Пропозиції щодо організації території району

В процесі зміни земельних відносин на селі відбувається висна­ження поживних речовин ґрунтів, втрата гумусу через ерозію, збільшення площ кислих і засолених земель тощо.Каланчацький район знаходиться в зоні ризикового землеробства,він відноситься до другого агрокліматичного района Херсонської області. На території района є зрошуванні землі,але внаслідок цього широко розповсюджуються на землях процеси засолення та осолонцювання. Процес осолонцювання має тенденцію до прогресування. Найбільщі площі з близьким заляганням рівень грунтових вод мають місце в Олександрівської,Олексіївської, Привільської сільських рад та Каланчацької селищної ради. Формування меліоративного стану на зрошуваних землях району відбувається під впливом техногенних чинників з урахуванням геоморфологічних і кліматичних умов.

Одна з головних проблем землекористування в районі – деградація ґрунтів. Дуже високий рівень сільськогосподарського освоєння території, посушливий клімат з частими суховійними вітрами призводять до вітрової ерозії, а в районах з вираженим рельєфом має місце інтенсивна водна ерозія ґрунтів.

Дефляційно небезпечною є практично вся територія району (більше 85% від загальної площі сільськогосподарських угідь).

Серед сільськогосподарських угідь впливу ерозії, внаслідок високої розораності –найбільшою мірою зазнають орні землі.

Ерозія і дефляція обумовлюють втрату гумусу, азоту, фосфору, калію й інших живильних речовин, знижуючи їхній вміст у ґрунті та негативно впливаючи на їх баланс, особливо гумусу. Середньорічні втрати гумусу в ґрунтах становлять 0,3 тон/га, що обумовлено недосконалою культурою землеробства.

На якісному стані земельних ресурсів позначаються й інші негативні чинники, такі як засоленість, солонцюватість тощо.

На фоні глибокого порушення екологічної рівноваги між природними та зміненими господарською діяльністю угіддями, інтенсивного прояву ерозії найбільшу небезпеку для ґрунтового покриву Каланчацького району становить агрохімічна деградація, тобто прискорене збіднення ґрунтів на елементи родючості, погіршення реакції ґрунтового середовища, гумусового стану ґрунтів і поживного режиму.

При співставленні узагальнених даних другого і третього турів агрохімічної паспортизації земель сільськогосподарського призначення виявилося, що вміст гумусу в ґрунтах району за період з 2001 - 2005 по 2006 -2010 роки зменшився в середньому на 0,07% і складає 2,39%. Вміст рухомих сполук фосфору знаходиться на рівні другого туру – 41 мг/кг ґрунту, рухомих сполук калію – 415 мг/кг ґрунту.

Узагальнені результати третього туру агрохімічної паспортизації свідчать про сучасний агрохімічний стан сільськогосподарських земель регіону, а саме: структура земельних площ за вмістом в орному шарі гумусу характеризується такими показниками: 5,0% обстежених земель мають дуже низький рівень забезпеченості і містять менше 1,1% гумусу, 23,6% земель – 1,1 - 2,0% гумусу, 55,6% земель – 2,1 - 3,0% гумусу, 15,2% земель – 3,1 - 4% гумусу і лише 1,3% угідь зайнято ґрунтами з вмістом гумусу більше 4,1%.

Питома вага ґрунтів з дуже високим вмістом рухомого фосфору складає 20,1%, із високим – 18,1%, з підвищеним – 29,6%, із середнім – 26,7%, з низьким – 4,5%, дуже низьким – 1,0%.

Основною проблемою району є засолення ґрунтів.Засолений ґрунт містить підвищену кількість розчинних солей, що збільшують його водоутримну здатність При зниженій вологості водоутримна здатність дуже засоленого ґрунту майже в 4 рази більша, ніж слабозасоленого.

Солі підвищують осмотичний тиск ґрунтового розчину, що послаблює надходження води в рослину, виникає явище фізіологічної посухи. Серед розчинних солей є шкідливі для рослин – сода, хлориди, сульфати; навіть порівняно невелика кількість їх (0,2‑0,5% маси сухого ґрунту) може виявитися згубною для них. Токсичні також іони , , , . їх токсичність проявляється при різній кількості залежно від ботанічного виду рослини і ґрунтово-кліматичних умов. Повна відсутність цих елементів несприятлива для рослин, але їх кількість не повинна перевищувати поріг шкідливості.

На засоленому ґрунті рослини пригнічені, затримуються в рості й розвитку, частина їх гине (випадає), урожайність різко знижується.

У боротьбі із засоленням ґрунту треба застосовувати агрономічні та інженерні заходи. Залежно від природних і економічних умов значення їх може змінюватися.

У кожному випадку освоєнню нових зрошуваних земель повинно передувати вивчення глибини залягання і потужності соленосних шарів, складу солей, фільтраційної властивості окремих шарів ґрунту, водопідйомної властивості та інших водно-фізичних властивостей ґрунту. Вивчають насамперед рівень і мінералізацію підґрунтових вод, сольовий режим ґрунту. Для спостереження за динамікою рівня підґрунтових вод створюють оглядові колодязі.

Для усунення фільтрації води з каналів, яка сприяє підніманню рівня підґрунтових вод, застосовують спеціальне водонепроникне протифільтраційне облицювання, залізобетонні лотки та ін.

Перед пуском води внутрішньогосподарські канали очищають від бур'янів, що затримують потік води і збільшують фільтрацію, і зарівнюють ходи землериїв на схилах. У ряді господарств застосовують закриту внутрішньогосподарську мережу з трубопроводів, яка до мінімуму знижує втрати води.

Щоб зменшити просочування води за межі кореневмісного шару, необхідно виключити полив надмірними нормами, строго дотримуватися планів водокористування. Норми поливу повинні створювати запас води в ґрунті на міжполивний період. Це досягається зволоженням активного шару ґрунту на повну глибину.

Зменшенню фільтрації води сприяють лісові насадження, які розміщені вздовж постійних каналів. Коріння їх поглинає значну частину води, яка просочується з каналів, а самі дерева зменшують силу вітру, підвищують вологість повітря і зменшують евапотранспірацію.

Поряд із гідромеліоративними заходами по контролю за станом ґрунту і запобіганню засолення важливе значення мають агротехнічні заходи, які застосовують під час експлуатації зрошувальних систем. Вони спрямовані на поліпшення фізичних властивостей ґрунту, зменшення капілярного підняття вологи до поверхневих шарів, зниження ґрунтового випаровування вологи, поліпшення водно-повітряного режиму ґрунту за допомогою культурних рослин.

Для запобігання повторному засоленню впроваджують сівозміни з посівами люцерни чи її сумішок з багаторічними злаковими травами. Багаторічні трави, які розвивають могутню, що проникає вглиб ґрунту на 2‑3 м і більше, кореневу систему, поглинають величезну кількість вологи, сприяють зниженню рівня підґрунтових вод. Активне водоспоживання триває протягом теплого сезону, оскільки люцерна дає до 5‑6 укосів за рік. Винесення солей у поверхневі шари зменшується також внаслідок того, що густий рослинний покрив люцерни захищає ґрунт від випаровування.

Важливу роль у запобіганні повторному засоленню відіграє обробіток ґрунту. При глибокій оранці припиняється капілярний зв'язок найбільш родючих шарів ґрунту з більш глибокими шарами, внаслідок чого припиняється інтенсивне винесення солей в орний шар, а хороша водопроникність зораного шару сприяє вимиванню їх зрошувальними водами в підорний шар. Як відзначалося вище, при глибокій оранці зменшується кількість шкідливих солей в орному шарі.

Однак глибока оранка не завжди дає позитивний ефект у боротьбі з засоленням. Якщо підорний шар вже засолений, то поглиблення оранки дає негативний результат внаслідок винесення плугом на денну поверхню неродючого шару. В таких випадках більш ефективні оранка з ґрунтопоглибленням або глибокий безполицевий обробіток.

Солонці поліпшують внесенням гіпсу по 5‑10 т/га залежно від кількості поглинутого натрію. Кальцій гіпсу витісняє натрій, розчинні солі якого потім вимиваються промивними поливами. У деяких випадках можна обмежитися промивними поливами тільки на солонцьових плямах.

У глибокостовбчасті солонці гіпс вносять перед їх оранкою і загортають плугами з передплужниками під пласт, на дно борозни; в середньостовбчасті солонці частину гіпсу загортають під пласт перед оранкою, частину застосовують поверхнево після оранки із загортанням при культивації, у коркові солонці всю норму гіпсу вносять поверхнево.

Велике значення має розпушування ущільненого ілювіального горизонту, в результаті чого поліпшуються водо- і повітропроникність, умови для вимивання солей, формування і діяльності кореневої системи рослин, підвищується активність мікроорганізмів.

Розпушення ілювіального горизонту може бути досягнуто поглибленням оранки, якщо її поєднують з внесенням гіпсу і гною.

Одним із заходів, що сприяють уповільненню ерозійних процесів з є консервація земель, вилучених з інтенсивного обробітку. Консервація земель – це виведення із сільськогосподарського обігу земель на певний термін для здійснення заходів щодо відновлення їхньої родючості. Першочерговому виведенню із сільськогосподарського обігу підлягають малопродуктивні, ерозійно небезпечні та техногенно забруднені землі. Консервація земельних ділянок здійснюється шляхом залуження або заліснення. Заліснення – один з дієвих заходів поліпшення екологічної стабільності земельної території. Подальше заліснення виведених угідь сприятиме відновленню ними природного стану.

Згідно з Програмою розвитку земельних відносин та охорони земель у Херсонській області на 2014 – 2018 роки, на території Каланчацького району, консервації підлягають 3948,1 га земель, з них – 2828,7 га – землі власності громадян, 512,4- землі резерву, 14,4га – особисті селянські господарства, 592,6 га – землі фермерів.

ДОПИСАТЬ

3.3.1.Еколого-ландшафтне районування та агроекологічне оцінювання земель.

У сучасних умовах розроблення схеми землеустрою адміністра­тивного району має ґрунтуватися на принципах адаптивно-ландшафтного використання земель, основою яких є еколого-ландшафтне районування та виділення агроекологічних груп земель, насамперед на сільськогосподарських угіддях.

Облік екологічних чинників при використанні земель для сіль­ськогосподарських, лісогосподарських та інших цілей залежить від системної концепції стійкого ландшафту, що передбачає приведен­ня у відповідність якісних і кількісних показників стану земель з їх цільовими функціями і дотримання пропорцій між потенціалом те­риторії та її використанням.

Організація території має сприяти виконанню ландшафтом його основних функцій як саморегулювальної і самовідтворювальної сис­теми, створенню екологічно стабільних ландшафтів і припиненню процесів їх руйнування.

Основою правильної організації ландшафтів е попередня типіза­ція земель, у процесі чого виділяються однорідні типи земель за ха­рактером й інтенсивністю процесів деградації і забруднення земель й відповідним характером їх використання.

Виявлення закономірностей внутрішнього розчленовування ландшафту, характеру взаємозв'язків його морфологічних частин, оцінювання процесів деградації земель зумовлюють створення агроландшафтної основи структури території виділенням агроландшафтних екологічно однорідних типів землекористувань. Виділен­ня таких типів землекористувань дасть змогу забезпечити ретель­ніший облік мікрокліматичних умов, детальніше екологічне обґрун­тування ухвалених проектних рішень, підібрати культури і техно­логії їх вирощування, що сприятиме найбільшій ґрунтозахисній і економічній ефективності.

Основними вимогами до організації території на еколого-ландшафтній основі є;

- створення агроландшафтів, які функціонально входять до со­ціально-природних комплексів, розміщення елементів інженерної,
соціальної і виробничої інфраструктури з урахуванням забезпечен­ня умов підвищення стійкості агроландшафтів, екологічно обґрун­тованого використання й оптимального співвідношення між ріллею,
луками, лісом, водоймами й іншими угіддями;

- охоплення всієї території агроландшафту, вирахування зміни в агроландшафті, що виникають у результаті впливу на нього зовнішніх
природних і антропогенних впливів, забезпечення зв'язку з іншими
антропогенними ландшафтами і довговічності організації території;

- установлення режиму функціонування агроландшафтів та їх­ніх елементів;

- диференційоване проектування і здійснення заходів щодо ра­ціонального використання земель та їх охорони залежно від особли­востей землевпорядкувальної території.

Для розроблення проектних пропозицій, ураховуючи ландшафт­но-екологічні вимоги, попередньо потрібно здійснити:

- типізацію агроландшафтів;

- еколого-економічне оцінювання придатності земель;

- економіко-агроекологічне зонування території.

Аналіз ландшафтної неоднорідності земель слід розглядати як багатофакторний і багатофункціональний процес і проводити на основі таких основних положень:

збалансоване співвідношення між використанням земель, кон­сервацією і поліпшенням конкретного виду земель при оптималь­ному використанні потенційних можливостей, які вкладені у самих
ландшафтах;

- узгоджене в конкретному районі спеціалізації, агротехніки, різ­них видів сільськогосподарської меліорації з особливостями прояву ландшафтної неоднорідності;

- створені агроландшафти функціонують і розвиваються відпо­відно до природних закономірностей;

- природні ландшафти і сільськогосподарське виробництво взаємозалежні і е єдиною ландшафтною сільськогосподарською систе­мою;

- в умовах порушеної рівноваги в ландшафті розроблені і засто­совані на практиці заходи мають спрямовуватися на попередження можливих негативних наслідків використання земель.

Одним із основних критеріїв оцінювання стану агроландшафту є склад і співвідношення угідь. Частка ріллі може або пом'якшувати, або загострювати екологічну обстановку в екосистемах. Тому при агроекологічному оцінюванні земель потрібно розглядати ці питан­ня разом з іншими критеріями оцінювання агроландшафтів.

Типізацію агроландшафтів слід виконувати за тими компонен­тами, які найбільшою мірою визначають природний баланс (еколо­гічну рівновагу) у конкретному районі. В умовах складного рельєфу й інтенсивної ерозії ґрунтів таким компонентом е ґрунти, рельєф з гідрографічною мережею (водозбір), від якого залежать стік опадів і водний режим території в цілому, деградація земель. Такі компо­ненти, як рослинність, можуть відігравати коригувальну роль.

Ландшафтний водозбір — це відносно замкнутий і відособлений територіальний комплекс, що характеризується спільністю прояву ерозійних процесів, мікрокліматичних умов і взаємозв'язком заходів для вирішення задач локального природного балансу.

У межах такого комплексу перебувають й інші елементи ланд­шафту більш низького таксономічного рівня: ландшафтна смуга, робоча ділянка, лісосмуга та ін.

При ландшафтно-водозбірному підході можна виокремити п'ять основних типів агроландшафтів.

На основі ландшафтної типізації, еколого-ландшафтної класифі­кації придатності земель виділяють типи і підтипи землекористу­вання. У подальшому в межах типів і підтипів землекористування, за підсумками агроекологічного оцінювання земель і агроекологіч­ного зонування території подають попередні пропозиції, які слід використати при розробленні таких заходів:

- установлення цільового призначення і використання земель;

- розміщення меж землеволодінь і землекористувань об'єктів, їх
виробничої та соціальної інфраструктури;

- проектування, комплексу природоохоронних, меліоративних,
протиерозійних заходів;

- виділення особливо цінних продуктивних угідь і встановлення
режиму їх використання;

- виявлення і вилучення із сільськогосподарського обігу земель,
які зазнають радіоактивного або хімічного забруднення, а також
виділення деградованих і забруднених земель під консервацію;

- відмежування земель і утворення землеволодінь і землекорис­тувань природоохоронного призначення (заповідників, національних, зоологічних і дендрологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, ботанічних садів, заказників, заповідних уро­чищ, пам'яток природи, охоронних ландшафтів);

- виділення земель і створення землеволодінь і землекористу­вань оздоровчого і рекреаційного призначення (ділянок, що мають природні лікувальні властивості, сприятливі для організованого масового відпочинку населення і туризму: територій під будинками відпочинку, пансіонатами, кемпінгами, санаторіями, туристськими базами, стаціонарними і наметовими туристсько-оздоровчими таборами, будинками рибалок і мисливців, дитячих туристських стан­цій, парками, зеленими зонами навколо міст та інших населених пунктів, навчально-туристськими стежками, маркірованими траса­ми, спортивними таборами та ін.);

- земель історико-культурного призначення (історичних куль­турних заповідників, меморіальних пам'ятників, захоронення архе­ологічних і архітектурно-ландшафтних комплексів);

- формування санітарно-захисних і охоронних зон різного цільового призначення;

- відмежування і виділення інших земель, що мають особливий режим використання й обмеження в правах;

- визначення спеціалізації і розмірів сільськогосподарських під­приємств, фермерських господарств, з урахуванням екологічного стану території і доцільного використання земель.

На підставі запропонованої диференціації території за класами придатності орних земель рекомендується (як приклад) розміщати:

польові сівозміни на відносно рівнинних масивах першого і
другого класів придатності земель без антропогенних порушень; тут
вирощуватимуть товарні культури і застосовуватимуть інтенсивні
технології. На зрошуваних землях цієї групи планують спеціалізовані овочеві сівозміни;

кормові сівозміни — на землях другої агроекологічної групи,
третього класу придатності з антропогенними порушеннями слабкого ступеня. Щоб уникнути деградації цих земель, з кормових сівозмін виводять чисті пари і просапні культури, їх місце займуть тра­ви і культури суцільної сівби. Зрошувані землі цієї групи викорис­товують для вирощування кормових культур;

ґрунтозахисні травопільні сівозміни — на низькопродуктивних і
екологічно небезпечних землях третьої агроекологічної групи, четвертого класу придатності орних земель, у яких 50 - 60 % площі припадає на багаторічні трави і 40 - 50 % — на культури суцільної сівби.

Особливу увагу при підготовці пропозицій слід приділити вико­ристанню четвертої групи земель, п'ятого класу придатності орних земель, відносно якої пропонується розробляти заходи, що тимчасо­во змінюють характер їх використання (переведення в інші види угідь, консервація деградованих і забруднених земель тощо), для того щоб передбачити непродуктивні витрати на оброблення цих земель у складі ріллі і поступово відновлювати їх родючість.

Природні кормові угіддя рекомендується використовувати за чо­тирма напрямами:

ділянки раніше розораних пасовищ і сіножатей, а також ділян­ки сильноеродованої ріллі доцільно вилучити з використання під
посіви однорічних культур на зелений корм, силос і зерно. На цих
площах потрібно проводити роботи, пов'язані з прискореним залу­женням травосумішами багаторічних трав, створивши передумови
для відновлення природного травостою;

- ділянки природних пасовищ з ухилами 50-70°, придатні для
механізованого обробітку з метою підсіву трав і внесення мінеральних добрив, рекомендуються для проведення робіт з поверхневого поліпшення і використання в системі пасовище- та сіножатезмін;

- ділянки пасовищ, непридатні для поліпшення, рекомендується
використовувати із застосуванням організаційно-господарських заходів, дотримуючись ротації пасовищезміни, оптимального пасови­щного навантаження тваринами;

- ділянки пасовищ, які безпосередньо прилягають до зсувів, де
випасання худоби слід припинити. Ці площі рекомендується закон­сервувати або провести на них заліснення.