Класифікація джерел земельного права.

Фундамент земельного законодавства складають закони, прийняті Верховною Радою України. Закони є основним джерелом земельного права України. Серед законів, що регулюють земельні відносини, особ­ливе місце належить Конституції України, яка була прийнята 28 черв­ня 1996 р. Будучи Основним Законом країни, вона є нормативно-пра­вовим актом, що має найвищу юридичну силу і, відповідно, є основ­ним джерелом усіх галузей права України, в тому числі й земельного.

У Конституції урегульовані лише найважливіші суспільні земельні відносини. Зокрема, в ст. 13 зазначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах тери­торії України, природні ресурси її континентального шельфу, виключ­ної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українсь­кого народу. В ст. 14 Конституції зазначено, що право власності на зем­лю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою. А в ст. 142 Основного Закону встановлено, що земля може знаходитись і у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і рай­онів у містах. Таким чином, Конституцією в Україні встановлені дві форми земельної власності, а саме: публічна (суспільна) власність, яка охоплює державну і комунальну власність, та приватна власність, яка охоплює власність фізичних осіб і власність недержавних юридичних осіб. Крім того, відповідно до ст. 14 Конституції земля проголошена основним національним багатством, що перебуває під особливою охо­роною держави. Нарешті, ст. 92 Конституції передбачає, що найбільш важливі екологічні, в тому числі й земельні, відносини, зокрема, заса­ди використання природних ресурсів, виключної (морської) економіч­ної зони, континентального шельфу, а також відносини екологічної безпеки, повинні регулюватися виключно законами. Зазначені консти­туційні норми є висхідними положеннями для прийняття відповідного земельного законодавства з конкретних питань.

Ряд норм Конституції визначає основи діяльності і компетенцію різних державних органів та посадових осіб у галузі організації раціо­нального використання, відтворення природних ресурсів й охорони навколишнього природного середовища. Відповідно до Конституції Президент України є гарантом державного суверенітету, територіаль­ної цілісності країни, виконання вимог Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, в тому числі їх екологічних прав і свобод (ст. 102). На основі та на виконання Конституції і законів України він видає укази і розпорядження, які є обов'язковими для виконання на всій території України (ст. 106). У відповідності з Конституцією Украї­ни Кабінет Міністрів вирішує питання державного управління на ос­нові Конституції, законів України, актів Президента України. На ньо­го, зокрема, покладено забезпечення проведення політики у сфері охо­рони природи, екологічної безпеки й природокористування (ст. 116).

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Згідно зі ст. 119 Конституції вони забезпечують на своїй території виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади. Зокрема, вони забезпечують додержання прав і свобод громадян, у тому числі й екологічних та земельних, а та­кож виконання державних і регіональних програм охорони довкілля.

На наступну, після Конституції України, сходинку в ієрархії законів як джерел земельного права слід поставити Земельний кодекс, прий­няті Верховною Радою України закони: «Про оренду землі», «Про пла­ту за землю», «Про природно-заповідний фонд України» та інші.

Особливістю кодексів як джерел права є те, що вони покликані ста­ти інтегруючою і цементуючою основою для розвитку відповідної галу­зі законодавства. Так, в ст. 1 Земельного кодексу України прямо зазна­чено, що земельні відносини в Україні регулюються цим Кодексом та іншими актами законодавства України і Автономної Республіки Крим, що видаються відповідно до нього.

Необхідність надання Земельному та іншим поресурсовим кодек­сам та законам України більш високої юридичної сили визнається до­ктринами екологічного і земельного права України. Однак, законодав­ство України та практика його реалізації, на жаль, не надають кодексам більш високого правового статусу, порівняно з тим, що мають інші за­кони, що є джерелами права.

За своєю структурою Земельний кодекс України є законодавчим ак­том, покликаним конкретизувати основні положення Конституції України щодо регулювання земельних відносин та визначити основні положення всіх інститутів земельного права. Земельний кодекс почи­нається з преамбули й загальних положень. У загальних положеннях визначаються завдання земельного законодавства, коло регульованих цим Кодексом земельних відносин тощо. Кодекс визначає порядок державного управління в галузі раціонального використання й охоро­ни земельних ресурсів, регламентує порядок виникнення, реалізації та припинення права власності на землю та інших земельних прав.

На жаль, Земельному кодексові України притаманний ряд недолі­ків. По-перше, він містить значну кількість відсилочних норм, які ус­кладнюють їх застосування й істотно знижують ефективність їх регу­люючої сили. По-друге, в Кодексі є багато нечітких, безадресних фор­мулювань й декларативних положень, які практично не впливають на розвиток відповідних земельних відносин. По-третє, деякі норми Зе­мельного кодексу не «працюють», бо не мають відповідного механізму реалізації. По-четверте, окремі його норми фактично не відповідають вимогам регулювання земельних відносин в умовах розвитку ринкової економіки, а нерідко не мають належного наукового обґрунтування.

Важливим джерелом земельного права України є Закон України «Про природно-заповідний фонд», який визначає правові основи орга­нізації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об'єктів. У Законі визначено режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду (природних та біосферних заповідників, національних природ­них, регіональних ландшафтних, дендрологічних та зоологічних пар­ків, заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ, ботанічних садів, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва), а також їх охо­ронних зон. У ньому знайшли відображення питання економічного за­безпечення організації й функціонування природно-заповідного фон­ду, закріплений порядок створення й відтворення територій та об'єктів природно-заповідного фонду, передбачено їх охорону, контроль за до­триманням режиму, вирішено інші питання.

Слід зазначити, що до джерел земельного права України відноси­лись й нормативно-правові акти колишнього СРСР, якщо, по-перше, в Україні були відсутні відповідні правові приписи з конкретного пи­тання і, по-друге, якщо ці акти не суперечили Конституції і законам України. З прийняттям Конституції України мають застосовуватись виключно закони та інші нормативно-правові акти України.

Слід відмітити, що згідно зі ст. 91 Конституції України, крім зако­нів, Верховна Рада України приймає й такі нормативно-правові акти, як постанови. Постанови Верховної Ради України із земельних питань також є джерелами земельного права. До них відносяться Постанова Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р., Постанова «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13 березня 1992 р., Постанова «Про форми державних актів на право власності на землю та право постійного користування зем­лею» від 13 березня 1992 р., а також Постанова «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р. Однак, питома вага постанов Верховної Ради у системі джерел земельного права України є незначною і має чітку тенденцію до зни­ження. Якщо у перших двох постановах містяться правові норми пря­мої дії і вони регламентують відносини щодо проведення земельної ре­форми в країні, то дві останні присвячені відповідно затвердженню форм державних актів на землю та визначенню програми охорони на­вколишнього природного середовища та важливої його складової час­тини — земельних ресурсів. Норми останньої Постанови не є нормами прямої дії і можуть бути реалізовані шляхом прийняття інших правових актів. Так, Постановою Верховної Ради від 5 березня 1998 р. визначе­но, що в Україні необхідно провести оптимізацію структури угідь та формування високопродуктивних, екологічно стійких агроландшафтів, для чого розорюваність орних земель необхідно знизити до 50 %, а питому вагу лук, сіножатей і пасовищ збільшити до 17-20 %, лісистість — до 20 %, площу земель природоохоронного фонду довести до рівня середньосвітового (5 %). Зазначені приписи Постанови Верховної Ради можуть бути виконані після прийняття Закону «Про охорону земель» та інших законодавчих актів, які розробляються.