Формування наукових положень про предмет і метод екологічного права

Під предметом українського екологічного права розуміють спе­цифічні для нього відносини в галузі взаємодії суспільства з навко­лишнім природним середовищем. Ці відносини є органічними і стійкими, що зумовлює стабільність галузі екологічного права.

На думку В.І. Андрейцева, предметом екологічного права три групи суспільних відносин:

1. природоресурсні(земельні, лісові, з приводу об'єктів рослинного світу, з приводу об'єктів тваринного світу, водні, гірничі, з приводу атмосферного повітря)

2. природоохоронні(з проводу охорони навколишнього природного середовища);

3.антропоохоронні, або відносини із забезпечення екологічної безпеки.

На думку Ю.С. Шемшученка, під предметом українського екологічного права розуміють “специфічні для нього відносини в галузі взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем".

Як вважають В.К. Попов та Г.В. Анісімова, предметом екологічного права є “відносини, які складаються між суб'єктами з приводу приналежності, використання, забезпечення екологічної безпеки, відтворення природних об'єктів та охорони навколишнього природного середовища з метою задоволення екологічних та інших інтересів".

У російській правовій доктрині існує вузьке розуміння предмету екологічного права - як “суспільних відносин, що виникають з приводу охорони навколишнього природного середовища від шкідливих хімічних, фізичних та біологічних впливів, забезпечення режиму особливо охоронюваних природних територій, а також охорони та використання тваринного світу" .

Предмет екологічного права зумовлений комплексним характе­ром його об'єкта, а отже, він також є комплексним. З урахуванням особливостей правового регулювання щодо охорони і використан­ня зазначених складових елементів об'єкта екологічного права можна виділити чотири блоки екологічних відносин, які є визна­чальними для характеристики предмета правового регулювання екологічного права.

До першого блоку належать відносини щодо охорони навколиш­нього природного середовища як комплексного природно-антро­погенного явища. Слово «охорона» при цьому розуміють у широ­кому значенні — як комплекс заходів, спрямованих на збережен­ня, відтворення і поліпшення стану цього середовища. Йдеться, по суті, про управління якістю довкілля.

Ця група «середовище-охоронних» відносин немов би пронизує усі інші екологічні відносини й об'єднує їх у єдиний комплекс. Пе­реважна частина цих відносин виникає у сфері вироблення еко­логічної політики і організації екологічної діяльності у масштабах держави та адміністративно-територіальних одиниць, у промисло­вості, енергетиці, сільському господарстві та інших еколого-небезпечних галузях.

Другий, похідний від першого, блок екологічних відносин — це відносини щодо використання природних ресурсів. Ці відносини регулюються нормами природоресурсного права. Його тільки умовно можна розглядати як існуюче окремо від права охорони на­вколишнього природного середовища (екологічного права). Адже раціональне природокористування неможливе без еколого-охоронних заходів і навпаки.

Предмет природоресурсного права є похідним від інтегрованого предмета права екологічного.

Таким чином, визначальними для предмета екологічного права як комплексної галузі є чотири групи суспільних відносин:

1.від­носини щодо охорони навколишнього природного середовища;

2.відносини щодо використання природних ресурсів;

3.відносини щодо забезпечення екологічної безпеки;

4.відносини щодо форму­вання, збереження та раціонального використання екомережі.

Метод екологічного права— це сукупність засобів і способів впли­ву на учасників суспільних відносин з метою забезпечення правових ви­мог щодо охорони навколишнього природного середовища та екоме режі, раціонального використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки.

Для комплексної галузі екологічного права його метод не є та­ким «своїм», як наприклад, методи класичних однорідних галузей права — адміністративного, кримінального, цивільного. Екологічне право запозичує методи правового регулювання у цих галузей пра­ва, використовуючи їх для власних потреб. Це стосується й інших комплексних галузей права — господарського, аграрного тощо.

У даному випадку класичні галузеві методи немовби отримують «подвійну прописку» — в однорідній і комплексній галузях права. При цьому, як зазначають С. С. Алексєєв та В. Ф. Яковлєв, при­стосовуючи галузеві елементи до комплексного їх застосування, комплексна галузь не деформує ці елементи і не позбавляє їх галу­зевої природи і належності¹.

Найбільш широко у сфері еколого-правового регулювання ви­користовується імперативний адміністративно-правовий метод. Це виявляється у встановленні дозволів та заборон, нормуванні, сер­тифікації, ліцензуванні та екологічній експертизі, застосуванні за­ходів адміністративної відповідальності за екологічні правопору­шення тощо.

За допомогою кримінально-правового методу здійснюється бо­ротьба з екологічною злочинністю, а за допомогою цивільно-пра­вового вирішуються спірні питання стягнення екологічної шкоди.

Ці методи «стикуються» в екологічному праві на засадах їх еко­логічної модуляції. Характерним виявом цього є норми еколого-правового спрямування, виділені у спеціальні главу в Кодексі Ук­раїни про адміністративні правопорушення («Адміністративні пра­вопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури») та розділ у Кримінальному кодексі України («Злочини проти довкілля»).

Що ж стосується цивільної (матеріальної) відповідальності, то тут спрацьовує притаманний тільки екологічній сфері таксовий ме­тод обчислення шкоди, завданої відповідними правопорушеннями. Є специфіка й у застосуванні такого цивільно-правового методу, як відновлення порушених неправомірними діями природних об'єктів.