Отож розглянемо людину детальніше. 8 страница

Пер­ша фа­за (орієнто­ва­на) пов'яза­на з чин­ни­ком "но­виз­ни", при якій від­зна­ча­ють­ся за­галь­на цен­траль­на за­галь­мо­ва­ність і де­яке зни­жен­ня пра­цез­дат­нос­ті.

Дру­га фа­за (під­ви­ще­ної ре­ак­тив­нос­ті) ха­рак­те­ри­зується пе­ре­ва­гою про­це­сів збу­джен­ня, де­яким цен­траль­ним роз­галь­му­ван­ням, під­ви­ще­ною ді­яль­ніс­тю сим­па­тич­но­го від­ді­лу нер­во­вої сис­те­ми, по­си­лен­ням фун­кції ди­хан­ня, кро­во­обі­гу, трав­лен­ня й ін­ших сис­тем; у цій фа­зі зни­жується за­галь­на фі­зі­оло­гіч­на стійкість ор­га­ніз­му.

Тре­тя фа­за (ви­рів­ню­ван­ня) ха­рак­те­ри­зується та­кою пе­ре­бу­до­вою фі­зі­оло­гіч­них фун­кції ор­га­ніз­му, при якій на їх здійснен­ня не­об­хід­на наймен­ша вит­ра­та енер­гії, що ство­рює пе­ре­ду­мо­ви для під­ви­щен­ня за­галь­ної стійкос­ті ор­га­ніз­му; при цьому під­си­люється внут­рішнє ди­фе­рен­ці­аль­не галь­му­ван­ня, по­ліп­шується рух­ли­вість кір­ко­вих про­це­сів, зрос­тає ви­ко­рис­тан­ня кис­ню, під­ви­щу­ють­ся вит­ри­ва­лість, пра­цез­дат­ність. Змі­ни, що від­бу­ва­ють­ся в ор­га­ніз­мі в цій фа­зі, пок­ла­де­ні, імо­вір­но, в ос­но­ву оз­до­ров­чо­го впли­ву клі­ма­тич­них чин­ни­ків.

Крім за­галь­них за­ко­но­мір­нос­тей і ре­ак­цій, про­цес ак­лі­ма­ти­за­ції про­яв­ляється кон­крет­ни­ми, спе­ци­фіч­ни­ми для то­го чи ін­шо­го клі­ма­ту ри­са­ми прис­то­су­ван­ня. Ця спе­ци­фіч­ність виз­на­чається ти­ми чин­ни­ка­ми, що найбіль­шою мі­рою від­різ­ня­ють­ся від пос­тійних умов жит­тя. У пів­ден­них ши­ро­тах – це спе­ка, на пів­но­чі – хо­лод, під­ви­ще­на ге­лі­омаг­ніт­на ак­тив­ність, не­дос­тат­ня ультра­фі­оле­то­ва ра­ді­ація, по­ляр­ний день і по­ляр­на ніч; у го­рах – зни­жен­ня ат­мос­фер­но­го тис­ку і пар­ці­аль­но­го нап­ру­жен­ня кис­ню в по­віт­рі і т.д.

На пів­но­чі під­си­лю­ють­ся про­це­си теп­ло­ут­во­рен­ня, від­бу­вається пе­ре­бу­до­ва енер­ге­тич­но­го об­мі­ну з вуг­ле­вод­но­го ти­пу на жи­ро­вий. По­си­лен­ня об­мі­ну лі­пі­дів на пів­но­чі мож­на роз­гля­да­ти як ком­пен­са­цію мо­ле­ку­ляр­но-енер­ге­тич­них зру­шень при збу­рен­ні ге­омаг­ніт­них чин­ни­ків, то­му що цей вид об­мі­ну мо­же без­по­се­редньо за­по­бі­га­ти уш­ко­джен­ню клі­тин­них мем­бран.

На пів­дні змі­нюється ха­рак­тер про­це­сів теп­ло­ре­гу­лю­ван­ня, під­си­люється теп­ло­від­да­ча че­рез роз­ши­рен­ня пе­ри­фе­рійних кро­во­нос­них су­дин, а та­кож ви­па­ро­ву­ван­ня, зни­жується теп­ло­ут­во­рен­ня, змен­шується ак­тив­ність щи­то­вид­ної за­ло­зи, що ве­де до зни­жен­ня ос­нов­но­го об­мі­ну; ут­руд­нен­ня цир­ку­ля­ції кро­ві че­рез її згу­щен­ня ком­пен­сується по­си­лен­ням ро­бо­ти сер­ця і роз­ши­рен­ням су­дин, що зни­жує ар­те­рі­аль­ний тиск на 15-25 мм рт. ст.

Як ба­чи­мо з на­ве­де­них да­них, пе­ре­мі­щен­ня в но­ві клі­ма­тич­ні умо­ви при­во­дить до різ­но­ма­ніт­них нес­пе­ци­фіч­них і спе­ци­фіч­них зру­шень в ор­га­ніз­мі, Змі­на клі­ма­тич­них районів мо­же зав­да­ва­ти сти­му­лю­валь­ної дії, під­ви­щу­ва­ти життєвий то­нус ор­га­ніз­му, змі­ню­ва­ти його ре­ак­тив­ність. На цьому ґрун­тується ку­рор­тне лі­ку­ван­ня. Як­що но­ві клі­ма­тич­ні умо­ви ку­рор­ту спри­ят­ли­ві­ші за ті, у яких пе­ре­бу­ва­ла лю­ди­на, і не став­лять до адап­та­ційних ме­ха­ніз­мів до­дат­ко­вих ви­мог, во­ни бу­дуть спри­яти зни­жен­ню нап­ру­ги своєрід­ним "роз­ван­та­жен­ням", що сприяє від­нов­лен­ню бі­оло­гіч­них зв'яз­ків ор­га­ніз­му з зов­ніш­нім се­ре­до­ви­щем. Це має ве­ли­ке зна­чен­ня як для лі­ку­ван­ня па­то­ло­гіч­них про­це­сів з мля­вим пе­ре­бі­гом, так і для ефек­тив­но­го від­по­чин­ку. Од­нак пе­ре­їзд у но­ві клі­ма­тич­ні умо­ви, особ­ли­во різ­ко кон­трас­тні, мо­же вик­ли­ка­ти і нес­при­ят­ли­ві ре­ак­ції, змі­ни, що по­ру­шу­ють урів­но­ва­жен­ня ор­га­ніз­му з зов­ніш­нім се­ре­до­ви­щем.

5.2. Сонячна радіація

Сон­це є дже­ре­лом ко­ло­саль­ної кіль­кос­ті енер­гії (4×1033 ерг/сек), яка у виг­ля­ді хвильо­во­го і кор­пус­ку­ляр­но­го вип­ро­мі­ню­ван­ня над­хо­дить у сві­то­вий прос­тір. Со­няч­на ра­ді­ація – го­лов­не дже­ре­ло енер­гії для всіх при­род­них про­це­сів, що від­бу­ва­ють­ся в ат­мос­фе­рі, гід­рос­фе­рі і вер­хніх ша­рах зем­ної ку­лі.

Спектр хвильо­во­го вип­ро­мі­ню­ван­ня Сон­ця скла­дається з ультра­фі­оле­то­вої (УФ), ви­ди­мої та ін­фра­чер­во­ної об­лас­тей, а та­кож рен­тге­нівсь­ких про­ме­нів і ши­ро­ко­го ді­апа­зо­ну ра­ді­ох­виль. Від біль­шої час­ти­ни цих скла­до­вих ми на­дійно за­хи­ще­ні зем­ною ат­мос­фе­рою, че­рез яку про­хо­дить тіль­ки ви­ди­ме світ­ло, не­ве­ли­ка час­тка ультра­фі­оле­то­вої, ви­ди­мої та ін­фра­чер­во­ної об­лас­тей, а та­кож рен­тге­нівсь­ких про­ме­нів і ши­ро­ко­го ді­апа­зо­ну ра­ді­ох­виль. Зем­на ат­мос­фе­ра не про­пус­кає і кор­пус­ку­ляр­не вип­ро­мі­ню­ван­ня. Час­тка ультра­фі­оле­ту в за­галь­но­му по­то­ці вип­ро­мі­ню­ва­ної Сон­цем енер­гії на ме­жі ат­мос­фе­ри ста­но­вить близь­ко 9 %, а на ви­со­тах 3500-4000 м – тіль­ки 5-6 %. Тоб­то майже по­ло­ви­на УФ-ра­ді­ації пог­ли­нається і роз­сіюється у вер­хніх ша­рах ат­мос­фе­ри. Найбільш жорстка ко­рот­кох­вильо­ва УФ-ра­ді­ація (близь­ко 1 % со­няч­ної енер­гії), пог­ли­на­ючись у найви­щих ша­рах ат­мос­фе­ри, пов­ніс­тю вит­ра­чається на ди­со­ці­ацію та іоні­за­цію на­яв­них у прос­то­рі мо­ле­кул, що при­во­дить до ут­во­рен­ня іонос­фе­ри та озо­нос­фе­ри.

Ді­лян­ку УФ-спек­тра роз­ді­ля­ють на три: ді­лян­ка С (дов­жи­на хви­лі мен­ше 280 нм) – ха­рак­те­ри­зується ле­таль­ною дією, це вип­ро­мі­ню­ван­ня влов­люється озо­но­вим ек­ра­ном і до зем­ної по­вер­хні не до­хо­дить; ді­лян­ка В (280-315 нм) – вва­жається найбільш бі­оло­гіч­но ак­тив­ною; ді­лян­ка А (315-400 нм). Під впли­вом УФ-ра­ді­ації на ви­со­ті 20-50 км ут­во­рюється озо­нос­фе­ра, яка, так би мо­ви­ти, за прин­ци­пом зво­рот­но­го зв'яз­ку пов­ніс­тю пог­ли­нає УФ-ра­ді­ацію ді­лян­ки С і час­тко­во – ді­лян­ки В. Тов­щи­на озо­нос­фе­ри не­рів­но­мір­на – у низь­ких ши­ро­тах озо­ну в се­редньо­му у 2-2,5 ра­за мен­ше, ніж у ви­со­ких. Внас­лі­док цього кіль­кість ко­рот­кох­вильо­во­го бі­оло­гіч­но більш ак­тив­но­го вип­ро­мі­ню­ван­ня у ви­со­ких ши­ро­тах на­ба­га­то мен­ша, ніж у низь­ких. Ін­ша час­ти­на УФ-ра­ді­ації про­ни­кає в ниж­ні ша­ри ат­мос­фе­ри і час­тко­во роз­сіюється на мо­ле­ку­лах і аеро­зо­лях. До ре­чі, во­дя­на па­ра УФ-про­ме­ні не пог­ли­нає.

На ті­ло лю­ди­ни діє со­няч­на ра­ді­ація, що над­хо­дить або без­по­се­редньо від сон­ця (без­по­се­ред­ня ра­ді­ація), або з не­боз­во­ду (роз­сі­яна ра­ді­ація), або від по­вер­хні різ­них пред­ме­тів (від­би­та ра­ді­ація). Су­ма цих ви­дів ра­ді­ації, що па­дає на го­ри­зон­таль­ну по­вер­хню, на­зи­вається су­мар­ною ра­ді­ацією, або ін­со­ля­цією.

Без­по­се­редньо сприйма­ють со­няч­ну ра­ді­ацію шкі­ра та очі. Ін­фра­чер­во­ні про­ме­ні вби­ра­ють тка­ни­ни, і во­ни про­ни­ка­ють на гли­би­ну від 3 мм до 4 см, а ультра­фі­оле­то­ве про­мін­ня не про­ни­кає глиб­ше 0,5-1 мм. Ін­фра­чер­во­ні про­ме­ні ма­ють в ос­нов­но­му теп­ло­ву дію, а ме­ха­нізм дії УФ-про­ме­нів склад­ні­ший і приз­во­дить до хі­міч­них змін у тка­ни­нах, які че­рез нер­во­ві за­кін­чен­ня ре­гу­лю­ють теп­ло­об­мін і впли­ва­ють на ор­га­нізм у ці­ло­му (рис. 5.1).

УФ (В) УФ (А) УФ (С)

260 280 300 320 340 360 380 400 Я, нм

Рис. 5.1. Спектральний склад ультрафіолетових променів сонячного світла, що досягає поверхні Землі, та ефективність їх біологічної дії за розвитком еритеми шкіри людини

Со­няч­не вип­ро­мі­ню­ван­ня, як і будь-який зов­ніш­ній вплив, мо­же бу­ти ко­рис­ним і зав­да­ва­ти шко­ди од­но­час­но. Що са­ме – за­ле­жить від до­зи оп­ро­мі­нен­ня – кіль­кос­ті пог­ли­не­ної енер­гії та її спек­траль­но­го скла­ду, тоб­то дов­жи­ни хви­лі вип­ро­мі­ню­ван­ня. Спек­траль­ний склад і кіль­кість УФ-вип­ро­мі­ню­ван­ня у да­ній міс­це­вос­ті за­ле­жать від ча­су світ­ло­во­го дня, по­ри ро­ку, ге­ог­ра­фіч­ної ши­ро­ти, ви­со­ти н.р.м., по­год­них умов, сту­пе­ня заб­руд­не­нос­ті ат­мос­фе­ри та ін. За пев­ної ком­бі­на­ції цих умов мо­же ви­ни­ка­ти нес­та­ча або над­ли­шок УФ-про­ме­нів.

Со­няч­на ра­ді­ація в оп­ти­маль­них до­зах мо­же справ­ля­ти дію: піг­мен­тот­вір­ну – то­ді ми го­во­ри­мо про зас­маг­лість; ві­та­мі­нот­вір­ну – со­няч­не про­мін­ня не­об­хід­не для син­те­зу ві­та­мі­ну D в ор­га­ніз­мі лю­ди­ни; бак­те­ри­цид­ну – зни­щу­ють­ся па­то­ген­ні мік­ро­ор­га­ніз­ми; за­галь­нос­ти­му­лю­валь­ну – по­си­люється стійкість ор­га­ніз­му до дії хі­міч­них кан­це­ро­ге­нів (ви­ник­нен­ня пух­лин змен­шується у 3 ра­зи).

Оп­ти­маль­не оп­ро­мі­нен­ня вик­ли­кає під­ви­щен­ня фос­фор­но-ка­лієво­го об­мі­ну в ор­га­ніз­мі, від­нов­лює нес­та­чу фос­фо­ру і каль­цію в кіс­тко­вій тка­ни­ні, нор­ма­лі­зує об­мін хо­лес­те­ри­ну, за­по­бі­га­ючи його над­мір­но­му від­кла­дан­ню на стін­ках ар­те­рій.

Со­няч­ні про­ме­ні є по­туж­ним за­со­бом про­фі­лак­ти­ки і лі­ку­ван­ня хво­рих на пев­ні зах­во­рю­ван­ня, під­ви­щу­ють пра­цез­дат­ність лю­ди­ни, зміц­ню­ють ве­ге­та­тив­ну нер­во­ву сис­те­му, по­си­лю­ють стійкість до прос­туд­них зах­во­рю­вань, прис­ко­рю­ють за­гоєння ран та ви­ра­зок. Со­няч­не про­мін­ня ак­ти­ві­зує тка­нин­не ди­хан­ня, сприяє про­це­сам де­ток­си­ка­ції, галь­мує роз­ви­ток ате­рос­кле­ро­зу.

Зас­ма­гу, яка ви­ни­кає в лю­дей зі світ­лим кольо­ром шкі­ри піс­ля три­ва­ло­го оп­ро­мі­нен­ня ультра­фі­оле­то­ви­ми про­ме­ня­ми, мож­на роз­гля­да­ти як фе­но­ко­пію ге­не­тич­но виз­на­че­но­го тем­но­го кольо­ру шкі­ри. Вод­но­час це яви­ще на­ле­жить до адап­тив­них ре­ак­цій ор­га­ніз­му. Роль та­кої адап­та­ції по­ля­гає в під­ви­щен­ні по­ро­го­вої ери­тем­ної до­зи оп­ро­мі­нен­ня (ери­те­ма – фі­зі­оло­гіч­не по­чер­во­нін­ня шкі­ри). При цьому по­тов­щується ро­го­вий шар оп­ро­мі­не­них ді­ля­нок шкі­ри і на­ко­пи­чується ме­ла­нін унас­лі­док по­си­лен­ня його ви­роб­лен­ня і міг­ра­ції з ба­заль­них клі­тин до по­вер­хні.

Здо­ро­вій лю­ди­ні для нор­маль­ної життєді­яль­нос­ті ор­га­ніз­му дос­татньо от­ри­му­ва­ти в день 1/8 чи 1/10 бі­одо­зи.

При пе­ре­оп­ро­мі­нен­ні со­няч­на ра­ді­ація має кан­це­ро­ген­ну та му­та­ген­ну дію; гі­по­ві­та­мі­ні­за­ційну дію – від­бу­вається різ­ке збід­нен­ня ор­га­ніз­му на ві­та­мі­ни В2, РР і С (вміст ві­та­мі­ну С у плаз­мі кро­ві лю­дей при оп­ро­мі­нен­ні за прис­ко­ре­ною схе­мою зни­жується у 2 ра­зи, ві­та­мі­ну В2 – у 3 ра­зи і ві­та­мі­ну РР – у 2,5 ра­за); за­галь­но­пос­лаб­лю­валь­ну дію – зни­жується за­галь­ний та про­ти­пух­лин­ний іму­ні­тет.

Ґрун­ту­ючись на уза­галь­нен­ні ек­спе­ри­мен­таль­них і епі­де­мі­оло­гіч­них да­них, на­ко­пи­че­них за весь час вив­чен­ня проб­ле­ми в Між­на­род­но­му агент­стві з вив­чен­ня ра­ку, вче­ні дійшли вис­нов­ку: над­мір­не со­няч­не оп­ро­мі­нен­ня ста­но­вить кан­це­ро­ген­ну не­без­пе­ку. Цей чин­ник дов­кіл­ля на­ле­жить до гру­пи 1 – аген­ти з до­ве­де­ною для лю­ди­ни кан­це­ро­ген­ніс­тю. При цьому А-, В- та С-ультра­фі­оле­то­ве вип­ро­мі­ню­ван­ня від­не­се­не до гру­пи 2А; во­ни, мож­ли­во, кан­це­ро­ген­ні для лю­ди­ни. До цієї ж гру­пи від­не­се­но вип­ро­мі­ню­ван­ня спе­ці­аль­них ламп, які ви­ко­рис­то­ву­ють­ся для "штуч­ної зас­ма­ги" в со­ля­рі­ях.

До­ве­де­но, що над­мір­не со­няч­не оп­ро­мі­нен­ня під­ви­щує ри­зик ви­ник­нен­ня не­ме­ла­ном­но­го ра­ку шкі­ри і ме­ла­но­ми. Ці пух­ли­ни найчас­ті­ше ви­ни­ка­ють у ді­лян­ці шиї та го­ло­ви. Ок­ре­мо ви­ді­ляється рак гу­бів – ви­яв­ле­но під­ви­щен­ня ри­зи­ку зах­во­рю­ван­ня для лю­дей, які пра­цю­ють на від­кри­то­му по­віт­рі, і по­ка­за­но, що вжи­ван­ня ал­ко­го­лю і тю­тю­ну є до­дат­ко­вим чин­ни­ком ри­зи­ку.

У ба­гатьо­х рет­рос­пек­тив­них дос­лі­джен­нях ви­яв­ле­но зв'язок між час­то­тою зах­во­рю­вань на рак шкі­ри й ме­ла­но­ми та пе­рі­ода­ми со­няч­ної ак­тив­нос­ті. Про­те, на дум­ку між­на­род­них ек­спер­тів, ці ро­бо­ти ма­ють ряд не­до­лі­ків, які не да­ють змо­гу сфор­му­лю­ва­ти од­ноз­нач­ний вис­но­вок.

Чис­лен­ні ек­спе­ри­мен­таль­ні дос­лі­джен­ня на тва­ри­нах та ек­спе­ри­мен­таль­них мо­де­лях – куль­ту­рах клі­тин, тка­нин, на мік­ро­ор­га­ніз­мах та ін. – під­твер­джу­ють вис­нов­ки що­до кан­це­ро­ген­ної не­без­пе­ки со­няч­но­го вип­ро­мі­ню­ван­ня.

Ба­га­то­річ­ні дос­лі­джен­ня по­ка­за­ли, що у 70 % щу­рів при що­ден­но­му 5-го­дин­но­му оп­ро­мі­нен­ні со­няч­ним світ­лом ви­ни­ка­ли рак шкі­ри та сар­ко­ми. Але як­що між тва­ри­на­ми та дже­ре­лом вип­ро­мі­ню­ван­ня ста­ви­ли ек­ран зі зви­чайно­го скла, то пух­ли­ни не ви­ни­ка­ли.

Це мо­же бу­ти до­ка­зом на ко­ристь то­го, що ос­нов­ну від­по­ві­даль­ність за роз­ви­ток пух­лин не­се УФ-скла­до­ва со­няч­но­го вип­ро­мі­ню­ван­ня. А­дже са­ме УФ-про­ме­ні пог­ли­на­ють­ся зви­чайним склом.

В Ук­ра­їні пе­ре­важ­на ло­ка­лі­за­ція пух­лин у хво­рих на рак шкі­ри спос­те­рі­гається на не­за­хи­ще­них одя­гом ді­лян­ках ті­ла. Особ­ли­во час­то ура­жається об­лич­чя, а на об­лич­чі – ді­лян­ка но­са та щік.

Вва­жається, що ультра­фі­оле­то­ве оп­ро­мі­нен­ня є при­чи­ною 50 % зло­якіс­них ме­ла­ном шкі­ри. Зло­якіс­на ме­ла­но­ма шкі­ри час­ті­ше ви­яв­ляється у жі­нок – пік зах­во­рю­ва­нос­ті 30-40 ро­ків. У чо­ло­ві­ків зло­якіс­на ме­ла­но­ма найчас­ті­ше вра­жає ту­луб, вер­хні кін­ців­ки, ді­лян­ку го­ло­ви та шиї, у жі­нок – ді­лян­ку спи­ни, ниж­ні кін­ців­ки, особ­ли­во лит­ки, вер­хні кін­ців­ки, а та­кож ді­лян­ку го­ло­ви та шиї. Тоб­то з од­но­го бо­ку, спос­те­рі­гається ви­со­кий рі­вень ура­жен­ня від­кри­тих для со­няч­но­го вип­ро­мі­ню­ван­ня ді­ля­нок ті­ла, а з ін­шо­го – від­нос­но ви­со­ка час­то­та ура­жен­ня ді­лян­ки ту­лу­ба.

До­ве­де­но, що зло­якіс­ні ме­ла­но­ми шкі­ри ви­ни­ка­ють пе­ре­важ­но на ґрун­ті різ­них не­ву­сів, особ­ли­во не­без­печ­ни­ми є пог­ра­нич­ний піг­мен­тний, си­ній гі­гантсь­кий піг­мен­то­ва­ний не­вус та об­ме­же­ний пе­ред­ра­ко­вий піг­мен­тоз Дюб­рея.

Фак­то­ра­ми, що під­ви­щу­ють ри­зик ви­ник­нен­ня ме­ла­но­ми, є: світ­ла і чут­ли­ва шкі­ра; ве­ли­ка кіль­кість не­ву­сів на пе­ред­пліч­чях у ком­бі­на­ції зі світ­лим кольо­ром во­лос­ся; ви­со­кі су­мар­ні до­зи ультра­фі­оле­то­во­го оп­ро­мі­нен­ня впро­довж жит­тя; сис­те­ма­тич­не от­ри­ман­ня ін­тен­сив­ної зас­ма­ги; ро­бо­та на від­кри­то­му по­віт­рі.

Про­фі­лак­ти­ка ме­ла­ном пе­ред­ба­чає та­кі за­хо­ди: за­хист шкі­ри від над­мір­ної та три­ва­лої со­няч­ної ра­ді­ації; сис­те­ма­тич­не спос­те­ре­жен­ня за мож­ли­ви­ми змі­на­ми не­ву­сів (слід звер­та­ти ува­гу на змі­ну роз­мі­рів, змі­ну піг­мен­та­ції, по­яви їх мок­рін­ня, ут­во­рен­ня ви­ра­зок і т.д.); опе­ра­тив­но ви­да­ля­ти ме­ла­но­мо-не­без­печ­ні не­ву­си, які роз­мі­ще­ні в міс­цях, де во­ни заз­на­ють час­тих ме­ха­ніч­них травм або ін­тен­сив­но­го і пос­тійно­го со­няч­но­го оп­ро­мі­нен­ня.

Ви­ник­нен­ня пух­лин при дії со­няч­ної ра­ді­ації має де­які особ­ли­вос­ті, пов'яза­ні з ін­ди­ві­ду­аль­ни­ми та ра­со­ви­ми фі­зі­оло­гіч­ни­ми особ­ли­вос­тя­ми. Лю­ди з бі­лою сла­бо піг­мен­то­ва­ною шкі­рою, у яких при дії со­няч­но­го вип­ро­мі­ню­ван­ня за­мість зас­маг­лос­ті з'яв­ля­ють­ся лас­то­вин­ня, по­чер­во­нін­ня і на­віть опі­ки, вра­жа­ють­ся ра­ком шкі­ри знач­но час­ті­ше, ніж смаг­ля­ві лю­ди. У осіб зі світ­лою шкі­рою від­нос­ний ри­зик роз­вит­ку ме­ла­ноб­лас­то­ми збіль­шується у 2 ра­зи; у лю­дей із ру­дим кольо­ром во­лос­ся – у 3 ра­зи. До­ве­де­но, що ком­бі­на­ція сла­бо ви­ра­же­ної піг­мен­та­ції шкі­ри з бла­кит­ним чи ін­шим світ­лим кольо­ром райдуж­ки ока та зі світ­лим кольо­ром во­лос­ся є час­ти­ми су­пут­ни­ка­ми ви­со­ко­го ри­зи­ку зах­во­рю­ва­нос­ті на рак шкі­ри, спри­чи­не­но­го со­няч­ним вип­ро­мі­ню­ван­ням.

До по­вер­хні Зем­лі со­няч­не ультра­фі­оле­то­ве вип­ро­мі­ню­ван­ня до­хо­дить з дов­жи­ною хви­лі 286-460 нм; мак­си­мум кан­це­ро­ген­ної дії при­па­дає на 280-310 нм. Ін­тен­сив­ність впли­ву ультра­фі­оле­то­вих про­ме­нів на ор­га­нізм за­ле­жить від се­зо­ну, ча­су до­би, ви­со­ти н.р.м., по­год­них умов то­що. Нап­рик­лад, як­що про­ме­ні Сон­ця спря­мо­ву­ють­ся під ку­том 30°, то ін­тен­сив­ність ультра­фі­оле­то­во­го оп­ро­мі­нен­ня стає уд­ві­чі мен­шою, ніж удень. Мак­си­мум ра­ді­ації бу­ває при 60-70° сон­цес­то­ян­ня.

Ві­до­мо та­кож, що зах­во­рю­ва­ність на рак шкі­ри, спри­чи­не­на со­няч­ним вип­ро­мі­ню­ван­ням, має й де­які за­галь­ні ге­ог­ра­фіч­ні особ­ли­вос­ті. Мож­на ска­за­ти, що чим ближ­че до ек­ва­то­ра, тим біль­шу до­зу со­няч­но­го оп­ро­мі­нен­ня от­ри­мує на­се­лен­ня і тим ви­щий ри­зик зах­во­рю­вань, ним спри­чи­не­них. Зах­во­рю­ва­ність на рак шкі­ри в Ук­ра­їні під­ви­щується у нап­рям­ку з пів­но­чі на пів­день.

Наймен­ша – на По­ліс­сі (Рів­ненсь­ка, Во­линсь­ка, Жи­то­мирсь­ка об­лас­ті) та в за­хід­них об­лас­тях (Іва­но-Фран­ківсь­ка та Львівсь­ка). Найви­ща – на пів­дні: За­по­різь­ка, Ми­ко­ла­ївсь­ка, Хер­сонсь­ка об­лас­ті та Рес­пуб­лі­ка Крим.

Рі­вень зах­во­рю­ва­нос­ті на рак шкі­ри в За­по­різь­кій об­лас­ті ви­щий, ніж у су­сід­ніх Ми­ко­ла­ївсь­кій та Хер­сонсь­кій, а та­кож у най-пів­ден­ні­шій об­лас­ті – Кримсь­кій. У За­по­різь­кій об­лас­ті і на­сам­пе­ред у м. За­по­ріж­жі знач­но роз­ви­ну­ті ме­та­лур­гійна та хі­міч­на про­мис­ло­вість. Оче­вид­но, це обу­мов­лює ком­бі­но­ва­ний вплив клі­ма­тич­них чин­ни­ків і про­мис­ло­вих кан­це­ро­ген­них ви­ки­дів.

5.2.1. Зміна сонячної активності

Ми жи­ве­мо бі­ля від­нос­но ста­рої і спо­кійної (тоб­то ста­ці­онар­ної) зір­ки, то­ді як біль­шість зі­рок тією чи ін­шою мі­рою змін­ні, де­які спа­ла­ху­ють, а де­які на­віть ви­бу­ха­ють. На­ше Сон­це сві­тить на ди­во ста­біль­но про­тя­гом при­наймні сот­ні мільйонів ро­ків. На­віть нез­нач­ні змі­ни в енер­го­ви­ді­лен­ні Сон­ця бу­ли б ка­тас­тро­фіч­ни­ми для зем­ної ци­ві­лі­за­ції. Фі­зич­на ста­біль­ність (з точ­ніс­тю до 0,01 %) со­няч­но­го енер­го­ви­ді­лен­ня під­твер­дже­на спе­ці­аль­ни­ми ви­мі­рю­ван­ня­ми за до­по­мо­гою штуч­них су­пут­ни­ків Зем­лі. Нез­нач­ні змі­ни енер­го­ви­ді­лен­ня обу­мов­ле­ні пе­рі­одич­ною змі­ною со­няч­ної ак­тив­нос­ті.

Іс­ну­юча по­мір­на нес­та­біль­ність Сон­ця є при­чи­ною нес­та­біль­нос­ті ге­офі­зич­них та бі­оло­гіч­них про­це­сів на Зем­лі (Ку­роч­ка, Кряч­ко, 1999 р.).

По­над 300 ро­ків то­му Р. Вольф із Цю­ріхсь­кої об­сер­ва­то­рії по­мі­тив, що на Сон­ці від­бу­ва­ють­ся пев­ні змі­ни. При цьому ма­ють­ся на ува­зі не змі­ни в енер­го­ви­ді­лен­ні, а змі­ни со­няч­ної ак­тив­нос­ті. Во­на виз­на­чається кіль­кіс­тю плям на Сон­ці та кіль­кіс­тю ок­ре­мих груп плям.

Р. Вольф увів по­нят­тя "від­нос­ної кіль­кос­ті со­няч­них плям" як мі­ри со­няч­ної ак­тив­нос­ті. Цією ха­рак­те­рис­ти­кою ко­рис­ту­ють­ся і те­пер.

Пля­ми – це хо­лод­ні ут­во­рен­ня на со­няч­ній по­вер­хні. Во­ни іс­ну­ють зав­дя­ки по­туж­но­му маг­ніт­но­му по­лю, яке об­ме­жує дос­туп га­ря­чої плаз­ми до цієї об­лас­ті со­няч­ної по­вер­хні.

Нез­ва­жа­ючи на ква­зі­ба­ланс енер­го­ви­ді­лен­ня, в ак­тив­них об­лас­тях від­бу­ва­ють­ся склад­ні маг­ні­то­гід­ро­ди­на­міч­ні про­це­си, що приз­во­дять до по­яви та­ких нес­та­ці­онар­них явищ, як со­няч­ні спа­ла­хи. Спа­ла­хи на Сон­ці – це своєрід­ні ви­бу­хи в со­няч­ній ат­мос­фе­рі, які мо­жуть три­ва­ти від 5 хви­лин до 1-2 го­дин. Охоп­лю­ють во­ни ве­ли­чез­ні ді­лян­ки со­няч­ної по­вер­хні, іно­ді в сот­ні ра­зів біль­ші за пло­щу зем­ної ку­лі. За час на­віть не­ве­ли­ко­го спа­ла­ху, а та­кі спа­ла­хи з'яв­ля­ють­ся до­сить час­то, за 5-10 хви­лин ви­ді­ляється стіль­ки ж енер­гії, як від ви­бу­ху сот­ні 100-ме­га­тон­них вод­не­вих бомб. Під час по­туж­них спа­ла­хів енер­го­ви­ді­лен­ня в мільйони ра­зів біль­ше – близь­ко 1032 ерг. Уся ця енер­гія у виг­ля­ді вип­ро­мі­ню­ван­ня і час­ти­нок з ви­со­ки­ми швид­кос­тя­ми (від 500 до 100 тис. км/с) ле­тить від Сон­ця. Як нас­лі­док, у зем­ній ат­мос­фе­рі ви­ни­ка­ють маг­ніт­ні бу­рі, по­ляр­ні сяйва та ін­ші ге­офі­зич­ні ефек­ти, при­пи­няється ра­ді­озв'язок на ко­рот­ких хви­лях. По­то­ки ви­со­ко­енер­ге­тич­них час­тин за ме­жа­ми зем­ної ат­мос­фе­ри (ат­мос­фе­ра за­хи­щає все жи­ве від цих час­тин та від ультра­фі­оле­то­во­го і рен­тге­нівсь­ко­го вип­ро­мі­ню­ван­ня) мо­жуть бу­ти згуб­ни­ми для кос­мо­нав­та у від­кри­то­му кос­мо­сі. Та­кі ви­со­ко­енер­ге­тич­ні час­ти­ни (це про­то­ни, елек­тро­ни, ато­ми вод­ню то­що) з'яв­ля­ють­ся піс­ля яс­кра­вих со­няч­них спа­ла­хів. Під час ви­со­кої со­няч­ної ак­тив­нос­ті та­кі спа­ла­хи мо­жуть ви­ни­ка­ти як­що не щод­ня, то що­мі­ся­ця.

Чис­ла Воль­фа до­сить доб­ре ві­доб­ра­жа­ють змі­ни со­няч­ної ак­тив­нос­ті про­тя­гом со­няч­но­го цик­лу. Цик­ли со­няч­ної ак­тив­нос­ті пов'яза­ні з обер­тан­ням зір­ки нав­ко­ло своєї осі і з пе­рі­ода­ми збіль­шен­ня кіль­кос­ті со­няч­них плям. Се­ред­ній пе­рі­од обер­тан­ня Сон­ця ста­но­вить 26,9 дня. Це обу­мов­лює та­ку ж пе­рі­одич­ність по­яви плям. Дос­лі­джен­ня по­ка­за­ли, що ба­га­то явищ на Зем­лі ма­ють тен­ден­цію пов­то­рю­ва­ти­ся приб­лиз­но че­рез 27 днів.

При мі­ні­му­мі ак­тив­нос­ті до­сить по­туж­ні спа­ла­хи ви­ни­ка­ють один раз на рік або на де­кіль­ка ро­ків. Доб­ре ві­до­мо, що над ак­тив­ни­ми об­лас­тя­ми час­то з'яв­ля­ють­ся так зва­ні про­ту­бе­ран­ці. Во­ни схо­жі на хмар­ки в зем­ній ат­мос­фе­рі, бо ви­сять у вер­хніх ша­рах со­няч­ної ат­мос­фе­ри.

Ак­тив­ність пля­мо­ут­во­рен­ня на Сон­ці змі­нюється майже пе­рі­одич­но (ква­зі­пе­рі­одич­но). Пе­рі­од цей близь­кий до 11 ро­ків, тоб­то мак­си­му­ми (і мі­ні­му­ми) со­няч­ної ак­тив­нос­ті пов­то­рю­ють­ся приб­лиз­но че­рез 11 ро­ків (цей пе­рі­од, як пра­ви­ло, міс­тить­ся в ме­жах від 9 до 13 ро­ків). Змі­на со­няч­ної ак­тив­нос­ті в пер­шо­му наб­ли­жен­ні має си­ну­со­їдаль­ний виг­ляд, але як­що мі­ні­му­ми ак­тив­нос­ті Сон­ця майже од­на­ко­ві – пов­на від­сут­ність плям, то у мак­си­му­мах со­няч­на ак­тив­ність мо­же іс­тот­но різ­ни­ти­ся.

Вив­чен­ня со­няч­ної ак­тив­нос­ті має ве­ли­ке на­уко­ве і прак­тич­не зна­чен­ня. Це пов'яза­но з тим, що Сон­це не тіль­ки є дже­ре­лом жит­тя, але й мо­же по­ро­джу­ва­ти не­га­тив­ні для цього жит­тя ефек­ти.

Дос­лі­джен­ня по­ка­за­ли, що в різ­них ре­гі­онах Зем­лі со­няч­на ак­тив­ність про­яв­ляється по-різ­но­му. Це склад­ні за­ко­но­мір­нос­ті. Як пра­ви­ло, при мак­си­му­мі ак­тив­нос­ті (ко­ли спос­те­рі­гається ба­га­то плям, спа­ла­хів та ін­ших ви­явів со­няч­ної ак­тив­нос­ті) час­то на­ро­джу­ють­ся кор­пус­ку­ляр­ні по­то­ки, які, взаємо­ді­ючи із зем­ною ат­мос­фе­рою, ство­рю­ють на Зем­лі ме­ри­ді­аль­ну цир­ку­ля­цію. Як нас­лі­док, роз­по­діл опа­дів на зем­ній ку­лі стає більш-менш рів­но­мір­ним, а ймо­вір­ність по­сух – ма­лою. При мі­ні­му­мі ак­тив­нос­ті, ко­ли в зем­ній ат­мос­фе­рі не­має та­ко­го ін­тен­сив­но­го пе­ре­мі­шу­ван­ня, про­яв­ля­ють­ся ло­каль­ні особ­ли­вос­ті. Нап­рик­лад, у тих ре­гі­онах, де знач­не ви­па­ро­ву­ван­ня, чи там, де зат­ри­му­ють­ся хма­ри, кіль­кість опа­дів бу­де ду­же ве­ли­кою, а тим ча­сом ін­ші ре­гі­они бу­дуть вра­же­ні по­су­ха­ми. І те й ін­ше не­га­тив­но впли­ва­ють на вро­жайність. За­га­лом та­кі нев­ро­жайні ро­ки бу­дуть час­ті­ше при мі­ні­му­мі со­няч­ної ак­тив­нос­ті. Спри­ят­ли­ві для вро­жа­їв ро­ки, як пра­ви­ло, пов'яза­ні з під­ви­ще­ною со­няч­ною ак­тив­ніс­тю. Це все ін­фор­ма­ція гло­баль­но­го ха­рак­те­ру. Як уже бу­ло ска­за­но, в Ук­ра­їні і Аме­ри­ці со­няч­на ак­тив­ність мо­же про­яв­ля­ти­ся по-різ­но­му, її вплив мо­же тро­хи різ­ни­ти­ся на­віть у не­ве­ли­ких ме­жах.

Бу­ло вста­нов­ле­но, що ві­до­мий "мі­ні­мум Ма­ун­де­ра", тоб­то 70-річ­ний пе­рі­од (1645-1715 р.), про­тя­гом яко­го ак­тив­ність Сон­ця бу­ла ду­же низь­кою, збіг­ся з так зва­ним "ма­лим льодо­ви­ко­вим пе­рі­одом". Бу­ла та­кож ви­яв­ле­на за­леж­ність між за­суш­ли­ви­ми пе­рі­ода­ми у Ве­ли­коб­ри­та­нії і маг­ніт­ни­ми со­няч­ни­ми цик­ла­ми. Ці цик­ли три­ва­ють 22 ро­ки, тоб­то до­рів­ню­ють двом зви­чайним цик­лам со­няч­ної ак­тив­нос­ті. Цей вис­но­вок був під­твер­дже­ний сто­сов­но те­ри­то­рії Пів­ніч­ної Аме­ри­ки за пе­рі­од у 400 ро­ків.

Бу­ла вста­нов­ле­на та­кож гло­баль­на син­фаз­ність пе­ре­бі­гу та­ких явищ, як на­ро­джу­ва­ність лю­дей у різ­них кра­їнах або ди­на­мі­ка ви­ник­нен­ня де­яких хво­роб, нап­рик­лад, ко­ру в ді­тей.

Со­няч­на ак­тив­ність та­кож тіс­но ко­ре­лює з різ­ни­ми епі­де­мі­ями та пан­де­мі­ями. Бу­ло вста­нов­ле­но, що хо­лер­ні пан­де­мії ми­ну­ло­го сто­літ­тя бу­ли тіс­но пов'яза­ні зі змі­ною со­няч­ної ак­тив­нос­ті за цей пе­рі­од. Са­ме в ро­ки мак­си­маль­ної со­няч­ної ак­тив­нос­ті хо­лер­ні пан­де­мії різ­ко під­ви­щу­ють­ся й охоп­лю­ють ве­ли­чез­ні прос­то­ри. За низь­кої со­няч­ної ак­тив­нос­ті, як пра­ви­ло, хо­ле­ра не спос­те­рі­га­ла­ся. Як­що роз­гля­да­ти хід хо­лер­них пан­де­мій за більш ко­рот­кі пе­рі­оди, то во­ни по­ка­зу­ють та­ку са­му за­леж­ність. При зіс­тав­лен­ні да­них про смер­тність від хо­ле­ри в Ін­дії за пе­рі­од 1902-1924 рр. і по­каз­ни­ків со­няч­ної ак­тив­нос­ті з'ясу­ва­ло­ся, що не тіль­ки се­ред­ні кри­ві ін­тен­сив­нос­ті хо­ле­ри і со­няч­ної ак­тив­нос­ті йдуть па­ра­лель­но, але й різ­кі епі­зо­дич­ні під­ви­щен­ня чи зни­жен­ня від­по­ві­да­ють у ча­сі та­ко­му ж під­ви­щен­ню чи зни­жен­ню смер­тнос­ті від хо­ле­ри. Так бу­ли вста­нов­ле­ні пе­рі­оди пан­де­мій три­ва­ліс­тю в 2,65 і 5,5 ро­ку. Ці пе­рі­оди ста­нов­лять чверть і по­ло­ви­ну три­ва­лос­ті со­няч­но­го цик­лу. Ду­же силь­ний спа­лах епі­де­мії хо­ле­ри в 1892 р. в Гам­бур­зі з ве­ли­кою точ­ніс­тю від­по­ві­дав різ­ко­му під­ви­щен­ню со­няч­ної ак­тив­нос­ті в сер­пні цього ж ро­ку. 20 сер­пня 1892 р. від­був­ся спа­лах епі­де­мії, і зах­во­рю­ва­ність до­сяг­ла 1000 чо­ло­вік за день. Усьо­го в Гам­бур­зі бу­ло за­реєстро­ва­но 17 тис. ви­пад­ків хо­ле­ри, зі смер­тель­ни­ми ви­пад­ка­ми – 8605. Бу­ли про­ана­лі­зо­ва­ні та­кож да­ні про зах­во­рю­ва­ність хо­ле­рою в Ро­сії за 100 ро­ків, по­чи­на­ючи з пер­шої хо­лер­ної епі­де­мії в 1823 р. Ви­яви­ло­ся, що найбіль­ша кіль­кість зах­во­рю­вань на хо­ле­ру при­па­дає на ро­ки мак­си­маль­ної со­няч­ної ак­тив­нос­ті (1831, 1848, 1871, 1892 і 1915 р.); пе­рі­оди з мі­ні­маль­ною кіль­кіс­тю зах­во­рю­вань – на ро­ки мі­ні­маль­ної ак­тив­нос­ті Сон­ця (1823, 1833, 1857,1912 р.).

Ві­до­мо, що 65 % епі­де­мій чу­ми та ти­фу бу­ли та­кож пов'яза­ні з ро­ка­ми мак­си­му­му 11-річ­но­го со­няч­но­го цик­лу.

Епі­де­мії гри­пу, роз­мно­жен­ня гри­зу­нів, за­го­тів­лі шку­рок хут­ро­вих зві­рів та від­ло­ву ло­со­се­вих сор­тів ри­би, а та­кож; ба­га­то ін­ших по­дій за­ле­жать від 11- або 22-річ­ної цик­ліч­нос­ті, що свід­чить про їх пря­мий або неп­ря­мий зв'язок з со­няч­ною ак­тив­ніс­тю. Так, спа­ла­хи гри­пу ви­ни­ка­ють в ро­ки мак­си­му­мів со­няч­ної ак­тив­нос­ті; диф­те­рії і ящу­ра, нав­па­ки, в ро­ки мі­ні­маль­ної ак­тив­нос­ті. Заз­на­чи­мо, що на Сон­ці з пе­рі­одом у 22 ро­ки від­бу­вається змі­на спря­мо­ва­нос­ті маг­ніт­но­го по­ля на про­ти­леж­ну.

Іс­ну­ють ці­ка­ві дос­лі­джен­ня без­по­се­редньої ре­ак­ції лю­дей на змі­ну со­няч­ної ак­тив­нос­ті. Ви­яв­ляється, що ге­офі­зич­ні ефек­ти піс­ля по­туж­них со­няч­них спа­ла­хів приз­во­дять до то­го, що че­рез 1-2 до­би різ­ко зрос­тає кіль­кість вик­ли­ків ін­фарктних та ін­сультних бри­гад "швид­кої ме­дич­ної до­по­мо­ги". Та­кий не­га­тив­ний вплив під­ви­ще­ної со­няч­ної ак­тив­нос­ті на ціл­ком здо­ро­вих лю­дях не поз­на­чається. Іс­нує й ін­ша ко­ре­ля­ція між змі­на­ми со­няч­ної ак­тив­нос­ті та жит­тям лю­дей. Ус­та­нов­ле­но, нап­рик­лад, зв'язок між рів­нем со­няч­ної ак­тив­нос­ті і ча­сом ре­ак­ції лю­ди­ни на сиг­нал. Це мо­же бу­ти по­яс­нен­ням то­го, що іс­нує зв'язок між ав­тот­ран­спор­тни­ми ава­рі­ями та рів­нем со­няч­ної ак­тив­нос­ті. Та­ка за­леж­ність під­твер­джується ста­тис­тич­ни­ми да­ни­ми. Як пра­ви­ло, зрос­тан­ня до­рожньо-тран­спор­тних при­год у різ­них міс­тах від­бу­вається в од­ні й ті са­мі дні. Ко­ре­лює із со­няч­ною ак­тив­ніс­тю та­кож і кіль­кість са­мо­губств.

Ві­до­мий ра­дянсь­кий ге­ма­то­лог М.О. Шульц ус­та­но­вив, що в ро­ки мак­си­му­му і мі­ні­му­му со­няч­ної ак­тив­нос­ті се­ред­ній рі­вень лейко­ци­тів у кро­ві лю­ди­ни не­од­на­ко­вий. При­чо­му найбіль­ші пе­ре­па­ди спос­те­рі­га­ють­ся в пів­ніч­них ши­ро­тах, де змі­ни со­няч­ної ак­тив­нос­ті ви­яв­ля­ють­ся найсиль­ні­ше.

М.О. Шульц по­ка­зав, що зрос­тан­ня со­няч­ної ак­тив­нос­ті приз­во­дить до змен­шен­ня в кро­ві лейко­ци­тів і зрос­тан­ня кіль­кос­ті лім­фо­ци­тів. Ана­ло­гіч­ні змі­ни в скла­ді кро­ві спос­те­рі­га­ють­ся піс­ля ра­діоак­тив­но­го оп­ро­мі­нен­ня.

5.2.2. Геомагнітні бурі

Вплив со­няч­ної ак­тив­нос­ті мо­же бу­ти як пря­мим, так і че­рез збу­рен­ня маг­ніт­но­го по­ля Зем­лі.

Маг­ніт­на бу­ря – нас­лі­док со­няч­ної ді­яль­нос­ті. Крім фо­то­нів, як ві­до­мо, Сон­це вип­ро­мі­нює без­ліч за­ря­дже­них час­ти­нок – про­то­нів, ядер ге­лію, елек­тро­нів. Во­ни ут­во­рю­ють так зва­ний "со­няч­ний ві­тер". За­ря­дже­ні час­ти­ни, які до­лі­та­ють до Зем­лі, взаємо­ді­ють з її маг­ніт­ним по­лем. На­ша пла­не­та – маг­ніт, пів­ден­ний по­люс яко­го зна­хо­дить­ся не­да­ле­ко від ге­ог­ра­фіч­но­го Пів­ніч­но­го. Чим ближ­че до маг­ніт­но­го по­лю­са, тим біль­ша нап­ру­же­ність ге­омаг­ніт­но­го по­ля – бі­ля по­ляр­но­го ко­ла во­на в 1,5 ра­зу біль­ша, нап­рик­лад, ніж у Мос­кві.

За­ря­дже­ні час­тин­ки, що ле­тять від Сон­ця, під впли­вом ге­омаг­ніт­но­го по­ля Зем­лі зак­ру­чу­ють­ся нав­ко­ло маг­ніт­них си­ло­вих лі­ній і ру­ха­ють­ся вздовж них по спі­ра­лі, ут­во­рю­ючи ра­ді­аційні по­яси, які ле­жать ви­ще ат­мос­фе­ри. Ближ­че до маг­ніт­но­го по­лю­са, де си­ло­ві лі­нії "вхо­дять" у Зем­лю, час­ти­ни наб­ли­жа­ють­ся до її по­вер­хні, іоні­зу­ють вер­хні ша­ри ат­мос­фе­ри, і ми ба­чи­мо спа­ла­хи пів­ніч­но­го сяйва. Ко­ли в Сон­ця під­ви­щується ак­тив­ність, то час­ти­нок, що взаємо­ді­ють з маг­ніт­ним по­лем, ле­тить біль­ше від зви­чайно­го, рів­но­ва­га в ге­омаг­ніт­ній об­ста­нов­ці по­ру­шується, і во­на стає нес­по­кійною, тоб­то ве­ли­чи­на нап­ру­же­нос­ті маг­ніт­но­го по­ля збіль­шується. Найбільш силь­ні і три­ва­лі збу­рен­ня ге­омаг­ніт­но­го по­ля і на­зи­ва­ють маг­ніт­ни­ми бу­ря­ми.