Перелік умовних позначень і скорочень

АД-М	– адсорбований дифтерійний анатоксин з малим антигенним навантаженням
АДП-М	– адсорбований дифтерійний, правцевий анатоксини з малим антигенним навантаженням
АІГ	– антирабічний імуноглобулін
АКДП	– адсорбована кашлюкова вакцина, дифтерійний, прав­цевий анатоксини
Анти НАV	– антитіла до вірусу гепатиту А
Анти –НВV	– антитіла до вірусу гепатиту В
Анти – НВс	– антитіла до серцевинного антигену вірусу гепа­титу В
Анти – НСV	– антитіла до вірусу гепатиту С
АП	– адсорбований правцевий анатоксин
БЦЖ	– жива вакцина проти туберкульозу
ВІЛ	– вірус імунодефіциту людини
ВЛІ	– внутрішньолікарняні інфекції
ГА	– гепатит А
ГВ	– гепатит В
ГД	– гепатит Д
ГКІ	– гострі кишкові інфекції
ГСС	– гепатит
ГРВІ	– гострі респіраторні вірусні інфекції
ГРЗ	– гострі респіраторні захворювання
ГСІ	– гострі септичні інфекції
ДТСГК	– двотретинна основна сіль гіпохлоріту кальцію
ЖКВ	– жива вакцина проти кору
ЖПВ	– жива паротитна вакцина
ІПВ	– інактивована поліомієлітна вакцина
ІФА	– імуноферментний аналіз
КВГГ	– контагіозні вірусні геморагічні гарячки
КІЗ	– кабінет інфекційних захворювань
ЛПЗ	– лікувально-профілактичні заклади
МСП	– міжнародні санітарні правила
НВs Аg	– гепатиту В поверхневий антиген
НПК	– надзвичайна протиепідемічна комісія
ОНІ	– особливо небезпечні інфекції
ОПВ	– оральна поліомієлітна вакцина
ПЛР	– полімеразна ланцюгова реакція
ППЛІ	– протиправцевий людський імуноглобулін
ППС	– протиправцева сироватка
РГГА	– реакція гальмування гемаглютинації
РЗК	– реакція зв’язування комплементу
РН	– реакція нейтралізації
РНГА	– реакція непрямої гемаглютинації
РПГА	– реакція пасивної гемаглютинації
РФА	– реакція флуоресціюючих антитіл
СЕС	– санітарно-епідеміологічна станція
СКВ	– санітарно-карантинний відділ
СКП	– санітарно-карантинний пункт
УФО	– ультрафіолетове опромінення

Основи вчення про епідемічний процес

Епідеміологія - це наука, яка вивчає епідемічний процес, законо­мірності поширення інфекційних хвороб, розробляє заходи поперед­ження і зниження захворюваності та ліквідації окремих інфекцій.

Предметом епідеміології, на відміну від клінічної медицини, є не сама хвороба, а захворюваність населення на цю хворобу. Захво­рюваність відображає популяційний (надорганізмовий) рівень орга­нізації життя, а хвороба – організмовий, суборганізмовий рівень.

Популяція – це сукупність особин одного біологічного виду, яка відносно ізольована в своїй природній життєдіяльності від інших осо­бин виду на певній території.

Епідеміологія - це загально-медична наука, вона вивчає причини та умови захворюваності населення шляхом аналізу особливостей ії розподілу за територією, серед різних груп населення і в часі та ви­­користовує ці дані для розробки заходів профілактики захворювань.

Розділи епідеміології:

1. Загальна епідеміологія

2. Вчення про епідеміологічний процес

3. Епідеміологічна діагностика

4. Протиепідемічні заходи

5. Організація протиепідемічної роботи

6. Спеціальна епідеміологія

Академік Л.В.Громашевський визначав епідемічний процес як безперервний ланцюг зараження і пов’язаних між собою інфекційних станів людей (хворий, носій), які витікають один із одного. І.І. Йолкін розглядав епідемічний процес як ряд зв’язаних зараженням епідеміч­них осередків. В.Д. Бєляков визначав епідемічний процес як виник­нення і розповсюд­­ження інфекційних захворювань серед людей.

Перше визначення не враховує передачу збудника від хворих тварин, коли людина не буває далі джерелом інфекції. Друге визна­чення не підходить для зоонозів. У визначенні Бєлякова виділені про­яви епідпроцесу, але не розкрита сутність, причини, умови.

Основою епідемічного процесу є паразитарна система. Парази­тарна систе­ма - категорія біоценотична. Її можна визначити так: систе­ма, яка скла­лася в процесі еволюції, в якій взаємодіють популяція паразита із популяцією специфічного хазяїна і з тою частиною сере­довища, котра представляє собою необхідні для існування умови.

Але популяція людей – категорія не тільки біологічна, але й і со­ціальна. Соціальні та природні умови безпосередньо включають­ся у функціонування паразитарних систем і грають регулюючу роль в епідемічному процесі.

Від 1989 року в Україні прийнято таке визначення епідемічного процесу - це безперервний процес взаємодії мікроорганізму (збуд­ника-паразита) і макроорганізму (людей) на популяційному рівні, який про­являється при певних соціальних і природних умовах пооди­нокими і множинними захворюваннями, а також безсимптомними формами ін­­фекції, супроводжується поширенням специфічних інфек­ційних за­хво­рювань серед людей і забезпечує збереження збудника у природі як біологічного виду.

Як будь-який процес, епідемічний процес розглядають в 3-х аспектах:

1. Причини (чинники, умови) процесу

2. Механізми розвитку процесу

3. Прояви процесу

По аналогії з інфекційним процесом ці три аспекти відповідають етіології, патогенезу і клініці інфекційної хвороби. Біологічними чин­никами епідемічного процесу є гетерогенна популяція збудника і по­пуляція людини. Умови, які безпосередньо впливають на захворюва­ність населення, - соціальні та природні. Механізми розвитку епідеміч­ного процесу пояснюють за­гальноприйняті останнім часом 3 теорії:

1) акад. Громашевського Л.В. - теорія механізму передачі;

2) акад. Павловського Є.Н. - теорія природної осередковості;

3) акад. Бєлякова В.Д. - теорія саморегуляції паразитарних систем.

Епідемічний процес проявляється захворюваністю, яка аналізу­ється кількісно, а також в часі, за територією, за віковими групами насе­лення, за статтю, в етнічних групах.

Біологічний чинник епідеміологічного процесу - це взаємовідно­сини популяцій паразита-збудника і хазяїна-людини, що склалися в процесі еволюції. З екологічних позицій збудники інфекційних хвороб (за середовищем перебування і джерелом інфекції) поділяють­ся на 4 групи:

Збудники антропонозів:

1. Облігатні патогенні паразити людини (віруси гепатитів, ши­гели, сальмонела тифу)

2. Облігатні умовно патогенні паразити людини (протей, клеб­сієла, ентерококи)

Збудники зоонозів:

1. Облігатні паразити тварин, патогенні для тварин і людини (збудники сибірки, бруцельозу, лептоспірозу)

2. Факультативні паразити тварин умовно патогенні для люди­ни(збудники ботулізму, правця).

Джерело інфекції - це заражена людина або тварина, організм якої є природним середовищем перебування, розмноження і накопи­чення патогенних мікроорганізмів, звідки вони виділяються і можуть заразити людину або тварину. При антропонозах джерелом інфекції є тільки людина. Збудники антропонозів адаптувалися до людсько­го організму і стабільна циркуляція їх, а також біологічна стабільність виду паразита можливі лише у людському суспільстві. Епідемічний процес перебігає у вигляді ланцюга заражень від людини до людини. При зоонозах джерелом інфекції є тільки тварина. Епізоотичний процес представляє собою ланцюг зв’язаних зараженням інфекційних процесів у тварин, серед яких поряд з основним джерелом інфекції може бути і додат­кове. Якщо збудник попадає до людини - почи­наєть­ся епідемічний процес, але частіше всього люди­на є біологіч­ним «тупиком», передача збудника далі не відбуваєть­ся (жовта га­рячка, лептоспіроз, бруцельоз). Акад. Л.В.Громашевський виділяв 2 групи за­хворювань – антропонози і зоонози (не виділяв групи зооантропоно­зів, не визнана ця група і експертами ВООЗ). Новою є група сапроно­зів, яку пропонують виділяти українські медики та вчені (Є.П. Кова­льова) – це факультативні умовно патогенні паразити тварин і лю­дини, при яких резервуаром збудника є чин­ники природного середо­вища, неживої природи (ґрунт, вода). Існу­вання збудника при цьому забезпечується як за рахунок сапрофітич­ного, так і паразитичного типу живлення. До класичних сапронозів можуть бути віднесені легіонельози, гістоплазмоз, низка системних мікозів, газова гангрена, галофільози. Умовно до сапронозів можна віднести сибірку, правець, їх збудники в споровидній формі теж ви­живають тривалий час в об’єктах природного середовища, через які людина може заразити­ся. Оскільки збудники сапронозної групи інфекцій не мають чітко визначеного теплокровного господаря, а від хворої люди­ни паразит іншим людям не передається, то зара­же­ний організм завжди буде біологіч­ним “глухим кутом”.

Роль біологічного чинника в епідемічному процесі підпорядко­вана регулюючому впливу соціальних, екологічних і природних умов, в яких розвивається епідемічний процес. Соціальні та природніумови сприяють або перешкоджають виникненню та розповсюджен­ню ін­фекційних захворювань, але самі по собі не можуть їх викликати без наявності біологічного чинника. Поліпшення санітарно-кому­наль­них умов життя, збільшення можливостей для виявлення та ізо­ляції хво­рих, удосконалення щеплень, лікувально-профілактич­ної допо­моги населенню призводять до зниження захворюваності. І навпаки, ін­тен­сивний розвиток промисловості, транс­порту, забруд­нення навколишнього середовища, збільшення чисельності і скупче­нос­ті населення негативно впли­вають на здоров’я людини, сприяють підвищенню за­хво­рюваності.

Природні умови можуть сприяти розмноженню гризунів, пере­нос­ників - комах, розповсюдженню і виживанню збудника як біо­логічного виду. Втручання людини в екологічно закріпленні біоценози призво­­дять до порушення екологічної рівноваги, котра складалася тисячо­літтями.

Біоценоз – це природне середовище перебування популяції збуд­ника і господаря (ліс, ландшафт, водойми, тварини, птахи, комахи).

Механізми розвитку епідемічного процесунайкраще вивчені ак. Л.В. Громашевським, який уклав закони епідеміології (теорія ме­ха­­нізму передачі):

1. Джерелом збудника є заражений хворий (а іноді здоровий) організм людини або тварини.

2. Локалізація збудника інфекції в організмі та механізм пере­дачі його представляють собою взаємозумовлені явища.

3. Специфічна локалізація збудників інфекційних хвороб в орга­нізмі, відповідний їй механізм передачі являють собою комплексну об’єктивну ознаку, котра може бути покладена в основу раціональ­ної класифікації (кишкові інфекції, аеро­зольні, кров’яні, зовнішніх покривів).

4. Епідемічний процес виникає і підтримується тільки за умови спільних дій таких 3-ох первинних рушійних сил або ланок епідеміч­ного ланцюга:

1) джерело інфекції

2) здійснення механізму передачі збудника

3) сприйнятливість населення до цієї інфекції

На цьому законі базуються всі заходи профілактики.

5. Природні та соціальні явища зумовлюють кількісні та якісні зміни епідпроцесу шляхом впливу на його первинні рушійні сили, а тому вони є вторинними силами епідпроцесу.

6. Епідеміологія будь-якої інфекційної хвороби може змінюватись, якщо у соціальному житті суспільства виникають зміни, які спромож­ні впливати стимулююче або пригнічуючи.

Механізм передачі інфекції (збудника) – це еволюційна здатність збудника пересуватися від одного господаря до іншого. Шляхи пере­дачі, фактори передачі – елементи зовнішнього середовища, які беруть участь у передачі збудника.

Теорія природної осередковості трансмісивних інфекційних хво­роб акад.Павловського Є.Н. стосується зоонозів, зараження якими пов’язане з дикою природою. До них належать кліщовий весняно-літній енцефаліт, поворотний тиф, лейшманіоз, чума, кліщовий ри­кетсіоз (кліщовий висипний тиф Північної Азії), туляремія.

Величезною заслугою Є.Н.Павловського було те, що за період з 1928 по 1965 рр. за його участю було проведено більше як 200 експе­дицій на Далекий Схід, у Середню Азію, Закавказзя, Північно-Захід­ні райони Росії, Крим, Закарпаття, Іран, Афганістан. Його називають автором так званої “ландшафтної” епідеміології.

Природними осередкаминазивають ділянки території географіч­­них ландшафтів, де зберігаються умови для постійної цир­куляції збуд­ників і його переносників серед певних диких тварин, які є ре­зер­вуаром збудника в природних умовах необмежено довгий час.

Поряд з “дикими” осередками прийнято виділяти синантропні осередки (циркуляція збудника серед синантропних тварин), а також антропургічні осередки, зроблені людиною (пасаж збудника серед до­­­машніх тварин).

Для більшості збудників природно осередкових хвороб людина є випадковою ланкою у їх циркуляції. Зараження людей Павловсь­кий Є.Н. розглядав як наслідок наступних причин:

1. Переносники залишають свій первинний осередок і під час пе­ре­сування активно нападають на людину (“чумні” блохи, кліщі)

2. Людина заражується від трупів заражених тварин (туляремія, чума, сибірка).

3. Обставини соціального порядку – людина зв’язана з виробни­чою діяльністю в природних осередках, за родом занять попадає у осе­редок (геолог, лісоруб, будівельник), не має щеплень, не обері­гається.

Теорія саморегуляції паразитарних систем акад. Бєлякова В.Д. базується на мінливості збудника, яка настає у різних фазах епідеміч­ного процесу. Популяції, які не здатні до адаптивних змін під впли­вом антропогенних чинників, приречені на загибель. Зниження віру­лентності збудника, зростання його стійкості до хіміотерапевтичних препаратів, до забруднення навколиш­нього середовища відобра­жають прагнення паразитарної системи до само­регулювання, змен­шення активності механізму передачі. Це забезпечує зберігання збуд­ника у природі як виду, а іноді активі­зує епідемічний процес у нових умовах (грип і ГРЗ, ста­фі­лококова, стрептококова, менінгококова інфекція).

Основні принципи цієї теорії :

1. Наявність двох гетерогенних популяцій (паразита і господаря). Гетерогенність їх відображається у різній патогенності, вірулентнос­ті, антигенності збудників та у різній сприйнятливості населення до збудників, здатності вироблення імунітету у людини.

2. Їх динамічна взаємодія і мінливість під впливом один одного.

3. Зміна фаз епідемічного процесу (фазний розвиток епідемічно­го процесу) внаслідок мінливості збудника в популяції:

1) фаза резервації збудника;

2) фаза становлення епідемічного штаму;

3) фаза розповсюдження епідемічного штаму;

4) фаза становлення резервуарного штаму;

5) знову фаза резервації.

4. Регулююча роль соціальних і природних умов

Епідемічний процес проявляється інфекційною захворюваністю, яка характеризується різною інтенсивністю, а також нерівномірніс­тю розподілу на території, в часі, серед різних груп населення.

Захворюваність – поширення хвороб серед сукупного населення та в окремих його групах, яке виражається в інтенсивних (на 1тис., 10 тис., 100 тис., населення) і екстенсивних показниках (питома вага однієї хвороби серед всіх).

Час ризику – пора року, коли є підйом захворюваності.

Територія ризику – територія з постійно високими показника­ми захворюваності.

Фактори ризику – елементи соціального і природного середови­ща, особливості праці та поведінки, стан внутрішніх систем, органів, які збільшують можливість виникнення захворювання.

Прояви епідпроцесу за інтенсивністю поділяються на:

- спорадичну захворюваність (поодинокі випадки, низький рі­вень, при котрому відсутні зв’язки між випадками);

- спалах (короткочасний підйом захворюваності на обмеженій території, в окремих групах населення, коли випадки пов’язані одна­ковими факторами, механізмами і шляхами передачі);

- епідемію (захворюваність, яка перевищує спорадичний рівень або виникнення захворювань на території, де їх не було раніше);

- пандемію (розповсюдження захворювань на багато країн, кон­тинентів).

Прояви за територією:

- ендемія (захворюваність, яка постійно реєструється на певній території і зумовлена соціальними і природними умовами);

- екзотична захворюваність (ніколи не реєструвалась раніше на даній території);

- нозоареал (сама територія, на якій постійно реєструється певна інфекція). Нозоареал може бути локальним і регіональним, зональним, міжзональним.

Прояви в часі: розподіл на річну і багаторічну захворюваність.

У річній динаміці виділяють міжсезонну, міжепідемічну захворю­ваність і фонову, яка реєструється цілий рік, сезонні підйоми, коли відбувається активізація факторів ризику

У багаторічній динаміці захворюваності виділяють:

- тенденцію до росту або зниження захворюваності (основний напрямок змін інтенсивності епідемічного процесу), коли діють по­стійні рівномірні зміни активності факторів ризику. При цьому бу­дують лінійні зображення на графіку;

- періодичність і циклічність – коли періодично відбуваються зміни активності факторів ризику (природний імунітет, зміна віру­лентності збудника) ;

- неоднорідні зміни активності факторів ризику, коли відбува­ються епізодичні підйоми захворюваності, спалахи.

Розподіл захворюваності в групах населення є неоднорідним і залежить від віку, професії, проведених заходів, організаціі дітей, умов праці в різних закладах.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Назвіть розділи загальної епідеміології.

2. Що є чинником епідемічного процесу?

3. Які умови впливають на розвиток епідемічного процесу?

4. Які теорії пояснюють механізми розвитку епідемічного процесу?

5. Чим проявляється епідемічний процес?

6. Що покладено в основу екологічноі класифікації інфекційних хвороб людини?

7. Яка різниця між джерелом збудників інфекції та фактором пе­­редачі?

8. Як називають інфекційні хвороби, джерелом збудників яких є людина, тварина?

9. Чи може бути джерелом інфекції грунт ?

Епідеміологічний метод

Епідеміологічний метод це сукупність методичних прийомів для виявлення проблем профілактики, причин, умов і механізмів форму­вань захворюваності з метою обґрунтування заходів профілактики захворювань і оцінки їх ефективності.

Застосовують такі епідеміологічні методи:

I група - описово-оцінних прийомів (кількісно-статистична оцінка ­фе­сією), формують гіпотези про фактори ризику, визначають напрям­­­­ки профілактики.

II група –аналітичних прийомів, встановлюють причинно-на­слід­­ко­ві зв’язки (математичні методи кореляції, регресії), які спря­мовані на перевірку та оцінку гіпотез про фактори ризику. Когортне аналі­тич­не дослідження здійснюється шляхом співставлення захво­рюва­нос­ті в рівноцінних групах (когортах) спостереження, які під­дава­ли­сь і не піддавались дії фактору ризику, а також на основі даних про за­­хворюваність, яка мала місце у минулому. Аналітичне дослід­жен­ня „випадок - контроль” - співставлення і аналіз інформації про резуль­тати дії фактора, вивчається частота, з якою він зустрічається серед хворих і тих, хто не захворів на цю хворобу.

III група – експериментальних прийомів, використовуються для до­ве­дення епідеміологічних гіпотез про причинно-наслідкові зв’язки та оцінки ефективності протиепідемічних заходів. Поділяються на конт­ро­льований експеримент і неконтрольований. Контрольова­ний - це ко­­гортне епідеміологічне дослідження, в якому дослідник формує групи спостереження, що відрізняються за дією досліджувано­го факто­ра і рівноцінні за всіма іншими ознаками. Неконтрольова­ний – епідеміо­логічне дослідження на основі втручання в природний хід епідемічного процесу (без виділення контрольних груп) шляхом проведення проти­епідемічних заходів з оцінкою їх результатів в ко­гортному дослідженні.

IV група – прийомів прогнозування захворюваності (математичне моделювання епідпроцесу). Визначається очікуваний рівень захво­рю­ваності шляхом використання статистичних методів або математич­них формул.

Епідеміологічний метод дослідження застосовують для вивчен­ня захворюваності і виявлення причин і факторів ризику також не­інфекційних хвороб. Звідси з’явилося поняття «неінфекційна епіде­міологія», де предметом вивчення є неінфекційна захворюваність.

Вивчення конкретної епідемічної ситуації з використанням епід­методу називаєтьсяепідеміологічною діагностикою. Епіддіагнос­ти­ка включає опис проявів епідемічного процесу, визначення причин (факторів ризику), прогноз перебігу епідпроцесу. Метою епіддіагнос­тики є отримання даних для планування протиепідемічних заходів із ліквідації спалаху або епідемії.

Види епіддіагностики- оперативний аналіз (санітарно-епідеміоло­гічне спостереження, санепідрозвідка) і ретроспективний аналіз (за тривалий період часу, за територією, серед груп і колективів насе­лення).

Існує протиепідемічна система закладів (санепідстанції, проти­чумні станції, СКП, карантинні відділи), які здійснюють епіднагляд і епіданаліз.

Інформаційною базою для проведення епідеміологічного аналі­зу є матеріали епідемічного та інших відділів СЕС, а також лікувально-профілактичних закладів. До них належать:

1) статистичні дані про інфекційну захворюваність;

2) кількість щеплених і не щеплених осіб;

3) результати лабораторних досліджень;

4) карти і акти епідеміологічного обстеження осередків і спала­хів інфекційних хвороб.

Первинні цифрові матеріали систематизують, розраховують ін­тен­сивні та екстенсивні епідеміологічні показники, для їх аналізу використовують різні статистичні методи.

Інтенсивні показники, на відміну від абсолютних чисел, дають можливість порівнювати захворюваність на різних територіях, у різні роки, у різних групах чи колективах населення, оскільки вони пов’язують число захворювань з тією кількістю населення, серед якої були зареєстровані.

Для кількісної оцінки епідпроцесу використовують такі інтен­сив­ні показники:

захворюваність = число захворювань х1000 (10 тис.-100 тис) / кіль­кість населення

ураженість (для хронічних хвороб) = число всіх хворих х 1000 (10 тис. - 100 тис.) / кількість населення

Показник ураженості враховує всіх хворих (хто був хворий на початок року і хто захворів вперше).

Смертність = число померлих від цієї хвороби х 1000 (10 тис. - 100 тис.) / кількість населення

Показник захворюваності в одній із груп населення = число за­хворювань у даній групі населення х 1000 (10 тис. - 100 тис.) / кіль­кість населення даної групи.

Екстенсивні показники характеризують частину від цілого і ви­ражаються у відсотках. В екстенсивних показниках виражають роз­поділ хвороб в окремій групі хворих за місяцями року, чинниками передачі збудників, термінами встановлення діагнозу після виявлен­ня хворих, їх госпіталізації, тощо. Екстенсивні показники не дають можливості проводити кількісну оцінку захворюваності, але дають якісну характеристику епідпроцесу. Абсолютні числа й епідеміоло­гічні показники об’єднуються у прості, комбіновані і складні таблиці. Для наочного зображення отриманих даних використовують лінійні та стовпчикові діаграми, картограми. На основі аналізу статистич­них і графічних матеріалів формулюються гіпотези і висновки щодо причинно-наслідкових зв’язків між чинниками ризику. До екстен­сивних показників належить летальність.

Летальність ( при даній нозологічній формі) = число померлих х100 / кількість захворілих (%)

Показники захворюваності з часом змінюються, а тому можна їх описувати і аналізувати. Для ретроспективного аналізу захворюва­­ності часовий період беруть не менше, ніж 10 років з тим, щоб можна було виявля­ти наявність або відсутність циклічності (підйоми і знижен­ня захво­рюва­ності) епідемічного процесу. Описуючи і ана­лізуючи багаторіч­ну захворюваність, визначають кількість підйомів і знижень захворю­ваності, часові інтервали між підйомами, розрахо­вують у скіль­ки разів рівень захворюваності в пік підйому перевищує рівень захворюванос­ті під час спаду. Визначення багаторічної тен­ден­ції (ріст, стабіліза­ція, зниження) виконується шляхом вирівнюван­ня фактичної кривої захворюваності методом найменших квадратів по прямій. Вирівню­вання дозволяє усунути вплив випадкових факто­рів і більш точно пред­ставити захворюваність за багато років у ви­­гляді прямої лінії.

Визначення багаторічної тенденції (ріст, стабілізація, зниження)

Основою цього методу є особливість середньої арифметичної М, сума відхилень величин варіаційного ряду від якої менше, ніж сума відхилень від будь-якого іншого числа.

Показники захворюваності на 100 тис. населення позначаються як I фактичне, той самий показник після внесення поправок позна­чається, як I теоретичне.

Величина I теоретичного з рівняння лінійної залежності:

І теоретичне = І середнє + BX, де І середнє це інтенсивний се­редній показник захварюваності за ряд років, який розраховується по формулі:

І сер.= å І фактичного / n, B - це коефіцієнт, який визначає різ­ницю між теоретичними рівнями захворюваності за суміжні роки, розра­хо­вуються по формулі

B = å ( Х х I факт.) / å Х2.

Х – натуральні числа, які симетрично розташовані відповідно 0 і подані від центру ряду в обидва кінці.

Якщо вирівнюється непарний ряд чисел (наприклад 11), то бе­реться ряд: Х-5,-4,-3,-2,-1, 0,+1,+2,+3,+4,+5, при вирівнюванні парно­го ряду чисел (10), береться ряд -9, -7, -5 ,-3, -1, +1, +3, +5, +7, +9. Сума цих натураль­них чисел завжди дорівнює 0. n - кількість років, які аналізуються.

Для одержання І середнього та BX виконуються розрахунки за такою схемою:

Роки	Х	І факт.	Х х І факт	Х2	І теор
å n	åХ = 0	å І факт.	åХ х І факт.	åХ2

Підставивши одержані величини у формули, одержуємо умовні виправлені показники захворюваності для кожного року - І теор.

Будуємо лінійну діаграму, на осі абсцис якої відмічаємо роки, а на осі ординат – інтенсивні показники захворюваності. При побудо­ві лінійної діаграми враховується співвідношення між основою та ви­сотою, яке складає 1,5 до 1,0. Спочатку будується крива І факт., а тоді вже наносяться дані І теор., які будуть представляти лінію тенденції.

Табл.2.1. Приклад вирівнювання динамічного ряду (для захво­рю­ваності скарлатиною за 10 років)

Роки	Х	І факт.	Х х І факт.	Х2	І теор.
	-9	18,3	-164,7		22,12
	-7	17,6	-123,2		21,16
	-5	23,9	-119,5		20,2
	-3	24,9	-74,7		19,24
	-1	18,6	-18,6		18,28
	+1	16,0	+16,0		17,32
	+3	15,0	+45,0		16,36
	+5	22,1	+110,5		15,4
	+7	11,7	+81,9		14,44
	+9	9,6	+89,11		13,48
å n = 10	å X= 0	å = 178	å = -158,2	åХ2= 330

I серед. = 178 / 10 =17,8 В = -158,2 / 330 = - 0,48

І теор.1996= 17,8 + (-0,48) х (-9) = 22,12

І теор.1997=17,8 + (-0,48) х (-7) = 21,16 і т.д.