Територіальні комплексні схеми охорони природи та основні

Етапи їх розробок

Територіальне планування виступає безпосереднім важелем управління як розвитку регіону, так і безпосереднім інструментом раціонального використання природних ресурсів і збереження високої якості середовища проживання людини і всього живого.

У плануванні розвитку території важливим є комплексна оцінка впливу господарської діяльності на навколишнє середовище. В таку оцінку доцільно включати мету й необхідність майбутньої господар­ської діяльності, способи її здійснення, реальні альтернативи, харак­тер і ступінь впливу на довкілля, в тому числі й аварійних ситуацій, можливості зменшення шкідливого впливу на компоненти природи. З огляду на це у практиці планування передбачається розроблення те­риторіальних комплексних схем раціонального використання приро­дних ресурсів та охорони навколишнього середовища (ТЕРКСОП). Вони мають містити обґрунтування комплексних заходів з охорони природи, мета яких - запобігати забрудненню довкілля регіонів. ТЕРКСОПи розробляються по окремих містах і великих промислових об'єктах, які мають важливе господарське значення.

ТЕРКСОПи дають змогу перейти на проектній стадії до деталь­ного розроблення першочергових заходів, спрямованих на охорону здоров'я населення і покращання середовища його проживання, зменшення збитків від утрат основних та оборотних фондів, скоро­чення втрат від стихійних процесів.

Важливими особливостями ТЕРКСОПів є те, що: 1) вони оці­нюють стійкість природно-ресурсного потенціалу та його окремих компонентів; 2) об'єднують у єдиному комплексі природні та гос­подарські критерії взаємодії, доповнюючи їх специфічними регіо­нальними критеріями, що дає можливість найбільш збалансовано використати природно-ресурсний потенціал регіонів; 3) регіональна диференціація природних і господарських факторів дозволяє виро­бити конкретні критерії якості довкілля, а також вимо­ги конкретної території до вдосконалення процесу управління природокористуванням; 4) схеми репрезентують науково обґрунтовані довгострокові програми заходів із раціонального використання та охорони довкілля з урахуванням регіональних особливостей.

ТЕРКСОПи розробляються в кілька етапів.

І етап — визначення цілей та формулювання завдань територі­альної комплексної схеми. Вони формуються залежно від еколо­гічної ситуації, що склалась у регіоні.

II етап — економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу регіону; надання інформації для попереднього аналізу розміщення господарських об'єктів з урахуванням особливостей їх впливу на довкілля.

Ш етап — аналіз у єдиному комплексі відповідності антропо­генного навантаження на територію природно-ресурсному потенціалові регіону за ретроспективний, існуючий та плановий періоди як щодо рівня на­вантаження, так і з урахуванням його специфіки. Відмінною рисою етапу є одночасне врахування техногенного впливу та завданих ним збитків природним компонентам виробничо-територіальних систем і природних комплексів, а також урахування всіх видів збитків і планування затрат на його запобігання або компенсацію. Крім того, розробляється прогноз змін довкілля за альтернативних антропоген­них впливів на природно-ресурсний потенціал регіону.

IV етап — характеристика проблемних ситуацій, які виникли внаслідок взаємодії між природними та господарськими об'єктами, ранжування проблемних ситуацій з тим, щоби вирізнити пріоритетні (головні) та дати техніко-економічні обґрунтування альтернативних варіан­тів їх вирішення.

V етап — розроблення комплексу конкретних заходів з удоско­налення механізму управління процесом раціоналізації природоко­ристування та охорони довкілля в кожному конкретному регіоні.

Радикальна перебудова в системі планування раціонального природокористування та охорони довкілля означає поворот до екологізації проектування, будівництва та експлуатації природно-госпо­дарських систем, до всебічного врахування природних, економічних і соціальних факторів, які тісно взаємодіють між собою і спроможні забезпечити сталий розвиток цих систем. Врахування екологічного фактора у плануванні значно розширює та збагачує поняття ефективності виробництва, яку слід оцінювати з певним урахуванням усіх змін, що відбуваються під впливом виробництва у навко­лишньому середовищі.

7.3. Принципи і методи планування

Сутність планування раціонального природокористування та охорони довкілля проявляються в його принципах.

1. Принцип природно-господарської збалансованості передба­чає поєднання галузевого й територіального підходів у плануванні охорони довкілля. Кожний регіон має свій природно-ресурсний по­тенціал, і планування господарського освоєння його території необ­хідно проводити з урахуванням відповідності антропогенного на­вантаження природно-ресурсному потенціалу. Порушення цього принципу спостерігається в багатьох регіонах Землі внаслідок висо­кої концентрації промислового виробництва, особливо таких еколо­гічно небезпечних галузей, як чорна і кольорова металургія, хімічна, целюлозно-паперова, нафтопереробна промисловість, які вкупі з не­досконалими технологіями, відсутністю природозахисних систем зумовили виникнення екологічно гострих ситуацій.

2. Принцип комплексності, який стосовно раціонального природокористування регіону означає максимальне наближення ре­сурсного циклу як антропогенного кругообігу речовин до природно­го кругообігу. Комплексність виражається у плануванні впрова­дження безвідходних, ресурсозберігаючих технологій. Для України цей принцип має особливе значення, оскільки існуюча тривалий час практика планування розміщення виробництва без урахування кри­теріїв екологічної доцільності призвела до накопичення великої кількості відходів, які часто-густо є цінними покладами сировини. У відвалах, у стічних водах міститься багато корисних компонентів, обсяги яких часто можна співставити з природними родовищами. На сучасному рівні розвитку НТП спостерігається важлива закономірність – чим вищий рівень економічного розвитку країни, тим ефективніше переробляється сировина, тим менше відходів.

3. Програмно-цільовий принцип прийняття науково виважених рішень комплексного територіального плану, реалізація якого до­зволяє вирізнити пріоритетний напрям екологічної політики в кож­ному регіоні, визначити масштаби і терміни проведення робіт з охо­рони природи і відтворення природних ресурсів. Цей принцип дозволяє підтримувати екологічну рівновагу у складній системі “ суспільство-природа” за умови раціонально використання природних ресурсів. Нині назріла необхідність проведення комплексного еколого-економічного аналізу ситуації в Україні, яка склалась на сьогодні, тенденцій і перспектив розвитку виробництва на рівні народного господарства в цілому та за окремими регіонами.

4. Принцип економічної заінтересованості й відповідальності, спрямований на визначення планових показників із використання та охорони природних ресурсів відповідно до діяльності виробницт­ва. Природоохоронна діяльність повинна бути невіддільною від процесу виробництва, а проблеми охорони довкілля необхідно розв'язувати в процесі самого виробництва. Плата за забруднення довкілля нині стягується у відповідності із заподіяними збитками, за принципом “забруднювач платить”. Однак на практиці утворився значний розрив між проголошеними принципами плати та її нормативами, з одного боку та обсягами економічних збитків з другого. В умовах економічної скрути плата за забруднення не компенсує всього обсягу економічних і соціальних втрат. Розмір такої плати не перекриває навіть мінімально-необхідних природохоронних потреб.

Складним є також процес регулювання цін за природні ресурси. Їх підвищення в сучасних умовах може тільки ускладнити ситуацію. Але низька вартість природних ресурсів обумовлює значною мірою їх нераціональне використання

5. Принцип демократичного централізму, який поєднує центра­лізоване керівництво і місцеву ініціативу, при розширенні прав останньої, збільшення відповідальності місцевих органів влади за якість середовища проживання. За центральними органами закріплюються функції розробки стандартів і нормативів якості довкілля, дослідження проблем організації екологічного моніторингу – його розгалуженість є одним з найважливіших завдань для вивчення екологічних проблем в Україні; проведення державної екологічної експертизи господарської діяльності, а надто планів і проектів новобудов, надходження нових матеріалів на споживчий ринок тощо. Однак перебудова планування передбачає підвищення ролі місцевих органів влади у підготовці планів природоохоронної діяльності.

6. Принцип оптимальності, який передбачає пріоритетність еко­логічної складової на довгострокову перспективу під час ви­значення економічної ефективності природокористування. Реалізація принципу у практиці планування необхідна тому, що багато процесів, які пов’язані із само відновлювальними функціями природного середовища, визначаються факторами як короткочасної, так і тривалої дії. У розвитку народногосподарського комплексу може настати час, коли антропогенне навантаження на компоненти середовища перевищать його природно-ресурсний потенціал. У таких випадках економічні збитки від забруднення довкілля, а також витрати на компенсацію збитків набагато перевищать розрахований економічний ефект. В практиці планування витрат необхідно враховувати екологічні затрати виробництва та їх динаміку в процесі просторового розвитку.

7. Принцип неперервності планування, який передбачає поєд­нання поточних і перспективних планів. Будь-яке планове рішення щодо нового будівництва виробничих об’єктів чи реконструкції існуючих необхідно узгоджувати із територіальними комплексними схемами охорони природи конкретних регіонів, все ширше впроваджувати державну екологічну експертизу з метою оцінки впливу нового виробництва на природне середовище конкретного регіону. В умовах нинішньої екологічної ситуації України дотримання цього принципу сприятиме її поліпшенню.

Методи планування дозволяють реалізувати основні принципи територіального планування.

Одним із найважливіших методів є нормативний. Норми і нор­мативи якості середовища є обов'язковими для застосування в роз­рахунках народногосподарських проектів. Нині назріла необхідність обґрунтувати для території комплексні нормативи - показники гранично допустимого навантаження (кон­центрації) виробництва на природно-ресурсний потенціал. Такі екологічні нормативи визначають ступінь максимально допустимого втручання людини в екосистеми, при якому зберігаються і структура , і динамічні якості екосистеми – надійність, стійкість та здатність до відновлення.

Одним із основних методів планування на всіх його рівнях є програмно-цільовий метод. Його суть полягає в комплексних підходах у досягненні намічених цілей за допомогою особливої програми, в якій передбачається організаційний механізм реалізації програми. Першим етапом програмно-цільового планування є постановка та чітку формулювання визначеного кола завдань; під конкретні завдання розробляється і затверджується план дій (програма) з детальним описом заходів та осіб, які несуть відповідальність за проведення кожного заходу. Програма повинна передбачати:

а) джерела фінансування;

б) етапи реалізації;

в) критерії оцінки досягнутих результатів.

Програмно-цільовий метод планування природокористування на рівні держави являє собою пакет нормативних актів (Планів, Програм, Заходів тощо), розрахований, як правило на строки від 2 до 5 років.

У комплексному територіальному плануванні з метою раціона­лізації використання природних ресурсів найширше застосовують балансовий метод, який дозволяє науково вмотивувати співвідношення між на­явністю природних ресурсів та їх споживанням. Для окремих тери­торій — району, області доцільно розробляти баланс лісових, вод­них, земельних, мінеральних ресурсів.

Перспективним у практиці прогнозування є застосування еколого-економічних моделей. Для їх створення необхідні автоматизовані системи планових розрахунків (АСПР). Їхня мета — вдосконалення системи планування на основі застосування економіко-математичних методів, моделей та обчислювальної техніки. У сис­темі еколого-економічних моделей вирізняють три групи: а) моделі економічної активності, які дозволяють визначити не тільки основні пропорції розвитку народного господарства, а й збалансованість їх з урахуванням наслідків, зумовлених забрудненням довкілля; б) моделі техногенного впливу на довкілля, до яких належать моделі поши­рення, міграції та перетворення забруднювальних речовин у різних середовищах; в) група моделей динаміки факторів виробництва під прямим чи опосередкованим впливом забруднення довкілля, які дозволяють визначити економічні, соціальні та екологічні наслідки забруднення і соціальну та економічну ефективність упровадження природоохоронних заходів.

Еколого-економічне моделювання являє собою опис економічних і екологічних процесів у їх взаємозв’язку у вигляді еколого-економічних моделей. В управлінні природокористуванням та природоохоронними процесами цей метод в багатьох країнах став одним із основних і нині впевнено використовується і в практиці управління України.

Еколого-економічна модель являє собою спробу сценарного відображення майбутнього. Модель в такому разі повинна відповісти на такі основні запитання: 1) яким шляхом може реалізуватися та чи інша теоретично припустима ситуація і 2) які існують варіанти на кожному етапі розвитку подій, щоб досягти, утримати або уникнути того чи іншого розвитку подій.

В управлінському баченні майбутнього модель розвитку виходить не з екстраполяційного підходу, а із «проривного», евристичного визначення певних ймовірно можливих змін станів екосистеми в часі з врахуванням причин і їх можливих наслідків. В управлінні природокористуванням модель виступає відносно екосистеми певною інформаційною оболонкою правдоподібного подання комплексу тих екзогенних, вхідних для моделі екосистеми показників, реагуючи на які вона буде змінювати свій стан, набуваючи нові характеристики.

Безпосередньою причиною широкого використання еколог-економічного моделювання як методу планування явились процеси змін у довкіллі, пов’язані з прискоренням науково-технічної і науково-технологічної революції і необхідністю направити її розвиток як в глобальному масштабі, так і в рамках країни, регіону і навіть окремих підприємств у правильному руслі стійкого розвитку. Еколого-економічна модель є єдиним управлінським відповідником, спроможним реалістично відобразити спектр можливих альтернатив розвитку регіону в певному інтервалі часу. Цьому методу притаманні можливості певних модифікацій спрощення підходів при збереженні основної, генеральної ідеї розвитку, а тому він може успішно використовуватися і в тих випадках,коли планування здійснюється на перспективний період (на 15-20 років) за умов відсутності інформації про майбутні зміни у стратегії використанні ресурсів, демографічній ситуації тощо.

Важливою перевагою еколого-економічних моделей є покладений в основу їх розробки принцип оптимізації, при якому використання природних ресурсів, робота у напрямі зменшення забруднення та ін. Спрямована на максимум результатів при мінімуму витрат. У такому випадку критерієм оптимальності може бути співставлення витрат на впровадження природоохоронних заходів з чистим економічним ефектом.

Співвідношення екологічних та економічних факторів в еколого-економічній моделі може бути різною. В одних випадках – переслідуються економічні цілі – підвищення ефективності виробництва, в інших – екологічні – поліпшення екологічної ситуації. В ряді країн значні популярності набрали розробка розширених моделей міжгалузевого балансу, до якого входять не тільки галузі виробництва, але і галузі, які базуються на утилізації відходів від них. Велику роль у розвитку цього напряму відіграли роботи В.В.Леонтьєва, який наполягав на тому, що «…забруднення та інші небажані (чи бажані) зовнішні ефекти виробничої діяльності з чисто практичної точки зору слід розглядати як частину економічної системи».

Найбільше поширення в практиці планування раціонального природокористування та природоохоронних процесів дістали кілька видів еколого-економічних моделей:

- концептуальні моделі, які являють собою блокові схеми впливу підсистем, які функціонують в межах ширших систем;

- графічні моделі – це найуживаніші моделі при вивченні залежностей між різними процесами, які можуть бути представлені у системі прямокутних координат. Як правило, ці моделі характеризують зміну одного параметру по мірі зміни іншого. У ряді випадків графічна модель може бути представлена у формі табличної моделі, і навпаки;

- математичне моделювання полягає у формалізації та дослідженні поведінки систем та їх компонентів за допомогою математики. Це, насамперед, формалізація відомих процесів, загальна специфіка і закономірності яких визначаються практичним шляхом (Спостереження та експерименту). Отримані результати представляються у вигляді графіків, при можливості вони можуть бути перетворені на рівняння. Крім того, при математичному моделюванні можливе накладання гіпотез про ту чи іншу закономірність на відомий закон поведінки змінних величин у математичному рівнянні. Одним із видів математичного моделювання є аналітичне моделювання, для якого характерним є те, що процеси функціонування елементів системи записуються у вигляді деяких функціональних співвідношень або логічних умов.

Основними сферами застосування еколого-економічних моделей можуть бути:

- прогнозування змін компонентів довкілля в результаті прийняття управлінських рішень;

- прогнозування зворотного впливу екологічних факторів на виробництво, соціальні та економічні процеси в цілому;

- розробка та планування природоохоронних заходів;

- планування стратегії використання окремих видів ресурсів на близьку і віддалену перспективу.

Математико-статистичні методи використовуються для обробки та аналізу екологічної інформації. Вони, зокрема, дозволяють визначити необхідний обсяг інформації для обґрунтування висновків (вибірковий метод), виявити і кількісно визначити тісноту зв’язків між антропогенними навантаженнями та змінами в навколишньому середовищу (кореляційні методи), визначити емпіричні залежності між різними показниками – наприклад, забрудненням середовища і захворюваннями населення, тощо (регресійний аналіз).

Варіантні методи передбачають розробку альтернативних рішень, розробку кількох варіантів реалізації конкретних цілей. Вони можуть бути використані при порівнянні принципово різних підходів до використання ресурсів регіону та оцінки антропогенного навантаження на природно-ресурсний потенціал.

Поліпшення екологічної ситуації України вимагає виважених планових рішень в інвестиційній політиці. Фонд охорони навколишнього природного середовища в сучасних умовах прогнозується в обсязі 22-23 млн. грн. на рік. У цілому на природоохоронні заходи передбачаються витрати, що становлять 17,2 % бюджету Міністерства охорони навколишнього природного середовища України.

Загальна сума витрат розподіляється між окремими статтями: на охорону повітряного басейну, на утримання заповідників, природних парків, ботанічних садів тощо.

Планування охорони і використання окремих видів природних ресурсів

Державне регулювання використання природних ресурсів передбачає організацію перспективного планування раціонального природокористування й охорони природи. Такий план повинен включати: охорону і раціональне використання водних ресурсів; охорону атмосферного повітря; охорону і раціональне використання земель; охорону і раціональне використання лісових ресурсів; організацію заповідників природних парків, заказників та інших природоохоронних територій, охорону і відтворення тваринного світу, охорону і відтворення рибних ресурсів, охорону надр і раціональне використання мінеральних ресурсів, регіональні плани охорони і раціонального використання природних ресурсів, введення в дію важливих природоохоронних об’єктів, міжнародну співпрацю з охорони навколишнього природного середовища.

Плани охорони навколишнього природного середовища (державні, регіональні, окремих підприємств і організацій) повинні включати систему натуральних і вартісних показників, яка б давала комплексну оцінку заходів, спрямованих на ефективне природокористування.

Плани охорони навколишнього середовища повинні забезпечувати: раціональне і економне використання природних ресурсів на основі широкого застосування новітніх технологій; заходи запобігання псуванню, забрудненню та виснаженню природних ресурсів, відтворення відновлювальних природних ресурсів, застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості природних ресурсів; збереження територій та об’єктів природно-заповідного фонду; екологічну безпеку населення. Одним з важливих завдань перспективного планування охорони природи є розробка моделей, які б дозволили визначати вплив населення і виробництва на стан навколишнього середовища.

Повітряний басейн. Об’єктивна необхідність планування використання атмосферного повітря виникла наприкінці XX століття у зв’язку із зростаючим забрудненням атмосферного повітря і використанням його як сировини для виготовлення промислової продукції. Необхідно звернути увагу на те, що в окремих районах Землі споживання атмосферного кисню перевищує його відтворення. У зв’язку з цим виникає об'єктивна необхідність координації в рамках країн світу процесів споживання атмосферного повітря.

При плануванні охорони атмосферного повітря необхідно дотримуватися нормативів, встановлених законодавством і компетентними органами. Насамперед, необхідно брати до уваги: нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря; нормативи гранично-допустимих викидів забруднюючих речовин стаціонарними джерелами у атмосферне повітря і шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів; граничні нормативи утворення забруднюючих речовин, які відводяться в атмосферне повітря при експлуатації технологічного обладнання, споруд тощо; нормативи використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення; нормативи вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах пересувних джерел та шкідливого впливу їх фізичних факторів.

При розробці державних програм з охорони атмосферного повітря необхідно враховувати соціальні, екологічні й економічні наслідки забруднення в окремих регіонах держави. До складання таких програм доцільно залучати не лише наукові установи і професійних спеціалістів, а й громадські організації. При цьому проекти таких програм бажано обговорювати на сторінках газет і журналів.

Для оцінки стану атмосферного повітря України застосовуються єдині санітарно-гігієнічні нормативи якості атмосферного повітря: гранично-допустимі концентрації забруднюючих речовин у атмосферному повітрі , гранично-допустимі рівні акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного та біологічного впливу на живу клітину рослини, тварини чи людини..

Згідно із законом України "Про охорону атмосферного повітря" проекти нормативів гранично-допустимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря від стаціонарних джерел розробляються підприємствами, погоджуються місцевими органами державної виконавчої влади і затверджуються Міністерством екології та природних ресурсів України, Міністерством охорони здоров’я України. Нормативи використання атмосферного повітря, як сировини, порядок їх розробки і затвердження визначає Кабінет Міністрів України.

Для пересувних об’єктів, що забруднюють навколишнє природне середовище, встановлюються нормативи вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах. Викиди забруднюючих речовин у атмосферне по­вітря стаціонарними об’єктами можуть здійснюватися лише з дозволу Міністерства екології та природнихресурсів України в межах встановлених ним обсягів. Підприємства й організації зобов'язані здійснювати організаційно-технічні заходи, спрямовані на зменшення шкідливих речовин у атмосферному повітрі і на безперебійну роботу очисних споруд, повинні мати заздалегідь розроблені плани з охорони атмосферного повітря, які б передбачали роботу в екстремальних ситуаціях на випадок аварій, несприятливих кліматичних умов тощо.

На території України підприємствам і організаціям забороняєть­ся здійснювати викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря, якщо на них не встановлені нормативи шкідливих викидів.