено на іншому праві відповідно до умов договору з власником майна. 4. Держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб'єктів господарювання.

Право власності. Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна. Ст. 135 ГКУ передбачає організаційно-установчі повноваження власника: 1. П. засновувати господарські організації одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом; 2. Якщо власник є громадянином – П. зареєструватися як підприємець без статусу ЮО; 3. П. на свій розсуд визначати мету і предмет господарської діяльності; 4. П. на свій розсуд визначати структуру утвореного ним cyб’єкта господарювання; 5. П. прийняти рішення про припинення цього суб'єкта. Власник має право здійснювати організаційно-установчі повноваження також на основі належних йому корпоративних прав.

Похідні від права власності правові титули:

1. Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГКУ та іншими законами. Власник майна здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності.

Будучи вторинним, похідним від права власності, право госпо­дарського відання має такі обмеження: 1. загальнонормативні (встановлені чинним законодавством: особливий порядок розпорядження майном, що припускає необхідність одержання дозволу), 2. спеціально-нормативними (обмеження встановлю­ються, звичайно, на підзаконному рівні і застосовуються до певних га­лузей або підприємств, що здійснюють певні види діяльності), 3. індивіду­альними (встановлюються власником або уповноваженим ним органом щодо того або іншого конкретного підприємства, виходячи зі специфіки умов господарювання у кожному окремому випадку).

2. Право оперативного управління –речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених законом, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності. Таким чином, на праві оперативного управління майно може закріплюватись тільки за суб’єктами господарювання, які здійснюють некомерційну гос­подарську діяльність (казені підприємства, державні установи).

Спасибо-Фатєєва І.: суб’єкти права оперативного управління володіють, користуються і розпоряджа­ються належним їм майном, але лише згідно з призначенням і відповід­но до мети фінансування. Особливо обмежені його повноваження сто­совно розпорядження таким майном: у нього немає права ні продати, ні обміняти, ні здійснити інші дії без згоди власника – держави в особі уповноважених ним органів.

Додаткові правові титули:

1. Право володіння;

2. Право користування (сервітут). Сервітут — це право однієї особи (не власника) користуватись річчю чи майном, належним на праві власності іншій особі в тому чи іншому від­ношенні або обсязі, визначеному сервітутом. Правом користування є право вилучати з речі її корисні властивості та право привласнення плодів та доходів від речі; можливість експлуатації майна шляхом вилу­чення з нього корисних властивостей, його споживання.

3. Право користування земельною ділянкою для сільськогоспо­дарських потреб (емфітевзис);

4. Право забудови земельної ділянки (суперфіцій);

Відповідно ч. 2 ст. 133 ГКУ, майно суб’єктів господарюван­ня може бути закріплене на іншому праві відповідно до умов договору з власником майна. Такими правами можуть бути:

5. Право оренди цілісного майнового комплексу державного (кому­нального підприємства) або його структурного підрозділу, а також неру­хомого майна (будівлі, споруди, приміщення) та іншого окремого ін­дивідуально визначеного майна суб’єкта господарювання

6. Право володіння та користування за договором лізингу;

7. Права на майно за договором про спільну діяльність;

8. Право користування майном за договором зберігання;

9. Заклад;

10. Іпотека;

11. Право довірчої власності (визнається особливим видом права власності; ЗУ «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» і «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю». Право довірчої власності у сфері господарювання є похідним (його встановлення залежить від первісного власника майна – управителя), обмеженим (межі використання довірчої власності встановлюються законом і договором) та додатковим правовим титулом майна (встановлюється зазвичай установником як первісним власником майна на договірних засадах зі створеною відповідно до закону господарською організацією, що мас власне майно).

* Проблема. Спірним є питання про можливість закріплення майна, внесеного до статутного капіталу суб’єкта господарювання на одному правовому ти­тулі (наприклад праві господарського відання), а іншого майна – на іншому (наприклад праві власності). Наприклад, ст. 6 ЗУ «Про холдингові компанії в Ук­раїні» передбачає, що пакети акцій (частки, паї), передані у статутний фонд державної холдингової компанії, знаходяться в державній влас­ності та закріплюються за холдинговою компанією на праві господарського відання. В той самий час холдингова компанія є суб’єктом права приватної власності на належне їй майно. Роз’яснення Міністерства юстиції України –

державне майно, передане у статутний капітал державних акціо­нерних товариств, залишається в державній власності і відчуження його можливе лише органами приватизації через визначені законом привати­заційні процедури.

* Проблема. Немає єдиної точки зору на проблематику похідних титулів майна. ГК зберіг право господарського відання та право оперативного уп­равління щодо державних підприємств (ч. 3 ст. 73 ГК), але розробники ЦК України відмовились від застосування цих конструкцій. Е. О. Суханов, Я. М. Шевченко, А. С. Довгерт стверджують, що ці правові титули є штучно успадкованими від адміністративно-командної економіки. Що тоді робити з державними підприємствами? Підхід зазначених цивілістів – їх слід з усім майном включити до державного бюджету, вони не повинні визнаватися юридичними особами, оскільки не наділені майновою відокремленістю.

Вінник О. М. також не поділяє доцільність збереження права гос­подарського відання та зазначає, що господарська організація, за якою майно закріплене на праві господарського відання, не володіє необхід­ним для здійснення підприємницької діяльності рівнем самостійності. Відсутність у такої організації права власності на майно (або хоча б на його частину) позбавляє її права і можливості у більшості випадків дія­ти самостійно, без згоди, дозволу, а то й прямої вказівки власника. З іншого боку, у випадку несприятливого перебігу обставин ця органі­зація буде розраховуватися не власним (якого у неї немає), а чужим майном.