Право орендного землекористування. 1 страница

Принципи земельного права.

Принципи права — це основні засади, вихідні ідеї, що ха­рактеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення права. Принципи права за своєю сутністю є узагальнені відоб­раження об'єктивних закономірностей розвитку суспільства.

Під принципами земельного права потрібно розуміти за­кріплені в діючому земельному законодавстві основоположні керівні засади, які виражаюють сутність норм земельного права й головні напрямки в області правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним викорис­танням і охороною земель.

У системі основних принципів земельного права слід виді­лити такі:

1) принцип правової рівності форм власності на землю. Згідно з чинним законодавством в Україні встановлено три форми власності: державна, колективна й приватна. Всі названі форми власності визнаються рівноправними;

2) принцип державного управління земельним фондом. Об'єк­тивна необхідність державного управління земельним фон­дом обумовлена економічним значенням землі для життєді­яльності суспільства, просторовою обмеженістю земельного фонду, незамінністю у сфері матеріального виробництва та інших сферах господарської діяльності;

3) принцип багатоманітності форм землекористування. Зем­лекористування може здійснюватись на основі придбання землі в приватну або колективну власність, земля також може надаватись в користування або в оренду згідно з правилами вста­новленими чинним законодавством;

4) принцип раціонального використання і охорони земель. Він полягає в забезпеченні одночасно ефективного використан­ня земель і їх охорони. Передбачаються спеціальні вимоги щодо збереження родючості грунтів, підвищення врожай­ності, запобігання негативному впливу на стан земель, всього навколишнього природного середовиша. Цей принцип втілюється в багатьох нормах земельного права;

5) принцип цільового використання землі. Суть цього принци­пу в тому, що ні власник земельної ділянки, ні його володі­лець чи орендатор не вправі міняти цільове призначення зе­мельної ділянки за своїм розсудом. Вони зобов'язані використовувати землі згідно з їх цільовим призначенням. Зміна цільового призначення землі допускається тільки в установленому порядку спеціально уповноваженими на це органами;

6) принцип платності землеволодіння та землекористування. Згідно з Законом України від 19 вересня 1996 р. «Про плату за землю» використання землі в Україні є платним;

7) принцип пріоритетності сільськогосподарського викорис­тання земель, тобто землі, придатні для потреб сільськогос­подарського використання, повинні надаватись насамперед для сільськогосподарських цілей.

Система земельного права.

Земельне право включає в себе систему земельно-право­вих інститутів, які закріплюють земельні відносини в суспільстві.

Система земельного права — це його структура, будова й внутрішня форма організації теоретичних положень і земель­но-правових норм, які є елементами системи. Ці елементи об'єднані в певні групи за ознакою однорідності суспільних відносин, на регулювання яких вони спрямовані.

Під системою галузі земельного права розуміють сукупність земельно-правових інститутів, що складаються з групи зе­мельно-правових норм, які регулюють однорідні види земель­них відносин. Прикладом можуть бути правові норми, шо регулюють відносини, пов'язані з веденням земельного ка­дастру, і складають правовий інститут державного земельно­го кадастру.

Інститути, шо мають загальні положення, дія яких розпо­всюджується на всі або більшість земельних відносин, ство­рюють у своїй сукупності загальну частину земельного права. Вона складається з інститутів права власності на землю, дер­жавного управління земельним фондом, права користування землею і охорони прав на землю. Загальна частина земельного права вивчає правове регулювання використання всіх земель незалежно від їх категорій та цільового використання.

Особлива частина земельного права складається з інститутів, що визначають правовий режим окремих категорій земель, які виділяються за основним цільовим призначенням. Відпо­відно до передбачених в законодавстві категоріями земель особлива частина земельного права складається з інституту правового режиму використання земель сільськогосподарсь­кого призначення; земель населених пунктів; земель промис­ловості, транспорту, енергетики, зв'язку, оборони та іншого призначення; земель природоохоронного, оздоровчого, рек­реаційного, історико-культурного призначення; земель лісо­вого фонду; земель водного фонду; земель запасу.

5. Історія розвитку земельного права.

Земельні відносини на території сучасної України здійснюються з давніх часів. Регулювання зем відносин нормами звичаєвого права на тер Укр здійснювалось багато віків і було наділено наступними особливостями: 1. Феодальні відносини розвівалися нерівномірно (У Київськ, Черніг, Галиц землях процес ішов швидше). 2. Феодальна землевласність породжувала в середні віки систему васальних відносин типу васалітету – сюзеренітету. 3. Високий авторітет церкви віки сприяв становленню її як великого землевласника. 4. Розвитку феодальних відносин сприяло двостолітнє панування на Русі Золотої Орди. 5. Феодальна роздробленість була гальмом економічного розвитку регіонів, оскільки стримувала обмін між ними, що впливало і на розвиток землеробства. До 1917 р. Укр була складовою Рос Імперії, тому не мала власної правової системи і зем зак-ва. Правовий режим земель України визначався у відповідності з рос зак-вом. Після революції 1905 р. на зем відносини мала вплив столипінська аграрна реформа, яка внесла істотні зміни в правовий режим земель, але не змінила основи земельного ладу Росії. Виникнення в Рос Імперії земель різної форм власності, землеволодіння і землекористування привело до створення в сист рос права особливої галузі – зем права. Після перемоги Жовт Соц револ в зем зак-ві Рос, України, а згодом і СРСР відбулись докорінні зміни. Перший земельний законод акт радян держави “Про землю” скасував назавжди право приватної власності на землю. У 1929 р. прийнята перша законодавча база для створення зем права в Україні – Зем кодекс УРСР, який закріпив націоналізацію землі, скасування приватної власності на неї, заборонив купівлю-продаж, оренду та інші правовідн, пов’язані з відчуженням зем. Новий зем код було прийнято у 1970 р., де підкреслювалося, що земля явл держ власністю і надається лише в користування. Основи зак-ва СРСР і союзн республік в новій редакції були прийняті у 28.02.1990 р., а з урахуванням Декларації про держ суверенітет Укр 18.12.1990 Земельний кодекс УРСР, де земля, її надра, повітряний простір, ресурси, що знаход в межах України, проголошувалися власністю народу Укр. З цього часу почала формуватися правова сист Укр і галузь зем права У.

Джерела земельного права.

Джерелом земельного права є нормативно-правові акти, які регулюють земельні відносини. Структура земельного за­конодавства є формою організації системи земельних нор­мативних актів. Якщо земельне право — це сукупність юри­дичних норм, то земельне законодавство — це система нор­мативних актів. Якщо земельне право можна розглядати як внутрішню форму права, зміст якого визначається соціаль­но-економічними особливостями суспільних відносин, що ним регулюються, то земельне законодавство — зовнішня форма права, тісно пов'язана з його змістом. Отже земельне право становить зміст земельного законодавства, а законо­давство є формою вираження земельного права.

Земельне законодавство — це система нормативних актів, які містять в собі норми, що регулюють земельні відносини. Юридична сила всіх законів та інших нормативних актів ви­значається залежно від компетенції органів державної влади, що їх видали, а також ролі нормативного акта в сис­темі законодавства.

Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) й звичайні.

Конституція як основний закон держави є основою струк­тури всього законодавства і займає центральне місце серед джерел земельного права.

Конституція України прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р. Вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нор­мативні акти приймаються на основі Конституції і повині відповідати їй. Конституція містить норми різних галузей пра­ва, в тому числі норми земельного права.

Після Конституції України вищу юридичну силу мають за­кони. Центральне місце серед законів у галузі земельного права займає Земельний кодекс України. Він регулює головні питання права власності та використання земель. У ньому закріплені права й обов'язки власників землі та землеволодільців.

Серед законів, норми яких регулюють земельні відносини, необхідно назвати також Закони України «Про охорону нав­колишнього природного середовища», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про природно-заповідний фонд», «Про колективне сільськогосподарське підприєм­ство» та ін.

Важливе місце серед джерел земельного права займають Укази Президента України. Згідно Конституції, Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до вико­нання на всій території України.

Велику групу джерел земельного права складають норма­тивно-правові акти, прийняті Кабінетом Міністрів України.

Досить значною частиною земельного законодавства є відомчі нормативні акти. Так, регулювати земельні відноси­ни в межах наданих повноважень можуть Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет будів­ництва, архітектури та житлової політики, Міністерство аг­ропромислового комплексу, Державний комітет лісового гос­подарства та ін.

7. Повноваження Верховної Ради України у галузі земельних відносин.

До повноважень Верховної Ради України в галузі земельних відносин належить:

а) прийняття законів у галузі регулювання земель-* них відносин;

б) визначення засад державної політики в галузі використання та охорони земель;

в) затвердження загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель;

г) встановлення і зміна меж районів і міст;

ґ) погодження питань, пов'язаних з вилученням (викупом) особливо цінних земель;

д) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до Конституції України.

Згідно ст. 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада Украї­ни.

Ст. 92 Конституції України встановлюється, що ви­ключно законами України визначаються засади влас­ності, використання природних, в тому числі земельних, ресурсів. Так, початком реального реформування земель­них відносин в Україні слід вважати прийняття Верхо­вною Радою Закону від 30.01.1992 р. «Про форми вла­сності на землю» і в подальшому — Земельного кодексу України в редакції від 13.03.1992 р. Значним кроком в реформуванні аграрно-земельних відносин було прийняття законів України від 14.02.1992 р. «Про колективне сільськогосподарське підприємство», від 22.06.1993 р. «Про внесення змін і доповнень в Закон України «Про селянське (фермерське) господарство та інші.

Певний час неприйняття відповідних змін до земель­них законів Верховною Радою обумовило наявність так званого «земельно-правового вакууму», який частково ліквідовувався Указами Президента України, особли­во з питань реформування аграрного сектора економі­ки. Прийняття Верховною Радою Земельного кодексу України від 15.11.2001 р. потребує інтенсифікацію законодавчого процесу, розроблення і введення в дію цілої низки законів, зокрема «Про розмежування зе­мель права державної та комунальної власності», «Про реєстрацію прав на землю», «Про іпотеку», «Про охо­рону родючості земель,» «Про землеустрій» та інших. Поряд із своєю основною функцією — законодав­чою — Верховна Рада затверджує постанови, які мають програмний характер. Так, 18.12.1990 р. парламентом затверджено постанову «Про земельну реформу», 5.03.1998 р. — «Основні напрями державної політи­ки у галузі охорони довкілля, використання природ­них ресурсів та забезпечення екологічної безпеки».

8. Повноваження Кабінету Міністрів України у галузі земельних відносин.

Стаття 13. Повноваження Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин

До повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних
відносин належить:

а) розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом;

б) реалізація державної політики у галузі використання та охорони земель;

в) викуп земельних ділянок для суспільних потреб у порядку, визначеному цим Кодексом;

г) координація проведення земельної реформи;

ґ) розроблення і забезпечення виконання загальнодержавних програм використання та охорони земель;

д) організація ведення державного земельного кадастру, державного контролю за використанням і охороною земель та здійснення землеустрою;

е) встановлення порядку проведення моніторингу земель;

є) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

9. Повноваження органів місцевого самоврядування у галузі земельних відносин.

До повноважень районних рад у галузі земельних відносин на території району належить:

а) розпорядження землями на праві спільної вла­сності відповідних територіальних громад;

б) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводяться органами виконавчої влади;

в) координація діяльності місцевих органів зе­мельних ресурсів;

г) забезпечення реалізації державної політики в галузі охорони та використання земель;

ґ) організація землеустрою та затвердження зем­левпорядних проектів;

д) внесення до Верховної Ради Автономної Респу­бліки Крим, обласних рад пропозицій щодо встанов­лення і зміни меж районів, міст, селищ, сіл;

е) вирішення земельних спорів;

є) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Оскільки глава 4 Закону України «Про місцеве са­моврядування в Україні» практично містить однотип­ні повноваження районних і обласних рад, ст. 10 Земель­ного кодексу фактично послідовно відтворює положення ст. 8. кодексу. Однак, якщо і обласні, і районні ради «здійснюють розпорядження землями, що знаходять­ся у спільній власності територіальних громад» (п. а) ст. 8 та п. а) ст. 10), залишається невизначеним адмі­ністративно-територіальний рівень таких громад і — відповідно — межі компетенції рад.

Повноваження районних у містах рад у галузі зе­мельних відносин визначаються міськими радами.

Попередній Земельний кодекс взагалі не містив подібної статті щодо повноважень районних у містах рад у галузі земельних відносин.

В чинному кодексі передбачається, що такі повно­важення визначаються міськими радами. В більшості міст України районні ради не мають делегованих їм земельних правомочностей і користуються лише пра­вом, «дорадчого голосу» при вирішенні земельних пи­тань на території району.

До повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить:

а) розпорядження землями територіальних громад;

б) передача земельних ділянок комунальної влас­ності у власність громадян та юридичних осіб відпо­відно до цього Кодексу;

в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу;

г) вилучення земельних ділянок із земель комуналь­ної власності відповідно до цього Кодексу;

ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст;

д) організація землеустрою;

е) координація діяльності місцевих органів земель­них ресурсів;

є) здійснення контролю за використанням та охо­роною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства;

ж) обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства;

з) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу;

й) встановлення та зміна меж районів у містах з районним поділом;

і) інформування населення щодо вилучення (ви­купу), надання земельних ділянок;

ї) внесення пропозицій до районної ради щодо вста­новлення і зміни меж сіл, селищ, міст;

й) вирішення земельних спорів;

к) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Ст. 142 Конституції України і ст. 60 Закону Укра­їни «Про місцеве самоврядування в Україні» встанов­люють, що матеріальною і фінансовою основою місце­вого самоврядування є перш за все земля і природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст.

Повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі регулювання земельних відносин поділяються на декілька груп.

Як власнику землі раді належить право розпоряд­ження нею, передачі земельних ділянок у власність чи користування, надання в оренду. П. 12 Перехідних положень Земельного кодексу встановлює, що до роз­межування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приват­ну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради.

Як соціально-політична організація населення, цр представляє спільні інтереси громади, рада в змозі ви­лучати земельні ділянки комунальної власності із користування або викупати ділянки у інших власни­ків для суспільних потреб.

Здійснюючи управлінські функції щодо охорони і раціонального використання земель, рада організує зе­млеустрій, здійснює контроль за використанням земель, інформує населення про стан і рух земельних ресурсів тощо.

Ст. З Земельного кодексу 1992 р. дозволяла радам або самостійно здійснювати повноваження по передачі, наданню і вилученню земель, або передавати відпо­відні повноваження виконавчим органам місцевого самоврядування. Чинний Земельний кодекс такого положення не містить, що вважається непослідовним і нелогічним. Адже, по-перше, об'єм земельних справ у селах, селищах і містах суттєво різниться, а по-друге, ради позбавились законодавчої можливості, навіть при бажанні, делегувати деякі земельні повноваження ви­конавчим органам тієї ж ради.

10. Право власності на землю.(+)

11. Поняття та основні ознаки права власності на землю.

Відносини власності, включаючи відносини земельної власності, закріплені в Конституції України, Цивільному кодексі, Земельному кодексі, Законі «Про власність» та в інших законодавчих актах.

Право земельної власності означає панування власника над земельною ділянкою у визначених законодавством межах. Вони визначаються сукупністю наданих йому повноважень, які називаються «правом власності». Право власності на зем­лю юридична категорія - виступає у формі норм права, які закріплюють економічні відносини з володіння, користування і розпорядження землею.

Право власності на землю має основні ознаки загального вчення про власність. Тому його можна розглядати в об'єктив­ному і суб'єктивному значенні. В об'єктивному значенні пра­во власності на землю являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини власності. У суб'єктивному розумінні право власності на землю — це сукупність повноважень влас­ника з володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктивне право власності незалежно від форми власності захищається законом. Держава забезпечує захист всіх суб'єктів права власності і господарювання.

Відносини власності на землю в Україні регулюються Кон­ституцією України, Законом України «Про власність», Земельним кодексом України та іншими зако­нодавчими актами. Закон України «Про власність» виз­начає право власності як врегульовані законом суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном.

З метою захисту права власності на землю чинне законодав­ство встановлює спеціальний порядок оформлення права власності на землю. Документом, який підтверджує право власника на землю, є Державний акт на право власності землею, форма якого встановлена Постановою Верховної Ради України. Держав­ний акт на право власності землею засвідчує право влас­ності, а також є підставою для здійснення земельно-право­вих та цивільно-правових угод, а також інших дій шодо роз­порядження земельною ділянкою у відповідно до чинного земельного законодавства.

Закон України «Про власність» встановлює гарантії захисту права власності на землю. Громадянина можна позбавити пра­ва власності на земельну ділянку тільки на підставі рішення суду, у випадках, передбачених законом. Якшо за рішен­ням суду необхідно вилучити земельну ділянку для задово­лення державних або громадських потреб, колишньому влас­нику надається інша рівноцінна за якістю земельна ділянка. Підстави припинення права власності на землю передба­чені земельним законодавством.

12. Земля як об'єкт права власності.

1. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

2. Право власності на землю гарантується Конституцією України.

Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

3. Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (грунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

4. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

5. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.

13. Суб'єкти права власності на землю.

Відповідно до закріплених Конституцією України форм зе­мельної власності суб'єктами права власності на землю є дер­жава, територіальні громади сіл, селищ і міст, юридичні осо­би та громадяни. Крім того, суб'єктами права власності на землю в Україні можуть бути іноземні держави та міжнарод­ні організації. Правовий статус кожного виду суб'єктів права власності на землю має певні особливості. Ці особливості пов'язані з належністю суб'єктів до публічної чи приватної сфери суспільних відносин, видами земель як об'єктами пра­ва власності та порядком реалізації правомочностей власни­ка землі.

Стаття 80. Суб'єкти права власності на землю

Суб'єктами права власності на землю є:

а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

14. Право приватної власності на землю.

Відповідно до Земельного кодексу, громадяни України мають право на одержання у власність земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства, ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування житлового будинку і госпо­дарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва.

Громадяни набувають право власності на земельні ділянки у разі: одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу, дарування та обміну.

Передача земельних ділянок у власність громадян прово­диться місцевими Радами народних депутатів відповідно до їх компетенції за плату або безплатно.

Безплатно земельні ділянки передаються у власність гро­мадян для: ведення селянського (фермерського) господарства у межах середньої земельної частки, що обчислюється в по­рядку, передбаченому законодавством, ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), в тому числі земельні ділян­ки, що були раніше надані у встановленому порядку грома­дянам для цієї мети, у межах граничного розміру, визначе­ного Земельним кодексом, садівництва дачного і гаражного будівництва.

За плату передаються у власність громадян для ведення се­лянського (фермерського) господарства земельні ділянки, розмір яких перевищує середню земельну частку.

При визначенні розміру середньої земельної частки, що обчислюється сільською, селищною, міською Радою народ­них депутатів, враховуються сільськогосподарські угіддя (у тому числі рілля), якими користуються підприємства, уста­нови, організації та громадяни у межах території даної Ради, крім тих підприємств, установ і організацій, землі яких не підлягають приватизації.

Загальний розмір обчисленої площі поділяється на кількість осіб, які працюють у сільському господарстві, пенсіонерів, які раніше працювали у сільському господарстві і прожива­ють у сільській місцевості, а також осіб, зайнятих у соці­альній сфері села.

До осіб, які працюють у сільському господарстві, належать усі працівники колективних сільськогосподарських підприємств, підсобних сільських господарств, селянських (фермерських) господарств, інших сільськогосподарських підприємств, установ і організацій.

При визначенні середнього розміру земельної частки має враховуватися якість сільськогосподарських угідь. Розмір се­редньої земельної частки може переглядатися залежно від демографічних умов і конкретних обставин, що склалися Радою народних депутатів, яка визначила цей розмір.

Надана громадянинові у власність земельна ділянка може бути об'єктом застави лише за зобов'язанням з участю кре­дитної установи.

Колишнім власникам землі (їх спадкоємцям) або землеко­ристувачам земельні ділянки не повертаються. За їх бажан­ням може бути передані у власність або надані у користу­вання інші земельні ділянки на загальних підставах.

Іноземним громадянам і особам без громадянства земельні ділянки у власність не надаються.

15. Право комунальної власності на землю.

Відповідно до статті 140 Конституції України, а також статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» комунальними утвореннями є село, селище, місто, район у місті. Згідно з чинним законодавством, комунальні утворення 6 суб'єктами права. До них застосовуються норми і правила про юридичні особи.

В Земельному кодексі України також зазначається, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

Право комунальної власності на землю територіальні громади сіл, селищ, міст реалізують як безпосередньо, так і через їх органи місцевого самоврядування. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, які не знаходяться у приватній або державній власності, а також земельні ділянки поза їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть створювати фонд земель запасу для подальшого його використання в своїх інтересах. Ці територіальні громади набувають права комунальної власності на землю у разі:

- передачі їм земель права державної власності;

- примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів задоволення суспільних потреб за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості;

- одержання у спадщину;

- придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

- з інших підстав, прямо передбачених законом.

Комунальна власність на землю - це власність комунальних утворень в межах їх територій. Однак і тут не всі землі знаходяться в комунальній власності. Вони визначаються методом «відрахування» земель державної і приватної власності.

В першу чергу це землі, зайняті комунальними об'єктами (інженерної і соціальної інфраструктури, школами, лікарнями, підприємствами громадського харчування, театрами, музеями, дитячими установами, комунальним житлом тощо). На території комунального утворення виділяються землі загального користування. Це - дороги, вулиці, сквери, насадження, парки, майдани, пляжі, цвинтарі тощо. В комунальну власність можуть включатися землі, отримані за рішенням місцевої адміністрації у власників земельних ділянок шляхом їх викупу в установленому порядку, а також землі, що передаються із державних земель. Усі землі комунальної власності проходять державну реєстрацію в органах Державного комітету по земельних ресурсах України.

Від імені комунальних утворень їх органи місцевого самоврядування здійснюють права володіння, користування та розпорядження комунальними землями. Державними і приватними землями вони не мають права розпоряджатися.

Вони мають право здійснювати об'єднання, обмін, перерозподіл комунальних земель між комунальними утвореннями. Це може здійснюватись на основі договору між ними за згодою з органами державної влади. Крім того, вони виконують і публічні функції як органи публічної влади. На землях права комунальної власності дозволяється будівництво будинків, будівель і споруд відповідно до законодавства та державних стандартів, норм, правил, а також місцевих правил забудови. Забудова повинна здійснюватися згідно з вимогами генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою. Розміри площі земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, дачного і гаражного будівництва, спорудження інших будівель і споруд та озеленення територій встановлюються відповідною містобудівною і землевпорядною планувальною документацією з урахуванням вимог, визначених державними нормами і місцевими правилами.