Сутнісні начала природи, або чого навчає вчення про Трійцю. 23 страница

Крім того, населення нерівномірно розподілене і концентру­ється переважно в містах уздовж узбережжя і внутрішніх вод­них шляхів. Близько 45% населення проживає в містах, але воно розподілено в нерівному співвідношенні між промислово

Таблиця 14.3. Зростання кількості населення по континентах (Міжна­родний банк реконструкції і розвитку, 2000)

Населення світу 3,0 5,4 8,1 12,0 12,2

(млрд)

По регіонах, у %:

Азія/Океанія 57,0 59,4 58,6 57,0 56,8

Північна і 13,3 13,7 12,8 11,0 10,8 Південна Америка

Африка 9,2 11,9 20,9 23,9 24,5

Європа 20,5 15,0 7,7 8,1 7,9

310

розвиненими країнами (більш ніж 70%) і країнами, що розви­ваються (менше 40%). Однак така різниця скорочується, і темп зростання урбанізації на цей час у чотири рази вищий у краї­нах, що розвиваються, ніж у промислово розвинених. Існують прогнози, що кількість міського населення найближчими деся­тиріччями зростатиме швидше, ніж за період 1980-2000 р. (McNeely, 1995).

Взаємозв'язок між втратою біорізноманіття і кількістю на­селення, його темпами зростання і густотою досить складний. З теоретичної точки зору немає сумніву, що ці фактори вплива­ють на земельні і водні ресурси, особливо при виробництві про­довольства, а також при створенні інфраструктури, наприклад, будівництві шляхів і житла. Концентрація людей у прибереж­них зонах може призвести до зникнення або зниження земель­ного, водного і морського біорізноманіття.

Взаємозв'язок між демографічними змінами і впливом на біорізноманіття очевидний. Протягом останніх періодів збіль­шення кількості населення призвело до змін у засобах викорис­тання землі внаслідок виникнення різних методів сільськогос­подарського виробництва.

Приріст населення впливає на зростання споживання ресур­сів і їх деградацію, розширення та інтенсифікацію використан­ня землі, спричинюючи зростання бідності і порушення тради­ційних систем управління. На локальному рівні зростання кі­лькості населення часто є результатом урбанізації, розселення і міграції. Локальне збільшення кількості населення також без­посередньо впливає на використання ресурсів і їх деградацію, що часто призводить до перетворення середовища існування на територіях, важливих для збереження біорізноманіття.

7. Структура виробництва і надмірне споживання. Збільшен­ня обсягів виробництва і споживання енергії веде до перетво­рення середовища існування і надмірного використання екосис­тем. Наприклад, споживання природних ресурсів сучасним аме­риканським громадянином у 10 разів перевищує рівень спожи­вання індіанця або нігерійця (Chambers et al., 2000). Зниження споживання ресурсів і енергії на різних рівнях зменшить забру­днення і видобуток ресурсів, які погіршують біорізноманіття. На жаль, економічні системи сьогодні мають тенденцію заохо­чувати більш високі норми споживання і темпи виробництва, незважаючи на важливість збереження біорізноманіття і

311

навколишнього середовища. За існуючих високих рівнів спо­живання, особливо в економічно розвинених країнах, існує тер­мінова необхідність збільшити ефективність використання ре­сурсів. Це могло б бути першим кроком до зниження негатив­ного впливу на навколишнє середовище і на біорізноманіття.

Економічне зростання може бути причиною деградації на­вколишнього середовища. Хоча теоретично це залежить від спів­відношення природних ресурсів і ступеня активності економіч­ної діяльності, на практиці економічне зростання дійсно веде до збільшення використання енергії, ресурсів і деградації біоріз­номаніття.

На зміну структури споживання зможе вплинути підвищен­ня рівня екологічної культури. Так, екомаркування і сертифі­кація товару або послуги є необхідними інструментами для фор­мування культури споживача, показуючи, як споживання впли­ває на втрату біорізноманіття. Для суспільства ці інструменти дуже важливі, щоб підтримувати стійкі процеси виробництва.

У країнах третього світу існуюча політика розвитку, різні програми і проекти, що не мають екологічного обґрунтування, загрожують біорізноманіттю. Спостерігається залежність між зменшенням біорізноманіття та рівнем екологічної культури, освіченості та добробуту населення.

14.3. Проблеми збереження біорізноманіття

Не викликає сумнівів, що державна політика на стан біорізно­маніття може справляти як позитивний, так і негативний вплив. При вивченні проблем збереження біорізноманіття можна виді­лити такі головні типи державної політики:

1. Помилкова політика, яка заохочує стимули, що чинять деградуючий вплив на біорізноманіття. Так, туризм, сільське господарство, лісівництво, одержання енергії, видобуток води, транспорт, будівництво комунікацій можуть несприятливо впли­вати на біорізноманіття. Прикладом цього може бути руйнуван­ня коралових рифів на Мальдівських островах, що відбувається внаслідок активного розвитку підводного туризму і видобутку матеріалів для будівництва.

312

Цифри і факти_____________________________________________

У Німеччині сільське господарство є сектором, що найсипьніше впливає на зникнення різновидів. Сільське господарство було ідентифіковане як джерело небезпеки для 513 різновидів, що складає 72% різновидів з Червоної Книги, які знаходяться на грані зникнення.

Добувна промисловість - традиційний у більшості випадків сектор, який негативно впливає на ландшафти і на біорізнома­ніття. У Ганському секторі золотодобування, який головним чином сконцентрований у південно-західній тропічній області країни, робляться спроби протидіяти ефектам видозміни по­верхні, що спостерігаються в результаті видобутку. Компанії змушені заново займатися озелененням територій після видобу­тку. При цьому вони використовують рослини з міжнародного каталогу FAO, а не висаджують місцеві рослини, характерні для даних територій.

Примітка

На Бразильській Амазонці існуючі проекти розвитку передбачають велико­масштабне шляхове будівництво, розвиток добувної промисловості, зведен­ня дамб, систем каналізації. У результаті цього 55% первісного низинного тропічного лісу Болівії було вирубано. Також змінилося землекористування після 1988—1998 pp., коли уряд вирішив використовувати цю галузь для сіль­ськогосподарського розвитку. Розширення плантацій какао і безлічі інших культур типу ананасу, перцю, маракуйї, бананів і пальм замінили первісний ліс. Як наслідок, відбулося виснаження ґрунту на величезних територіях, що спричинило появу ерозійних процесів (Bruckner-Bazoberzy, 1999).

Ці приклади свідчать, як державна політика може впливати на біорізноманіття. У цілому державна політика спрямована на досягнення традиційних цілей розвитку, таких, як індустріалі­зація, розширення експорту, збільшення виробництва продово­льства і допомога бідності. У цьому аспекті природні ресурси є дешевими ресурсами для підтримання економічного зростання.

2. Відсутність урахування цінностей природи, включаючи цінність біорізноманіття. Відповідно до вільної ринкової еконо­мічної політики цінності природи, включаючи цінність біоріз­номаніття, мають бути цілком враховані в ціні виробу або по­слуги. Таким чином, якщо вартість різноманіття визначатиметь­ся ціновими механізмами, то це істотно зменшить його деграда­цію. Принаймні в теорії держава може компенсувати цей тип

313

ринкової політики значними податками або штрафами. Разом з тим виникають певні проблеми.

Обчислити ціну втрати біорізноманіття важко. Були запро­поновані різні методи, більшість з яких використовувалися більш-менш успішно, але жоден із цих методів не може кількі­сно врахувати повну цінність біорізноманіття.

Основна причина цього полягає в неможливості визначити цінність біорізноманіття для майбутніх поколінь. Крім того, при оцінці біорізноманіття виникають певні серйозні етичні проблеми.

3. Небажання держави враховувати проблеми навколишньо­го середовища в політиці розвитку. Завдяки тому, що існують стійкі зв'язки між економічним розвитком і якістю навколиш­нього середовища, так чи інакше будь-яка економічна політика стосується навколишнього середовища. Тому необхідно в усіх секторах державної політики обов'язково враховувати фактори навколишнього середовища при ухваленні управлінських рішень.

Цей вплив буде більш істотним із збільшенням глобалізації світової економіки. Однак роль макроекономічних факторів у втраті біорізноманіття важко визначити кількісно з огляду на велику безліч відмінностей між глобальною і національною еко­номікою та місцевими рішеннями щодо використання ресурсів біорізноманіття. При аналізі значущості макроекономічних фа­кторів, що впливають на використання ресурсів, сьогодні пере­важають два напрямки.

Неокласичний напрямок передбачає, що «вдосконалення» ма-кроекономічної політики держави шляхом лібералізації торгівлі і зміни ступеня держконтролю поліпшить використання ресурсів. Лібералізація в торгівлі і вільні торговельні режими можуть пози­тивно вплинути на біорізноманіття, тому що вільна торгівля по­в'язана з ринковими цінами, які відображають справжні цінності біологічних ресурсів, що робить торгівлю вільною, поліпшуючи розподіл ресурсів. Іншими словами, там, де існує відповідна полі­тика щодо захисту навколишнього середовища і стійкого розвит­ку, лібералізація торгівлі сприятиме зміцненню такої політики. Там же, де така політика відсутня, лібералізація торгівлі лише загострить існуючі проблеми навколишнього середовища і спри­чинятиме екологічно нежиттєздатний розвиток.

Другий напрямок - політекономічний, теорія якого зосере­джується на макроекономічних структурах. Цей напрямок сві-

314

дчить про те, що зміни в макроекономічній політиці без змін у державній політиці і ринкових структурах можуть лише погір­шувати використання ресурсів.

Аналіз показує, що обидва підходи можуть мати місце, тому що вони відображують взаємозв'язок між макроекономічною політикою і навколишнім середовищем. Однак стосовно біоріз-номаніття необхідно враховувати також деякі аспекти:

• однорідність: перехід на виробництво товарів для великих, ча­сто глобальних ринків призводить до однорідності у виробах;

• торговельні обмеження, спрямовані на захист окремих ви­дів ресурсів, що перебувають під загрозою зникнення. Збільшення споживання і виробництва, використання і пе­ретворення природних ресурсів значною мірою обумовлені куль­турою суспільства. Культура впливає на біорізноманіття на рі­зних рівнях. Так, у багатьох країнах існує певне упередження щодо неосвоєних природних територій. Це можна пояснити на прикладі масштабного розчищення земель, яке відбувається в Америці від часу прибуття європейців. Носії європейської куль­тури прагнули змінити аборигенні народи і їхні методи вико­ристання ресурсів з погляду потреби в розвитку і цивілізації. Така колоніальна політика до 1960 р. вела до повного руйну­вання традиційних суспільств і їхніх методів збереження біо­різноманіття.

У процесі розвитку цивілізації втрачаються традиційні куль­тури. Ці місцеві культури перебувають в різних відносинах з ресурсами. Зокрема, народи, що ведуть осідлий спосіб життя, створили системи табу і розпоряджень, пов'язаних з викорис­танням ресурсів, які зберігають біорізноманіття. Модернізація цих традиційних суспільств веде до втрати давніх знань щодо стійкості і непізнаних цінностей біорізноманіття.

Таким чином, екологічний аналіз шукає причини втра­ти біорізноманіття за межами традійно визначених біологі­чних факторів. Вказуючи на економічні і соціальні причи­ни втрати середовища існування, екологічний аналіз є ко­рисним доповненням біологічного аналізу стосовно проблем біорізноманіття.

Зрозуміло, що для визначення основних причин втрати біо­різноманіття одних лише теоретичних знань та експеримента­льних даних недостатньо. Необхідно приділити більшу увагу дослідженню причинних зв'язків між втратою біорізноманіття,

315

з одного боку, та економічною політикою, виробництвом і стру­ктурою споживання, культурою, інтернаціоналізацією витрат навколишнього середовища, глобалізацією економіки, бідністю і нерівністю - з іншого.

14.4. Збереження біологічного різноманіття

Програмними документами діяльності в галузі збереження і сталого використання біологічного і ландшафтного різноманіт­тя в Україні є Конвенція про біологічне різноманіття (Ріо-де-Жанейро, 1992) та Пан'європейська стратегія збереження біо­логічного та ландшафтного різноманіття (Софія, 1995). Остан­ній документ фактично обумовлює механізм впровадження Кон­венції на Європейському континенті.

Термін «біологічне різноманіття» застосовують для означен­ня всіх форм життя на Землі, починаючи від найпростіших од­ноклітинних бактерій до складних комплексних екосистем тро­пічних лісів, включаючи людину, благополуччя якої однознач­но залежить від доступності біологічних ресурсів. На сьогодні визнання того факту, що біорізноманіття є світовим надбанням величезної цінності для нинішнього і наступних поколінь, є незаперечним. Водночас, загроза існуванню видів та екосистем ще ніколи в історії не була такою значною, як зараз. Зникнення видів, викликане діяльністю людини, продовжується катастро­фічними темпами.

У відповідь на ці зміни Програма Організації Об'єднаних Націй з навколишнього середовища організувала в листопаді 1988 року Спеціальну робочу групу експертів з метою вивчення необхідності розробки міжнародної конвенції про біорізнома­ніття. У травні 1989 року була заснована Спеціальна робоча група експертів з технічних і правових питань для підготовки міжнародного правового документа щодо збереження і невисна-жливого використання біорізноманіття. Експерти мали врахо­вувати «необхідність розподілу витрат і вигод між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються», а також «шляхи та засоби для надання підтримки інноваційним проектам, які впро­ваджуються на місцях».

З лютого 1991 року Спеціальна робоча група була пере­творена в Міжурядовий комітет з питань ведення переговорів.

316

Результатом його роботи стало проведення 22 травня 1992 року в Найробі Конференції з прийняття узгодженого тексту Кон­венції про біорізноманіття.

Конвенція була відкрита для підписання 5 червня 1992 року на Конференції Організації Об'єднаних Націй з довкілля та розвитку в Ріо-де-Жанейро (саміт «Планета Земля»). Ця Кон­венція залишалась відкритою для підписання до 4 червня 1993 року, і до того часу її підписали 168 країн. Конвенція набула чинності 29 грудня 1993 року. Перша нарада Конференції Сто­рін проходила з 28 листопада по 9 грудня 1994 року на Багамсь-ких островах.

Важливість збереження і невиснажливого використання біорізноманіття та впровадження екосистемного підходу до збе­реження природи ще раз була підкреслена на Всесвітньому са-міті зі стійкого розвитку, який відбувся в Йоганнесбурзі 26 сер­пня - 4 вересня 2002 року, оскільки ця сфера була включена до п'яти пріоритетних проблем людства (інші чотири - вода, енер­гія, здоров'я та атмосфера).

Україна ратифікувала Конвенцію в 1994 році, а також ухва­лила низку законів щодо ратифікації, приєднання та виконан­ня інших міжнародних договорів обов'язкового та необов'язко­вого характеру, які регулюють питання збереження та викори­стання біологічного і ландшафтного різноманіття. Створена за роки незалежності України законодавча база в цій галузі в ці­лому відповідає європейському рівню. Тому на даний час клю­човим завданням є реалізація положень законів та відповідних програм, досягнення чого неможливе без інформаційної підтри­мки та координації. На національному рівні координацію ді­яльності в цій галузі здійснює Національна комісія з питань збереження біорізноманіття та Міністерство охорони навколи­шнього природного середовища України.

Якщо Стратегія є механізмом реалізації концептуальних цілей Конвенції про біологічне різноманіття в Європі, то міжна­родні і національні програми і проекти є інструментом досяг­нення конкретних цілей Стратегії.

Ключовою програмою Стратегії є розвиток Пан'європейсь-кої екологічної мережі, і діяльності тут заплановано не на один десяток років. Зусилля будуть зосереджені на збереженні еко­систем, і для України особливо важливі морські, прибережні, степові, лісові, гірські, водно-болотні екосистеми та екосистеми

317

внутрішніх водойм. Іншим пріоритетом є розробка та втілення національних планів дій щодо збереження рідкісних та зникаю­чих видів. Крім цього, реалізація цілей збереження і збалансо­ваного використання біологічного та ландшафтного різноманіт­тя не буде ефективною, якщо будуть проігноровані секторальні інтереси, тому впровадження пілотних проектів у сільському господарстві, лісівництві, містобудуванні, транспортному сек­торі та деяких інших має відіграти важливу демонстраційну роль. Створення і подальше зміцнення об'єктів природно-запо­відного фонду як класична форма збереження генетичного ма­теріалу набуватиме подальшого розвитку на теренах України.

Одним із найдієвіших заходів збереження біорізноманіття є створення охоронних територій, природних та біосферних запо­відників, національних природних парків. Саме вони забезпе­чують умови, необхідні для зменшення шкідливого антропоген­ного впливу на біологічні об'єкти, сприяють збереженню ціліс­ності екологічних систем, у яких можуть підтримуватися при­родні механізми відносин між біологічними видами, що необ­хідні для існування системи.

Природні заповідники — це природоохоронні території й акваторії, що виділяються державою з метою збереження в при­родному стані типових і унікальних природних комплексів, у межах яких охороняються природні об'єкти та ресурси, що ста­новлять особливу екологічну, генетичну, наукову чи культурну цінність: типові чи рідкісні ландшафти, рідкісні геологічні утво­рення, угруповання рослин і тварин із характерним генофон­дом тощо.

Біосферні заповідники - природоохоронні, науково-дослідні установи міжнародного значення, де діє режим абсолютного за­повідання, що створюються з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійс­нення фонового екологічного моніторингу, вивчення спонтан­них та глобально-антропогенних змін, що відбуваються в біо­сфері (Бойчук, 2004). Сьогодні у світі існує близько 350 біосфе­рних заповідників, і чотири з них розташовані на території України: Асканія-Нова, Чорноморський, Карпатський та Ду­найський.

Заповідники знаходяться під охороною закону, на їх тери­торії категорично забороняються всі види господарської діяль­ності (мисливство, рибальство, вилов тварин, усі види лісокори-

318

стування, збір лікарських трав, збирання квітів, випас худоби, застосування будь-яких хімічних засобів, шумових дій).

У заповіднику вводиться певний заповідний режим. Це або абсолютне заповідання, тобто цілковите невтручання людей у природні процеси, або заповідання обмежене, за якого для до­сягнення максимальної природної рівноваги й максимального збереження екосистем допускається здійснення певних біотех-нологічних заходів (наприклад, вилов тварин, що надміру роз­множилися, створення штучних водопоїв, протиерозійний за­хист тощо). Всього у світі створено більш як 11 тис. заповідних територій, що мають статус заповідника чи національного пар­ку (Білявський, 2004).

Національні природні парки — це території, що створю­ються для збереження природних комплексів, які мають еколо­гічну, історичну і естетичну цінність завдяки сприятливому поєднанню природних і культурних ландшафтів, і для викори­стання їх у рекреаційних, виховних, наукових і просвітниць­ких цілях. В Україні є 11 національних парків, таких, як Шацькі озера, Подільські Товтри, озеро Синевир тощо.

Заказники — це природні території і акваторії, на яких охо­роняються окремі види рослин і тварин або природні комплекси (озера, болота, ділянки лісу чи степу з рідкісними видами рослин або тварин, печери, території з унікальними геологічними утво­реннями тощо). На території заказників дозволяється обмежена господарська діяльність, але тільки така, що не завдає шкоди об'єктам, які охороняються (наприклад, обмежена заготівля сіна в лісових заказниках, регламентоване полювання на окремих видів тварин у заповідно-мисливських господарствах).

Пам'ятки природи являють собою окремі невідновні при­родні об'єкти, які мають наукове, історичне чи культурно-есте­тичне значення, наприклад: водоспад, печера, дуже старе дере­во, джерело.

Природно-заповідна мережа України налічує 6939 таких те­риторій та об'єктів, що становлять більш ніж 4% від площі держави. До вищих категорій заповідання належать чотири біо-сферні і 16 природних заповідників, 12 національних природ­них парків. Статусу природного національного надбання відпо­відають 2507 заказників, 3016 пам'яток природи, 35 дендроло­гічних парків, 527 парків-пам'яток садово-паркового мистецт­ва, 22 ботанічні сади, 12 зоологічних парків, 35 регіональних

319

ландшафтних парків, 754 заповідні урочища. Слід зазначити, що на відміну від національної в міжнародній класифікації функції національних і природних парків розмежовуються. Природні парки передусім створюються для рекреації, тобто відпочинку. Головне ж завдання національних парків - збере­ження природного різноманіття, а рекреації і туризму відво­диться підпорядкована та обмежена роль.

У табл. 14.4 наводяться відомості про стан природоохорон­них територій в Україні.

Таблиця 14.4, Основні дані про об'єкти природно-заповідного фонду України на 01.01.2004 р. (Довкілля, 2004)

со

о

1_

¥ s

І О

і9

о

? і

s £

s £

S

х 3; £

q o

Q. О

I-

S8&

о Q-

« S

л

-і- (D :*:

Q. (D

Ь <»

3"

Ш=>~

Ш=>"

І І

о

5 ™ Ео „- s

іаі

і а І

CD

С_

Q.5 ?С

m х со

Ш х (0

■"

к створ

Місце знаходження

ігальна

КІЛЬКІСТЬ угрупова* Зеленої к

іькість несени иги Укр

іькість несени иги Укр

Ql

(область)

CO

•3 я і

— гот

Україна

1013,8

Природні заповідники

159,1

Горгани

Івано-Франківська

5,3

Дніпровсько-Орільський

Дніпропетровська

3,8

Єланецький степ

Миколаївська

1,7

Казантипський

АР Крим

0,5

Канівський

Черкаська

2,0

Карадазький

АР Крим

2,9

Кримський

АР Крим

44,2

Луганський

Луганська

1.6

Медобори

Тернопільська

10,5

Мис Март'ян

АР Крим

0,2

Опукський

АР Крим

1,6

Поліський

Житомирська

20,1

Рівненський

Рівненська

42,3

Продовження таблиці 14Л

Розточчя		Львівська	2,1
Український степовий		Донецька	2,8
Черемський		Волинська	3,0
Ялтинський гірсько-лісовий		АР Крим	14,5
Біосферні заповідники			222,4
Асканія-Нова		Херсонська	33,3
Дунайський		Одеська	46,4
Карпатський		Закарпатська	53,6	27
Чорноморський		Херсонська	89,1	. 1		ЗО
Національні природні парки			632,3	X	X	X
Азово-Сиваський		Херсонська	52,1	—
Вижницький		Чернівецька	7,9	—
Гуцульщина		Івано-Франківська	32,3	—	_	—
Деснянсько-Старогутський		Сумська	16,2
Карпатський		Івано-Франківська	50,5
Подільські Товтри		Хмельницька	261,3	—	—	—
Синевир		Закарпатська	40,7
Сколівські Бескиди		Львівська	35,6
Святі гори		Донецька	40,4
Ужанський		Закарпатська	39,2
Шацький		Волинська	49,0
Яворівський		Львівська	7,1		-15

Важливе значення у сфері біорізноманіття має законодавст­во, державні нормативні акти та положення. Саме вони регулю­ють відносини між людиною та біотою. Створення Червоної книги стало дуже важливим кроком у напрямку охорони живої при­роди для нинішніх та прийдешніх поколінь.

Червоні книги - офіційні документи неурядових міжнарод­них і національних адміністративних організацій, що містять систематизовані відомості про рослини і тварин світу чи окре­мих регіонів, стан яких викликає стурбованість за їхнє майбутнє

321

(Бойчук, 2002). При ООН у 1948 році Міжнародний союз охоро­ни природи і природних ресурсів (МСОП) створив Комісію з рі­дкісних і зникаючих видів, яка з часом склала перелік зникаю­чих видів диких тварин. Згодом була створена Міжнародна Че­рвона книга (1966). До неї внесено близько 300 видів і підвидів ссавців, близько 300 видів птахів, понад 100 видів плазунів, близько 40 видів земноводних, понад 250 видів вищих рослин. Слід зазначити, що з 1970 по 1999 pp. кількість видів, яким загрожує повне вимирання, значно зросла - з 92 до 550.

Сьогоднішній темп життя інтенсифікував процес вимиран­ня біологічних видів, тому, крім Міжнародної Червоної книги, всі розвинені країни намагаються створити національні Червоні книги. Червона книга України є офіційним державним доку­ментом, який містить перелік рідкісних і таких, що перебува­ють під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного сві­ту в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, а також узагальнені відомості про сучасний стан цих видів тваринного і рослинного світу та заходи щодо їх збереження і відтворення (Закон, 2002).

Червона книга України є основою для розроблення та ре­алізації програм (планів, дій), спрямованих на охорону та від­творення рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зник­нення, видів тваринного і рослинного світу, занесених до неї (Закон, 2002). Перший том «Червона книга. Рослинний світ» (1996) дає короткий опис 541 виду (підвид, різновидність, фор­ма) рослин і грибів, серед яких: судинні рослини (439 видів), мохоподібні (28), водорості (17), лишайники (27), гриби (ЗО). В іншому томі («Червона книга. Тваринний світ») (1994) - 382 види тварин: гідроїдні поліпи (2 види), черви круглі (2) та чер­ви кільчасті (7), ракоподібні (26), павукоподібні (2) та багатоні­жки (3), комахи (173), молюски (12), круглороті (2) та риби (32), земноводні (5), плазуни (8), птахи (67), ссавці (41).

Попереднє видання 1980 року містило всього 151 вид судин­них рослин і 85 видів тварин (29 ссавців, 28 птахів, 6 плазунів, 4 земноводних і 18 комах). Види, занесені до Червоної книги України, підлягають обов'язковій державній охороні, вони є об'єктами численних міждержавних угод, договорів, наукових проектів. їх охорона здійснюється шляхом заборони або суттє­вого обмеження їх використання, посилення відповідальності за їх незаконне добування або знищення, створення територій

322