Тема 2 Екологічне виховання населення

До недавнього часу розвиток людського суспільства і самоочищення навколишнього природного середовища від техногенних забруднень пе­ребували в динамічній рівновазі. Проте останніми роками інтенсивне зро­стання чисельності населення планети, надзвичайно інтенсивний розви­ток промисловості, сільського й комунального господарства та інші чин­ники антропогенного впливу на навколишнє природне середовище, не­зважаючи на колосальні екологічні резерви біосфери та її самоочисну спроможність, призвели до різних негативних наслідків, з якими вона впо­ратися не здатна. Насамперед це стосується забруднення біосфери хіміч­ними речовинами-ксенобіотиками, порушення природних геохімічних циклів, а також інтенсивного, нераціонального використання природних ресурсів.

Тривалий час, упродовж тисячоліть — з моменту появи Ноmо sapiens у біосфері Землі культивувалась споживацька свідомість відношення до природи, її багатств — природних ресурсів. Завжди вважали, що природ­на комора цих ресурсів невичерпна, а тому їх можна необмежене спожи­вати для задоволення власних усе зростаючих потреб. Так тривало майже до наших днів. І тільки наприкінці XIX — на початку XX ст., коли чисель­ність населення почала катастрофічне зростати, а невідновні природні ресурси, які природа накопичувала мільйони й мільярди років, почали стрімкими темпами вичерпуватись, людство збагнуло, що природні ре­сурси в біосфері вичерпні, а деякі з них уже нині перебувають на межі ви­черпності. При цьому стало очевидним, що невідновні ресурси вичер­пуються швидше, ніж людське суспільство здатне перебудувати свою еко­номіку.

Виходячи з нинішньої кризової екологічної ситуації, найголовнішим завданням сучасної епохи вважають формування в першу чергу нової еко­логічної свідомості — бережливого ставлення до навколишнього природ­ного середовища. Надзвичайно важливим і актуальним як для терміно­вих практичних дій, так і для планування на тривалу перспективу, є вирі­шення проблеми ефективного захисту навколишньої природи від забруднення техногенними розсіюваними й неутилізованими відходами та раціональне використання природних ресурсів для оптимального задо­волення обгрунтованих потреб людського суспільства.

Особливо гостро ці проблеми стоять в Україні, зважаючи на екологіч­ну й духовну Кризу та низький рівень екологічної культури нашого суспіль­ства. Правовий нігілізм, повсюдне нехтування чинних законів, корупція та хабарництво призвели до відчутної руйнації всіх інститутів, пов'яза­них з охороною природи. Охорона довкілля, раціональне використання природних ресурсів та екологічна безпека ще не стали повсякденною тур­ботою кожного мешканця нашої країни. Наслідками такої бездуховності і байдужості є скорочення тривалості життя населення, зростання дитячої смертності, народження дітей-калік та зниження народжуваності. Невпин­но наближається екологічна катастрофа, яку за своїми наслідками можна порівняти з термоядерною війною. Про це свідчить аварія на Чорнобиль­ській атомній електростанції. Якщо так триватиме й надалі, то загибель сучасної цивілізації неминуча.

Для подолання екологічної кризи в країні у Державній програмі охо­рони навколишнього природного середовища, раціонального викорис­тання природних ресурсів і екологічної безпеки передбачається запрова­дження загальної екологічної освіти та виховання. Вона має охопити всі верстви населення, починаючи від дитячого садка і закінчуючи вищою школою.

Основним завданням екологічної освіти та виховання в країні повин­но бути формування екологічної свідомості про необхідність гармоній­ного співіснування людського суспільства з навколишнім природним се­редовищем та охорону довкілля від техногенних забруднень. На це ма­ють бути спрямовані вся структура, зміст і методи навчання. Освіта й ви­ховання повинні організовуватись на чотирьох рівнях: загальна (для всього населення країни), дошкільна (для дітей дошкільного віку), шкіль­на і вища.

Метою загальної освіти має бути формування екологічного світогля­ду, забезпечення екологізації суспільної свідомості, прищеплення любові до рідного краю, розуміння необхідності охорони навколишнього при­родного середовища на роботі та в побуті, навичок бережливого й раціо­нального споживання природних ресурсів, прагнення до відтворення від­новних природних ресурсів і обґрунтованого самообмеження використан­ня невідновних, створення ефективної системи екологічної безпеки.

Дошкільна екологічна освіта має бути спрямована на прищеплення любові до Вітчизни та рідного краю, пізнання понять життя і смерті, фор­мування навичок бережливого ставлення до навколишньої живої та не­живої природи, прагнення зберегти рослинний і тваринний світ, зробити кращим навколишнє природне середовище.

Шкільна екологічна освіта повинна мати на меті вивчення основ за­гальної екології, раціонального використання природних ресурсів та еко­логічної безпеки біосфери на рівні викладання дисциплін біології, хімії, фізики та географії в середній школі.

Метою екологічної освіти у вищій школі має бути підготовка фахівців вищої кваліфікації (вчителів, викладачів, інженерів, магістрів, кандидатів і докторів наук) для організації суспільного життя і виробництва, проведення наукових досліджень у галузі екології, тобто вирішення повсякденних еко­логічних завдань і глобальних екологічних проблем. Тут потрібно фундамен­тальне вивчати загальну теоретичну та прикладну екологію (охорону при­роди, раціональне природокористування та екологічну безпеку біосфери).

Тема 3 Основні екологічні закони.

1. Закон біогенної міграції атомів (або закон Вернадського): міграція хімічних елементів на земній поверхні та в біосфері в цілому здійснюється під переважаючим впливом живої речовини, організмів. Так відбувалося й в геологіч­ному минулому, мільйони років тому, так відбувається й гв сучасних умовах. Жива речовина або бере участь у біо­хімічних процесах безпосередньо, або створює відповідне, .збагачене киснем, вуглекислим газом, воднем, азотом, фос­фором та іншими речовинами, середовище. Цей закон має важливе практичне й теоретичне значення. Розуміння всіх хімічних процесів, що відбуваються в геосферах, неможли­ве без урахування дії біогенних факторів, зокрема — ево­люційних. Нині люди впливають на стан біосфери, зміню­ючи її фізичний і хімічний склад, умови збалансованої віками біогенної міграції атомів. У майбутньому це спри­чинить дуже негативні зміни, які набувають здатності само розвиватися й стають глобальними, некерованими (опустелювання, деградація грунтів, вимирання тисяч видів організмів). За допомогою цього закону можна свідомо й .активно запобігати розвитку таких негативних явищ, ке­рувати біогеохімічними процесами, використовуючи «м'які» екологічні методи.

2. Закон внутрішньої динамічної рівноваги: речовина, енер­гія, інформація та динамічні якості окремих природних си­стем і їх ієрархії дуже тісно пов'язані між собою, так що будь-яка зміна одного з показників неминуче призводить до функціонально-структурних змін інших, але при цьому зберігаються загальні якості системи — речовинно-енерге­тичні, інформаційні та динамічні. Наслідки дії цього зако­шу виявляються в тому, що після будь-яких змін елементів природного середовища (речовинного складу, енергії, ін­формації, швидкості природних процесів тощо) обов'язко­во розвиваються ланцюгові реакції, які намагаються ней­тралізувати ці зміни. Слід зазначити, що незначна зміна одного показника може спричинити сильні відхилення в ін­ших і в усій екосистемі.

Зміни у великих екосистемах можуть мати необоротний характер, а будь-які локальні перетворення природи ви­кликають у біосфері планети (тобто в глобальному масшта­бі) та в її найбільших підрозділах реакції-відповіді, які зумовлюють відносну незмінність еколого-економічного по­тенціалу. Штучне зростання еколого-економічного потенці­алу обмежене термодинамічною стійкістю природних си­стем.

Закон внутрішньої динамічної рівноваги — один з най­головніших у природокористуванні. Він допомагає зрозу­міти, що у разі незначних втручань у природне середовище його екосистеми здатні саморегулюватися та відновлюва­тися, але коли ці втручання перевищують певні межі (які людині слід добре знати) й вже не можуть «згаснути» в ланцюгу ієрархії екосистем (охоплюють цілі річкові сис­теми, ландшафти), вони призводять до значних порушень енерго і біобалансу на значних територіях і в усій біо­сфері.

3. Закон історичної необоротності: розвиток біосфери й людства як цілого не може відбуватися від пізніших фаз до початкових, загальний процес розвитку однонапрямлений. Повторюються лише окремі елементи соціальних відносин (рабство) або типи хазяйнування.

Закон обмеженості природних ресурсів: усі природні ре­сурси в умовах Землі вичерпні. Планета є природно обме­женим тілом, і на ній не можуть існувати безконечні скла­дові частини.

4. Закон однонаправленості потоку енергії: енергія, яку одержує екосистема й яка засвоюється продуцентами, роз­сіюється або разом з їх біомасою необоротно передається консументам першого, другого, третього та інших порядків, а потім редуцентам, що супроводжується втратою певної кількості енергії на кожному трофічному рівні в результаті процесів, які супроводжують дихання. Оскільки в зворотний потік (від редуцентів до продуцентів) потрапляє дуже мало початкової енергії (не більше 0,25%), термін «кругообіг енергії» є досить умовним.

5. Закон піраміди енергій (сформульований Р. Ліндеманом): з одного трофічного рівня екологічної піраміди на інший переходить у середньому не більше 10 % енергії.

За цим законом можна виконувати розрахунки земель­них площ, лісових угідь з метою забезпечення населення продовольством й іншими ресурсами.

6. Закон розвитку довкілля: будь-яка природна система розвивається лише за рахунок використання матеріально-енергетичних й інформаційних можливостей навколишньо­го середовища. Абсолютно ізольований саморозвиток не­можливий — це висновок з законів термодинаміки.

Дуже важливими є наслідки закону.

1. Абсолютно безвідхідне виробництво неможливе.

2. Будь-яка більш високоорганізована біотична систе­ма в своєму розвитку є потенційною загрозою для менш організованих систем. Тому в біосфері Землі неможливе повторне зародження життя — воно буде знищене вже іс­нуючими організмами.

3. Біосфера Землі як система розвивається за рахунок внутрішніх і космічних ресурсів.

7.Закон грунтостомлення (зменшення родючості): посту­пове зниження природної родючості грунтів відбувається через тривале їх використання й порушення природних процесів ґрунтоутворення, а також внаслідок тривалого ви­рощування монокультур (в результаті накопичення токсич­них речовин, що виділяються рослинами, залишків пести­цидів й мінеральних добрив).

8.Закон фізико-хімічної єдності живої речовини (сфор­мульований В. Вернадським): уся жива речовина Землі має єдину фізико-хімічну природу. 3 цього випливає, що шкідливе для однієї частини живої речовини шкодить й іншій її частині, тільки, звичайно, різною мірою. Різниця полягає лише в стійкості видів до дії того чи іншого аген­та. Крім того, через наявність у будь-якій популяції більш чи менш стійких до фізико-хімічного впливу видів швид­кість відбору за витривалістю популяцій до шкідливого агента прямо пропорційна швидкості розмноження орга­нізмів і чергування поколінь. Через це тривале вживання пестицидів екологічно неприпустиме, бо шкідники, які роз­множуються значно швидше, швидше пристосовуються й виживають, а обсяги хімічних забруднень доводиться де­далі збільшувати.

Тема 4. Урбоекологія

Велике місто — це місце, де й переваги, й вади сучасної техно­логічної цивілізації виступають зримо й найсильніше.

П. Селф,

До найхарактерніших рис розвитку людської цивілізації належить урбанізація (від лат. игbапus — міський), що проявляється в зростанні населення міст і відпо­відному зменшенні чисельності сільського населення. Ця фаза розвитку людства, яку можна назвати індустріально-міською, триває всього 200—300 років, а техногенне перетворення ланд­шафтів у містах досягло вже критичного рівня. Доміські екосис­теми за цей час максимально перероблені й антропозовані. На початку XX ст. в містах проживало 13 % населення Землі, в се­редині століття — 28 %, а на початку XXI ст.— вже близько 50 %. Швидко зростає кількість міст-«мільйонерів», а чисельність жи­телів у найбільших із них — мегаполісах — сьогодні становить: у Мехіко — 27,5 млн, Шанхаї — 25,8, агломерації Токіо—Йоко­гама — 23,8, Пекіні — 22,8, Сан-Паулу — 21,5, Нью-Йорку — 19,5 млн. У великих містах зараз проживає більшість міського населення (в Росії, наприклад, 71,3 %).

В Україні міське населення становить 68 %. Понад третина (33,7 %) усіх міських жителів України зосереджена в чотирьох областях: Донецькій, Луганській, Дніпропетровській і Запо­різькій. Частка мешканців Києва в міському населенні України — 7,8 %.

Ніде суперечність між людиною та природою не досягає такої глибини, як у великому місті. Російський еколог М. Гершензон пише: «...великі міста донині є лише паразитами біосфери, якщо поціновувати їх з погляду того, що називається "життєвими ресурсами" (вода, повітря, їжа)». Причому чим більше місто, тим більшої шкоди воно завдає Матері-Природі. Не контрольоване зростання населення мегаполісів супроводжується істотним зни­женням якості життя в них (зменшення кількості та зниження якості послуг, погіршення водопостачання, збільшення кількості неочищених стоків і твердих відходів, зростання забрудненості повітря й т. д.). Особливо це стосується великих міст у країнах, що розвиваються (Калькутта, Карачі, Бомбей, Лагос, Мехіко та ін.).

Проблемами міст, міського населення опікується особлива га­лузь екології — урбоекологія.

Як же пояснюється нестримне зростання міст, особливо вели­ких? Чому люди тягнуться до міста? Вчені гадають, що це зумов­лено передусім соціально-економічними факторами. У великих містах сконцентровано матеріально-технічне виробництво, вони є місцями нагромадження й розподілу речовини, енергії та інфор­мації, центрами духовного життя суспільства. У великих містах створюються кращі можливості для задоволення індивідуальних матеріальних і духовних запитів, причому чим більше місто, тим ширший спектр послуг, які воно може надати людині.

Водночас у місті, як ніде, людина відокремлена й у просторі, й духовно від інших членів суспільства. Міський житель може десятки років жити в одному й тому самому багатоквартирному будинку й не бути знайомим із сусідами. Людина у великому місті, за образним висловом Джека Лондона, перебуває в «людській пустелі».

Таке поєднання протилежних рис великого міста відображує протилежність начал людської психології. З одного боку, людині притаманні крайній індивідуалізм, здатність бачити опору лише у власному «Я», а з іншого — подолання відчуження людини від суспільства, розкриття її здібностей та їх розвиток можливі лише в процесі спілкування з іншими людьми, участі у спільній справі. Така двоєдність різних начал є фундаментальною властивістю живої природи, вона характерна не тільки для міських поселень людей, а й для популяцій суспільних комах і колоніальних тва­рин, таких як мурашки, терміти, бджоли, ховрахи, піщанки та ін. Тому урбоекологи часто використовують «міські» поселення термітів, мурашок або піщанок як моделі для вивчення особли­востей розвитку великих людських поселень.

Спостереження за популяціями суспільних комах і колоніаль­них тварин свідчать, що розміри їхніх поселень, кількість «міст» на одиницю ареалу та чисельність особин у поселенні строго ви­значаються кліматичними умовами, харчовими ресурсами та ін. Дуже важливим є фактор перенаселеності: коли кількість особин на одиницю площі досягає певної критичної межі, подальше зро­стання колонії припиняється. Якщо експериментатори штучно збільшували густоту тварин на одиницю площі, то це вкрай нега­тивно впливало на колонію. Наприклад, коли щурів утримували в клітці в кількості, що перевершувала «критичну норму», в них розвивалася різко агресивна поведінка, зникали деякі ознаки соціальної поведінки, вони втрачали інстинкт охорони потомства й т. д.

У природних популяціях великих ссавців неможлива така гус­тота заселення, яка спостерігається на урбанізованих територіях людей. Наприклад, середня густота населення в таких містах Росії, як Москва і Санкт-Петербург, досягає 15—20 тис. чоловік на 1 км². За сумарними екологічними показниками міста поділя­ються на п'ять категорій: 1 — благополучні; 2 — задовільні; 3 — помірно напружені; 4 — напружені; 5 — критичні. Статистичні дані свідчать, що екологічне неблагополуччя починається тоді, коли чисельність населення міст перевищує 100 тис. чоловік.

Слід наголосити, що природоруйнівна сила великих міст не строго еквівалентна кількості населення в них, а набагато більша. Річ у тім, що матеріально-технічна й енергетична озброєність міського населення та його організованість набагато вищі, ніж сільського. Тому техногенний вплив міста не обмежується його територією, а виходить далеко за її границі. Сучасний стан довкілля в містах-гігантах — грізне нагадування про слушність прогнозів щодо активного розвитку кризових екологічних ситу­ацій. Саме в містах, населення яких перевершило стотисячний рубіж, у містах із гіпертрофованими промисловістю, транспортом тощо, за даними статистики, простежується не тільки зростання кількості таких захворювань, як серцево-судинні, бронхо-легеневі, онкологічні, «чума XX століття» — СНІД, а й, що особливо показово, збільшення психопатологічних форм антисоціальної та кримінальної поведінки — хуліганства, проявів вандалізму, без­глуздих убивств, алкоголізму, наркоманії. Причому чим більше місто, тим більше в ньому хуліганів, алкоголіків, наркоманів. Можливо, це прояв саморегуляції природи, закони якої порушу­ються людиною?

Отже, урбанізація найяскравіше відбиває загальний для всієї Землі процес заміни біосфери техносферою, який розпочався ще в епоху палеоліту й триває досі дедалі швидшими темпами.

Якщо людство хоче мати майбутнє, воно мусить приборкати цей про­цес і взяти його під контроль.