Право орендного землекористування. 2 страница

Громадянам за рішенням сільської, селищної, міської ради із земель права комунальної власності можуть передаватися у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для спорудження індивідуальних житлових будинків, господарських будівель і гаражів.

Житловим, житлово-будівельним кооперативам за рішенням сільської, селищної, міської ради із земель права комунальної власності можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися у довгострокову оренду земельні ділянки для житлового будівництва, розмір яких встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації. Гаражно-будівельні кооперативи можуть придбати земельні ділянки у власність або у користування на умовах оренди.

Прибудинкові земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні житлові будинки, що перебувають у комунальній власності, надаються в постійне користування організаціям або будинковим кооперативам, які здійснюють управління цими будинками. У разі приватизації багатоквартирних житлових будинків і утворенні при цьому житлового товариства, прибудинкові земельні ділянки передаються безоплатно у власність або надаються в оренду цим товариствам на їх вибір.

Порядок використання прибудинкових земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні житлові будинки, визначається спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів та з питань містобудування і архітектури. Розміри та конфігурація прибудинкових територій визначаються на підставі проектів розподілу земель території, кварталу, мікрорайону.

На землях права комунальної власності забороняється діяльність, яка суперечить їх призначенню або може негативно вплинути на здоров'я населення, яке проживає на цих територіях. З мстою забезпечення ефективного використання земель, сприятливих санітарних і екологічних умов проживання населення на землях права комунальної власності здійснюється зонування правового режиму їх використання. Порядок зонування і використання цих земель визначається законом.

16. Право державної власності на землю.

Ст. 3 Земельного кодексу України встановлює, що власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну і приватну. Слід зазначити, що з прийняттям нової Кон­ституції України 28 червня 1996 р., дещо змінилися пріори­тети щодо земельної власності. Так, якщо в Земельному Ко­дексі на першому місці стоїть державна власність на землю, то в Конституції першою є приватна власність.

Згідно з Земельним кодексом у державній власності перебу­вають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність.

Суб'єктами права державної власності на землю є:

1) Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України;

2) Верховна Рада Республіки Крим — на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності;

3) обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народ­них депутатів — на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.

Землі, що перебувають у державній власності, можуть пе­редаватися в колективну або приватну власність і надаватися в користування, у тому числі в оренду, за винятком випадків, передбачених законодавством України.

Земельним кодексом визначена певна категорія земель, які перебувають виключно у державній власності і не можуть передаватись у колективну та приватну власність: землі загального користування населених пунктів (май­дани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набе­режні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та державної виконавчої влади; землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетич­ної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду, за винятком невеликих (до 5 гек­тарів) ділянок лісів, що входять до складу угідь сільськогос­подарських підприємств, селянських (фермерських) господарств; землі водного фонду, за винятком невеликих (до 3 гектарів) ділянок водойм і боліт, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермер­ських) господарств; землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, учбових господарств навчальних закладів, державних сортовипробу­вальних станцій і сортодільниць, елітно-насінницьких і насінницьких господарств, племінних заводів, племінних радгоспів і конезаводів, господарств по вирощуванню хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і винограду.

Таким чином, в колективну і приватну власність можуть надаватися частина земель сільськогосподарського призна­чення, окремі групи земель населених пунктів та земельні ділянки із земель запасу.

17. Право власності на землю іноземних громадян, іноземних юридичних осіб та іноземних держав.

Стаття 22. Визначення земель сільськогосподарського призначення та порядок їх використання

п. 4. Землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

Стаття 81. Право власності на землю громадян

п.2. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

3. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини.

4. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Стаття 82. Право власності на землю юридичних осіб

п. 2. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

а) у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

б) за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.

3. Спільні підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення

4. Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.

18. Право спільної власності на землю.

Земельний Кодекс України про спільну власність на землю говорить:

Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.

Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:

а) при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок;

б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;

в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;

г) за рішенням суду.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально.

Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації.

Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.

Учасник спільної часткової власності відповідно до розміру своєї частки має право на доходи від використання спільної земельної ділянки, відповідає перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільної земельної ділянки.

При продажу учасником належної йому частки у спільній частковій власності на земельну ділянку інші учасники мають переважне право купівлі частки відповідно до закону.

Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам.

У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

а) подружжя;

б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними:

в) співвласників жилого будинку.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.

Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

19. Права й обов'язки власників земельних ділянок.

Стаття 90. Права власників земельних ділянок

1. Власники земельних ділянок мають право:

а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

б) самостійно господарювати на землі;

в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;

г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

2. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Стаття 91. Обов'язки власників земельних ділянок

1. Власники земельних ділянок зобов'язані:

а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

2. Законом можуть бути встановлені інші обов'язки власників

земельних ділянок.

20. Право постійного землекористування.

Право землекористування в об’єктивному значенні розглядається як сукупність правових норм, які регулюють суспільні земельні відносини у сфері використання, відтворення та охорони земель, визначають суб’єктивний та об’єктивний склад, особливості використання різних земельних ділянок на юридичному титулі права землекористування, закріплюють права та обов’язки землекористувачів, підстави набуття та припинення земельної право суб’єктивності осіб щодо конкретних земельних ділянок.

Право постійного користування земельною ділянкою – це різновид права користування земельною ділянкою, коли об’єкти використовують надані їм земельні ділянки без заздалегідь визначених термінів.

Зміст права користування полягає у можливості отримання корисних властивостей земельної ділянки, тобто можливості її господарського використання з метою отримання прибутку або задоволення власних потреб.

Насамперед слід зазначити, що право землекористування є не тільки правом, а й обов’язком землекористувача. Усі землекористувачі зобов’язані використовувати земельні ділянки за цільовим призначенням. Землекористувачі мають право: самостійно господарювати на землі; використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі; споруджувати житлові будинку, виробничі та інші будівлі й споруди тощо.

Відповідно до статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою може набуватися за рахунок земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності. Право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності мають підприємства, установи, організації, що належать до державної та комунальної власності. Земельний кодекс України встановлює єдиний виняток набуття права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності недержавними суб’єктами. Таким правом наділені громадські організації інвалідів України, їх підприємства, установи та організації, загальні засади діяльності яких визначені у Законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Право орендного землекористування.

Одним з видів тимчасового землекористу­вання є використання землі на умовах оренди. Правове регу­лювання орендних відносин в сфері використання землі здійснюється Земельним кодексом, Законом «Про оренду землі» та іншими спеціальними нормативними актами.

Згідно з ст. 3 Закону України «Про оренду» оренда землі — це засноване на договорі строкове, платне володіння і ко­ристування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Оренда землі, як і тимчасове землекористування, характе­ризується тимчасовим користуванням землі. В обох випадках використання земельних ресурсів оплатне. Але наряду із спільними рисами між тимчасовим користуванням і орен­дою земльної ділянки існують певні відмінності. Так, коло суб'єктів, які використовують землю на підставі оренди, знач­но більше. На умовах оренди земельні ділянки надаються гро­мадянам, юридичним особам, громадським і релігійним організаціям, міжнародним об'єднанням та організаціям, а також іноземним організаціям, іноземним юридичним та фізичним особам, особам без громадянства.

Об'єктами оренди є земельні ділянки, шо перебувають у власності громадян і юридичних осіб України, територі­альних громад сіл, селиш, міст (комунальній власності), дер­жави.

Об'єктами оренди можуть бути земельні ділянки з насад­женнями, будівлями, спорудами, водоймами, що розташо­вані на них, якщо це передбачено договором оренди.

При передачі в оренду земельних ділянок громадянами, які мають право на земельну частку (пай) у недержавному сільськогосподарському підприємстві, їх місце розташуван­ня визначається з урахуванням вимог раціональної органі­зації території і компактності землекористування відповідно до спеціальних землевпорядних проектів, які затверджують­ся загальними зборами членів сільськогосподарського підприємства або зборами уповноважених, а в акціонерному товаристві — загальними зборами товариства.

Орендодавцями земельних ділянок є громадяни і юри­дичні особи України, у власності яких перебувають земельні ділянки.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у ко­мунальній власності, є органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські Ради.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у дер­жавній власності, є районні, обласні, Київська і Севасто­польська міські державні адміністрації. Рада міністрів Авто­номної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України у ме­жах їх повноважень. Рішення про надання в оренду земель­них ділянок зазначені органи державної влади приймають при попередньому погодженні цих питань на сесіях відповід­них Рад.

Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою.

Орендарями земельних ділянок можуть бути районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації. Рада міністрів Автономної Республі­ки Крим та Кабінет Міністрів України; органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради; громадяни України, юридичні особи, релігійні, гро­мадські організації, міжнародні об'єднання та організації, а також іноземні держави, іноземні юридичні та фізичні осо­би, особи без громадянства.

Орендарями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути юридичні особи, установчими до­кументами яких передбачено здійснення цього виду діяль­ності, а також фізичні особи, які мають необхідну кваліфі­кацію або досвід роботи в сільському господарстві.

22. Право концесійного землекористування.

Самостійною формою підприємницької діяльності, яка пов'язана з використанням природних ресурсів, і, зокрема, землі, — є концесія1.

Правові засади регулювання відносин концепції щодо майна та землі, а також умови і порядок її здійснення визна­чаються Законами У країни «Про концесії» від 16 липня 1989 р.2, «Про концесії на будівництво та експлуатацію авто­мобільних доріг» від 14 грудня 1989 р.3, Земельним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з ч. 1 с т. 94. ЗК для здійснення концесійної діяль­ності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому земельним законом.

Надання в оренду земельних ділянок зокрема, несільсько-господарського призначення може бути обумовлене укладен­ням концесійного договору, якому притаманні риси, відмінні від договору оренди4.

Договірні відносини щодо використання землі на підставі концесії врегульовані Законом України «Про концесії», ч. З ст. 10 якого передбачено наступне. Якщо для здійснення кон­цесійної діяльності необхідна земельна ділянка, договір оренди останньої або акт про надання її у користування до­даються до концесійного договору. Разом з тим не виключа­ється можливість використання концесіонером земельної ді­лянки, яка перебуває у власності громадянина або юридич­ної особи, безпосередньо на підставі договору оренди.

Згідно з ч. 2 ст. 94 ЗК види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визна­чаються законом. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» об'єктом концесії можуть бути землі автомобільного транспорту та дорожнього господарства (позаміські автомо­більні дороги загального користування та ін.).

Перелік об'єктів права державної власності, які можуть бути спеціально будовані відповідно до умов концесійного договору для задоволення громадських потреб затверджений постано­вою Кабінету Міністрів від 11 грудня 1999 р. (у редакції від 23 квітня 2002 р.)1. До цього переліку, зокрема, включені: південна трансєвропейська автомагістраль Західний кордон України — м. Київ протяжністю 735 км; комплекс дорожнього сервісу на автомобільній дорозі Київ—Ковель протяжністю 228 км та ін.

23. Права і обов'язки землекористувачів.

Стаття 95. Права землекористувачів

1. Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право:

а) самостійно господарювати на землі;

б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;

в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

2. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Стаття 96. Обов'язки землекористувачів

1. Землекористувачі зобов'язані:

а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

2. Законом можуть бути встановлені інші обов'язки землекористувачів.

24. Поняття і види земельних сервітутів.

Цивільний кодекс України дає загальне поняття сервітуту як одного з одного з видів речових прав на чуже майно, що полягає в праві користування цим майном іншою особою, що не є його власником (ст.ст. 195 і 401 ЦК).

Традиційно земельні сервітути підрозділялись на сільські і міські. Принцип такого ділення грунтував­ся на характері використання пануючої ділянки. Якщо вона використовувалась для сільськогосподарських цілей (мається на увазі не тільки обробка земель), мав місце сільський сервітут, а якщо ділянка використо­вувалась під забудову — міський сервітут. Звичайно, абсолютної межі між ними не існувало, оскільки забу­дова здійснювалась і в сільських населених пунктах.

Сільські сервітути поділяються на дорожні, водні та інші.

До дорожніх можна віднести:

- право проходу та проїзду на велосипеді;

- право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху або прогону худоби по ньому.

Своєрідним сучасним земельним дорожнім серві­тутом треба визнати право прокладання та експлуа­тації ліній електропередач, зв'язку, трубопроводів, ін­ших лінійних комунікацій, якщо такі дії здійснюють­ся без викупу (вилучення) земельних ділянок.

При умові реального здійснення передбаченої ст. 59 Земельного кодексу можливості набуття у власність замкнутих природних водойм (площею до 3 гектарів), українській земельній практиці може стати в нагоді існування давнього дорожнього сервітуту — права пе­репливти чуже озеро з метою сполучення із своєю зе­мельною ділянкою.

До водних сервітутів належать:

- право прокладати водопровід з чужої ділянки або через неї;

- право забору води з природної водойми, розташова­ній на сусідній земельній ділянці та відповідне право проходу;

- право напування худоби з такої водойми та відпо­відне право прогону;

- право відводу води на сусідню або через сусідню ділянку.

Власники землі та землекористувачі, що діють на підставі водних сервітутів, повинні узгоджувати свої дії із ст.ст. 46-48 Водного кодексу України 1995 року, який визначає чіткі межі між правом загального водокорис­тування, яке здійснюється без дозволу, та спеціального водокористування з видачею відповідного дозволу.

З міських сервітутів ст. 99 містить лише один — право встановлення будівельних риштувань та скла­дування матеріалів на суміжній ділянці з метою ре­монту будівель та споруд. Насправді, такі сервітути можуть бути навіть різноманітнішими, ніж сільські. Це, наприклад, право заборони будівництва певних споруд на суміжній ділянці, право використання суміжної стіни при відсутності іншого будівельного рішення, право заборони надбудови додаткових поверхів та інші.

Міські сервітути доцільно визначити і хоча б прин­ципово сформулювати у регіональних та міських Пра­вилах забудови, розробка і прийняття яких є обов'яз­ковою для органів влади і місцевого самоврядування на підставі Закону України «Про планування і забу­дову територій»

25. Поняття і зміст добросусідства в земельному праві.

Добросусідство (у земельних відносинах) можна визначити як правила поведінки, які регулюють відносини між власниками чи користувачами суміжних земельних ділянок.

Стаття 103. Зміст добросусідства

1. Власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо).

2. Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

3. Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав

на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо).

26. Правовий режим зон, які підлягають спеціальній охороні.

27. Основні підстави й умови набуття прав на землю громадянами і юридичними особами.

Підставою виникнення права власності на землю є юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення та­кого права. Згідно з Земельним кодексом України до юридичних фактів, на підставі яких виникає право приватної власності на землю, належать: 1) рішення органу влади про передачу земель­ної ділянки громадянинові у приватну власність; 2) цивільно-правова угода; 3) успадкування земельної ділянки. Особливістю зазначених юридичних фактів є те, що за змістом вони являють собою активні дії органів влади та осіб, які набувають право власності на землю. Ці дії є складними за змістом. їх вчинення регулюється правовими нормами, які в сукупності становлять порядок набуття права приватної власності на землю.

Однак порядок набуття права приватної власності на землю не є однаковим для всіх його суб'єктів і залежить від підстав набуття землі у власність. Так, земельне законодавство визначає порядок набуття права власності на землю громадянами шляхом: а) приватизації земельної ділянки в межах норм безоплатної приватизації; б) приватизації земельної ділянки в розмірі земельної частки (паю); в) приватизації земельної ділянки за плату; г) придбання земельної ділянки за давністю користування (набувальна давність); ґ) придбання земельної ділянки, що перебуває у приватній власності, на підставі цивільно-правового договору; д) успадкування земельної ділянки.

28. Умови і порядок придбання та передачі земельних ділянок громадянами.

31. Продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності.

Стаття 127. Продаж земельних ділянок державної

чи комунальної власності

1. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування

і державні органи приватизації відповідно до їх повноважень

здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комунальної

власності громадянам та юридичним особам, які мають право на

набуття земельних ділянок у власність, а також іноземним державам

відповідно до цього Кодексу.

2. Продаж земельних ділянок державної та комунальної

власності громадянам та юридичним особам здійснюється на

конкурентних засадах (аукціон, конкурс), крім викупу земельних

ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що є

власністю покупців цих ділянок.

Стаття 128. Порядок продажу земельних ділянок державної