Тема: Екологічна життєдіяльність людини

ЛЕКЦІЯ № 2

План:

1. Взаємозв’язок людини і природи та гармонійна взаємодія.

2. Вплив факторів навколишнього середовища на здоров’я людини.

3. Поняття соціального здоров’я.

4. Механізми адаптації людини.

5. Патріотичне та естетичне виховання.

Ключові слова: фактори навколишнього середовища, соціальне здоров”я, адаптація, патріотичне виховання, естетичне виховання.

Література:

1. Бакка М.Т., Мельничук А.С., Сівко В.І. Охорона і безпека життєдіяльності людини: Конспект лекцій. – Житомир: Льонок, 1995. – 165 с.

2. Баранова В.И. Отношение к природе нравственно активной личности // Экология, культура, образование. – М., 1989.  С.76 – 80.

3. Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. – М., 1989. – 423 с.

4. Васильев В.Н. Здоровье и стрессы. – М.: Знание, 1991. – 160 с.

5. Гунько С.І. Природне середовище та його охорона / Основи екологічних знань// за ред В.І.Поліщука, Л.П.Царика. – Тернопіль, 1994 – с.100-106.

6. Тарасенко Н.Ф. Природа, технология, культура. – К., 1985. – 374 с

7. Хижняк М.І., Нагорна А.М. Здоров’я людини та екологія. – К.: Здоров’я, 1995. – 232 с.

На сучасному етапі розвитку окремої особистості, людства, планети Земля важливим моментом є усвідомлення людиною своєї суті, своєї справжньої місії і тих змін, які відбуваються у житті на даний момент. В останні роки у багатьох розвинених країнах відбулась екологізація моральної свідомості, змінились ціннісні орієнтації. Була створена така система цінностей, в яку увійшли як соціальні, так і природні елементи. Природа отримала статус самостійної цінності в силу її унікальності, єдності і неповторності.

Важливо підкреслити, що зараз відчувається відродження ціннісних основ природи. Адже ще дохристиянські вірування слов’ян демонструють сакральне ставлення людей до природи. Такі стихії як сонце, вода, земля, повітря, вогонь, рослини тощо були об’єктом вшанування і обожнення. Ці тенденції знайшли відображення і продовження у Християнстві. Епоха Відродження приносить нове бачення природи і людини в ній. Ідеї гуманізму визнали людину вищим об’єктом всього сущого, а також головним суб’єктом творчості. Ідеальною вважалась людина активна, дієва, перетворююча світ. Відбувається гуманізація природи, яка стає предметом захоплення, натхнення. Саме до природи звертались видатні поети, художники, скульптори як до найкращого учителя, джерела краси і гармонії. У природі в цей час вбачається божественний абсолют. Але поряд з цим людина все більше відчуває свою силу, свою могутність, здатність творити і перетворювати. Ще більшого розвитку таке світобачення набуває в епоху Просвітництва. Адже провідною ідеєю цього періоду стає розум, за допомогою якого, на думку просвітителів,можна пізнати і змінити все у цьому світі. Людина прагне підкорити собі природу, стати її властителем.

У період ХІХ-ХХ століття людство створює технократичний світ, який великою мірою розходиться із законами і принципами природи. У процес взаємодії вторгається ще один суб’єкт ( на сучасному рівні технічного розвитку машина з об’єкта все активніше перетворюється на суб’єкта взаємодії). Виникає тріада природа – людина – машина. У даних умовах для продовження життя на Землі необхідно досягти гармонії у цій структурі, золотої середини у її ієрархії.

Та саме на людину покладена місія зберегти гармонію у світі, віднайти продуктивні форми співіснування. Тому і виникла необхідність формування екокультури особистості.

Сьогодні прикмету високої культури взагалі і екологічної зокрема, складають не міра відмінностей між соціальним і природним, а міра їх єдності. Такою єдністю досягається стабільність і природи і суспільства, які утворюють соціо-природну систему, в якій природа стає ,,людською сутністю людини”, а збереження природи – засобом збереження суспільства і людини як виду.

Ще М. Бердяєв підкреслював, що зміни в долі людства обов’язково пов’язані з ставленням людини до природи. Тому важливою умовою сьогодні є гуманне, рівноцінне ставлення людини до самої себе і до всього живого на планеті Земля і в усьому Всесвіті. Подолання антропоцентризму, егоцентризму, визнання природи як рівної людині дасть змогу піднятися над проблемами і катастрофами і розкрити можливості для оновленого шляху розвитку. Особливої уваги, на нашу думку, заслуговує проблема взаємодії. Суб’єктами взаємодії у даному випадку можуть бути людина і людина, людина і планета, людина і природа, особистість і суспільство, суспільство з результатами його творчості і природа тощо. Для аналізу даного питання необхідно з’ясувати, що ми розуміємо під культурною взаємодією.

Саме слово ,,взаємодія” включає в себе поняття взаємної дії. Тобто такої, яка обумовлена причиною і наслідком. Дія однієї сторони викликає дію протилежної і навпаки.

А.А. Скворцов визначає чотири типи взаємодії [1]. Перший тип аморальний, коли один суб’єкт взаємодії заподіює зло іншому. Другий – утилітарний, коли один суб’єкт використовує іншого у власних цілях. Третій тип взаємодії теоретичний, науковий, коли один суб’єкт пізнає, спостерігає, досліджує інший. Четвертий – естетичний, коли один суб’єкт взаємодії вбачає в іншому суть краси і насолоджується цією красою, піднімаючи об’єкт свого милування на рівень естетичної значущості. Суб’єкт, на який спрямована дія може реагувати по-різному: негативно, позитивно або нейтрально. На нашу думку найвищим рівнем взаємодії є спілкування, коли суб’єкти не просто взаємодіють, а живуть, існують в гармонії з собою, оточуючими людьми, внутрішнім і зовнішнім середовищем. На такому рівні немає заперечення, насилля, негативу. Суб’єкти, які б вони не були (схожі чи протилежні, одного виду якості, характеру чи різних) не завдають шкоди один одному, враховують інтереси і особливості існування один одного, допомагають розвитку і реалізації один одного, відчувають і приймають один одного, обмінюються надбаннями, досягненнями, на всіх рівнях буття.

Найбільш істотно вплинуло на формування уявлень про єдність людини і природи вчення про ноосферу, що почало формуватись у ХХ ст. завдяки роботам П. Тейяр де Шардена і В. І. Вернадського. Розуміння біосфери як області життя, що включає в себе живу речовину і неживе, охоплене й організоване діяльністю живого, запропонував В. І. Вернадський. У біогеохімічному плані він розвивав ідеї Е. Зюсса, австрійського геолога, що займався земними оболонками й чинниками розвитку землі. За Вернадським, ноосфера — це новий еволюційний стан біосфери, пов’язаний з виникненням і розвитком у ній людського суспільства. Біосфера закономірно переходить у ноосферу, при цьому людство стає потужною силою впливу.

Вивчення взаємовідносин людини з навколишнім для неї середовищем привело до виникнення уявлень про властивості або стани навколишнього середовища, які виражаються через сприйняття довкілля людиною з точки зору її потреб (виробничих, побутових, рекреаційних і т.д.). В науковій літературі згадується велика кількість спеціальних методик, що дозволяють визначати ступінь відповідності середовища потребам людини. Як правило, більшість з них оцінюють якість середовища існування (життя) людини, а вже потім на цій основі виявляються інші властивості довкілля.

Отже, з антропоекологічних позицій, найбільш загальною властивістю середовища виступає поняття “якості”. Якість довкілля потрібно розглядати в природному, природно-соціальному та соціальному аспектах. В першому випадку якість середовища життя людини оцінюється через вплив і розвиток несприятливих процесів, що руйнують або порушують екологічну рівновагу та призводять до деградації природного середовища (забруднення, деструкція, виснаження, і т.п.).

Іншою важливою групою властивостей навколишнього середовища, що визначають його відношення до зовнішніх впливів є стійкість, еластичність, інерція, ємкість, а також допустимі межі зміни довкілля. Як правило ці характерні риси середовища розглядаються з точки зору екосистемного підходу при аналізі функціонування і динаміки, як звичайних екосистем, так і соціоекосистем в біоекології, ландшафтній та архітектурній екології.

Стійкість середовища – це його властивість до самозбереження та саморегулювання в межах, що не перевищують певних критичних величин допустимого екологічного навантаження.

Еластичність середовища – властивість навколишнього середовища в певних межах змінювати свій стан під впливом зовнішніх чинників і повертатись у вихідний стан після припинення їх дії.

Інерція середовища – властивість довкілля в певних межах протидіяти впливу зовнішніх чинників без зміни свого стану.

Ємкість середовища – властивість наволишнього середовища сприймати без зміни свого стану впливи чинників, що негативно діють з боку суб’єкта навколишнього середовища (індивіда, популяції, людини, поселення тощо).

В цьому контексті якість довкілля слід трактувати як природні умови, в яких наявні хімічні, фізичні, біологічні та інші елементи, не порушують екологічного балансу, взаємозв’язку людини і довкілля, не знижують природні властивості (можливості) середовища до самовідновлення.

2.Показники здоров’я

Для правильного розуміння взаємозв’язку між показниками здоров’я і взаємодією чинників навколишнього середовища в системі “людина – здоров’я – середовище” визначається три взаємопов’язані рівні здоров’я: суспільний, груповий та індивідуальний.

Перший рівень – суспільний – характеризує стан здоров’я населення загалом і виявляє цілісну систему матеріальних та духовних відносин, які існують у суспільстві. Другий – групове здоров’я, зумовлене специфікою життєдіяльності людей даного трудового чи сімейного колективу та безпосереднього оточення, в якому перебувають його члени. Третій – індивідуальний рівень здоров’я, який сформовано як в умовах всього суспільства та групи, так і на основі фізіологічних і психічних особливостей індивіда та неповторного способу життя, який веде кожна людина.

Індивідуальне здоров’я абсолютна і непересічна цінність, яка перебуває на найвищому щаблі ієрархічної шкали цінностей, а також у системі таких філософських категорій людського буття, як інтереси та ідеали, гармонія, зміст і щастя життя, творча праця, програма та ритм життєдіяльності. Кожен фахівець, кожен член суспільства повинен мати знання про здоров’я як біологічну, духовну, соціальну категорію з метою можливого проведення оцінки та аналізу свого здоров’я, з одного боку, та вирішення поточних і перспективних завдань щодо охорони та зміцнення суспільного здоров’я – з іншого.

Виробляючи критерії оцінки здоров’я населення і визначаючи спрямування дії низки відомих медико-біологічних, медико-демографічних і медико-соціальних чинників, слід враховувати, що всі вони склалися в конкретних умовах суспільно-історичного розвитку і взаємопов’язані.