Найважливіші постаті природно-заповідної справи

Самостійна робота

з курсу «Заповідна справа»

Виконала студентка

групи ГПК-11

Тягнибок Анета

Перевірив: викладач

Луцишин О.З.

Львів – 2012

Найважливіші постаті природно-заповідної справи

Андрієнко Тетяна Леонідівна. Болотознавець, флорист, фітогео-граф, фітоценолог та геоботанік із глибокими знаннями рослинності всієї України, а найголовніше - геосозолог, яка ще в аспірантські роки розпочала свою наукову і практичну природоохоронну діяльність з проблем збереження унікальних карпатських боліт. Ті роки стали знаменним початком її тернистої дороги в царство охорони природи. З того часу активно виступає на захист оліготрофних боліт Глуханя і Чорне багно в Закарпатській області та деяких прикарпатських боліт. Згодом Т.Л. Андрієнко стає членом міжнародної екологічної організації ТЕЛМА з охорони боліт. Одна з небагатьох вчених, яка присвятила своє наукове життя розвитку виключно заповідної справи в Україні. Після карпатського періоду наукових досліджень наступив поліський період, який і приніс їй славу природоохоронця. В той час вона активно працює над формуванням завершеної мережі природно-заповідного фонду Українського Полісся, опублікованої в 1983 році. Після поліського періоду своїми дослідженнями охоплює лісостепову та степову зони. В цей час викристалізовуються три об'єкти її сучасних наукових досліджень у територіальній охороні природи - "поліфункціональні", "транскордонні" й "екомережні" природоохоронні території. її перу належать сотні публікацій з охорони природи, серед яких відомі монографії. Сотні тисяч гектарів земель запропоновані нею для заповідання, зокрема за обґрунтуваннями Т.Л. Андрієнко створені Рівненський, Черемський природні заповідники, "Вижницький", Деснянсько-Старо-гутський, Ічнянський та інші національні природні парки й особливо цілий ряд регіональних ландшафтних парків Вона не лише теоретик, але й відомий практик та популяризатор заповідної справи, активний лідер громадського природоохоронного руху, учасник майже всіх провідних природоохоронних форумів. її незгасаючому ентузіазму належать багато розробок проектів нормативно-правового характеру, безпосередня участь у підготовці ряду державних програм та законопроектів, виконанню міжнародних документів, грантів тощо. Ідеї вченого розвивають її учні та послідовники. В Інституті ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України вона очолює лабораторію наукових основ заповідної справи. За визначні досягнення в охороні рослинного світу міжнародна організація "Ріапіа Еигора" нагородила її високою відзнакою "Срібний листок", а в Україні нагороджена Почесною Грамотою Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України. У галузі охорони живої природи є першим лауреатом Державної премії України.

Лавренко Євген Михайлович. Геоботанік, степознавець, флоро-лог, фітогеограф, біоеферолог, картограф, геосозолог і виходець з України, де працював недовгий час, але в природно-заповідній справі залишив історичний слід. З 1921 по 1929 роки очолює Харківську інспекцію з охорони природи. В 1927-1928 роках він брав участь в організації заповідників місцевого значення "Хомутовський степ" на Донеччині, "Михайлівська цілина" на Сумщині, "Бір Гетьманщина" на Полтавщині, охороні унікального дендропарку в Кременчуці. Йому, як крайовому інспектору Харківської інспектури охорони природи, вдалося захистити заповідник "Хомутовський степ" від перетворення на радгосп. З 1930 року Є.М. Лавренко призначений заступником центрального інспектора Українського комітету охорони пам'яток природи. За дорученням на цій посаді він закінчив складання списку цілинних ділянок всієї України (всього 264 об'єкти) та розробив карту існуючих і запропонованих ним степових заповідників і ділянок. В український період своєї життєдіяльності (20-30-ті роки) він публікує близько 20 праць у галузі охорони природи. Серед найважливіших основоположними стали "Охорона природи в Україні", "Охорона лісів" та "Охорона боліт". В ленінградський період життя продовжує активно розвивати природоохоронну науку. Разом з колегами в 1956 році розпочав розробку перспективного плану географічної мережі заповідників СРСР, в 1969 році публікує "Программу-инструкцию по организации охраньї ботанических объектов", в 1972 році бореться за передачу державного заповідника "Асканія-Нова" до Академії наук УРСР.

Погребняк Петро Степанович. Лісівник, еколог, лісотиполог, геоморфолог, геосозолог, який зробив багато для збереження лісів України. В кінці 20-х років XX століття разом з Є.М. Лавренком він складає список перспективних для заповідання лісових пам'яток природи, публікує наукові статті. В 1946 році разом із працівниками Управління по заповідниках, зоопарках та зоосадах розробляє проект створення близько десяти лісових заповідників, серед яких і відомий "Чорний ліс" в Кіровоградській області. Особливо відомим в охороні природи він став завдяки своїй високій громадянській позиції в історії природно-заповідної справи. В період з 1951 по 1961 рік різко виступає проти скорочення кількості заповідників, що було передбачено сталінськими указами про перетворення природи, організовує серійне видання "Охороняйте рідну природу". Він є одним із ініціаторів передачі ряду степових заповідників до АН УРСР, розробки закону про охорону природи, створення Українського товариства охорони природи, довгий час був головою його президії. На III з'їзді Географічного товариства СРСР обґрунтував розширення в Україні державного природно-заповідного фонду за ландшафтно-зональним принципом, запропонував створити в заповідниках географічні стаціонари.

Стойко Степан Михайлович. Геоботанік, фітогеограф, лісовий еколог, флорист, дендролог, історик науки і безперечно геосозолог, який в 1969 році організував у Львівському природознавчому музеї АН УРСР перший в Україні відділ охорони природних екосистем, а через три роки обґрунтував принципи організації та розробив функціональну класифікацію заповідних територій живої і неживої природи, яка стала основою для формування системи природно-заповідного фонду України, яку необхідно організовувати на біогеоценотичній основі на рівнігеоботанічних районів, округів, областей та географічному рівні всієї країни. Він особисто брав участь в обґрунтуванні створення і територіальної організації' Карпатського біосферного заповідника, природного заповідника "Розточчя", національних природних парків - Карпатського, "Синевир", "Сколівські Бескиди", Шацького, біосферних резерватів -польсько-словацько-українського "Східні Карпати", румунсько-українського "Мармароські гори", польсько-українських Розточанського і "Західне Полісся", ряду регіональних ландшафтних парків та інших категорій природно-заповідного фонду. В цілому вчений є фундатором Карпатської, а в 90-х роках XX століття української транскордонної мережі природно-заповідних територій. На поліфункціональних засадах обґрунтував нові категорії природоохоронних територій - "ландшафтно-меморіальний парк", і "ландшафтно-історична пам'ятка". Вчений увів для енвайронментальної системної науки, якою є охорона біосфери, термін "геосозологія", опублікував сотні праць у галузі природно-заповідної справи, із них дев'ять монографій, три навчальні посібники, шість науково-популярних книг, він охоче допомагає заповідникам, національним природним і регіональним ландшафтним паркам, веде активну громадську еколого-просвітню роботу, вчить студентів як охороняти рідну природу. За великі заслуги в галузі охорони природи він єдиний в Україні, який зібрав найбільше вагомих і високих нагород Європи. Міністерство охорони середовища й природних ресурсів Польщі в 1991 році нагородило його Золотою відзнакою "За заслуги в охороні середовища". У 1995 році вчений був нагороджений Фундацією Йогана Вольфганга Гете Золотою медаллю ім. Петера Йозефа Ленне, яка була вручена йому в Європейському парламенті в Страсбурзі. На Батьківщині він нагороджений Почесною Грамотою Міністерства екології та природних ресурсів України. У галузі охорони живої природи є першим лауреатом Державної премії України.

Рамсарська конвенція

Рамсарська конвенція (повна назва «Рамсарська конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів», англ. «The Convention on Wetlands of International Importance, especially as Waterfowl Habitat») була підписана в 1971році у Рамсар, Іран, у подальшому були внесені правки у 1987 р. у Реджайна, Саскачеван, Канада.

Рамсарська конвенція є першою глобальною угодою з охорони та збереження природних ресурсів. Її назва відображає початкову мету угоди − зберегти водно-болотні угіддя, як середовище для водоплавних птахів. Поступово мету Конвенції було розширено і зараз вона охоплює всі аспекти збереження та збалансованого використання водно-болотних екосистем, цінних для збереження біологічного різноманіттята забезпечення існування людини.

Мета конвенції - припинити втрати водно-болотних угідь та зберігати існуючі. Завданням конвенції є привернути увагу до проблем водно-болотних угідь та раціонального використання ресурсів.

Конвенція містить законодавчі норми щодо збереження водно-болотних угідь. Конвенцію підписали 156 країн - Договірних сторін Конвенції. Керівним органом Конвенції є Конференція Договірних сторін, яка проводить свої наради один раз на три роки.

Згідно із Конвенцією під водно-болотними угіддями розуміють райони маршів‚ боліт, драговин, торфовищ або водойм − природних або штучних‚ постійних або тимчасових‚ стоячих або проточних‚ прісних‚ солонкуватих або солоних‚ включаючи морські акваторії‚ глибина яких не перевищує шість метрів. У Конвенції водоплавними птахами визнаються птахи, які екологічно залежать від водно-болотних угідь. Для визначення угідь, які можуть бути заявлені до спеціального Переліку водно-болотних угідь міжнародного значення, розроблені критерії, серед яких: типовість та унікальність екосистем для біогеографічного регіону, цінність угіддя для підтримання біологічного різноманіття регіону, існування ендемічних, рідкісних і зникаючих видів рослин і тварин, місце регулярного перебування понад 20 тис. водних птахів, або важливе місце для нересту, нагулу і зимівлі місцевих видів риб тощо. Кожна країна – Договірна сторона Конвенції має заявити до Переліку водно-болотних угідь міжнародного значення принаймні одне своє угіддя і взяти його під охорону.

Внесення водно-болотного угіддя до Переліку накладає на договірні сторони певні зобов'язання по відношенню до даних угідь. А саме, договірні сторони:

• Визначають та здійснюють своє планування таким чином, щоб сприяти захисту водно-болотних угідь та раціональному використанню водно-болотних угідь на своїх територіях (ст.3.1);
• Забезпечують якнайшвидше отримання інформації, якщо змінюється або може змінитись екологічний характер її водно-болотного угіддя, внесеного до Переліку, та передають таку інформацію до організації або Уряду, які відповідають за діяльність постійно діяючого Бюро, вказаного у ст. 8 (ст. 3.2);
• Сприяють збереженню водно-болотних угідь і водоплавних птахів через створення природних резерватів на водно-болотних угіддях і забезпечують належний нагляд за ними (ст.4.1);
• Виключаючи угіддя з Переліку, договірна сторона, повинна, наскільки це можливо, компенсувати виникаючу втрату ресурсу водно-болотного угіддя, і, зокрема, створити додаткові природні резервати для захисту водоплавних птахів;
• Заохочують дослідження і обмін даними і публікаціями, що стосуються водно0болотних угідь, їхфлори і фауни (ст.4.3), управлінськими засобами збільшують чисельність водоплавних птахів (ст.4.4) та сприяють підготовці відповідних фахівців (ст.4.5).

На 2010 рік до Рамсарської конвенції приєдналося 160 країн світу. Сторони конвенції визначили 1674 водно-болотних об'єктів загальною площею понад 121 мільйонів гектарів для включення їх в Перелік об'єктів міжнародного значення.

Україна та Рамсарська конвенція

29 жовтня 1996 р. після схвалення Верховною Радою відповідного закону [2], Україна поновила своє членство з часів СРСР. Нині Україна є стороною Рамсарської конвенції та згідно з її положеннями сама визначає (на основі критеріїв, визначених Конвенцією) на своїй території водно-болотні угіддя, придатні для внесення до ”Списку водно-болотних угідь міжнародного значення” (Рамсарський список), готує їх описи і надсилає для розгляду і затвердження до Секретаріату Рамсарської конвенції.

На виконання зобов'язань України в рамках Рамсарської конвенції Кабінет Міністрів України постановою ”Про заходи щодо охорони водно-болотних угідь, які мають міжнародне значення” (№ 935 від 23.11.1995 р.) затвердив перелік з 22 водно-болотних угідь України міжнародного значення загальною площею 650 тис. га. В 1998 р. Бюро Рамсарської конвенції включило ці угіддя до офіційного Переліку рамсарських угідь. Так було започатковано формування в Україні мережі водно-болотних угідь міжнародного значення.

Слід зазначити, що офіційна дата приєднання України до Рамсарської конвенції − 1 грудня 1991 р. Це пов'язано з тим, що ще у 1975 р. (за часів СРСР) статус водно-болотних угідь міжнародного значення було надано чотирьом ВБУ України (Ягорлицька затока, Тендрівська затока, Каркінітська затока і Дунайські плавні) загальною площею 211 тис. га. 29 жовтня 1996 р. Верховна Рада України постановила визнати Україну правонаступницею СРСР щодо участі в Рамсарській конвенції. У 2002 р. з метою реалізації положень Закону України ”Про участь України в Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів” (1996 р.) постановою Кабінету Міністрів України був затверджений ”Порядок надання водно-болотним угіддям статусу водно-болотних угідь міжнародного значення”. Цей Порядок визначив процедуру надання водно-болотним угіддям статусу міжнародного значення відповідно до критеріїв Рамсарської конвенції. Він також передбачає, що на всі водно-болотні угіддя міжнародного значення складаються паспорти, забезпечується установлення спеціальних знаків на їх межах, а межі наносяться на плани та карти відповідних земельних ділянок .

Сьомою нарадою Конференції договірних сторін Рамсарської конвенції, що відбулася в 1999 р. у м. Сан-Хосе (Коста-Ріка), було заплановано до 2005 р. збільшити кількість водно-болотних угідь міжнародного значення, внесених до Рамсарського переліку, вдвічі (до 2 тисяч). Реалізовуючи рішення Конференції,Мінприроди України спільно з Чорноморською програмою Ветландс Інтернешнл в 2003 р. підготувало інформаційні описи 11 водно-болотних угідь, які були направлені до Бюро Рамсарської конвенції з метою надання їм статусу водно-болотних угідь міжнародного значення. Отже, зараз мережа ВБУ міжнародного значення в Україні нараховує 33 водно-болотних угіддя загальною площею 676 251 га.

Зміст програми «Літопис природи»

Літопис природи - основний науковий документ заповідника, в якому сконцентровані основні результати спостережень за природними комплексами, процесами і явищами, які в них відбуваються.

Літопис природи складається на основі первинних даних, в зборі яких беруть участь не тільки наукові, але й науково-технічні працівники, а також інспектори з охорони природи, які ведуть спостереження за скороченою і спрощеною програмою, а також ті, хто працює тимчасово на території заповідника (співробітники інших науково-дослідних установ, аспіранти, студенти). Літопис акумулює в собі всю інформацію про поточний стан природних комплексів.

Основні принципи наукових досліджень в заповідниках - цілорічність, тривалість, безперервність та комплексність робіт, що проводяться на одних і тих же ділянках, не порушених або слабо порушених діяльністю людини.

Фактичний матеріал, що накопичується, повинен відповідати наступним вимогам: 1) бути достовірним, 2) масовим (виняток можуть становити дані по рідкісних і зникаючих видах), 3) репрезентативним, 4) зберігати багаторічну спадкоємність, тобто спостереження за вибраними об'єктами (явищами) повинні проводитися протягом невизначено тривалого часу.

Основоположником Літопису природи як документа, що визначав характер наукової діяльності заповідників колишнього СРСР, є професор Г. А. Кожевников. В Україні роботи щодо Літопису природи проводяться відповідно до «Програми Літопису природи для заповідників та національних природних парків України» (2002) під загальною редакцією Т.Л. Андрієнко, по окремих розділах використовуються методичні рекомендації, що містяться в роботі Л.П. Філонова, Ю.Д. Нухімовської «Літопис природи в заповідниках СРСР» (1985).

Ведення літопису природи регулюється:

• ст. 43 Закону України „Про природно-заповідний фонд України” від 16 січня 1992 року;
• Положенням про організацію наукових досліджень у заповідниках та національних природних парках України, затвердженим наказом Мінекобезпеки України від 10 листопада 1998 року № 163;
• Положенням про наукову діяльність заповідників та національних природних парків України, затвердженим наказом МінекоресурсівУкраїни від 9 серпня 2000 року № 103;
• Програмою Літопису природи, затвердженою наказомМінекоресурсів і НАНУ від 25 листопада 2002 року.

Літопис природи є основною формою узагальнення результатів наукових досліджень та спостережень за станом і змінами природних комплексів, виконаних на територіях та об’єктах природо-заповідного фонду. Матеріали літопису природи використовуються для оцінки стану довкілля, розробки заходів щодо його охорони, ефективного використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки.

Літопис природи ведеться науковими відділами об’єктів природно-заповідного фонду, або науковими закладами на замовлення адміністрацій зазначених об’єктів. Кожний том літопису природи затверджується директором природно-заповідної установи.

У літописі природи подаються основні дані про календар природи, фізико-географічні умови, рослинний і тваринний світ, режими їх охорони, антропогенний вплив на природно-заповідну територію.