Історія розвитку науки
ОСНОВИ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
ЛЕКЦІЯ 1,2
| 1 НАУКА ЯК СФЕРА ЛЮДСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ |
| 1.1 Сутність науки |
| 1.2 Історія розвитку науки |
| 1.3 Класифікація наук |
| 1.4 Сутність та класифікація економічних наук в Україні |
Сутність науки
У науковій літературі існує безліч різноманітних визначень науки.
Уперше визначення поняття науки надав Арістотель. Він виділив науку як особливу форму знання задля самого знання.
Наука – сфера людської діяльності, спрямована на вироблення нових знань про природу, суспільство і мислення.
Поняття “наука” включає в себе як діяльність, спрямовану на здобуття нового знання, так і результат цієї діяльності – суму здобутих наукових знань, що є основою наукового розуміння світу.
Наука – динамічна система знань, яка розкриває нові явища у суспільстві та природі з метою їх застосування у практичній діяльності людей.
Наука – особлива форма людської діяльності, яка склалася історично і має своїм результатом цілеспрямовано відібрані факти, гіпотези, теорії, закони і методи дослідження на основі яких виявляються суттєві, найбільш важливі сторони та закономірності розвитку природи, суспільства та мислення.
Головною метою науки є отримання нових знань і використання їх у практичному освоєнні світу
Наука характеризується такими основними ознаками:
– наявність систематизованого знання (наукових ідей, теорій, концепцій, законів, закономірностей, принципів, гіпотез, основних понять, фактів);
– наявністю наукової проблеми, об’єкта і предмета дослідження;
– практичною значимістю як явища (процесу), що вивчається, так і знань про нього.
Беспосереднім завданням науки є опис, пояснення і прогнозування процесів та явищ дійсності на основі законів, що нею відкриваються.
Слід розрізняти поняття наука і знання.
Знання – це продукт науки і водночас її матеріал.
Знання – перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини.
Знання можуть бути буденними і науковими. Наукові знання відрізняються від буденних послідовним і систематизованим характером, а також тим, що створюють нові поняття, закони і теорії.
Наукове знання може бути відносним та абсолютним:
1) відносне знання – це знання, є адекватним відображенням дійсності, відрізняється певною неповнотою збігу образу з об’єктом.
2) абсолютне знання – це повне, вичерпне відтворення узагальнених уявлень про об’єкт, що забезпечує абсолютний збіг образу з об’єктом.
Історія розвитку науки
Історія науки – це вивчення науки як окремого суспільного явища та його історії. Саме слово “наука” та ,,вчений” увійшли у вжиток лише у XVIII-XX ст. в Західній Європі. До цього часу дослідники називали своє заняття ,,натуральною філософією”. У ХІХ ст. наука стала професійною, а поняття ,,вчений” стало означати професію.
Наука виникла у момент усвідомлення незнання, що в свою чергу викликало об’єктивну необхідність здобуття знання. Історія народження й розвитку науки налічує багато тисяч років. Перші елементи науки з’явилися ще у стародавньому світі у зв’язку з потребами суспільної практики й носили суто практичний характер.
Головною причиною виникнення науки є формування об’єктивно-суб’єктивного відношення між людиною та природою, між людиною та оточуючим середовищем. Це пов’язано насамперел з переходом людини від збиральництва та полювання до виробничого господарства.
Так вже в епоху палеоліту людина створює перші засоби праці з камню та кісток – мокиру, ніж, лук, стріли, підкорює вогонь та будує перші примітивні будинки. В епоху мезоліту людина навчається плести сіті, робить човен, займається обробкою дерева. У період неоліту людина розвиває гончарне ремесло, починає займатися землеробством, виготовляє глиняний посуд, використовую мотигу, серп, веретено, оволодіває металами, використовує тварин у якості тяглової сили, винаходить колісні повозки, гончарне ремесло, парусник, хутро. До початку першого тисячоліття до нашої ери з'являються засоби праці із заліза.
Розвиток науки є складовою частиною загального процесу інтелектуального розвитку людського розуму та становлення людської цивілізації.
В історії науки виділяти такі періоди розвитку:
1) переднаука – зародження науки у цивілізаціях Стародавнього Сходу: астрологи, нумерологи та інше;
Першим практично зорієнтованим науковим знанням була математика, яка виникла в Стародавньому Єгипті й Месопотамії. Математичні знання цих народів не розділялись на математичні дисципліни, а були об'єднані за практичним призначенням відповідного роду діяльності.
2) антична наука (VІ ст. до н.е. – V ст. н.е.) – формування перших наукових теорій, складання перших наукових праць, зокрема: астрономія Птолемея, ботаніка Теофраста, геометрія Евкліда, фізика Арістотеля та виникнення перших подібних до наукових організацій – Академій;
3) середньовічна магічна наука (до XVI ст.) – розвиток суспільства залежав від теологічного вчення;
4) наукова революція та класична наука (XVI—XVII ст. – початок XX ст. ) – формування науки у сучасному розумінні в працях Коперника, Галілео та Ньютона;
У період Середньовіччя в феодальній Європі виникло вчення про природу, яке служило в той час релігії. Але пізніше наукові ідеї Коперника здійснили переворот у науці. Вони завдали удару по схоластиці, і наука звільнилась від теології та перейшла в самостійне ідеальне буття.
Микола́й Копе́рник – польський і німецький астроном і математик, автор геліоцентричної теорії побудови Сонячної системи. Геліоцентри́зм або Геліоцентри́чна систе́ма сві́ту – вчення в астрономії і філософії, яке ставить Сонце в центр Всесвіту, а навколо нього (точніше, навколо спільного центра мас всієї його системи) обертаються усі тіла, у т.ч. планети і зокрема Земля. Протилежне вчення – геоцентризм.
Галіле́о Галіле́й – італійський мислитель епохи Відродження, засновник класичної механіки, фізик, астроном, математик, поет і літературний критик, один із засновників сучасного експериментально-теоретичного природознавства.
Ісаа́к Н'ю́то́н – англійський учений, який заклав основи сучасного природознавства, творець класичної фізики та один із засновників числення нескінченно малих. У книзі «Математичні начала натуральної філософії» Ньютон сформулювавв закони руху, відомі як закони Ньютона й закон всесвітнього тяжіння, які стали основою наукового світогляду впродовж трьох наступних століть і мали великий впив не тільки на фізику, а й на філософію. Використовуючи свою теорію Ньютон зумів пояснити закони Кеплера, що описують рух планет навколо Сонця, чим заперечив останні сумніви щодо геліоцентричної системи світобудови. Ньютон побудував перший телескоп-рефрактор і розвинув теорію кольору на основі спостережень розщеплення білого світла в спектр в оптичній призмі. Він сформулював емпіричний закон теплообміну й побудував теорію швидкості звуку. У математиці Ньютон паралельно з Готфрідом Лейбніцом розвинув числення нескінченно малих, працював з рядами, узагальнив біном Ньютона та запропоновував метод Ньютона розв'язування нелінійних рівнянь.
5) неокласична наука (початок ХХ ст. – сьогодення) – створюються теорія еволюції Дарвіна, теорія відносності Ейнштейна, гіпотеза Великого вибуху, теорія катастроф та інше.
Наукова революція – радикальні якісні зрушення в розвитку науки.
Наукова революція призводить до корінного руйнування системи основних наукових понять, теорій, принципів і законів. Відбувається повна перебудова методу мислення вчених, самого способу розуміння і трактування пізнавального світу.
До найголовніших особливостей наукової революції належать:
– яскравий творчий характер. Здобуті раніше знання не руйнувались, а інтерпретувалися у контексті нового їх розуміння;
– нове тлумачення раніше здобутих знань;
– поява протягом 1-3 поколінь великої кількості талановитих осіб;
– значний розвиток фізико-математичних наук.
Як соціальний інститут, наука започатковується у 17 ст., з виникненням перших наукових товариств і академій.
Історія науки охоплює чотири наукові революції (рисунок __).
Рисунок __ – Види наукових революцій
Це була революція методу пізнання і поводження з отриманим знанням і вона була тісно пов'язана з духом освіти.
На стику XVII–XVIII століть відбувається перша наукова революція. Причому відбувається вона не через те, що відкрили: великі космологічні і географічні відкриття були зроблені ще в XV і XVI століттях (Колумб, Васко да Гама, Коперник, Галілей, Йоганн Кеплер). Новою була форма, як робили відкриття: особистим досвідом і спостереженням. Сьогодні це називається ,,емпіричний метод”. Для нас зараз він природний, але в XVII столітті він був тільки визнаний, а поширився у XVIII.
Навчання в університетах того часу було строго ієрархічно організоване. Вони складалися з чотирьох факультетів (як і зараз): три вищих (теологія, юриспруденція і медицина) і четвертий — філософський, який включав в себе 7 предметів (сім вільних мистецтв — septem artes liberales) і займався базисним, підготовчим навчанням (studium generale). Ці предмети, згідно з систематикою Аристотеля, були такими: Trivium (граматика, риторика, діалектика) і Quadrivium (арифметика, геометрія, астрономія, музика). «Trivium» означає по-латині «тридоріжжя», а «Quadrivium» — «чотиридоріжжя». Звідси й слово «тривіальний», що означає "те, що відноситься до самих азів, початкових дисциплін, які вивчали на самому початку, тобто дуже простий, загальнозрозумілий”. Предметів, що викладаються в сучасних університетах — фізика, хімія, біологія, історія, географія, філологія тощо — в університетах того часу не було.
Великі відкриття трапилися ще до першої наукової революції. Вони пов'язані серед іншого з іменами: Коперника, Галілея, Кеплера, Ньютона.
Коперник (1473–1543): найбільш відомий як автор геліоцентричної системи світу, що поклала початок першій науковій революції.
Галілей (1564–1642) вивчав проблему руху, відкрив принцип інерції, закон вільного падіння тіл; зробив ряд астрономічних відкриттів за допомогою телескопа.
Кеплер (1571–1630) встановив три закони руху планет навколо Сонця, створив першу механістичну теорію руху планет, вніс істотний внесок у розвиток геометричної оптики.
Ньютон (1643–1727) сформулював поняття і закони класичної механіки, математично сформулював закон всесвітнього тяжіння, теоретично обґрунтував закони Кеплера про рух планет навколо Сонця, створив небесну механіку (Закон всесвітнього тяжіння був непорушний до кінця XIX ст.), створив диференціальне й інтегральне числення як мову математичного опису фізичної реальності, автор багатьох нових фізичних уявлень (про поєднання корпускулярних і хвильових уявлень про природу світла і т. д.), розробив нову парадигму дослідження природи (метод принципів) — думка і досвід, теорія і експеримент розвиваються в єдності, розробив класичну механіку як систему знань про механічний рух тіл, механіка стала еталоном наукової теорії, сформулював основні ідеї, поняття, принципи механічної картини світу.
Друга наукова революція відбулася наприкінці 18 ст. – 1 половині 19 ст. Для неї характерні такі ознаки:
– перехід від класичної науки, орієнтованої на вивчення механічних і фізичних явищ, до дисциплінарно організованої науки;
– поява дисциплінарних наук та їх специфічних об'єктів;
– механістична картина світу перестає бути загально світоглядною;
– виникає ідея розвитку (біологія, геологія);
– початок виникнення парадигми некласичної науки.
Для третьої наукової революції (кінець XIX століття — середина XX століття) характерними були такі ознаки:
– винайдення електрики і початок розвитку наук, що вивчають електричні (електродинаміки), електромагнітні явища;
– винайдення теорії природного відбору (Чарльз Дарвін);
– поява некласичного природознавства та відповідного типу раціональності;
– мислення вивчає не об'єкт, а те, якою явилася спостерігачеві взаємодія об'єкта з приладом;
– винайдення теорії відносності – зв'язок між простором і часом.
Четверта наукова революція відбувається з середини 20 століття. Основними ознаками її є:
– історична реконструкція як тип теоретичного знання стала використовуватися в космології, астрономії та фізиці;
– суб'єкт пізнання не є зовнішнім спостерігачем, існування якого байдуже для об'єкта;
– наука вперше звертається до вивчення систем, що історично розвиваються, безпосереднім компонентом яких є сама людина: біосфера (глобальна екологія), медикобіологічних та біотехнологічних (генна інжеренія) об'єктів і т. д.;
Концепція ,,постіндустріального суспільства” створена Деніела Беллом для теоретичного опису можливого шляху розвитку капіталістичного суспільства.
Сам термін ,,постіндустріалізм” було запроваджено у науковий обіг англійським соціологом А. Пенті ще на початку ХХ ст. Він дав і його перше визначення: ,,стан суспільства, яке постане після розвалу індустріалізму”. Вчений пропонував використати цей термін для роздумів про майбутнє у зв’язку з тим, ,,що індустріалізм приречений”.
Белл визначає постіндустріальне суспільство як ,суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти і підвищення якості життя, в якому клас технічних спеціалістів став основною професійною групою і, що найважливіше, в якому впровадження нововведень все більшою мірою залежить від досягнення теоретичних знань. Постіндустріальне суспільство передбачає виникнення інтелектуального класу, представники якого на політичному рівні виступають як консультанти та експерти.
Концепція Белла про постіндустріальне суспільство по суті частково розкриває концепцію Тофлера про хвильовий характер розвитку суспільства. За якою є три хвилі розвитку суспільства: перша хвиля — аграрне суспільство, друга хвиля — індустріальне суспільство, третя хвиля — постіндустріальне суспільство. І концепція постіндустріального суспільства органічно вписується в хвильову концепцію Тоффлера.
Елвін Тоффлер – американський письменник соціолог та футуролог, один з авторів ,,Інформаційної цивілізації”. В його основних роботах викладено тезис про те, що людство переходить до нової технологічної революції, тобто на зміну першої хвилі аграрної цивілізації і другої (індустріальної цивілізації) приходить нова, яка веде до створення надіндустріальної інформаційної цивілізації. Тофлер попереджує про нові складнощі, соціальні конфлікти і глобальні проблеми, з якими зіткнеться людство на переході між XX і XXI століттями.
Третя хвиля цивілізації почала підійматися в середині XX ст. Вона призведе (а в деяких країнах вже призвела) до формування постіндустріальної (інформаційної) цивілізації. Суспільство третьої хвилі характеризується такими ознаками:
– суттєво знижуються темпи економічного зростання, але воно стає більш рівномірним;
– різко знижуються темпи зростання населення, а в окремих країнах, наприклад, в Україні та інших пострадянських державах, навіть є від'ємні;
– рівень споживання перш за все у високорозвинених країнах характеризується переходом від ,,кількості” до ,,якості” життя, від ,,суспільства масового споживання” до пошуку шляхів якісного вдосконалення умов життя людини;
– знижується рівень спеціалізації, і все більшим попитом користуються спеціалісти ,,широкого профілю”;
– основний вид енергії поки що важко визначити, але зрозуміло, що це буде один із нетрадиційних, альтернативних видів — ядерна (а можливо й не обов'язково), сонячна, геотермальна, енергія вітру, хвиль, припливів-відпливів або ще будь-яка інша, поки що невідома;
– головним засобом виробництва стають наукові знання, інформація, де буде зайнято від 55 до 75 відсотків працездатного населення;
– основний конфлікт — між знанням та некомпетентністю;
– паралельно змінюються і соціальна структура суспільства — на місце класового поділу приходить професійний;
– соціальна та просторова мобільність багаторазово зростає.