Alnetea glutinosae Br.- Bl. Et R. Tx. 1937

Лісові угруповання, що формуються на багатих, часто болотних, екотопах при надмірному зволоженні

Vaccinio-Piceetea Br.-Bl. 1939

Угруповання хвойних бореальних лісів з розвинутим моховим покривом рівнинної та гірської частини України і високогірних чагарників в Українських Карпатах

3. Еrісо-Ріnеtеа Ноrvаt 1959

Азональні соснові ліси на виходах вапняків, кристалічних порід та дерново-підзолистих і піщаних грунтах

Querco- Fagetea Br.-Bl. Et Vlieger 1937

Листяні ліси неморального типу

5.Quercetea pubescenti-petraeae Jakucs (1960) 1961Субсередземноморські геміксерофільні ліси та рідколісся

Robinietea Jurko ex Hadac et Sofron 1980

Угруповання штучних деревних насаджень та міської

спонтанної деревної рослинності

7. Urtico-Sambucetea Doing 1962 em Pass. 1968
Зарості чагарників на збагачених нітратами екотопах
8. Salicetea purpureae Moor 1958

Заплавні деревні та чагарникові угруповання на кам'янистих, щебенястих, мулувато-болотних та дерново-глейових грунтах.

Завдання.

1. Який принцип флористичної класифікації рослинності за методом Браун-Бланке?

2. Які основні одиниці цієї класифікації?

3. Яка синтаксомія рослинності України за методом Браун-Бланке?

4. Зробити висновки.

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 17

Тема: рослинність України та зональність її розподілу.

Мета: визначити характерні особливості рослинного покриву України та встановини зональність її розполіду.

Обладнання: описи рослинних угрупонь, гербарій.

Площа України становить понад 603 000 км². На її території росте 16000 видів рослин, у тому числі 600 видів морських і 3000 видів континентальних водоростей; 7000 видів грибів з слизови­ками; до 1000 видів лишайників; 800 видів мохоподібних,3200 ви­дів вищих судинних рослин. Серед покритонасінних у флорі України найчисленнішими родинами є: айстрові (600 видів), тонко­ногові (330 видів) та бобові (300 видів).

У процесі практичної діяльності людини в структурі природної рослинності відбувалися істотні зміни. Були вирубані або спалені великі лісові масиви, розширені орні площі, осушені численні бо­лота.

У минулому майже вся територія України була покрита при­родною рослинністю, але з розвитком землеробства рослинність змінювалась, тепер понад 50% земель займають агрофітоценози.

Незважаючи на різкі зміни природної рослинності, зональність її розподілу чітко виражена. Це природне й закономірне явище є наслідком взаємодії материнської породи, клімату, грунту,тварин і рослин, а також виробничої діяльності людини.

В Україні в напрямку з півночі на південь виділяють такі

ботаніко-географічні зони:

- Полісся (лісова),

- Лісостепова,

- Степова,

- перед­гірні райони Карпат і Криму

- гірські райони Карпат і Криму.

Перші три зони, які підда­ються особливій дії кліматичних факторів і характеризуються обширністю та рівнинністю території, розміщуються в горизонталь­ному (широтному) напрямі. Вони і створюють широтну зональність України. Останні дві зони створюють вертикальну зональність (поясність), яка зумовлена вже не стільки кліматичними, скільки орографічними умовами, насамперед висотою над рівнем моря.

Зона Полісся

Українське Полісся простягається із заходу на схід на 757 км, а з півночі на південь - на 375 км. Це величезна рівнинна територія,оточена з півдня і півночі нагір'ям заввишки 200-300 м н. р. м., з якого беруть початок численні річки, їхні долини слабо врізаються в поверхню, береги низькі, заплави місцями розши­рюються і заболочуються.

Лісова рослинність займає площу понад 8 млн. га: на соснові ліси припадає 57% цієї площі, дубові – 21% ,березові – 10%, вільхові - 6%. На відміну від геоботаніків, які використовуютьс интаксономічні одиниці: тип лісової рослинності (лісовий), клас формацій (світлохвойні, широколисті), група формацій (ліси з різних видів дуба, ялини, сосни), формації (сосни звичайної, кримської, берези бородавчастої, граба), групи асоціацій (сосново-лишайникові), асоціація (сосново-чорницева).

У лісівництві за П.С. Погребняком виділяють за трофністю: бори - А, які становлять оліготрофний ряд типів лісу, субори - В олігомезотрофний, судіброви - С мезотрофний і дібровний - Р. Оліготрофний ряд А за зволоженням поділяється на 6 типів лісу: бори - А_о, сухі –А₁, свіжі –А₂, вологі – А₃, мокрі – А₄, болотні – А₅.

Соснові ліси, або бори (А) утворені сосною звичайною (Pinus sylvestris), у межах якої за геоморфологічною приуроченістю, трофністю та видовим складом виділяють окремі групи асоціацій: сосново-лишайникову, або сосняки лишайникові, сосново-зеленомохову, або сосняки зеленомошні, сосново-рунянкову, або сосняки довгомошні, сосново-сфагнову, або сосняки сфагнові, а за вологістю - сухі,свіжі, вологі, сирі і заболочені.

Сосново-лишайникові ліси, або сухі бори (А0-1)займають дюнні горби зі слабопідзолистим грунтом і глибоким рівнем залягання ґрунтових вод. Соснові дерева низькорослі, покривлені, гіллясті, ІV-V бонітету. Травостій розріджений, бідніший за видовим складом,одноманітний. У наземному покриві панують лишайники.

Сосново-зеленомохові ліси, або свіжі бори (А-2) дуже харак­терні для Полісся. Вони приурочені до схилів дюнних горбів із середньогумусованими дерново-підзолистими грунтами і неглибоким рівнем залягання ґрунтових вод. Сосна заввишки до 22-28 м, І-II бонітету. Чагарничково-трав'яний покрив рясніший і різноманітніший, ніж у сухих борах. У підліску трапляється рододендрон жовтий (Rododendron luteum) - реліктова рослина, що збереглася з дольодовикового періоду в басейні Уборті та Південного Случа.

У наземному покриві багато зелених мохів: Pleurozium schreberi, Dicranum polysetum

Сосново-рунянкові ліси, або вологі бори (А-3) займають рів­нинні ділянки й улоговини з періодичним надмірним зволоженням дерново-підзолисто-глейових грунтів. За таких умов ріст сосни уповільнюється і продуктивність лісу знижується до III—IV бонітету. В чагарничково-трав'яному ярусі ростуть види гігроморфної структури багно (Ledum palustre), лохина (Vaccinium uliginosum), чорниця (V. Myrtillus), молінія (Molinia caerulea), а в моховому покриві - політрихум звичайний (Polytrichum commune), тому їх часто називають довгомошними сосняками.

Болотні сирі бори (А-4) зустрічаються на понижених ділянках з торф'янисто-глейовими грунтами. Деревостан IV-Vбонітету. До сосни домішується подекуди береза пухнаста (Веtula pubescens). В чагарниково-трав'яному ярусі ростуть багно (Ledum palustre), лохина (Vaccinium uligonosum), пухівка піхвова (Eriophorum vaginatum, куничник сіруватий (Calamagrostis canescens). Наземний моховий покрив створюють сфагни – гострокінцевий, гострий, болотний.

По окраїнах боліт з торфовими грунтами і поверхневим за­топленням трапляються заболочені сосново-сфагнові ліси, або бо­лотні бори. Деревостан V бонітету з суцільним сфагновим покривом, види якого відіграють роль едифікаторів і помітно пригнічують розвиток деревостану.

Сосново-дубові ліси, або субори (В) займають 45% площі Полісся. Грунти дерново-підзолисті супіщані, підстилаються мореновими відкладами. Деревостан двох'ярусний: сосна I-II бонітету утворює перший ярус, а дуб звичайний (Quercus robur) III бонітету - другий. У порушених суборах домінує, як правило, сосна, місцями – з участю берези. У підліску росте крушина ламка (Frangula alnus), бруслина бородавчаста (Euonymus verrucosa), бузина чорна (Sambucus nigra) і червона (S. racemosa). Травостій складають борові та дібровні види: брусниця (Rhodococcum vitisidaea), буквиця (Betonica officinalis), чебрець (Thymus), смовдь гірська (Peucedanum oreoselinum

В межах ареалу граба на Правобережному Поліссі, поширені грабово-дубово-соснові ліси, а на Лівобережжі – липово-дубово-соснові, або сугрудки (С). Вони мають різноманітний видовий склад, складнішу будову і вищу продуктивність. Деревостан триярусний: перший ярус утворює сосна І бонітету, другий – дуб II бонітету, а третій - граб і клен на Правобережжі, липа на Лівобережжі.

У підліску дуже багато ліщини (Corylus avellana) бруслини бородавчастої (Euonymus verrucosa) та б. європейської (Е. europaea), в травостої - копитняка (Asarum europaeum)_, чорниці (Vaccinium myrtillus), орляка (Pteridium aquilinum), зірочника лісового (Stellariaholostea), медунки (Pulmonaria. У наземному покриві ростуть зелені мохи, а по зниженнях –де-не-де сфагнові.

Дубові ліси, або діброви (D) поширені мало. Розвиваючись на дерново-підзолистих грунтах і сірих опідзолених суглинкових з близьким рівнем залягання ґрунтових вод, вони мають рясний і різноманітний видовий склад. Деревостан одно- або двох'ярус­ний, утворений дубом звичайним (Quercus robur) I-II бонітет, до нього домішується ясен (Fraxinus), в'яз (Ulmus), клен гостролистий (Асеr platanoides). У підліску росте ліщина (Corylus avellana), бруслина європейська (Euonymus europaea). Травостій рясний, включає неморальні види конвалію (Convallaria majalis), ряст (Corydalis), медунку (Pulmonaria), анемону дібровну (Anemone nemorosa), а також ефемери.

У структурі лісової рослинності менше місце займають березові (10%) та вільхові (6%) ліси. Зрідка трапляються ділянки ялинових лісів, південна межа суцільного поширення яких проходить по території Білорусі.

Лучна рослинність представлена материковими і заплавними луками та пасовищами, на які приходиться до 15% площі Поліської зони. Материкові луки за рельєфом та зволоженням поділяються на суходільні і низинні.

Суходільні луки, що виникли на місці зведених лісів, часто пок­риваються дуже поширеними низькопродуктивними і малоякісними біловусниками та мітличниками з пануванням мітлиці тонкої (Agrostis tenuis) і ксерофільним різнотрав'ям.

Низинні луки мають багатший і різноманітніший видовий склад, вищу продуктивність, хоча й низької кормової якості. Тут переважають дрібно- і великоосочники з осоками чорною (Carex nigra), просяною (С. panicca), гострою (С. асutа), лисячою (С. vulpina) тощо.

Заплавні луки поширені в заплавах Дніпра, Десни, Прип'яті та їхніх численних приток. Щороку вони заливаються повеневими водами. Після спадання води на заплаві залишаються великозернисті (в прирусловій частині) і дрібнозернисті (в центральній та притерасній частинах) наноси, збагачені поживними речовинами, що й сприяє рясному розвитку лучної рослинності. Характерною рисою заплавних лук Полісся є заболоченість та значна участь у покритті угруповань торф'янистих (дернистощучникових) і, особливо, болотистих лук з домінуванням у травостої осоки гострої (Сагех асuta),

лепешняка плаваючого (Glyceria fluitans), тонконога болотного (Роа palustris) та мітлиці повзучої (Agrostic stolonifera). З начно поширені й справжні луки з костриці лучної (Festuca pratensis), тонконога лучного (Роa pratensis) та лисохвоста лучного (Alopecurus pratensis). У прирусловій частині великих і середніх річок трапляються остепнені луки з тонконога вузьколистого (Роа angustifolia), костриці борознистої (Festuca rupicola) і осоки ранньої (Саrех praecox).

Болотна рослинність займає значне місце в структурі рос­линності Полісся. Саме тут зосереджено понад 70% боліт, які в Україні створюють величезний меліоративний фонд. Здебільшого це торфові болота. Зрідка трапляються мінеральні болота.

За рівнем водно-мінерального живлення рослинності, влас­тивостями торфів і будовою торфовищ болота поділяються на ни­зинні (евтрофні), перехідні (мезотрофні) і верхові (оліготрофні). На Поліссі найбільш поширені низинні болота, які утворилися в умовах багатого мінерального живлення, їхній рослинний покрив рясний та різноманітний. В результаті його відмирання і неповного розкладу сформувалися низинні торфи й відповідні поклади. Малообводнені болота покривають лісові, а надмірно зволожені – трав'янисті й трав'яно-мохові (здебільшого осоково-гіпнові угру­повання. Значна участь гіпнових мохів у наземному покриві спричиняє зрідження травостою, зниження продуктивності угідь та до заболочення територій.

Мезотрофні болота є перехідним етапом у процесі їх ­розвитку від низинних до верхових. У рослинному покриві поєднуються види характерні для боліт евтрофного і оліготрофного типів. Поклади перехідні, складені перехідними видами торфу з помірною зольністю (4-6%). Тепер ці болота покриті сосново-сфагновими і сосново-березово-сфагновими лісовими і рідко-лісними угрупованнями. Безлісні чагарниково-трав'яномохові й трав'яномохові угруповання мало поширені.

Верхові болота є характерним елементом ландшафту Центрального і Західного Полісся. Вони сформувалися в умовах бідного атмосферного живлення, внаслідок чого відкладені верхівкові торфи і торфові поклади мають низьку зольність й висо­ку кислотність. Тому на них розвивається бідний рослинний покрив, у складі якого лісові та рідколісні, рідше безлісні рослинні угруповання. Типовими є сосново-чагарничково-сфагнові, сосно­во-пухівково-сфагнові та сфагнові ценози. Характерною ознакою верхових боліт є суцільний сфагновий покрив

пригнічений розви­ток сосни, рясність вічнозелених чагарничків — багна (Ledum palustre), андромеди (Andromeda polifolia), журавлини (Oxycoccus)/ На території Полісся дуже поширені дюнні піщані горби пок­риті специфічною псамофітною рослинністю. Вона представлена різнотравними і злаковими (переважно булавоносцевими і куничниковими) ценозами.

Лісостепова зона

Лісостеп простягається із заходу на схід більш, як на 1 000 км, а з півночі на південь понад 500 км.

Клімат неоднорідний: середньорічна температура повітря на заході становить 7-8° С, середньорічна сума опадів - близько 700 мм, на сході - відповідно 6° С і 350-450 мм. Грунти чорноземні та сірі опідзолені, що сформувалися на карбонатному лесі та лесових породах.

Лісостеп займає проміжне положення між Поліссям та Степом і це позначилося на характері його природної рослинності.

Лісова рослинність у структурі рослинності Лісостепу стано­вить 24,9%. У її складі переважають діброви, менше - суборів, борів та інших типів лісу.

Характерна ознака лісостепового ландшафту - діброви, які вкривають схили ярів і підвищення з еродованими чорноземними грунтами. Сучасні діброви в Україні займають понад 50%. Вони представлені чисто дубовими і змішаними грабово-дубовими (на Правобережжі) та дубовими і дубово-кленово-липовими (на Лівобережжі) лісами. На Правобережжі перший ярус утворюють дуб звичайний (Quercus robus), ясен високий (Eraxinus excelsion), явір (Асеr pseudoplatanus), а другий - граб (Carpinus betulus), клен гостролистий (Асеr platanoides), на Лівобережжі - відповідно дуб (Quercus robus) і клен гостролистий (А. platanoides) та липа серцелиста Tilia cordata). У підліску ростуть ліщина (Corylus avellana), бруслина (Euonymus), часом терен (Prunus spinosa). Трав'яний ярус добре розвинений і різноманітний за видовим складом. Тут ростуть копитняк (Asarum europaeum), купина (Polygonatum), зірочник лісовий (Stellariaholostea), осока волосиста (Carex pillosa), підмаренник запапашний (Galium odoratum).

Обмежене поширення мають чисті діброви.

Букові ліси характерні для рослинності Карпат, але трапля­ються островами і просуваються на схід до Збруча і далі заходячи
в західні райони Північного Лісостепу.

Лісостепу властиві лучні степи, які поєднують ознаки лук і степів. Тому тут часто трапляються різнотравно-ковилові, різнотравно-типчаково-ковилові, типчаково-тонконогові, різнотравно-куничниково-стоколосові угруповання, в яких домінують ковила волосиста (Stipa capillata),

к. пірчаста (S. Pennata) і к. вузьколиста (S. tirsa), типчак (Festuca rupicola), північностепове різнотрав'я гадючник (Filipendula), шавлія лучна (Salvia pratensis) і ш. поникла (S. nutans), шолудивник чубатий (Pedicularis comosa).

Лучна рослинність трапляється на пони­женнях терас великих і середніх річок. Це низинні мітлицеві, кострицеві та покісницеві луки, які розвиваються на прісних і засолених карбонатних грунтах.

У заплавах Дніпра, Ворскли, Росі, Псла та інших річок поширені заплавні луки. Тут в умовах перемінного водного режиму в прирусловій частині розвиваються вузьколистотонконогові та ранньоосокові остепнені луки, в центральній - високопродуктивні лучнокострицеві, повзучопирійні, учнолисохвостові справжні луки, а на притерасі – воднолепешняков, лисячоосокові й гостроосокові болотисті відміни.

Болота в Лісостепу займають лише 230 000 га. Типові низинні болота, які за геоморфологічною приуроченістю належать до староруслових, прируслових, притерасних і долинних. В умовах близького залягання вапнякових і лесових карбонатних порід виникають алкалітрофні болота, покриті трав'яними, трав'яно-гіпновими ценозами, а в притерассі - вільховими У моховому покриві домінують гіпнові види Drepanocladus sendneri, D. aduncus, Calliergonella cuspidata, Calliergon giganteum. На пониженнях других терас Дніпра розвиваються перехідні трав'яно-мохові болота. На низинних болотах типовими є трав'янисті осокові, осоково-різнотравні, осоково-гіпнові та високотравні очеретові, рідше рогозові, угруповання.

Водна рослинність властива природним і штучним водоймам. Типовими гідрофітами є стрілолист (Sagittaria), очерет (Phragmites), латаття жовте (Numphaea luteum), рдесник (Potamogeton), які є домінантами одноіменних гідрофільних фітоценозів, котрі, починаючи від корінного берега, утворюють окремі стадії екологічного ряда.

Степова зона

На південь від Лісостепу до Чорного і Азовського морів та передгір'я Криму знаходиться Степова зона, площа якої становить понад 20 млн. га.

Це рівнинна територія, яка лише на заході розчленовується схилами Волино-Подільської та Придніпровської височини, а на сході - відрогами Донецького кряжа. Розчле­нуванню сприяє також мережа балок і долин Дніпра, Дністра, Сіверського Дінця, Південного Буга.

Грунтотвірними породами є леси, лесовидні суглинки, алюві­альні піски, на яких сформувалися звичайні й глибокі чорноземи (на півночі) та темно-каштанові грунти (на півдні).

Клімат континентальний. Середньомісячна температура липня становить на півночі 21-23° С, на півдні - 25-30° С. Для розвитку рослин у Степу велике значення має волога, але тут її мало, середньорічна сума опадів становить 450 мм., на півдні - 200-250 мм.

В Степу переважає культурна рослинність: на агрофітоценози припадає 75% земельного фонду. Природна рослинність (лісова, степова, галофільна, псамофільна) залишилася тільки на непридатних для окультурнення землях.

Лісова рослинність поширена мало, що пояснюється сухістю клімату, дефіцитом вологи, засоленістю грунтів та інтенсивним вирубуванням їх. Ліси збереглися лише по берегах річок, верхів'ях балок, на крутосхилах. Тут вони захищають грунти від ерозії, а посіви - від суховіїв і пилових бур, регулюють водний режим річок, очищають повітря. Для Степової зони характерні вододільні та заплавні ліси. Значне місце посідають захисні лісосмуги та інші насадженя.

Для північного Степу дуже характерні вододільні та схилові ліси (тут їх називають байрачними), що за своєю природою є дубовими перелісками, рідше суборевого і субдібровного типу. Крім дуба звичайного, в складі деревостану помітну роль відіграють берест, в'яз, ясен, сосна, які створюють берестово-ясеневі, в'язово-ясеневі та інші відміни. У підліску, складеному з ліщини, бруслини, терну, жостеру і липи, зростає участь ксерофільних видів. У трав'яному покриві поряд з типовими неморальними видами трапляються види степової екології (осока колхідська, кохія колхідська, чебрець Паласа, ковила волосиста).

Майже вся лучна рослинність степової зони зосереджена в заплавах річок. Прируслові підвищення вкривають остепнені луки з костриці борознистої (Festuca rupicola) і свинорию пальчастого (Cynodon dactylon), вирівняні ділянки центральної заплави зайняті справжніми лучнотонконоговими, повзучепирійними, звичайнобекманієвими луками, а притерасні зниження - болотистими луками з осоки гострої (Carex acuta),

очеретянки звичайної (Phalaroides arudinaceae), лепешняка плаваючого (Glyceria fluitans), очерету (Phragmites).

Справжні степи на Україні збереглися мало, хоча в минулому вони були дуже поширені. Для них характерне переважання ксерофільних дернинних злаків (60-90% загального покриття).

У північній частині зони поширені різнотравно-типчаково-ковилові степи, вони розміщені на чорноземних грунтах . В їхньому травостої переважають вузьколисті дернинні злаки: типчак, або костриця борозниста (Festuca rupicola), ковила волосиста (Stipa capillata), к. вузьколиста (S. angustifolia), к. червона (S. rubra), келерія (Koeleria). Багато також ковили української (S. ucrainica), к. Лессінга (S. lessingiana). З бобових трапляються конюшина гірська (Trifolium montanum), к. альпійська (Т. alpestre), люцерна румунська (Medicago romanica). Особливістю цих степів є строкате різнотрав'я горицвіта весняного (Adonis vernalis), синяка Попова (Echium popovii), бедринця ломинекаменевогю (Pimpinella saxifraga), катрана татарського (Crambe tatarica), т юльпана Шренка (Tulipa schrenkii) тощо.

У північному Степу зустрічаються зарості степових чагарників – сливи степової (Prunus stepposa), карагани кущової (Caragana frutex), вишні степової (Cerasus fruticosa), мигдалю низького (Amygdalus nana), таволги (Spireea), а на вапнякових відслоненнях, гранітах росте чимало ендемічних та реліктових видів. Цікавими об'єктами зростання рідкісних видів є унікальні місцезростання та заповідні ділянки Степу. До них належать крейдяні відслонення в долині Сіверського Дінця їх соснові ліси зі специфічної крейдяної сосни (Pinus cretacea), яка належить до пліоценових реліктів. Поруч із сосною ростуть такі ендемічні види, як сиренія Талієва (Syrenia talijevii), китятки крейдяні (Polygala cretacea), полин донський (Artemisia tanaitica), булатка червона (Cephalantnera rubra), деревій голий (Achillea glaberrima) тощо. Степи північного багаторізнотравного типу в природному стані найповніше збереглися в заповідниках Хомутовський степ, Стрілецький степ, Кам'яні могили.

Типчаково-ковилові степи, або дернинно-злакові біднорізнотравні степи поширені в південній частині зони, вони відзнача­ються переважанням ксерофільних видів, збідненням видового складу різнотрав'я, зрідженням травостою, збільшенням чисель­ності ефемерів і ефемероїдів. Ці степи розвиваються на кашта­нових грунтах і південних чорноземах.

У посушливих степах пере­важають щільнодернинні ксерофільні злаки ковила Лессінга (Stipa lessingiana) к. українська (S. ucrainica), к. волосиста (S. capillata), костриця борозниста (F. rupicola), житняк гребінчастий (Agropyron pectinatum), келерія гребінчаста (Koeleria cristata), покриття яких становить 80-95%. За своєю природою вони належать до типча­ково-ковилових та ковилово-житнякових степів. У проміжках між дерниною ростуть види різнотрав'я кермек сарептський (Limonium sareptanum), ферула східна (Ferula orientalis), роговик український (Cerastium ucrainicum), пижмо тисячолисте (Tanacetum millefolium), грудниця волохата (Linosiris villosa), рястка тонколиста (Ornitoganum), тюльпани (Tulipa).

Галофільна рослинність у Степовій зоні займає значне місце. На ділянках морського узбережжя часто зустрічаються галофільні угруповання солонцю (Salicornia), содника (Suaeda), сарсазана шишкуватого (Halocnemum strobilaceum), які місцями утворюють майже чисті зарості з низькою видовою насиченістю.

На рівнинній частині Кримського півострова на південних чорноземах колись були поширені типчаково-ковилові степи з бідним складом строкатого різнотрав'я, а далі на південь на звичайних чорноземних грунтах розвивались мальовничі багаторізнотравно-типчаково-ковилові степи, залишки яких збе­реглися лише на схилах балок.

Болота в Степу поширені мало. Найбільше з них – Кардашинське болото - займає понад 5000 га. Мінеральні, неторфові болота або болота з малопотужним шаром торфу поширені в плавнях на пониззі Дунаю, Дністра і Дніпра, де вони займають ве­личезні площі, їх покривають очеретяні або комишово-рогозово-очеретяні угруповання, які створюють величезну фітомасу.

Псамофітна рослинність є характерною ознакою південного Степу. На пониззі Дніпра понад 160 000 га займають піщані арени, покриті угрупованнями, які складаються з костриці борознистої (Festuca rupicola), ковили Іоанна (Stipa jonis), келерії сизої (Koeleria glauca), колосняка китицевого (Leymus racemosum) полину піскового (Artemisia arenaris), житняка пухнастоквіткового (Agropyron dasyanthum). Останніми десятиріччями ці площі інтенсивно заліснюють.

Гідрофільна рослинність має інтразональний характер і близька до вже відомої для інших зон. Звичайними тут є стрілолист (Sagittaria), їжача голівка маленька (Sparganium minimum) глечики жовті (Nuphar luteum),

латаття біле (Numphaea alba), рдесник (Potamogeton), кушир (Ceratophyllum), водопериця тонка (Myriophyllum).

Бур'янова рослинність Степової зони різноманітна, її особ­ливістю є поширення ксерофільних видів сухоребрика високого (Sisymbrium altissimum), різака звичайного (Falcaria vulgaris), волошки розлогої (Centaurea diffusa), кураю руського (Salsola), латуку татарського (Lactuca tatarica), мишію зеленого (Setaria viridis). Дуже небезпечними бур'янами тут є ценхрус якірцевий (Cenchrus), степовий гірчак звичайний (Acroptilon repens) амброзія полинолиста (Ambrosia artemisifolia), вовчки (Cuscuta), повитиця (Orobanche), які завдають значної шкоди сільському господарству.

Українські Карпати

Зона Карпат займає південно-західну частину України і най­більшої висоти досягає в системі Чорногори – Говерла (2061 м н.р.м.), Петрос (2022 м н.р.м.), Піп-Іван (2026 м н.р.м.). Рельєф гірський: глибокі річкові долини, стрімкі схили, з урвищами і відслоненнями гірських порід. На них сфор­мувалися малопотужні, еродовані дерново-підзолисті, буроземно-підзолистіб, дерново-буроземні грунти.

У формуванні клімату важливу роль відіграє орографічний фактор. В горах на висоті 652 м н.р.м. (Ясиня) середньорічна тем­пература становить 6 °С, а на висоті 1266 м н.р.м. (Турбат) -3,2 °С, середньорічна сума опадів - відповідно 1100 і 1300 мм. Зима тривала, сніжна.

Всі ці фізико-географічні умови наклали свій відбиток на роз­виток природної рослинності. Основним лімітуючим фактором розподілу рослинності є висота над рівнем моря, оскільки з ви­сотою змінюється клімат,ґрунтовий покрив.тваринний і рослинний світ. У Карпатах чітко виділяються вертикальна поясність і такі вертикальні пояси (зони) рослинності: передгірний, нижній гірський лісовий, верхній гірський лісовий, субальпійський і альпійський.

Передгірний пояс, що досягає висоти 350-400 м н.р.м., характеризується високою окультуреністю земель. Зернові, ово­чеві та плодово-ягідні агрофітоценози чергуються з природною рослинністю. У складі аборигенної природної рослинності високу участь мають діброви з дуба звичайного (Quercus robur), деревостани якого досягають у висоту 26-30 м.

Як домішка присутні граб звичайний (Carpinus betulus) і ясен (Fraxinus excelsior). У підліску ростуть ліщина (Corylus avellana),клен татарський (Acer tataricum), глід одноматочковий (Crataegus monogyna), бруслина європейська (Euonymus europaea), а в травостої - осока трясучковидна (Carex brizoides), маренка пахуча (Asperula graveolens) купина багатоквіткова (Polygonatum multiflorum), гадючник оголений (Fili pendula denudata), омег банатський (Oenanthe banatica). Менше поширені судіброви з домінуванням дуба скельного (Quercus petraea) та участю бука лісового (Fagus sylvatica) і граба звичайного (Carpinus betulus).

Суходільні луки, що виникли на місці вирубаних лісів, пред­ставлені біломітлйцевими угрупованнями, які місцями створюють чисті зарості. У заплавах річок на Підвищеннях поширені ксерофільні луки з кострицею борознистою (Festuca rupicola), а на вирівняних ділянках - звичайномітлицеві з участю костриці червоної (Festuca rubra), пирію повзучого (Elytrigia repens), конюшини повзучої (Trifolium repens) та к. гібридної (T. hybridum).

Нижній гірський лісовий пояс розміщений вище передгір'я і досягає висоти 800-900 м н.р.м. У структурі природної рос­линності переважають букові ліси, або бучини, утворені буком лісовим (Fagua sylvatica). На ліси припадає біля 30%, а на Закарпатті - до 60% лісопокритої площі. Оптимальні умови для їхнього розвитку складаються на висоті 600-800 м н.р.м., де ростуть майже чисті або змішані одноярусні ліси з деревостаном заввишки до 40-45 м. Це найбільш продуктивні насадження, які дають до 600-800 м³ високоякісної деревини. Внаслідок високого затінення кронами дерев поверхні грунту тут часто формуються безпокривні бучини або зі зрідженим травостоєм.

Верхній гірський лісовий пояс охоплює територію на висоті 900-1450 м н. р. м., яку вкривають ялинові ліси, утворені ялиною європейською (Рісеа abies). На стику двох поясів з'являються мішані буково-смерекові деревостани заввишки до 45 м. Вище цієї вузької смуги розміщені ялинники, утворені ялиною євро­пейською та її формою ялиною гірською. Це одноярусні деревостани, висотою до 50 м і більше, що є найпродуктивнішими в Україні. Вони дають до 1000-1300 м³/га високоякісної деревини. Дуже поширені свіжі й вологі типи ялинового лісу. Під наметом крон ялини в підліску ростуть малина (Rubus idaeus), бузина червона (Sambucus racemosa), шипшина (Rosa),

смородина карпат­ська (Ribes carpaticum), а в травостої – маренка пахуча (Asperula graveolens), квасениця звичайна (Oxalis acetosella), сугайник австрійський (Doronicum austriacum), чоловіча папороть ( Dryopteris filix-mas), іноді мохи.

Лучна рослинність розвивається на місці вирубаних букових і ялинових лісів, вона представлена тонкомітлицевими, червонокострицевими, стиснутобіловусовими угрупованнями з участю конюшини лучної (Trifolium pratense), купальниці європейської (Trollius europaeum), скорзонери рожевої (Scorzonerarosea rosea), фіалки гірської (Viola montana), арніки гірської (Аrnica montana) тощо.

Субальпійський пояс знаходиться вище межі верхнього гірського лісового пояса, простягаючись до висоти 1800 м н. р. м. Його характерною ознакою є полонини – високогірні безлісні простори, покриті трав'янистою рослинністю. В Карпатах поло­нини і гірські луки займають понад 100 000 га, вони використовуються як пасовища й сінокоси. В структурі рослинності полонин переважають біловусники (на них припадає понад 50%), дуже поширені на полонинах гірських систем Рівна, Боржава, Красна, Свидовець, Чорногора, Чивчини. Менші площі вкривають дернистощучникові, мальованокострицеві, вічнозеленоосокові, альпійськотонконогові та інші високогірні луки. На них випасають отари овець, велику рогату худобу, коней.

На стику верхнього лісового і субальпійського поясів зна­ходиться криволісся (у західній частині букове, в східній – ялинове), яке під впливом одностороннього напрямку вітру набуває прапоровидної форми. У східних Карпатах на досить значних площах росте сосна гірська жереп (Pinus mugo), заввишки до 2-3 м, яка утворює труднопрохідні зарості, котрі захищають схили від обвалів та ерозії. Вздовж струмків і на щебенистих схилах гір формуються густі зарості вільхи зеленої (лелеча) (Alnus viridis), які виконують ґрунтозахисні функції. На полонинах дуже поширені зарості ялівцю сибірського (Juniperus isbirica), які, інтенсивно розростаючись, засмічують пасовища.

Альпійський пояс займає найбільші вершини Карпат (Чорногори, Свидівця, Чивчин) на висоті від 1800 м н. р. м. і вище. Тут сформувалися зігнутоосокові, лежачокострицеві та інші луки, істотною ознакою яких є відсутність заростей ялівцю сибірського і біловуса стиснутого (Nardus stricta).

На кам'янистих грунтах поширені чагарничкові, лохинові, рододенд­ронові (Rhododendron kotschi) і наскельницеві (Loiseleuria procumbens), а на плакорах вершин - трав'янисті пустища із ситника трироздільного (Juncus trifidus).

Виступи стрімких скель покриті лежачокострицевими луками, а довгосніжні видолинки - строкатими мальовничими альпій­ськими луками з численними високогірними видами різнобарв­ного різнотрав'я.

Особливістю альпійського поясу є рослинність скель i кам'я­нистих розсипів. Тут рослини низькорослі, стеляться по поверхні грунту, подушкоподібної форми – кардамінопсис занедбаний (Cardaminopsis neglecta), роговик альпійський (Cerastium alpinum), з білоповстистим опушенням едельвейс (Leontopodium), котячі лапки карпатські (Antennaria carpatica), волошка м'яка (Centaurea molis) , яка захищає їх від згубної дії вітру та ультрафіолетового опромінення. Щоправда останнє посилює яскравість і розміри квіток тирлича жовтого (Gentiana lutea),

т. безстеблового (G. acaulis), первоцвіта карпатського (Primula carpatica), анемони нарцисоцвітої (Anemone narcissiflora), які тут досягають максимальних показників. Кам'янисті й скелясті місцезростання є пристанищем релікто­вих та ендемічних видів –дріади восьмипелюсткової (Dryas octopetala) , волошки східнокарпатської (Centaurea kotchyana), родо­дендрона східнокарпатського (Rhododendron kotschyi), бартсії альпійської (Bartsia alpina), айстри альпійської (Aster alpinus).

Боліт у Карпатах мало. Переважно це перехідні та верхові, випуклі болота з бідним сфагновим і трав'яно-сфагновим покривом і ялиновим рідколіссям.

Бур'янова рослинність передгірних і гірських районів Карпат досить специфічна, вона включає галінсогу дрібноквіткову (Galinsoga parviflora) pоговик польовий (Cerastium arvense), мишій сизий (Setaria glauca), м. зелений (S. viridis), плоскуху звичайну (Echinochloa crusgalli), льонок звичайний (Linaria vulgaris), вероніka Турнефора (Veronica tournefortii), скереду волосовидну (Crepis capillaris), повитицю запашну (Cuscuta suaveolents), п. викову (С. viciae) тощо.

Гірський Крим

На південь від Степу розміщена зона передгірних та гірських районів Криму, північна межа яких проходить понад Севастополем, Бахчисараєм, Сімферополем, Білогорськом, Старим Кримом.

У структурі рослинності чітко виявлена вертикальна зональність (поясність), що визначається висотою над рівнем моря та експозицією (південною та північною) макросхилів.

За геоморфологічними особливостями виділяються три гряди гір зі своєрідною рослинністю. В напрямку з півночі на південь степ непомітно переходить у передгір'я третьої гряди (150-200 м н.р.м.), землі якого майже повністю розорані, тому тут природна рослинність збереглася лише на ділянках, непридатних для сільськогосподарського використання. Інтенсивно освоюється також долина (3-5 км), яка розмежовує третю і другу гряду (400-600 м н. р. м.). Друга гряда, як і третя, зайнята виноградниками, посівами зернових і технічних культур, що чергуються зі степовою, лучною і лісовою рослинністю. Подібні агрофітоценози займають й долину (15-20 км), яка відділяє другу гряду від Головної приморської, вкритої головним чином природною рослинністю.

Клімат має ознаки середземноморського, що істотно позначається на характері рослинності. Середньорічна температура в передгір'ї Південного берега Криму – 11-12°С, в середній смузі – 6-10°С, середньорічна сума опадів у передгір'ї – 350-600 мм, у середній смузі – 550-750мм, на високогір'ї – 700-900 мм.

Враховуючи названі фізико-географічні особливості й аналітичні флористичні, ценотичні, флорогенетичні та інші параметри, Я.П. Дідух (1992) дійшов висновку, що для Гірського Криму нині можна виділити сім поясів, з яких три приурочені до північного макросхилу, три – до південного, а один займає його вершини.

Для північного макросхилу, подібно нашому поділу, Я.П. Дідух виділяє такі три пояси (зони): нижній лісостеповий пояс, середній лісовий пояс дубових і виниклих на їхньому місці грабинникових, грабових і ясеневих лісів, верхній лісовий пояс неморальних букових лісів з вкрапленням грабових, ясеневих і кленових лісів та лук.

Рослинний покрив південного та північного макросхилів Гірського Криму має свої відмінності, що пов'язано з розподілом опадів, температурним режимом, впливом Чорного і частково Азовського морів.

У рослинному покриві північного макросхилу виділяються: лісостепова зона, зона дубових лісів, зона букових лісів, або за класифікацією Я.П. Дідуха відповідно три пояси: нижній, середній та верхній лісостепові пояси.

Нижній лісостеповий пояс охоплює третю, другу, частково першу гряду та долини, що їх розмежовують.

У складі природної рослинності переважають угруповання лучно-степових і лісових фітоценозів. Особливістю степової рослинності є значне поши­рення дубових лісів, або дубняків, утворених дубом пухнастим (Quercus pubescens), д. скельним (Q.petraea) і д. звичайним (Q. robur), що виникли на місці вирубаних високостовбурних деревостанів. Теперішні дубові ліси, які тут називають "дубками", пневого походження, висотою деревостану 5-8 м. Супутниками їх є берест (Ulmus carpinifolia), берека (Sorbus torminalis). У підліску росте дерен справжній (Cornus mas), скумпія звичайна (Cotynus coggygria), граб східний (Carpinus orientalis), вишня степова(Cerasus fruticosa), а в травостої – лазурник трилопатевий (Laser trilobum), куцоніжка скельна, (Brachypodium rupestre), горобейник пурпурово-голубий (Lithospermum purpurei-caeruleum) тощо.

Степова рослинність представлена ковилово-різнотравними і типчаково-ковиловими угрупованнями з ковили прегарна (Stipa pulcherrima), костриці борознистої (Festuca rupicola), келерії стрункої (Koeleria gracillis), осоки низької (Carex humilis), півонії тонколистої (Paeonia tenuifolia), асфоделіни кримської (Asphodeline taurica)

Середній лісовий пояс створюють дубові ліси, розміщені нависоті 300-700 м н. р. м. Тут виділяються два підпояси дібров: нижній – з дуба пухнастого (Quercus pubescens), верхній – з дуба скельного (Q. petraea) до якого в другому ярусі домішуються гpаб східний (Carpinus orientalis) і ялiвець високий (Juniperus excelsa).

Букові ліси з бука кримського, або бука східного утворюють верхній лісовий пояс, вони розвиваються на північних схилах від висоти 400-600 м н. р. м. і досягають яйл. Під густим наметом крон росте обмежена кількість видів: переліска багаторічна (Mercurialis perrenis), зубниця п'ятилиста (Dentaria quinquefolia), первоцвіт лікарський (Primula officinalis), маренка пахуча (Asperula graveolens), купина пахуча (Polygonatum odoratum).

Рослинність південного макросхилу більш ксерофільна. Для його ландшафту характерні: кипарис вічнозелений ф. пірамідальна (Cupressus sempervirens f. pyramidalis), деревовидні ялівці, що створюють лісові гаї неповторної краси. У парках, садах, на схилах гір ростуть трахикарп високий (Trachycarpus excelsa), кедр гіма­лайський (Cedrus deodara), суничник дрібноплодий (Arbutus andrachne), мамонтове дерево (Sequoidendron giganteum), магнолія великоквіткова (Magnolia grandiflora) тощо, які тут яскраво виділя­ються на фоні садів, виноградників і природної рослинності.

У структурі рослинності південного макросхилу виділяють декілька поясів: нижній лісостеповий, се­редній лісовий та верхній лісовий.

Нижній лісостеповий пояс південного макросхилу розчленовується

на окремі три смуги, або підпояси:

а — приморську, де відсутні грунти і формуються галофільні угруповання;

б — псевдо-маквисову, яка відзначається співдомінуванням вічнозелених листопадних дерев або чагарників;

в — щиблякову з листопадних геміксерофільних угруповань (200-400 м н.р.м.).

Середній лісовий пояс південного макросхилу поділяється на два підпояси: сосни кримської і дуба скельного. Підпояс сосни кримської (Pinus pallasiana) займає нижню частину і простягається на висоті 250-900 м н. р. м. На нього припадає близько 4% лісопокритої площі. На вапнякових відслоненнях крони сосни кримської набувають горизонтальної форми. До висоти 450 м н. р. м. поширені сухі, а вище – свіжі соснові ліси, змінюючись від висоти 700 м н. р. м. сосново-дубовими. В даному випадку другий ярус створюють дуб пухнастий (Quercus pubescens) і д. скельний (Q. petraea). У травостої тут багато молочаю мигдалевидного (Euphorbia amygdalodes), самосилу гайового (Teucrium chamaedrys).

Другий підпояс на висоті 600-800 м н.р.м. утворюють дубові ліси з дуба скельного , які займають близько 100 000 га, або 40% лісопокритої площі зони. З висотою вони змінюються грабовими і буковими лісами, а з пониженням – пухнастодубовими лісами. Типове структурне розчленування -двох'ярусне або триярусне. Співдомінантами деревостану є сосна кримська (Pinus pallasiana), граб звичайний (Carpinus betulus) і східний (С. orientalis), дуб пухнастий (Quercus pubescens), ясен високий (Fraxinus excelsior). В їхньому підліску звичайними є кизил справжній (Cornus mas), скумпія звичайна (Cotynus coggygria), рідше берека (Sorbus torminalis), бирючина звичайна (Ligustrum vulgare), глід одноматочковий (Crataegus monogina), мушмула звичайна (Mespilus germanica), липа кавказька (Tilia caucasica), ліщина звичайна (Corylus avellana). За оптимальних умов зволоження та ґрунтового багатства в травостої домінують неморальні види з невеликою участю субсередземноморських компонентів.

З них часто переважають фізосперм корнубійський (Physospermum cornubiense) переліска багаторічна (Mercurialis perennis), жовтець константинопільський (Ranunculus constantinopolitanus), рідше чина круглолиста (Lathyrus rotundifolius), ч. золотиста (L. aureus), а в сухих дібровах - тонконіг неплідний (Poa sterilis), куцоніжка скельна (Brachypodium rupestre).

Верхній лісовий пояс на південному макросхилі утворюють два підпояси або смуги: бореальних соснових лісів і неморальних букових та грабових лісів.

Верхню частину підпоясу соснових лісів у прияйлинській смузі створює сосна крючкувата Коха (Pinus kochiana). Оптимальні умови для її розвитку складаються на висоті 700-1000 м н. р. м., де свіжі бори створюють деревостани заввишки 20-24 м, а з порушенням грунтово-кліматичнихумов (вище 1000 м.н.р.м. і до 1200 м.н.р.м.) їх висота становить 16-20 м. Під наметом крон чимало ксерофільних видів куцоніжки лісової (Brachypodium sylvatica), к. скельної (В.rupestre), пирію щетинистого (Elytrigia strigosa).

Букові ліси з бука східного (Fagus orientalis) на південному макросхилі менш поширені, ніж на північному, і не утворюють су­цільної смуги, а часто представлені розривистим ланцюгом маси­вів на висоті 800-1350 м н.р.м.

Під шатром крон бука лісового (Fagus sylvatica) звичайно трапляються немо­ральні види: переліска багаторічна (Mercurialis perennis), підма­ренник запашний (Galium odoratum), чоловіча папороть (Dryopteris filix-mas), зубниця п'ятилиста (Dentaria quinquefolia), чина золотиста (Lathyrus aureus) тощо, які часто й утворюють флористичне ядро цих лісів.

Нижче 850 м н. р. м. бук східний (Fagus orientalis) поєднується з сосною кримською (Pinus pallasiana) або грабом звичайним (Carpinus betulus), кленом Стевена (Асеr stevenii), утворюючи сосново-букові, буково-грабові, рідше буково-кленові ліси які флористично близько споріднені та є сукцесійними стадіями соснових, грабових і кленових лісів до букових.

Лучна рослинність у гірському Криму поширена мало і пред­ставлена злаковими та злаково-різнотравними угрупованнями з домінуванням куцоніжки пірчастої (Brachypodium pinnatum), кост­риці лучної (Festuca pratensis), райграсу високого (Arrhenantherum elatius), стоколосу каппадокійського (Bromopsis cappadocica) та участю бобових і багатого ксерофільного різнотрав'я.

Вершина головної гряди, або пояс гірських лучних степів, лук і томілярів часто послуговуються терміном пояс яйл. Так називають безлісні горбисті вершини Першої Кримської гряди, покриті сте­пами, лучними степами, остепненими луками. Цей пояс простягнувся на 120 км з південного заходу на північний схід у вигляді окремих масивів (Ай-Петринська, яйла Демерджі, Чатир-Даг, Карабі). Гірські степи на яйлах утворюють ковила Браунерa (Stipa brauneri), к. волосиста (S. capillata), стоколос каппадокійський (Bromopsis cappadocica), костриця Кальє (Festuca callieri), асфоделіна жовта (Asphodeline lutea), чебрець кримський (Thymus ricus), самосил кримський (Teucrium krymense) та інші степові види з широким ареалом.

До 25% площі яйл зайнято лучними степами і остепненими луками. На всіх яйлах дуже поширені угруповання типчака та осокових, де близько 60-80% створює осока низька (Carex humilis). Часто ці луки поєднуються з уже відомими луками гірських і рівнинних степів.

Рослинність скель і кам'янистих розсипів своєрідна, мальов­нича, тут трапляються рідкісні та ендемічні види не лише Криму, а й України. Це, зокрема, вероніка гірська (Veronica taurica), ковила найкрасивіша (Stipa pulcherrima), волошка східна (Centaurea orientalis), крупка витягнутостовпчикова (Draba cuspidata), асфоделіна жовта (Asphodeline lutea), півонія даурська (Paeonia daurica), пальчатокорінник римський (Dactylorhiza romana).

ЛІТЕРАТУРА

1. Григора І.М., Соломаха В.А. Основи фітоценології. - К.: Фітосоціоцентр, 2000.- 239с.

2. Коршиков И.И. Адаптации растений к условиям техногенно загрязненной среды. – К.: Наукова думка, 2003.- 235 с.

3. Работнов Т.А. Экспериментальная фітоценологія. – М.: Из-во МГУ, 1989.- 160 с.

4. Вальтер Г. Общая геоботаника. / Г. Вальтер. М.: Мир, 2005.

5. Горышина Т. К. Экология растений. / Т. К. Горышина. М.: Высшая школа, 2004.

6. Ипатов В. С. Фитоценология. Учебники / В. С. Ипатов, Л. А. Кирикова. СПб: Изд-во С.-Петербург ун-та, 1999.

7. Миркин Б. М., Наумова Л. Г., Соломещ А. И. Современная наука о растительности: Учебник. / Б. М. Миркин, Л. Г. Наумова, А. И. Соломещ. М.: Логос, 2001.

8. Работнов Т. А. Фитоценология / Т. А. Работнов. М.: МГУ, 1978; 2-е изд., 1983.; 3-е изд. 1998.

9. Шенников А. П. Введение в геоботанику. / А. П. Шенников. Л.: ЛГУ, 1994.

10. Александрова В. Д. Классификация растительности. / В. Д. Александрова. Л.: Наука, 1969.

11. Быков Б. А. Геоботаника. /. Б. А. Быков. Алма -Ата: Наука, 3-е изд., 2003.

12. Василевич В. И. Очерки теоретической фитоценологии / В. И. Василевич. Л.: Наука, 1983.

13. Гельтман В. С. Географический и экологический анализ лесной растительности Белоруссии / В. С. Гельтман. Мн.: Наука и техника, 1997.

14. Злобин Ю. А. Принципы и методы изучения ценотических популяций растений / Ю. А. Злобин. Казань: Изд-во Казанск. гос. ун-та, 2000.

15. Миркин Б. М. Фитоценология: Принципы и методы / Б. М. Миркин, Г. С. Розенберг. М.: Наука, 2004.

16. Миркин Б. М. Что такое растительное сообщество / Б. М. Миркин. М.: Наука, 1986.

17. Миркин Б. М. Словарь понятий и терминов современной фитоценологии / Б. М. Миркин., Г. С. Розенберг. М.: Наука, 1999.

18. Миркин Б. М. Теоретические основы современной фитоценологии / Б. М. Миркин. М.: Наука, 2005.

19. Парфенов В.И. Антропогенные изменения флоры и растительности Белоруссии / В.И. Парфенов, Г.А. Ким, Г.Ф. Рыковский. Мн.: Навука i тэхнiка, 1995.

20. Трасс X. X. Геоботаника. История и современные тенденции развития / X.X. Трасс. Л.: Наука, 1996.

21. Уиттекер Р. Сообщества и экосистемы / Р. Уиттекер. М.: Прогресс, 2000.

22. Юркевич И. Д. Растительность Белоруссии, ее картографирование, охрана и использование / И. Д. Юркевич, Д. С. Голод, В. С. Адерихо. Мн.: Наука и техника, 1989

Методичні вказівки до виконання лабораторних

робіт з геоботаніки для студентів спеціальності

«Екологія та охорона навколишнього середовища»

денної та заочної форми навчання

УКЛАДАЧ: Нестор Олена Александрівна

Реєстраційний № ______________

Підписано до друку _______________________ 2010 р.

Формат А5

Обсяг 123 сторінки

Тираж|наклад| 10 примірників|примірників|

Видавничий центр КТУ, вул. ХХП партз'їзду, 11,

м. Кривий Ріг