Класифікації територій природно-заповідного фонду (ПЗФ) в Україні.

Території та об’єкти ПЗФ за своїм походженням поділяються на природні території й об’єкти та на штучно створені об’єкти. Нині в Україні існує 11 категорій ПЗФ: біосферний заповідник, природний заповідник, національний природний парк, регіональний ландшафтний парк, заказник, пам’ятка природи, заповідне урочище є природними територіями і об’єктами, тоді як ще 4 категорії ПЗФ, такі, як ботанічний сад, дендрологічний парк, зоологічний парк, парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва є штучно створеними об’єктами. Категорія, до якої відноситься певна територія чи об’єкт ПЗФ, визначається відповідно до того цільового призначення та тих функцій і завдань, які дана територія чи об’єкт мають виконувати.

Крім поділу територій та об’єктів ПЗФ за їх походженням, вони розрізняються також і за значенням. Залежно від екологічної, наукової, історико-культурної, естетичної, оздоровчої та іншої цінності території та об’єкти ПЗФ можуть бути загальнодержавного чи місцевого значення. При цьому ряд категорій ПЗФ можуть бути як загальнодержавного, так і місцевого значення (це стосується заказників, пам’яток природи, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків та парків-пам’яток садово-паркового мистецтва). Регіональні ландшафтні парки і заповідні урочища є категоріями ПЗФ місцевого значення. А природні заповідники, біосферні заповідники і національні природні парки створюються лише на загальнодержавному рівні, при цьому біосферні заповідники є категорією ПЗФ міжнародного значення, оскільки створення і функціонування всіх територій цього типу вимагає дотримання не лише національних, а й міжнародних процедур.

Природні заповідники

Природний заповідник – вища форма охорони природних комплексів. Ці науково-дослідні установи створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної смуги (зони) природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів, вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них, розробки наукових засад охорони навколишнього середовища, ефективного використання природних ресурсів.

Заповідна територія повністю вилучається з господарського природокористування. На ній заборонена будь-яка господарська діяльність і будівництво промислових, сільськогосподарських чи іншого призначення споруд, шляхів, видобування корисних копалин, влаштовування вогнищ, полювання, рибальства, сінокосіння, усі форми відпочинку, збір трав тощо за виключенням робіт, необхідних для виконання наукових досліджень.

Природні заповідники організовують на територіях, які мають виняткове (міжнародне та національне) природоохоронне та наукове значення. Це значення визначається тим, що на даній території широко поширені місця зростання та проживання раритетних видів рослин і тварин (тобто, найбільш цінних і рідкісних видів, для яких загроза їх втрати є дуже високою, це, переважно, види, занесені до Червоної книги України). Для того, щоб заповідник міг виконувати свої функції та завдання, його територія має відповідати певним вимогам. Ідеальними для створення природних заповідників є відсутній антропогенний вплив, унікальні за науково -природничим значенням природно-територіальні комплекси. Такі комплекси розглядаються як еталони природи. Однак, у зв’язку з глобальними масштабами впливу людства на природу Землі, таких первісно природних територій на сьогодні фактично не залишилось. Тому, на практиці, в заповідниках зберігаються екосистеми, які зазнали певних змін.

Територія природного заповідника має відзначатися репрезентативністю, тобто бути типовою для певного регіону за геологічною, геоморфологічною будовою, ґрунтовим покривом і відображати основні флористичні, фауністичні риси певних регіонів. Бажано, щоб землі, на яких створюється заповідник, були щонайменше включені в господарський обіг (на них не було ріллі, місць видобутку корисних копалин, промислових об’єктів, рекреаційних зон тощо). Також бажаним є окресленість території заповідника природними межами (наприклад, береговою лінією річок та інших водойм, гірськими пасмами , ущелинами тощо).

Якщо в заповіднику зберігаються екосистеми, які можуть самостійно існувати й розвиватись в недоторканому стані та не потребують втручання для відновлення їх природного стану, для території заповідника встановлюється режим абсолютної заповідності, тобто забезпечується повне невтручання людини у природні процеси з будь-якою метою. Але в малих заповідниках відсутні або неповно представлені окремі трофічні групи, тому їх екосистеми здебільшого нездатні до саморегуляції та самовідновлення. Через це на таких обмежених за площею територіях впровадження абсолютно заповідного режиму може призвести до зникнення цілого ряду видів і навіть екосистем. В таких випадках може бути доцільним застосування режиму регульованої заповідності – обмеженого науково-обгрунтованого втручання людини в природні процеси, при якому не переслідується жодних цілей, крім збереження видів та їх угруповань для підтримки екологічної рівноваги.

Біосферні заповідники

Біосферні заповідники (БЗ) є природоохоронними, науково-дослідними установами міждержавного значення. Створюються вони з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення екологічного моніторингу, вивчення навколишнього природного середовища, його змін під дією антропогенних факторів. В ПЗФ України категорія «біосферний заповідник» з’явилась відносно недавно – у 1992 році разом із прийняттям Закону «Про природно-заповідний фонд України».

Для біосферних заповідників звичайно використовуються території заповідників, національних парків та інші території, що охороняються.

Оскільки БЗ характеризуються як природними так і штучними екосистемами, то й не відповідають класичним заповідникам. Адже включають не лише унікальні екосистеми, але й господарські угіддя з наявними населеними пунктами, культурно-освітніми закладами, промисловими підприємствами.

Створення Світової мережі біосферних резерватів у масштабі всієї планети було розпочато у 1970-х роках за ініціативою ЮНЕСКО та МСОП (Міжнародного союзу охорони природи). Стратегія розвитку біосферних резерватів (БР) була схвалена на Севільській конференції (1995 р.) і згідно неї на БР покладаються такі 3 основні функції :
• природоохоронна – збереження біологічного, екосистемного та ландшафтного різноманіття);

• функція підтримання сталого розвитку – сприяння тривало стабільному екологічному, економічному та соціальному розвитку);

• науково-екоосвітня – вивчення функціонування екосистем, здійснення наукових спостережень за ходом природних і антропогенних процесів, організація моніторингу на локальному, національному та глобальному рівнях, сприяння екологічній освіті та екологічному вихованню населення).

До БР мають включатися території, які відзначаються наступними рисами:

- в їх межах поширені типові для біогеографічних регіонів ландшафти,

- тут поширені біотопи рідкісних видів флори і фауни, рідкісні або унікальні екосистеми та ландшафти.

Також до БР слід відносити території, які є прикладом гармонійних господарських екосистем, що збереглися завдяки веденню раціонального традиційного природокористування.

Крім того, до складу території БР можуть включатись і доволі суттєво модифіковані ландшафти, якщо вони можуть бути відновлені до природного стану чи близького до природного. В світовій природоохоронній практиці прийнято створювати БР на базі національних парків і об’єктів інших категорій, які являють собою найкращі ділянки крупних природних ландшафтів.

В межах території біосферних заповідників виділяються три функціональні зони: заповідна, буферна (захисна) та транзитна зона, а інколи і зона регульованого заповідного режиму (до її складу входять території та об’єкти ПЗФ інших категорій).

Функціональним призначенням заповідної зони є забезпечення абсолютної охорони цінних природно-територіальних комплексів, проведення наукових досліджень без порушення їх природного стану, здійснення моніторингу. Будь - яке господарювання в цій зоні заборонено. Добір екосистем, що представлені в заповідній зоні БЗ, повинен характеризуватись їх високою цінністю як біосферних еталонів. Це передусім передбачає їх репрезентативність для даного регіону, незайманість (в крайньому разі мінімальні зміни) господарською діяльністю, значне багатство і різноманіття біотичних угруповань. Заповідна зона може складатися з одного або кількох заповідних ядер. Тут дозволяється моніторинг і наукові дослідження.

Головним призначенням буферної зони БЗ є захист заповідної зони від антропогенного впливу, збереження біорізноманіття, відновлення природної структури змінених екосистем. Вона може використовуватись також для науково-дослідних робіт, обмеженої рекреації, екологічного туризму. До цієї зони включаються частково змінені природні екосистеми, а також екосистеми природно-культурного походження. Господарювання в цій зоні має бути спрямованим на відновлення природних екосистем і ландшафтів. Ця зона повинна мати значні розміри.

До функцій зони антропогенних ландшафтів (за кордоном – транзитна або перехідна зона) належать: економічна (с ільськогосподарська, лісогосподарська) та функція сприяння сталому розвитку. Крім того, вона призначена для збереження культурних цінностей, може використовуватись в рекреаційних, спортивно-туристичних цілях, служить для екологічного виховання та екологічної освіти.

Зона регульованого заповідного режиму виділяється у тому випадку, якщо до складу території БЗ увійшли території та об’єкти ПЗФ інших категорій.

Для БР практично не існує стандартів щодо їх розмірів. Так, наприклад, у США такий БР як Національний Арктичний резерват має площу 3 млн. га, тоді як Експериментальна зона Сан-Хосе обмежується територією в 1861 га.

Найбільший в світі біосферний резерват, що функціонує на базі Гренландського національного парку, має площу 70 млн. га. Загальна площа біосферних заповідників України становить 222,5 тис. га, або 8,4% від площі ПЗФ. Перші біосферні заповідники були засновані в 1976 році, а станом на кінець 1996 року зареєстровано 252 біосферні заповідники.

Національні природні парки

Національні природні парки (НПП) є:

- територіально великими, що є необхідним для здійснення процесів саморегуляції екосистем;

- територія, яка включає одну або кілька екологічних систем, мало змінених або не змінених експлуатацією та поселенням людини;

- відзначається різноманітними типами ландшафтів, багатством рослинного і тваринного світу, а також різноманітністю ландшафтних систем, особливо цінних з наукової, освітньої, виховної та рекреаційної точок зору;

- яка характеризується природними пейзажами високої естетичної цінності. Перебування і рух населення на цій території дозволяється за певних умов для відпочинку і культурно-освітніх цілей.

Поняття «національний парк» було задіяно в практику тільки у 1969 р. Спочатку мета НПП була сформульована як збереження природи, її багатства і краси для блага людини. Відповідно до сучасних уявлень це означає, що НПП виконує природоохоронну та рекреаційну функції. З часом ці дві функції були доповнені ще двома: освітньо-пізнавальною та науково-дослідною. Зазначені функції вважаються основними, водночас, особливо в щільно населених регіонах, вони повинні доповнюватись ще двома цільовими функціями: функцією охорони культурних цінностей і господарською.

Міжнародна концепція Національного природного парку передбачає можливим створення такого об’єкту на території, 75% якої повинно суворо охоронятися. Основним завданням парку при цьому є організація управління відвідування цієї території. Іншими словами виведена із господарського використання територія із максимально недоторконою, дикою (натуральною, корінною) природою стає відкритою для бажаючих, але контактування відвідувачів з природою регламентується.

На Другій світовій конференцій з національних парків, що відбулася у 1972 р. в Йєллоустоунському парку, було констатовано, що жоден НПП світу не зміг знайти відповідних форм для вирішення основної суперечності, закладеної в самій ідеї парків – поєднувати охорону природи з рекреацією. В перших НПП намагались зберегти найунікальніші та найрідкісніші куточки природи. Рекреація в той час ще не представляла загрози навколишньому середовищу. Масове відвідування території НП, навіть і за суворого регулювання потоків відвідувачів, негативно впливає на природний стан ландшафтів, створює загрозу нормальному функціонуванню екосистем. Тому було рекомендовано:

- розміщення туристичних закладів поза межами НПП;

- обмежити або повністю заборонити користування автотранспортом, замінивши його більш придатним видом пересування;

- зменшувати інтенсивність відвідування НПП шляхом підбору найбільш придатних для відпочинку населення місць поза їх територією.

Вже зараз в Україні прослідковується досить небезпечна тенденція – урядові організації, намагаючись отримати швидкий економічний прибуток з національних парків, розробляють такі програми розвитку туризму і рекреації, які сприятимуть у найближчому майбутньому невідповідногощодо поставлених завдань розвитку цих територій. Серед особливостей НПП України можна виділити катастрофічну недостатність розмірів для забезпечення охорони природних геосистем і природних процесів, а також наявність населених пунктів та різноманітних землекористувачів у межах парків.

Функціональне зонування території НПП здійснюється для створення умов, необхідних для виконання цією територією її різноманітних, в тому числі суперечливих, функцій. Виділяються 4 функціональні зони НПП: заповідна, регульованої рекреації, стаціонарної рекреації, господарська.

Основна функція заповідної зони – збереження в природному стані всього різноманіття природних комплексів. З цієї точки зору особливу цінність становлять ділянки, на яких не позначився господарський вплив. Отож, до заповідної зони включають території, які охоронялись раніше (існуючі території та об’єкти ПЗФ), природні комплекси, що мало трансформовані антропогенними чинниками, ділянки з рідкісними видами.

Основним призначенням зони регульованої рекреації є проведення науково-освітньої роботи та екологічне виховання відвідувачів НПП. Тут відбувається знайомство з природою парку, де на порівняно невеликій території представлене природне різноманіття цілого регіону.

Основна функція зони стаціонарної рекреації – максимальне забезпечення потреб відвідувачів НПП при мінімальному порушенні структури його природних і господарських комплексів. Ця зона виділяється в місцях, які є найбільш сприятливими для відпочинку. Для її виділення особливе значення має стійкість природних комплексів до різних видів рекреаційного впливу, мальовничість, транспортна доступність, оздоровчий потенціал ландшафтів. В цій зоні розміщуються об’єкти обслуговування відвідувачів НПП (готелі, кемпінги та ін.), а також заклади санаторного лікування. До неї залучаються, як природні комплекси так і населені пункти або їх частини, що мають відповідні якості.

Господарська зона НПП виділяється з метою здійснення парком господарської діяльності, спрямованої на виконання покладених на парк завдань. До неї відносяться, перш за все освоєні території, на яких ведеться традиційне сільське, лісове, рибне господарство, поширені традиційні ремесла, представлені історико-архітектурні пам’ятки, які віддзеркалюють особливості побуту та культури місцевого населення. Ця зона включає об’єкти комунального призначення, сільськогосподарські виробничі комплекси, сільгоспугіддя національного парку.

В США навантаження на популярні парки, які мають природоохоронний режим, в сотні разів більші ніж на сусідні території, які придатні для відпочинку, але не мають охоронного статусу. При цьому найбільший потік відвідувачів приходиться на парки, розміщені в межах 100 км від великих міст.

Щорічно НПП США відвідують близько 0,5 млрд. чол.. А в найпопулярніших НПП – до 70 тис. чол./день. При цьому лише 1 відвідувач з 20 виходить із авто. Найстаршим у світ є Йєллоустонський національний парк, створений 1872 року в США, а в Європі перший НП був створений у Швеції у 1909 р. Слід сказати, що національні парки складають більше 90% всіх охоронних територій в Латинській Америці і Південно-Східній Азії.

Регіональні ландшафтні парки

Регіональні ландшафтні парки (РЛП) створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та історико -культурних об’єктів і забезпечення умов для організованого відпочинку населення.

Багаторічний досвід створення та функціонування національних парків у різних державах світу доводить, що їх можливості як місць відпочинку є обмеженими. Головною причиною цього обмеження є виконання НПП переважно природоохоронних функцій. Через це в багатьох індустріальних країнах виникла погреба організації нової, додаткової до національного парку, категорії охоронних територій здебільшого рекреаційного призначення – природних парків. Такі парки мають відвернути увагу відвідувачів від особливо цінних в науково-природничому значенні НПП, і задовольнити зростаючі рекреаційні потреби суспільства. РЛП як організаційна форма охорони природи в Україні почав застосовуватись в практиці охорони природи з 1990 року, коли був створений перший в Україні РЛП «Дністровський каньйон» у Тернопільській області.

Основними завданнями регіональних ландшафтних парків є збереження цінних природних та історико-культурних комплексів та об’єктів, відтворення порушених природних комплексів, створення умов для ефективного туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах, сприяння екологічній освітньо-виховній роботі. Особливістю РЛП та їх основною відмінністю від НПП є те, що вони в більшій мір і, ніж національні парки, поєднують в собі природоохоронні та суто соціальні функції; є охоронними територіями місцевого значення, меншими за площею, як правило організовуються без вилучення ділянок у власників.

Бажано, щоб до території РЛП було включено відносно незмінені природні комплекси (типові або унікальні для даного регіону). На території РЛП мають бути об’єкти культурної та історичної спадщини, вона має бути привабливою та придатною для різних видів рекреації, мати освітню та виховну цінність. На відміну від НПП, РЛП можуть створюватися поблизу великих міст. В РЛП виділяють зони, схожі до зон НПП – лише заповідна зона називається тут заказною (часто сюди відносяться заповідні території меншого значення).

Потенційні можливості для створення РЛП мають Українські Карпати, Прикарпаття та Західне Поділля, для яких характерні мальовничі ландшафти, багатий рослинний та тваринний світ, наявні мінеральні джерела, де збереглось багато археологічних та історико-культурних пам’яток. Багатством рекреаційного потенціалу відзначаються узбережжя Чорного та Азовського морів. Особливо важливим є створення РЛП у східній частині України, у зв’язку з її значною урбанізованістю. Актуальним є формування мережі РЛП і для центральної частини України, де НПП досі відсутні.

Заказники

Заказники є однією з найбільш розповсюджених в Україні категорій заповідних об’єктів. Заказниками оголошуються ділянки природної території, на яких постійно чи у певні сезони оберігаються окремі види тварин, рослин або природний комплекс загалом. Господарське використання компонентів, які не охороняються, дозволяється з дотриманням загальних вимог охорони довкілля. Саме заказники були першими природоохоронними територіями на теренах України задовго до появи закону про охорону природи.

На території заказника обмежується або забороняється господарська діяльність, здійснення якої може перешкоджати збереженню об’єкта охорони, тобто суперечить цілям та завданням заказника. Іншими словами, тут дозволяються ті види господарювання і в тих обсягах та термінах, які не впливають негативно на стан об’єктів охорони.

Виділяють різні типи заказників:

Таблиця 3.1 – Класифікація заказників

Тип заказників	Призначення заказників
ландшафтні	призначені для збереження чи відновлення особливо цінних природних комплексів (природних ландшафтів)
лісові	призначені для збереження чи відновлення особливо цінних типових та унікальних для України та окремих її регіонів лісо-вих насаджень, що мають природоохоронну, наукову цінність
ботанічні	призначені для збереження і відновлення чисельності цінних у науковому, господарському і культурному відношенні, а також рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення видів рослин і їх угруповань
загальнозоологічні	призначені для збереження і відновлення чисельності цінних у науковому, господарському і культурному відношенні, а також рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення видів тварин
орнітологічні	призначені для збереження і відновлення цінних у науковому, господарському і культурному відношенні, а також рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення видів птахів
ентомологічні	призначені для збереження і відновлення цінних у науковому, господарському і культурному відношенні, а також рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення видів комах
іхтіологічні	призначені для збереження і відновлення цінних у науковому і господарському відношенні, а також рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення видів риб
гідрологічні	призначені для збереження і відновлення цінних водних об’єк-тів і природних комплексів (болотних, озерних, річкових, морських)
загальногеологічні	призначені для збереження цінних об’єктів і комплексів нежи-вої природи (геологічних відслонень, виходів кристалічних порід, родовищ мінералів та інших корисних копалин, приміт-них форм рельєфу і пов’язаних з ним елементів ландшафту)
палеонтологічні	призначені для збереження місць знахідок і скупчень решток або скам’янілих зразків викопної флори і фауни, що мають особливе наукове значення
карстово-спелеологічні	призначені для збереження цінних у науковому та рекреаційному відношенні печер, поверхневих карстово-спелеологічних утворень печерних видів флори і фауни

Оголошення заказників провадиться без вилучення земельних ділянок у їх власників або користувачів, на яких і покладається забезпечення режиму охорони та збереження території. У зв’язку з цим в питаннях охорони заказників існують певні проблеми.

Зазвичай виконання завдань, покладених на заказник, вимагає не тільки пасивної охорони території, а й виконання конкретної практичної природоохоронної діяльності. Оскільки для здійснення цієї діяльності потрібні відповідні фахівці, то координація та проведення наукових досліджень у заказниках (як і пам’яток природи та заповідних урочищ) покладається на співробітників природних заповідників, що розташовані поблизу заказника.

Розміри окремих заказників варіюють в дуже широких межах – від 1 га до десятків тисяч га. Природно-заповідний фонд України має в своєму складі більше 2500 заказників.

Пам’ятки природи

Пам’ятки природи – це окремі природні об’єкти (вікові або рідкісні дерева, геологічні відслонення, джерела тощо), які мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне та пізнавальне значення. Охорона поширюється лише на конкретний об’єкт, який може знаходитися на території, на яку режим заповідності не поширюється.

Залежно від характеру, походження і необхідного режиму охорони пам’ятки природи поділяються на такі типи:

- комплексні – до яких можуть бути віднесені ділянки мальовничих місцевостей, еталонні ділянки недоторканої природи, природні ландшафти з унікальними формами рельєфу (гори, групи скель, ущелини, каньйони, групи печер тощо);

- ботанічні – представляють собою місця зростання цінних, реліктових, ендемічних, рідкісних і зникаючих видів рослин, ділянки лісу, особливо цінні за своїми характеристиками, а також природні об’єкти штучного походження – стародавні алеї, парки;

- зоологічні – оголошуються в місцях мешкання цінних, реліктових, ендемічних, рідкісних і зникаючих видів тварин;

- гідрологічні – до яких відносять природні об’єкти, що відіграють важливу роль у підтримці гідрологічного режиму певних територій та мають водоохоронне значення (водно-болотні комплекси, ділянки заплав невеликих річок, ділянки морського узбережжя, окремі озера, ставки, термальні і мінеральні водні джерела, родовища лікувальних грязей);

- геологічні – являють собою геологічні відслонення, що мають особливу наукову цінність (виходи рідкісних мінералів, гірських порід і корисних копалин, печери, гроти, окремі мальовничі скелі).

Оголошення пам’яток природи проводиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів у їх власників. Забезпечення дотримання встановленого режиму покладається на власників або користувачів земель та об’єктів, оголошених пам’ятками природи.

На практиці, пам’ятки природи в Україні – це здебільшого невеликі за площею і справді унікальні території або об’єкти, для яких часто при заповіданні взагалі не визначається площа.

В Україні нараховується більше 3000 пам’яток природи.

Заповідні урочища

Заповідні урочища – це окремий невеликий цілісний природний об’єкт (озерце, болото, ділянка цілинного степу; лісові або чагарникові зарості), що має важливе наукове, природоохоронне і естетичне значення. Головне завдання заповідних урочищ – збереження ландшафту у природному стані. За суворим режимом заповідності заповідне урочище можна вважати «міні-заповідником».

На відміну від цієї категорії ПЗФ, яка є природоохоронною територією загальнодержавного значення, заповідні урочища – території місцевого значення. Крім того, оголошення певної території заповідним урочищем провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів у їх власників або користувачів.

Особливості заповідних урочищ визначені в самій назві цієї категорії. Урочище – це примітна ділянка місцевості з чітко сформованими природними межами (наприклад, степова балка, водойма тощо). Тобто, вимогою для території заповідного урочища є територіальна цілісність і природність меж.

Забезпечення режиму охорони та збереження території заповідних урочищ покладається на власників або користувачів відповідних земельних ділянок. В складі ПЗФ України зараз нараховується близько 800 заповідних урочищ.

Ботанічні сади

Ботанічні сади створюються з метою збереження вивчення, акліматизації, розмноження в спеціально створених умовах рідкісних і типових видів місцевої і світової флори.

Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і надаються ботанічним садам у постійне користування.

До основних напрямків наукових досліджень, що здійснюються ботанічними садами відносяться: організація спеціальних експозицій, колекційних і експериментальних ділянок, розплідників, гербаріїв, організація експедицій, створення насінних фондів, селекція і розмноження нових цінних у господарському відношенні видів рослин, розробка наукових основ декоративного садівництва і ландшафтної архітектури.

В межах території ботанічних садів можуть бути виділені функціональні зони:
- експозиційна (призначена для проведення екскурсій та лекцій, ознайомлення відвідувачів з експозиціями ботсаду, прогулянок),
- наукова (призначена для розміщення експериментальних ділянок, колекцій тощо та проведення науково-дослідних робіт),

- заповідна (призначена для експериментів, наприклад, з інтродукції рідкісних і зникаючих видів рослин, для збереження особливо рідкісних та цінних видів тощо, відвідування її забороняється, крім випадків, коли воно пов’язано з проведення наукових спостережень),

- адміністративно-господарська, де розміщені службові та господарські приміщення, здійснюється господарська діяльність.

Станом на 2002 рік в Україні нараховувалося 22 ботанічних сади.

Дендрологічні парки

Дендрологічні парки створюються з метою збереження і вивчення у спеціально створених умовах різноманітних видів дерев і чагарників та їх композицій для найбільш ефективного наукового, культурного, рекреаційного та іншого використання. Основною їх відмінністю від ботанічних садів є те, що увага дендрологічних парків спрямована на вивчення та збереження видів дерев та чагарників.

Дендропарки загальнодержавного значення визначені законодавством як науково-дослідні природоохоронні установи. Для управління ними повинні створюватись спеціальні адміністрації, з відповідними фахівцями, службою охорони, господарського обслуговування. Фактично такими установами в Україні є тільки дендропарки – «Тростянець» (Чернігівська обл.), «Софіївка», «Олександрія» (м. Біла Церква), «Веселі Боковеньки» (Кіровоградська обл.), інші знаходяться у віданні різноманітних організацій. Всього в Україні нараховується 35 дендрологічних парків.

Зоологічні парки

Зоологічні парки створюються з метою організації екологічної освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни.

До основних завдань зоологічних парків відносяться: формування та утримання колекцій тварин, демонстрація їх населенню, збереження і відтворення в штучних умовах видів тварин, яким загрожує зникнення, насамперед, видів, занесених до Червоної книги, проведення науково-дослідних робіт, проведення навчально-виховної і культурно-освітньої роботи. На сьогодні в Україні є 12 зоологічних парків.

Парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва

Парками-пам’ятками садово-паркового мистецтва оголошуються найбільш визначні та цінні зразки паркового будівництва з метою їх охорони та використання в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних і оздоровчих цілях.

Основним призначенням парків-пам’яток садово-паркового мистецтва є збереження, підтримання та відновлення паркових ландшафтних композицій, а також проведення екскурсій і масового відпочинку населення. Значна частина парків-пам’яток садово-паркового мистецтва України – це старовинні парки, створені у 18-19 століттях. Створювались вони з використанням природних особливостей ландшафтів, що збагачувались штучними насадженнями, ставками, архітектурними спорудами.

На сьогодні спеціальна адміністрація створена для управління тільки у 3-ох парках, розташованими в АР Крим – Масандрівським, Місхорським та Лівадійським. Управління іншими парками здійснюється організаціями, у віданні та на землях яких знаходяться ці парки.

Негативним моментом у проблемі збереження парків є випадки відчуження земельних ділянок парків та використання їх не за призначенням, а саме: під забудову, городи тощо, що пов’язано з тим, що межі заповідних об’єктів не перенесені в натуру. Тому зараз на територіях багатьох старовинних парків-пам’яток садово-паркового мистецтва є багато об’єктів, які змінюють їх історичний вигляд. Зараз в Україні нараховується більше 500 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва.