Сучас ний стан вивчення питання

Форма № Н-6.01

Міністерство аграрної політики та продовольства України

ДВНЗ «Херсонський державний аграрний університет»

Кафедра гідробіоресурсів

(повна назва кафедри)

КУРСОВИЙ ПРОЕКТ

(РОБОТА)

з «Зоології хордових»

(назва дисципліни)

на тему: «Біологія та промислове значення ластоногих»

Студента 1 курсу 1 групи

напряму підготовки 6.090201

«Водні біоресурси та аквакультура»

Спеціальності 6.09020101 «Водні біоресурси»

Бойко Р.Є.

(прізвище та ініціали)

Керівник: доцент кафедри гідробіоресурсів, к.с.-г.н.

Козичар М.В.

(посада, вчене звання, науковий ступінь, прізвище та ініціали)

Національна шкала ________________

Кількість балів: __________Оцінка: ECTS _____

Члени комісії ________________ Козичар М.В.

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ Орленко А.М.

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ Воліченко Ю.М.

(підпис) (прізвище та ініціали

м. Херсон – 2014 рік

ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

РИБОГОСПОДАРСЬКО-ЕКОЛОГЧІНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Завдання № 2

на виконання курсової роботи із дисципліни

“Зоологія хордових”

Студенту 1 групи 1 курсу

спеціальності 6. 090201101 “Водні біоресурси”

Бойко Руслана Євгеніївна

Тема: «Біологія та промислове значення ластоногих»

Курсова робота з дисципліни «Зоологія хордових» є теоретичною роботою. Мета роботи – поглиблення і розширення знань, отриманих під час вивчення дисципліни, набуття навиків аналізувати науковий матеріал та використовувати отримані результати на практиці. Робота виконується за загальною структурою, в склад якої входять наступні обов’язкові частини:

ВСТУП

1. СУЧАСНИЙ СТАН ВИВЧЕННЯ ПИТАННЯ

2. МІСЦЕ, МАТЕРІАЛ ТА МЕТОДИКА ДОСЛІДЖЕНЬ

3. Фізико-географічна характеристика ареалу мешкання (виду, ряду)

4. Біологія (виду, ряду)

4.1. Систематичне положення

4.2. Анатомія і морфологія

4.3. Фізіологія

4.4. Розмноження і розвиток

4.5. Екологія

4.6. Етологія

5. Природне та господарське значення (виду, ряду)

6. Власні спостереження та дослідження

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ

Розділ 6 «Власні спостереження та дослідження» не є обов’язковим.

Робота виконується у відповідності до стандарту.

Завдання видане 28 листопада 2013 року. Строк здачі роботи 02 квітня 2014 року.

Керівник: доцент кафедри гідробіоресурсів, к.с.-г. н. М.В. Козичар

РЕЦЕНЗІЯ

Робота викладена на __________ сторінках

В роботі наведено_______таблиць, представлено _________рисунків

Перелік та кількість використаних джерел ____________________________

Зауваження: __________________________________________

Допущено до захисту, попередня оцінка _________«__» ________2014р.

Керівник доцент кафедри гідробіоресурсів _________________ М.В. Козичар

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….
РОЗДІЛ 1. СУЧАСНИЙ СТАН ВИВЧЕННЯ ПИТАННЯ……………………

РОЗДІЛ 2. МІСЦЕ, МАТЕРІАЛ ТА МЕТОДИКА ДОСЛІДЖЕНЬ…………

РОЗДІЛ3. ФІЗИКО-ГЕОРАФІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА АРЕАЛУ

МЕШКАННЯ……………………………………………………………………

РОЗДІЛ 4. БІОЛОГІЯ……………………………………………………………

4.1. Спосіб життя……………..……………………………………………..

4.2. Харчювання……………….....................……………………………..

4.3. Розмноження……………………………………………………………..

4.4. Ловля………………………………………………………………….…

4.5. Екологія………………………………………………………………….

4.6. Етологія……………………………………………………………….

РОЗДІЛ 5. ПРИРОДНЕ ТА ГОСПОДАРСЬКЕ ЗНАЧЕННЯ ………… …..
РОЗДІЛ 6. Власні спостереження та дослідження …………….

ВИСНОВКИ………………………………………………………………….

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………… .

ВСТУП

Китів поділяють на дві великі групи за способом живлення:

підряд китовиді (Balaenimorpha), або «вусаті кити» (Mysticeti), беззубі кити,

підряд дельфіновиді (Delphinimorpha), або «безвусі кити», або зубаті кити (Odontoceti).

Справжні, або вусаті кити (Mysticeti) отримали свою назву завдяки довгим роговим пластинам «китового вуса», розміщених на яснах замість зубів.

До підряду зубатих китів, або дельфіновидих (Odontoceti) відносять китоподібних із зубами — або на передній частині нижньої щелепи, або на обох щелепах (у деяких видів зуби не функціональні).

На відміну від вусатих китів, у зубатих китів ніздря непарна.

Зубаті кити, наприклад дельфін, кашалот і косатка, мають гострі конічні зуби й живляться переважно рибою та кальмарами. Вусаті кити, наприклад гладкі кити і смугачі, мають «вуса» замість зубів — численні вертикальні рогові пластинки з густою бахромою по краях, які утворюють подобу великого сита. Крізь нього кити пропускають морську воду й відціджують з неї свою їжу — криля чи дрібних рибок.

Від далеких предків зародилися три підряди китоподібних, що об'єднують 127 вимерлих і 38 нині існуючих видів: стародавні кити (археоцети), вусаті (або беззубі) кити (містакоцети) і зубасті кити (одоноцети). Сучасні два підряди різко розрізняються між собою як по зовнішній і внутрішній будові, так і за біологією. Беззубі кити мають замість зубів ряд рогових пластинок, які звисають з верхньої щелепи, званих «китовим вусом», якими вони фільтрують з води морський планктон.

СУЧАС НИЙ СТАН ВИВЧЕННЯ ПИТАННЯ

Величне море з йо го величезним і багатим підводним світом живих істот. У його різноманітності спочатку панує чудовий і суворий порядок.

Справжні тюлені. Верхній ряд, зліва направо: гренландський тюлень, кільчаста нерпа, каспійський тюлень, ларга. Нижній ряд, зліва направо: морський заєць, тюлень Уеделла, морський леопард, середземноморський тюлень-чернець

Зліва направо: вухаті тюлені (морський котик, сивуч, морський лев), морж

Ластоногі (Pinnipedia) — група ссавців, яку раніше виділяли в окремий ряд, а тепер інколи за традицією виділяють у надродину або інфраряд або частіше загалом не вважають частиною формальної класифікації через невстановлену монофілію групи.

2. МАТЕРІАЛ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕНЬ

Матеріалом для даної роботи послугували екземпляри білого товстолобика на різних стадіях розвитку. Матеріал збирали методом аналізу наукової та навчальної літератури в наукових бібліотеках міста Херсон та ДВНЗ «Херсонський державний аграрний університет». Також була проаналізована наукова інформація з Інтернету по данним питанням.

Була проведена обробка літературних джерел і колекцій зоологічних відділень Херсонських природничих музеїв; обробка даних шляхом їх структуризації та систематизації з подальшим статистичним і географічним аналізом.

Дослідження проводились за загальноприйнятими методиками.

Видову належність риб визначали шляхом зовнішнього огляду з використанням визначників.

Детально були вивченні питання ареалу мешкання, біологія та екологія білого товстолобика.

3. ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА АРЕАЛУ МЕШКАННЯ

Поширені в помірних поясах обох півкуль. У північній півкулі водяться тільки в Тихому океані, уздовж узбережжя Північної і Південної Америки, Азії (від Берингова моря до Кореї), біля Нової Зеландії і ряду інших островів, включаючи Галапагоські. У Південній півкулі зустрічаються також біля берегів Південної Америки на півдні атлантичного океану біля і Південно-західної Австралії в Індійському океані.

Більшість видів поширена уздовж берегових ліній північніше 30° пн. ш. і південніше 50° пд. ш., у холодних і помірних водах обох півкуль. У тропіках нечисленні, не зустрічаються в Індійському океані. Населяють і деякі прісноводі водоймища, зокрема озера Байкал і Ладозьке.

4. БІОЛОГІЯ

Тварини морів та океанів, середніх та досить великих розмірів: від 1,5 м до 6 м та вагою від 40 кг до 4 т.

Тіло видовжене, веретеноподібної форми.

Характерна форма шиї, яка товста, малорухлива та не відмежовані від голови і тулуба.

На суходіл виходять заради розмноження, зміни хутрового покриву, для періодичного відпочинку.

Їжу добувають в основному у воді (риба, молюски, інші морські тварини).

Наявні певні особливості будови кінцівок:

- значна частина кінцівок захована у шкірному тулубовому мішку;

- у передньої пари кінцівок назовні виступає не більше половини передпліччя та кисть;

- у задньої пари назовні виступає третя частина гомілки та стопа або лише стопа;

- різко вкорочені плече та передпліччя, стегно та гомілка;

- помітно видовжені кисть і стопа;

- пальці кінцівок зв’язує товста шкіряста перетинка;

- палці кисті зовні не розчленовані;

- пальці задніх кінцівок зовнішньо помітні;

- кігті можуть бути розвинені, а інколи рудиментовані.

Хвіст відсутній.

Кінцівки використовуються тільки для переміщення тіла, а не для утримання корму.

У всіх представників ластоногих органом руху у воді слугують задні ласти.

Передні ласти урівноважуть тіло при плаванні та використовуються для переміщення по суходолу.

Шкіра товста, вкрита жорсткою шерстю.

Добре розвинений шар підшкірного жиру, його функції: термоізоляції, амортизації, зменшення щільності.

Відсутні трубчасті кістки та ключиці.

Зубна система спрощена:

- ікла майже редуковані;

- хижі зуби не виражені;

- корінні зуби розміщені в одній поздовжній площині.

Мозкова коробка досить велика і приплюснута, лицьовий відділ черепа вкорочений і звужений.

Мозок великий, великі півкулі з численними борознами.

Очі направлені вперед, а не в сторони.

Вушна раковина редукована або зовсім відсутня. Слух добрий і в повітрі, і у воді.

Здатні до ехолокації.

Нюх розвинений добре.

Зір слабкий, так як рогівка плоска, кришталик круглий, здатність до акомодації слабка.

Органи дотику – вібриси на морді.

Пристосуванні до знаходження під водою різноманітні:

- досить великі легені;

- потовщена плевра;

- легенева тканина дуже еластична;

- мускулатура розвинена навіть у стінках альвеол;

- відносно велика кількість крові (15% від маси тіла);

- велика кількість міоглобіну.

Під час занурювання:

- відключається периферичний кровообіг;

- сповільнюється ток крові;

- зменшується кількість серцевих скорочень;

- зовнішній слуховий отвір рефлекторно замикається спеціальними сфінктерами.

звичайні тюлені

Тюленеві

Тюлень звичайний (Phoca vitulina)

Біологічна класифікація

Домен: Еукаріоти (Eukaryota)

Царство: Тварини (Metazoa)

Тип: Хордові (Chordata)

Клас: Ссавці (Mammalia)

Ряд: Хижі (Carnivora)

Підряд: Песовиді (Caniformia)

Надродина: Ластоногі (Pinnipedia)

Родина: Тюленеві (Phocidae)

Gray, 1821

Роди

Cystophora

Лахтак - Erignathus

тев'як - Halichoerus

крилатка - Histriophoca

Гідрурга — Hydrurga

Leptonychotes

Lobodon

Мірунга — Mirounga

Монах — Monachus

Ommatophoca

Лисун — Pagophilus

Тюлень - Phoca

Нерпа - Pusa

Довжина тіла і маса сильно варіюються: від 1,25 до 6,5 м і від 90 кг до 3,5 т. Кільчаста нерпа — найменша, а морські слони — найбільші серед «ластоногих». Статевий диморфізм в тій чи іншій мірі виражений у багатьох видів, таких як Cystophora cristata і крилатка, але найбільше проявляється у морських слонів, самці яких є найкрупнішими «тюленями».
Форма тіла веретеноподібна; голова помітно звужується наперед. Шия коротка, малорухлива. Зовнішні вушні раковини відсутні. На верхній губі 6-10 рядів вібрисів, менш жорстких, ніж у моржів. Хвіст короткий, але добре виражений. Передні ласти складають менше 25% довжини тіла і помітно менші від задніх. В порівнянні з вухатими тюленями і моржами у справжніх тюленів вони розташовані ближче до голови. Задні ласти завжди витягнуті назад, оскільки не згинаються в зчленовуванні п'яти, і не можуть служити опорою при пересуванні по суші. Кігті у більшості видів добре розвинені на всіх ластах; тільки у тюленя Росса вони зредуковані до невеликих горбиків. Ласти не мають шкірно-хрящової облямівки, що підтримує їх краї.

Абсолютна товщина шкіри у більшості тюленів менша, а відносна (у відношенні до товщини шкіри) товщина підшкірної жирової клітковини більша, ніж у решти ластоногих. Так, у тюленя Ведделла маса підшкірного жиру становить більше 25% від загальної маси — близько 113 кг. Сальні залози дуже великі. Потові залози розвинені слабкіше, ніж у інших ластоногих.

У новонароджених ряду видів хутро густе, досить м'яке, часто біле; тюленята носять його не більше трьох тижнів. Волосяний покрив у дорослих особин грубий, без вираженої вторинного шару. Морські слони майже повністю позбавлені волосяного покриву. Забарвлення хутра різноманітне, іноді плямисте або смугасте. Для ряду видів характерний статевий і віковий диморфізм забарвлення. Під час сезонного линяння у тюленів змінюється не тільки волосся, але і роговий шар епідермісу, який облущується цілими пластами.

У самців є пенісова кістка, мошонки немає, сім'яники абдомінальні. У самок 1-2 пари сосків.

Мозковий відділ черепа великий, округлий або бочкоподібний. Лицьова частина відносно коротка і вузька; для більшості видів характерний дуже вузький міжочноямковий простір. Зубів 26-36. Хромосом — 32-34.

Розповсюдження

Більшість видів поширена уздовж берегових ліній північніше 30° пн. ш. і південніше 50° пд. ш., у холодних і помірних водах обох півкуль. У тропіках нечисленні, не зустрічаються в Індійському океані. Населяють і деякі прісноводі водоймища, зокрема озера Байкал і Ладозьке.

Спосіб життя

Харчуються рибою, головоногими молюсками і ракоподібними; морські леопарди нападають на пінгвінів та інших тюленят. Плавають за рахунок руху задніх ластів, яким допомагають бічні вигини м'язистої задньої частини тіла. На коротких ділянках можуть при необхідності розвивати швидкість 24 км/год. Тюлені чудово упірнають; чемпіоном за глибиною і тривалістю занурень є тюлень Ведделла, який досягає глибини 600 м, залишаючись під водою більше години. Через неможливість спиратися на задні ласти на суші тюлені незграбні і пересуваються, згинаючи тіло з одного боку в інший і ковзаючи льодом.

Більшість тюленів під час розмноження тримаються парами; полігамія відмічена тільки у довгомордого тюленя і морського слона. Розмножуються і линяють частіше на льодах, а не на узбережжі, як вухаті тюлені. Тривалість вагітності 270–350 днів. Лактація продовжується від 28 днів у північного морського слона до 3-5 днів у чубатого тюленя. Годуючі самки у пошуках їжі плавають далеко в морі на відміну від самок вухатих тюленів, які тримаються біля берега. Вигодовування зазвичай припиняється, коли дитинча ще не здатне годуватися самостійно, і воно від 2 до 9-12 тижнів голодує, живучи на накопичених жирових запасах.

вухаті тюлені

Біологічна класифікація

Домен: Еукаріоти (Eukaryota)

Царство: Тварини (Metazoa)

Тип: Хордові (Chordata)

Клас: Ссавці (Mammalia)

Ряд: Хижі (Carnivora)

Підряд: Псовиді (Caniformia)

Надродина: Ластоногі (Pinnipedia)

Родина: Отарієві (Otariidae)

Gray, 1825

Роди

Arctocephalus

Callorhinus

Сивуч (Eumetopias)

Neophoca

Otaria

Phocarctos

Zalophus

Вухаті тюлені — великі і середніх розмірів ластоногі: довжина тіла від 1,5 до 3,8 м, маса 150 до 1100 кг Характерний статевий диморфізм: дорослі самці в 1,5-4 рази більші за самок.

За деякими ознаками вухаті тюлені у меншій мірі, ніж інші ластоногі, відхилилися від своєї предкової групи, найбільш спорідненої із сучасними ведмедевими. У них збереглися невеликі хрящові вушні раковини, покриті волоссям. Волосяний покрив досить грубий у морських левів та густий і щільний у морських котиків. Забарвлення, як правило, буре, без смуг й інших контрастних міток. Тіло у вухатих тюленів струнке, витягнуте, з коротким хвостом і довгою м'язистою шиєю.

Ласти великі, значною мірою оголені від шерсті і закінчуються фестончатою шкіряно-хрящовою облямівкою, яка підсилює їх край і збільшує гребучу поверхню. Задні ласти озброєні кігтями, особливо добре розвиненими на середніх пальцях. На передніх ластах кігтів немає, або вони знаходяться в зачатковому стані. Передні ласти дуже великі: довжина їх не менша ніж 1/4 довжини тіла. На суші передні кінцівки підтримують тулуб, згинаючись в кистях під прямим кутом. На відміну від справжніх тюленів, у вухатих тюленів задні ласти при русі по твердій поверхні також згинаються в зчленовуванні п'яти і служать опорою тілу. У воді передні кінцівки служать локомоторними органами; задні використовуються переважно як стерна.

Череп вухатих тюленів будовою нагадує ведмежачий. Зубів 34-38, вони досить добре диференційовані. Молочні зуби у тюленят зміняються через кілька місяців після народження.

Поширені в помірних поясах обох півкуль. У північній півкулі водяться тільки в Тихому океані, уздовж узбережжя Північної і Південної Америки, Азії (від Берингова моря до Кореї), біля Нової Зеландії і ряду інших островів, включаючи Галапагоські. У Південній півкулі зустрічаються також біля берегів Південної Америки на півдні атлантичного океану біля і Південно-західної Австралії в Індійському океані.

Вухаті тюлені — стадні полігамні тварини. Вони типові геофіли, лежбища в шлюбний сезон і під час линяння влаштовують на узбережжі. Льодів уникають. Зимують в морі. Активні вночі і вдень. Харчуються рибою, головоногими молюсками, рідше — ракоподібними. Ці тварини — дуже хороші плавці: швидкість плавання каліфорнійського морського лева під водою може досягати 17 км/год, північного морського котика — 26 км/год. На суші досить незграбні; рухаються, спираючись на всі кінцівки і сильно розгойдуючи шию назад і вперед. Для північних і південних морських котиків характерні регулярні міграції.

Для більшості характерна полігамія. В період розмноження самці з'являються на лежбищах раніше самок і агресивно ділять територію. Самки прибувають пізніше і розбиваються на гареми від 3 до 40 особин; величина гарему залежить від сили і розмірів самця. На березі самка народжує дитинчат від попереднього шлюбного сезону і через декілька днів входить в еструс. Тривалість вагітності внаслідок затримки в імплантації яйцеклітини коливається від 250 до 365 днів. Самець у вихованні дитинчат участі не бере. Лактація у самок продовжується зазвичай 3—4 місяці.

Морж

Морж (лат. Odobenus rosmarus) — великий морський ссавець групи Ластоногих (лат. Pinnipedia), розповсюджений по всьому узбережжю Північного Льодовитого океану. Це єдиний сучасний вид своєї родини Моржевих (лат. Odobenidae), що зазвичай поділяється на три підвиди: атлантичний (O. r. rosmarus), тихоокеанський (O. r. divergens) і лаптєвський (O. r. laptevi). За розмірами тіла серед ластоногих моржі поступаються лише морським слонам. В природі ареали цих видів не перетинаються і тому моржі є найбільшими ластоногими у своєму середовищі проживання. В каріотипі 32 хромосоми.

Верхні ікла надзвичайно розвинені, подовжені й спрямовані вниз; дуже широка морда всіяна численними товстими, жорсткими, сплющеними щетинками-вусами. Зовнішніх вух немає, очі маленькі.

Дуже товста шкіра покрита короткими прилеглим жовто-бурим волоссям, але з віком волосся стає менше, а в старих моржів шкіра майже зовсім гола. Кінцівки більш пристосовані для руху на суші, ніж у тюленів, і моржі можуть ходити, а не повзати, підошви мозолясті. Хвіст зародковий.

Підвиди

Виділяють два підвиди моржа:

Тихоокеанський морж (Odobenus rosmarus divirgens, Linnaeus 1785) з 1785 року виробництва автор саша шостак анлрійович

Атлантичний морж (Odobenus rosmarus rosmarus, Islliger 1815)

Самостійність третього підвиду — лаптєвського моржа (Odobenus rosmarus laptevi, Chapsky 1940), достовірно не підтверджена.

Атлантичний морж жовто-бурого кольору, довжиною до 4, рідко до 5 м і вагою до 1000 кг; стверджується, що раніше траплялися екземпляри до 6—7 м і вагою до 1500 кг, ікла 60-80 см. Самки значно менші: 3,7—4 м при вазі 800–900 кг. Мешкають біля західного і східного узбережжя Гренландії, рідко біля берегів Ісландії, в європейських водах основний моржовий промисел ведеться біля Шпіцбергену, Новій Землі, в Карському морі.

За останніми оцінками, що грунтуються на результатах глобального обліку чисельності, який був проведений в 1990 році, сучасна популяція тихоокеанського моржа становить приблизно 200 тис. особин. Більша частина популяції тихоокеанського моржа проводить літо північніше Берингової протоки, в Чукотському морі уздовж північного узбережжя східного Сибіру, біля острова Врангеля, в морі Бофорта уздовж північного узбережжя Аляски а також зустрічається у водах між вказаними місцями. Невелика кількість самців зустрічається в літній період в Анадирській затоці, на південному узбережжі півострова Чукотка в Сибіру, а також у Брістольській затоці. Навесні і восени вони концентруються від західного узбережжя Аляски до Анадирської затоки. Вони зимують у південних частинах Берингового моря, уздовж східного узбережжя Сибіру на південь до північної частини півострова Камчатка, а також уздовж південного узбережжя Аляски. Залишки моржа віком в 28 тис. років були знайдені недалеко від затоки Сан-Франциско, що показує поширення моржа аж до берегів північної Каліфорнії за часів останнього льодовикового періоду.

Атлантичний морж був майже винищений в результаті безконтрольного комерційного промислу і тому чисельність популяції його значно нижча. Точно оцінити чисельність на сьогодні нелегко, але, ймовірно, вона не перевищує 20 тис. особин. Ця популяція поширена у Арктичній Канаді, Гренландії, Шпіцбергені, а також у західному регіоні Російської Арктики. На підставі величезного географічного поширення та даних з переміщенням, передбачається наявність вісьмох субпопуляцій атлантичного моржа, п'ять на захід і три на схід від Гренландії. Атлантичний морж раніше займав значно ширші території: на південь до мису Код і у великій кількості зустрічався в затоці Святого Лаврентія. У квітні 2006 північно-західна популяція атлантичного моржа була внесена до списку Канадського акту видів, яким загрожує винищення (англ. Canadian Species at Risk Act) (Квебек, Нью-Брансвік, Нова Шотландія, Ньюфаундленд і Лабрадор) як така, що майже зникла в Канаді.

Ізольована лаптєвська популяція моржа локалізована протягом усього року в центральному та західному регіонах Моря Лаптєвих, в найсхіднішому регіоні Карського моря, а також у найзахіднішій частині Східно-Сибірського моря. Сучасна чисельність оцінюється в 5—10 тис. особин.