Порушення режиму водних систем 3 страница

Під впливом ускладнення взаємовідносин у системі «приро­да - людина» зростає значимість інформації. Спочатку це був традиційний досвід старших поколінь, який мало відрізнявся від спадкового досвіду у тваринному світі. Потім виникла релі­гійно-культурна система. Нарешті, відповідно до загального за­кону збільшення наукоємності суспільного розвитку людство стало наближатися до ноосфери. Конкурентне використання ресурсів стосується як усієї природної системи, так і окремих її компонентів. Поки що ця конкуренція має переважно локаль­но-економічний характер, тобто «екологічний» ринок поки від­сутній, що в умовах глобального впливу людства на природу не можна вважати нормальним. Під впливом закону падіння при­родно-ресурсного потенціалу (у рамках однієї суспільно-еко-номічної формації, способу виробництва та одного типу техно­логій природні ресурси стають усе менш доступними і потребу­ють збільшення витрат праці й енергії на їх вилучення, транс-

398

портування, а також відтворення) такий ринок обов'язково сфор­мується, що вже має місце в розвинених країнах світу. При наближенні природно-ресурсного потенціалу до суспільноне-прийнятного рівня зміниться технологія і суспільна реакція, тобто остаточно складеться нова суспільно-економічна форма­ція- Саме так відбувається утворення постіндустріального «інфо­рмаційного» суспільства, для якого характерні найвища значи­мість адекватної інформації та наукомісткі галузі господарства. Водночас із законом падіння природно-ресурсного потенці­алу діє закон зменшення енергетичної ефективності приро­докористування: з плином історичного часу при отриманні з природних систем корисної продукції питомі енергетичні ви­трати увесь час зростають.

Подробиці________________________________________________

Витрати енергії'(у Ккал за добу) на одну людину в кам'яному віці становили близько 4 тис, в аграрному суспільстві 12 тис, в індустріальну епоху -70 тис, а в передових розвинених країнах - 230-250 тис (тобто зросли у 58-60 разів).

На початку 80-х років питомі витрати енергії на виробництво одиниці ВНП внаслідок рішучих заходів з її економи в промислово розвинених країнах скоротилися на 1 5%. При цьому останнє десятиліття ВНП зріс у цих країнах на 20%, а споживання енергії — лише на 2%. Однак у той самий час у країнах, які розвиваються, витрати енергії збільшилися на 24% і мають тенденцію до зростання. Незважаючи на очікуване зменшення споживання енергії на оди­ницю ВНП загальне збільшення ВНП у країнах, що розвиваються, призведе до подальшого росту енергоспоживання, а падіння природно-ресурсного по­тенціалу - до росту енергетичних витрат (Реймерс, 1994).

Очевидно, що цей закон має досить важливий практичний наслідок: зростання енергетичних витрат не може продовжува­тися вічно. Тобто можна розрахувати ймовірний момент неми­нучого переходу на нові технології виробництва, уникнувши тим самим термодинамічної теплової кризи і зменшивши масштаб сучасної екологічної кризи.

Тим часом ця криза явно загострюється в результаті доко­рінних перетворень природних систем за допомогою технічних пристроїв, що обумовлює дію правила {неминучих) ланцюго­вих реакцій «жорсткого» управління природою: «жорстке», як правило, технічне управління природними процесами спри­чиняє ланцюгові природні реакції, значна частина яких

399

виявляється екологічно, соціально і економічно не прийнятни­ми тривалий інтервал часу. Техногенні зміни зумовлюють дію закону внутрішньої динамічної рівноваги і значне збільшення енергетичних витрат. Економічні цілі, до яких прагнуть люди, часто опиняються в тіні потужних ланцюгових реакцій (напри­клад, проект перерозподілу річкових вод між Сибіром і Серед­ньою Азією).

Практика свідчить, що «м'яке» управління природними процесами, їх спрямування в русло законів природи є більш ефективним, ніж брутальне техногенне втручання. У цьому і полягає суть правила «м'якого» управління природою. Таке управління побудоване на стимулюванні корисних природних ланцюгових реакцій, у тому числі процесів відновлення та по­новлення ресурсів (наприклад, біологізовані методи ведення «органічного» сільського господарства).

Тільки природні системи забезпечують стабільність, стійкість і надійність глобальної біосфери. У працях Одумів показано, що максимальний урожай (а загалом еколого-соціально-еконо-мічний ефект) може бути отриманий при певному поєднанні природних і перетворених людиною екосистем (рис. 17.2).

Збільшення наукоємності й енергоємності суспільного виро­бництва спричинює дію двох позитивних процесів, які форму­люються у вигляді закону зменшення природоємності гото­вої продукції: питомий вміст природної речовини в усередненій одиниці суспільного продукту історично неухильно зменшуєть­ся; і закону збільшення темпів обороту природних ресурсів, що залучаються: в історичному процесі розвитку світового го­сподарства швидкість оборотності залучених природних ресур­сів (вторинних, третинних і т.д.) невпинно зростає на тлі відно­сного зменшення обсягів їх залучення в суспільне виробництво (щодо зростання темпів самого виробництва).

Перший із законів певною мірою діє навіть у землеробстві, оскільки відбувається заміна природної родючості штучною, а відкритого ґрунту закритим. Площа полів, які оброблюються, зменшується, а валовий урожай збільшується.

Зростає мініатюризація виробів і відбувається заміна ресур-соємних виробництв не ресурсозберігаючі. Зростає і швидкість ресурсного обороту, про що свідчить другий із законів. Інколи навіть питна вода вже не має чисто природного походження, а є продуктом реутилізації. Збільшення замкнутості природних

400

і юо Б

о

X

-| 85

го

$ 70 55

° 20 40 60 80 100 " % перетворених

екосистем

І------1------1------1------1------L^

100 80 60 40 20 0 ^{% П}Р^ИР°А^НИХ

екосистем

Рис. 17.2. Крива Одума - сумарний еколого-соціально-економічний

ефект при різних співвідношеннях площі перетворених і природних

екосистем. Доцільна екологічна рівновага (100% корисність)

виникає при 40% перетворених і 60% природних екосистем

циклів, що спостерігається в еволюції біосфери, охоплює й ан­тропогенну складову.

У ряді випадків спостерігається квазізниження природоєм-ності щодо речовини. Вона зменшується в одному місці і зрос­тає в іншому. Зменшення питомого споживання речовини від­бувається лише в тих областях, де різко збільшується наукоєм-ність. Існує зворотний зв'язок у ланцюгу «речовина - енергія -інформація», коли при зниженні споживання речовини різко зростає споживання енергії та інформації.

Таким чином, стійкий розвиток передбачає гармонізацію відносин у системі «людина - економіка - природа» з урахуван­ням загальних законів, правил та принципів розвитку склад­них систем.

17.5. Закономірності охорони природи

Узагальнення, які стосуються основних принципів природоко­ристування, тісно переплітаються з усім масивом теорем еко­логії і безпосередньо пов'язані з теоретичними основами охоро­ни природи.

«Залізні закони» охорони природи П.Р. Ерліха:

1. В охороні природи можливі тільки успішна оборона або від­ступ. Наступ неможливий: вид або екосистема, один раз зни­щені, не можуть бути відновлені.

2. Триваюче зростання народонаселення й охорона природи принципово суперечать один одному.

3. Економічна система, охоплена манією росту, і охорона при­роди також принципово протистоять одне одному.

4. Не тільки для всіх інших організмів, але і для людства смер­тельно небезпечним є уявлення про те, що при виробленні рішень щодо використання Землі треба брати до уваги одні лише найближчі цілі і негайне благо Homo sapiens.

5. Аргументи щодо естетичної цінності різних форм життя, щодо того інтересу, який вони становлять самі по собі, або заклики до співчуття стосовно наших, можливо, єдиних живих супутників у космосі в основному залишаються непо-чутими. Охорона природи повинна вважатися питанням до­бробуту й у більш далекій перспективі - виживання людини (Реймерс, 1994).

Перший із процитованих законів фактично збігається із за­коном незворотності взаємодії людина - біосфера П. Дансеро. Цей закон не такий самоочевидний, як здається П. Ерліху, оскі­льки положення про те, що «навіть якби було можливо відтво­рити екосистему з точно тим же видовим складом, який був раніше, вона неминуче стала б еволюціонувати по-іншому, тому що генетична конструкція популяцій, які входять до її складу, відрізнялася б від початкової», технократично мислячим лю­дям не так просто усвідомити. Адже частини механічної систе­ми замінні. Чому ж у біологічній системі вони не підкорюються цьому «очевидному» правилу?

Другий закон П. Ерліха зрозумілий для екологів, але також не настільки самоочевидний, як вважає його автор.

З економічної точки зору зростання населення дає додаткові робочі руки, що дуже вигідно при екстенсивному рості суспіль-

402

ного прогресу. І справа не тільки в тому, що людство незворот-но руйнує місце свого існування, але й у тому, що вектор суспі­льного розвитку в наші дні вже змінився. Почалася епоха вищої цінності інформації. Закон збільшення наукоємності суспільно­го розвитку почав діяти на повну силу. У той же час усі механі­зми, які узагальнюються закономірностями в системі «людина - природа» і законами природокористування, стали руйнувати рівновагу демографічного насичення. Відбулося перенасичення, абсолютне перенаселення планети, що загрожує дією екологіч­них факторів, які залежать від густоти населення. Збільшення людності перетворилося в загрозу для людини і людства. Т. Мальтус в основі (з урахуванням того, що ідеї були висловлені у XVIII сторіччі) виявився правим. І це слід визнати з усією від­вертістю і рішучістю.

Розглянемо третій «залізний закон» П. Ерліха. З якісної зміни характеру економічного росту випливає природоруйнівна тенденція екстенсивного суспільного розвитку. Грандіозні при-родоперетворювальні і технічні проекти дуже вражають. Праг­нення до гігантизму буквально закладене в психології людей. На певному етапі економічного і соціального розвитку він ви­правданий, але ще і ще раз доводиться повторювати, що гіган­тизм завжди є початком кінця. Закон оптимальності невблаган­ний - усе грандіозне надзвичайно вразливе в еволюційному й історичному розвитку. Динозаври і супертанкери, кити і надмі­рно великі сільгосппідприємства - усе, що пов'язане з не ви­ключно технічними процесами, повинне мати обмеження і або вимирати, або ставати раритетами. З цього випливає, що економічна «манія кількісного росту» і охорона природи несу­місні між собою. Це не означає, що потрібно прагнути до нульо­вого економічного росту, як іноді вважають. Повинен змінити­ся сам тип росту: з екстенсивного він має перейти в інтенсив­ний, з кількісного в якісний, із такого, що просторово розши­рюється, в такий, що звужується, з додатного - на від'ємний, зі знаком мінус. З урахуванням розумної достатності і припусти­мого ризику. В остаточному підсумку усі надмірно великі за-початкування приречені на провал. Якщо в чомусь ще є неяс­ність, так це в тому, який збиток для природи і суспільства виникне при цьому неминучому провалі.

403

Подробиці

Негативний кількісний ріст має компенсуватися якісним удосконаленням. Девіз «мале, але досконале, більш функціональне при меншому розмірі» — неми­нуче стане домінуючим. Малий культурний народ, мале впорядковане місто і т.д. краще, ніж дикі орди голодних людей і гуркітливий мегаполіс. Людина за розмірами менша за слона чи ведмедя, але це не означає, що вона примітивніша за всіх... (Реймерс, 1994).

Четвертий «залізний закон» П. Ерліха, по суті, є відобра­женням системних законів. Монокультура людства настільки ж небезпечна, як будь-яка монокультура. Технократичне мис­лення, на жаль, ще є звичайним, а спрощена технічна парадиг­ма нав'язується з дитинства. Однак екологізація виховання, якій присвячено розділ, поступово вирівнює становище.

П'ятий свій закон П. Ерліх коментує саркастичними питання­ми, які зрозумілі для біологів, але потребують деякого пояснення для фахівців інших галузей знання. П. Ерліх пише: «Зрештою, якщо якийсь унікальний об'єкт здається комусь гарним або ціка­вим, хіба це повинно зупиняти інших людей і заважати їм знищи­ти його задля своєї вигоди? Яке право на існування має якийсь вид рибки, якщо знищення його дає можливість горіти невеликій галактиці лампочок протягом, можливо, цілого сторіччя?».

Чи зрозумілий ледь прихований сарказм цих риторичних питань? Аж ніяк. Види і природним чином вимирають. Канони краси змінюються. Технократична епоха породила новітні на­прямки в образотворчому мистецтві, музиці, архітектурі... Краса наукового фізичного закону і мелодії класичної симфонії зовсім недоступні для більшості людей. У нашій країні були безцільно знищені найбільші досягнення національної культури і її пред­ставників. Війни і репресії поглинули не одного генія. Чому б не продовжувати додержуватися принципу власної вигоди, не­хай навіть печерно-примітивної?

Справа не в красі, не в унікальності і навіть не в значенні якогось об'єкта для соціального й економічного добробуту. Кон­курентний розвиток, на жаль, не зважає на красу: грація лані оцінюється бурчанням шлунку ситого гурмана. Однак охорона природи як середовища життя людини соціально неминуча. її цінність вища для людства, ніж егоїстичні інтереси окремих осіб. Тому з огляду на закон незворотності природних процесів, збереження різноманіття й естетики як ознаки досконалості

404

організації має абсолютний пріоритет. Усе, що принципово не­відновне, є абсолютним табу для насильницького знищення. Заповідь «не убий» поширюється на всю цю категорію явищ, тому що саме вона складає основу виживання людства.

Ще один настільки ж «залізний» закон охорони природи -принцип унікальності: неповторюване і неповторне заслуговує особливої охорони.

Подробиці

Унікальна краса, як відомо, зберігається в національних парках як всесвітнє надбання. Але іноді ми не зважаємо на те, що, скажімо, унікальний курор­тний район настільки ж, а можливо, і більш важливий, ніж щось інше. Так, Катуньський каскад ГЕС знищив би не тільки унікальну красу долини ріки Катунь, але й не менш унікальний Чемальський курортний район, де успішно лікували від туберкульозу багато поколінь знаменитих шаманів. Втрата була б абсолютно невідновна для всього Сибіру і Далекого Сходу, а можливо, і всієї Північної Азії в цілому. Тут побічно виявляється та ж біблійна заповідь «не убий» (Реймерс, 1994).

Говорячи про узагальнення, які стосуються природокорис­тування і поведінки людей, у їх взаємозв'язку з природою, не можна не згадати про «закони» (афоризми) Б. Коммонера. їх чотири:

• усе пов'язано з усім;

• усе має кудись подітися;

• природа знає краще;

• ніщо не дається даром.

Сам учений назвав їх законами екології. Вони не претенду­ють на системологічну суворість, але виражають важливі зако­номірності (Акимова, 1998).

Про загальний зв'язок речей і явищ у природі й у людсько­му суспільстві («Усе пов'язано з усім»). Всеохопний характер зв'язків входить у саме поняття системи і може бути продемон­стрований на будь-якому системному рівні. У світі живих істот тотальність зв'язків проявляється особливо яскраво, тому що при фізико-хімічній єдності всього живого живі системи харак­теризуються найбільш різноманітними, розгалуженими та інтен­сивними взаємопереходами речовини, енергії та інформації. Вони утворюють екологічні мережі взаємозв'язків.

Множинність зв'язків властива не тільки локальним екоси­стемам. Усе живе на Землі підкорюється космічним силам,

єдиному потоку сонячної енергії, його ритмам. Глобальні круго-обіги речовини, вітри, океанські течії, ріки, трансконтинентальні і трансокеанічні міграції птахів і риб, переноси насіння і спор, діяльність людини і вплив антропогенних агентів - усе це тією чи іншою мірою пов'язує просторово віддалені природні компле­кси і надає біосфері ознак єдиної комунікативної системи.

Густа й динамічна мережа зв'язків і залежностей притаман­на і людському суспільству. Порівняно з природною вона бага­торазово збагачена потоками інформації. В економіці все пере­плетено, будь-яка оцінка залежить від інших економічних оці­нок і у свою чергу впливає на них. Не слід уявляти собі ці закономірності так, начебто все пов'язано з усім окремо в при­роді й окремо в людському суспільстві, в економіці. Важливо підкреслити, що насправді і природа, і суспільство знаходять­ся в одній мережі системних взаємодій.

Про закони збереження («Усе має кудись подітися»). Закон збереження маси речовини одночасно є й однією з найважливі­ших вимог раціонального природокористування. На відміну від людського виробництва і побуту жива природа в цілому майже безвідхідна, у ній немає такого явища, як сміття. Опале листя, екскременти і трупи тварин - все це стає їжею для інших орга­нізмів - комах, хробаків, грибів, бактерій, розкладається ними до простих сполук і в такому вигляді рано чи пізно знову спо­живається рослинами. При цьому в цілому для біосфери зав­жди існує кількісний баланс мас і рівність швидкості синтезу і розпаду. Це означає високий ступінь замкнутості кругообігу речовин у біосфері.

Діяльність людини привела до змін хімічного середовища на поверхні планети, до виникнення незвичайних для поверхні землі, води і повітря високих концентрацій ряду елементів, до появи стійких синтетичних сполук, не властивих хімізму жи­вих організмів - ксенобіотиків (від грец. xenos - чужий). Деякі з цих речовин є сильними отрутами. Оскільки з усього колоса­льного обсягу матеріалів і речовин, які вилучаються з надр, переробляються і синтезуються людиною, у природний круго­обіг потрапляє лише мала частина, то з погляду живої природи людство створює в основному сміття й отруту. При цьому істот­но порушується замкнутість кругообігу речовин.

Про ціну розвитку («Ніщо не дається даром»). В екологіч­ному контексті за цим твердженням прихована думка про якіс-

406

ну спрямованість еволюції систем. Ми вже говорили про здат­ність великих систем до еволюції в напрямі ускладнення й удо­сконалення організації. Але розвиток відбувається за рахунок не тільки навколишнього середовища, але і власних якісних ресурсів: будь-яке нове надбання в еволюції системи обов'язко­во супроводжується втратою якоїсь частини попереднього над­бання і виникненням нових, усе більш складних проблем.

Подробиці_________________________________________________

Ось приклади плати за вдосконалення в ході біологічної еволюції.

Перші справжні клітини - прокаріоти-автотрофи, предки ціанобактерій (синьо-зелених водоростей), які жили близько 3,5 млрд років тому, були надзвичайно життєстійкими, виживали в будь-якому, навіть найбільш агреси­вному середовищі, і не знали природної смерті, розмножуючись простим поділом. Слідом за ними з'явились ядерні фотосинтезуючі клітини, які одер­жали більш досконалу енергетику, але заплатили за це втратою безсмертя. Виникнення генетичного коду і механізму передачі спадкоємних програм розвитку збільшило різноманіття форм і здатність до пристосування вільних клітин, але зате різко знизилась їх індивідуальна фізико-хімічна, метаболічна стійкість, м знадобилася кооперація.

З появою багатоклітинних організмів, утворенням царств грибів, рослин і тварин та виходом їх на сушу біорізноманіття знову збільшилося багатокра­тно. Почалося освоєння екологічних ніш і формування біосфери Землі. Але разом із багатоклітинністю до живих істот прийшли старість і хвороби, у тому числі інфекції, злоякісні пухлини, паразитизм.

Рухливість тварин, їх гнучка поведінка на основі опрацювання сигнальної інформації значно розширили сферу життя. З'явився мозок - живий ком­п'ютер, який має величезний потенціал самонастроювання, збільшення па­м'яті, самозабезпечення адаптивними програмами. Виникла чудова перифе­рія — органи чуттів і досконалих рухових реакцій. Але за велику кількість ступенів свободи і багатство вибору довелося заплатити надзвичайним зрос­танням напруженості життя, гостротою боротьби за існування, постійним ризиком загибелі.

Теплокровність, термостатичність мозку у вищих тварин набагато підви­щили точність нервових процесів, можливість їх складнорефлекторної орга­нізації. З'явилися задатки розумової діяльності і передумови інтелекту. Умін­ня переробляти інформацію, відділену від інстинктів, подарувало нашому предку здатність до творчості, уміння створювати штучні предмети, які не зустрічаються в природі. А матеріалізація інформації за допомогою мови, образотворчого мистецтва і письма дозволила перебороти біологічну забо­рону на спадкування набутих властивостей і забезпечила культурне спадку­вання у вигляді навчання.

Людина поширила ці можливості на всі сфери свого життя, поступово відгороджуючись і від суворих природних умов, і від законів живої природи,

407

але споживаючи при цьому все більше природних ресурсів, й ніщо не дава­лося даром, проте вона зайняла надзвичайне місце в природі, і сьогодні ще важко визначити ціну, яку за це доводиться платити.

Є ще одна сторона закону «Ніщо не дається даром». В економіці приро­ди, як і в економіці людини, не існує безплатних ресурсів: простір, енергія, сонячне світло, вода, кисень, якими б «невичерпними» не здавалися їх запаси на Землі, неухильно оплачуються будь-якою системою, яка їх витрачає. Опла­чуються повнотою і швидкістю повернення, обороту цінностей, замкнутістю матеріальних кругообігів — біогенних елементів, енергоносіїв, їжі, грошей, здоров'я... (Акимова, 1998).

Про головний критерій еволюційного відбору («Природа знає краще»). Це твердження не настільки очевидне, але дуже, важливе для розуміння взаємин людини і природи.

Принцип «природа знає краще» визначає, насамперед, те, що може і що не повинно мати місця в біосфері. Можливість і право такого «знання» вироблені протягом мільярдів років у незліченному чередуванні актів добору, проб і помилок, у при­скіпливому припасуванні кожної речовини, кожної нової орга­нічної форми до всього комплексу умов існування, до величез­ної безлічі інших речовин і форм.

Усе в природі - від простих молекул до людини - мало прой­ти дуже жорстокий конкурс на вакансію в біосфері. З багатьох мільйонів можливих органічних мономерів залишено всього кілька десятків; відібрана лише одна стомільйонна частина мо­жливих білків; ще на багато порядків жорсткішим був добір нуклеїнових кислот; сьогодні планету населяє лише одна тися­чна частина видів рослин і тварин, які випробувані еволюцією.

Головний критерій цього добору - здатність залучитися в глобальний біотичний кругообіг, збільшення його ефективності, наповненість усіх екологічних ніш, вилучення «мертвих зон» із мережі природних взаємозв'язків. Для будь-якої речовини, яка вироблена організмами, повинен існувати фермент, який її роз­кладає. І всі продукти розпаду мають знову залучатися до кру­гообігу. Таке життя. Кожний біологічний вид, який порушував цей закон, зменшуючи замкнутість біотичного кругообігу, рано чи пізно нещадно видалявся з процесу еволюції, знаходились організми-«заступники», здатні відновити замкнутість екологі­чних циклів.

Людська індустріальна цивілізація дуже швидко і грубо по­рушує замкнутість біотичного кругообігу в глобальному маспі-

408

табі, що не може залишитися безкарним. У цій критичній ситу­ації необхідно знайти компроміс і виробити умови його при­йняття. Це можемо зробити тільки ми.

Наслідком усього циклу екологічних і близьких до них уза­гальнень є те, що протягом тисячоріч всі активні дії людства були спрямовані назовні - на перетворення природи. Внутрішні процеси відбувались як саморегуляція, а пропозиції щодо по­ліпшення соціальних механізмів були утопічними насамперед через бажання управляти жорстко, технократично-авторитар­но. Людство не створювало механізму, який би дозволив йому «вписатися» в природу, а навпаки, робило все, щоб «піднятися» над нею, «перемогти» її. Ставши велетнем, людина побачила, що це згубно для неї якщо не зараз, то у вже видимій перспек­тиві. І якщо люди екологічно не порозумнішають, вони прире­чені. Глибоко песимістичний, але необхідний висновок. Одно­часно він і оптимістичний, тому що перспектива все-таки є.

Розділ 18

Поняття про стійкий розвиток

18.1. Зміст поняття «стійкий розвиток»

Концепція стійкого розвитку була прийнята в червні 1992 р. у Ріо-де-Жанейро на Конференції ООН по навколишньому сере­довищу і розвитку (КНСР-92). У ній взяли участь глави, члени урядів і експерти 179 держав, а також представники багатьох неурядових організацій, наукових і ділових кіл.

Конференція прийняла кілька важливих документів. Серед них:

• Декларація Ріо з навколишнього середовища і розвитку;

• Заява про принципи глобального консенсусу з управління, збереження і стійкого розвитку всіх видів лісів;

• Порядок денний на XXI століття - документ, орієнтований на підготовку світового співтовариства до розв'язання еко-лого-економічних і соціально-економічних проблем близь­кого майбутнього.

Крім того, у межах Конференції були підготовлені Рамкова конвенція про зміну клімату та Конвенція про біологічне різно­маніття.

Усі документи КНСР-92 пронизує концепція стійкого розви­тку.

На конференції було прийняте визначення стійкого розвит­ку, представлене в доповіді Міжнародної комісії, яку очолюва­ла прем'єр-міністр Норвегії пані Г.Х. Брунтланд (у пресі часто можна зустріти назву «Брунтландська доповідь»).

Стійкий розвиток - це такий розвиток, що задовольняє потреби теперішнього часу, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби (Програ­ма, 1993).

411

Історична довідка__________________________________________

• Уперше поняття «екорозвиток» було сформульовано Морісом Строн-гом - Генеральним секретарем Першої всесвітньої конференції з навко­лишнього середовища в Стокгольмі в 1972 році. Під екорозвигком ро­зумівся екологічно орієнтований соціально-економічний розвиток, при якому зростання добробуту людей не супроводжується погіршенням середовища існування і деградацією природних систем.

• У 1983 р. з ініціативи Генерального Секретаря ООН була створена Між­народна комісія з навколишнього середовища і розвитку (МКНСР). її очолила прем'єр-міністр Норвегії Г.Х. Брундтланд.

• У 1987 р. був опублікований звіт МКНСР «Наше спільне майбутнє» (ро­сійський переклад 1989 p.). Цей документ загострив питання про необ­хідність пошуку моделі цивілізації.

• Комісія заявила, що економіка повинна задовольняти потреби людей, але її зростання має вписуватися в межі екологічних можливостей плане­ти. Пролунав заклик до «ново/ери економ/чного розвитку, безпечно­го для навколишнього середовища».

• 3 часу опублікування і схвалення Генеральною Асамблеєю ООН доповіді Комісії Брундтланд у міжнародний обіг увійшло поняття «sustainable development», яке зазвичай перекладається українською мовою як стій­кий або сталий розвиток (російською - як «.устойчивое развитие») і близьке до поняття «екорозвиток». Під ним розуміють таку модель соціально-економічного розвитку, при якій досягається задоволення жит­тєвих потреб нинішнього покоління людей без того, щоб майбутні покоління були позбавлені такої можливості через вичерпання при­родних ресурсів і деградацію навколишнього середовища. Саме це поняття стало основою визначення, представленого на Ріо-конференції.

• У серпні 2002 року в Йоганнесбурзі (Південна Африка) відбувся Всесві­тній саміт зі стійкого розвитку. Він підвів підсумки десятирічного періоду реалізації концепції та поставив нові завдання на найближчу перспективу.

• У травні 2003 року в Києві на Євросаміті міністри екологічних відомств Європи обговорили загальні питання забезпечення стійкого розвитку та прийняли кілька важливих документів, у тому числі Карпатську конвен­цію, що передбачає збереження бІорізноманіття в цьому регіоні.

«Стійкий розвиток» є однією з утопій людства, яка, не маю­чи чітких критеріальних меж, як чергове «світле майбутнє», дозволяє нескінченно фантазувати про конкретні цільові орієн­тації, шляхи та засоби наближення до кінцевої мети. Те, що сьогодні написано про стійкий розвиток, залишає більше пи­тань, ніж конкретні методичні положення та інформаційні ос­нови. Тому спробуємо розібратися в більш-менш бездоганному каркасі визначень, що складають основу такого суперечливого і неоднозначного поняття, як стійкий розвиток.

Внутрішня суперечливість терміна стає зрозумілою, якщо звернутися до основ методології розвитку. Будь-яка стаціонар­на система може існувати не інакше, як підтримуючи стан го­меостазу (динамічної рівноваги). Відповідно, процес розвитку може відбуватися через послідовну зміну рівня гомеостазу за умови накопичення в системі вільної енергії.

Почнемо з визначення. При першому ж аналізі з'ясовується суперечливість і неоднозначність цього терміна.

Суперечливість полягає в тому, що в одному понятті об'єд­нані два слова, які мають внутрішньо протилежне значення: «стійкість» передбачає рівновагу, а «розвиток» можливий тіль­ки за умови постійного виходу системи з рівноважного стану. Таким чином, стійкий розвиток за своїм внутрішнім змістом має означати перманентне відтворення так званого стану гомео­стазу (динамічної рівноваги) з періодичною зміною його рівня, при якому б відбувалося постійне розв'язання суперечностей між внутрішніми компонентами системи, а зміна параметрів біосфери не виходила за межі катастрофічних (фатальних) для системи трансформацій.