Екологічна експертиза та проблеми її організації

План.

1. Екологічна експертиза, її мета і завдання.

2. Форми екологічної експертизи.

3. Принципи екологічної експертизи.

4. Об’єкти екологічної експертизи. Експертні органи.

5. Державне регулювання та управління в царині екологічної експертизи.

Екологічна експертиза в Україні – це вид науково-практичної діяльності спеціально уповноважених органів держави, еколого-експертних формувань та об’єднань громадян, що грунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об’єктів, реалізація та дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього середовища та здоров’я людей, спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, гарантування екологічної безпеки.

Метою екологічної експертизи є запобігання негативному впливу антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища та здоров’я людей, а також оцінка ступеня екологічної безпеки господарської діяльності й екологічної ситуації на окремих територіях та областях.

Згідно із Законом України “Про екологічну експертизу” основними завдання екологічної експертизи є:

1) визначення ступеня екологічного ризику та безпеки запланованої чи здійснюваної діяльності;

2) організація комплексної, науково-мотивованої оцінки об’єктів екологічної експертизи;

3) встановлення відповідності об’єктів експертизи вимогам екологічного законодавства, санітарних норм, будівельних норм і правил;

4) оцінка впливу діяльності об’єктів екологічної експертизи на стан навколишнього природного середовища, здоров’я людей та якість природних ресурсів;

5) оцінка ефективності, повноти обгрунтованості і достатності заходів щодо охорони навколишнього природного середовища і здоров’я людей;

6) підготовка об’єктивних, всебічно обгрунтованих висновків екологічної експертизи.

Основними принципами екологічної експертизи є:

1) гарантування безпечного для життя і здоров’я людей навколишнього природного середовища;

2) збалансованість екологічних, економічних, медико-біологічних і соціальних інтересів та врахування громадської думки;

3) наукова обгрунтованість, незалежність, об’єктивність, комплексність, варіантність, превентивність, гласність;

4) екологічна безпека, територіально-галузева та економічна доцільність реалізації об’єктів екологічної експертизи;

5) державне регулювання;

6) законність.

Об’єктами екологічної експертизи є проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів – передпроектні, проектні матеріали, документація з упровадження нової техніки, технологій, матеріалів, речовин, продукції, реалізація яких може призвести до порушення екологічних нормативів, негативного впливу на стан навколишнього середовища, створення загрози здоров’ю людей.

Екологічній експертизи можуть підлягати екологічні ситуації, що склалася в окремих населених пунктах і регіонах, а також діючі об’єкти і комплекси, що чинять значний негативний вплив на стан навколишнього природного середовища та здоров’я людей.

Екологічну експертизу проводять:

1) Міністерство екології і його органи на місцях, створювані ними спеціалізовані установи, організації та еколого-експертні підрозділи чи комісії;

2) органи та установи Міністерства охорони здоров’я України – в частині, що стосується експертизи об’єктів, які можуть негативно впливати на здоров’я людей;

3) інші державні органи, місцеві ради народних депутатів та органи виконавчої влади на місцях відповідно до законодавства;

4) громадські організації екологічного спрямування чи створювані ними спеціалізовані формування;

5) інші установи, організації та підприємства, в т.ч. іноземні юридичні та фізичні особи, що залучаються до проведення екологічної експертизи;

6) окремі громадяни в порядку, передбаченому Законом України “Про екологічну експертизу” та іншими законодавчими актами.

В Україні здійснюється державна громадська та інші екологічні експертизи. Висновки державної екологічної експертизи є обов’язковими для виконання. Висновки громадської та іншої екологічної експертизи мають рекомендаційний характер і можуть бути враховані під час проведення державної екологічної експертизи.

Здійснення державної екологічної експертизи є обов’язковим для видів діяльності об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку.

Державній екологічній експертизі підлягають:

1) державні інвестиційні програми, проекти схем розвитку і розміщення продуктивних сил, розвитку окремих галузей народного господарства;

2) проекти генеральних планів населених пунктів, схем районного планування, схем генеральних планів промислових вузлів, схем розміщення підприємств у промислових вузлах і районах, схем упорядкування промислової забудови, інша передпланова і передпроектна документація;

3) інвестиційні проекти, техніка економічного обгрунтування й розрахунки, проекти й робочі проекти на будівництво нових та розширення, реконструкцію, технологічне переозброєння діючих підприємств; документація з перепрофілювання, консервації та ліквідації діючих підприємств, окремих цехів, виробництв та інших промислових і господарських об’єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, в т.ч. військового та оборонного призначення;

4) проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини з гарантування екологічної (в т.ч. радіаційної) безпеки, охорони навколишнього природного середовища та здоров’я людей;

5) документація з упровадження нової техніки, технологій, матеріалів і речовин ( в т.ч. тих, що закуповуються за кордоном), які можуть створити потенційну загрозу навколишньому природному середовищу та здоров’ю людей.

Відповідно до рішень Кабінету Міністрів України, Уряду Автономної Республіки Крим, місцевих рад народних депутатів чи їхніх виконавчих комітетів державній екологічній експертизі можуть підлягати екологічні ситуації, що склалися в окремих населених пунктах і регіонах, а також діючі об’єкти і комплекси, в т.ч. військового або оборонного призначення, які чинять значний негативний вплив на стан навколишнього природного середовища та здоров’я людей.

Громадська екологічна експертиза може здійснюватись у будь-якій сфері діяльності, що потребує екологічного обгрунтування, за ініціативою громадської організації чи інших громадських формувань.

Громадська екологічна експертиза може здійснюватись одночасно з державною екологічної експертизою через створення на добровільних засадах тимчасових або постійних еколого-еспертних колективів громадських організацій чи інших громадських формувань.

Граничні строки проведення державної екологічної експертизи об’єктів:

1) групами спеціалістів еколого-експертних підрозділів, установ чи організацій Міністерства екології України – до 45 календарних днів із продовженням у разі потреби до 60 днів, а у виняткових випадках, залежно від складності проблеми – 120 днів;

2) спеціально створеними комісіями чи іншими спеціалізованими організаціями – до 90 календарних днів;

3) за допрацьованими матеріалами відповідно до висновків попередньої екологічної експертизи – до 30 календарних днів.

Початком державної екологічної експертизи вважається день подання еколого-експертному органові комплекту необхідних матеріалів і документів, а в разі необхідності – додаткової науково-дослідної інформації з тих питань, що виникли під час проведення експертизи.

4. Міжнародний досвід і міжнародне співробітництво у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Механізм управління процесом природокористування у більшо­сті країн сформувавсь у 70-х роках XX ст. Він відзначається висо­ким організаційним рівнем, гнучким застосуванням адміністратив­но-нормативних методів у поєднанні з фінансово-економічним стимулюванням приватного сектора, активним використанням найновіших досягнень НТП. У більшості країн уряди мобілізовували матеріальні, фінансові, науково-технічні ресурси для вирішення завдань охорони довкілля і досягли певних результатів у цьому напрямі. В середині 70-х років Японія вийшла на перше місце серед розвинених країн за обсягом природоохоронних витрат: їх питома вага у ВНП Японії становила від 3,0 до 5,5 %, тоді як у США в цей період – 0,8 %, ФРН – 0,8, Швеції – 0,5 – 0,9, Італії – 0,4, Нідер­ландах – 0,04 %.

В основу екологічної політики економічно розви­нених країн було покладено три принципи:

- принцип профілактики, або превентивний; сутність його поля­гає в тому, що нові проекти держави та економіки мають створюва­тися так, щоб уникнути ускладнення будь-яких екологічних проб­лем;

- принцип відповідальності; сутність його – в посиленні відповідальності забруднювачів навколишнього середовища;

- принцип кооперації; його сутність полягає в тому, що у вирішенні екологічних питань узгоджено працюють держава, економіка і грома­дяни.

Саме держава створює умови для діяльності фірм та окремих осіб із метою збереження якості середовища проживання людей. В усіх економічно розвинених країнах було створено широкий ком­плекс правових інструментів з охорони навколишнього середовища, що постійно вдосконалюються.

Від початку 70-х років у багатьох країнах було прийнято “Основний закон із боротьби проти забруднення навколишнього середовища” – так називався цей закон в Японії. У США він мав на­зву “Закон про національну політику в царині охорони навколиш­нього середовища”.

У цих законах було вперше закріплено загальні принципи й цілі діяльності державних органів із питань охорони довкілля, якімализабезпечити концептуальну однорідність законодавства у цій сфері, визначено основні напрями діяльності та органи, які її здійснюють. Наприклад, у законодавстві Японії вперше було дано правову дефініцію терміна “Когай” (суспільні збитки), якими було названо “...будь-яку ситуацію, коли здоров'ю людей або живій речовині в навколишньому середовищі завдано збитків забрудненням атмосфе­ри, води і ґрунтів, шумом, вібраціями, просіданням ґрунту і впливом речовин із різким запахом, що виникли внаслідок промислового ви­робництва чи будь-якого іншого виду людської діяльності”.

Для розвитку положень вищезгаданого закону було прийнято спеціальні законодавчі акти, спрямовані на спеціальне попереджен­ня та усунення порушень якості окремих компонентів середовища. В основу законодавчої піраміди було покладено численні норматив­ні акти (постанови, накази, правила тощо) органів місцевої влади, які найбільшою мірою враховували природно-географічну та соці­ально-економічну специфіку того чи іншого регіону.

У цьому законі центральне місце відведено розділам, які регламентують головні напрями діяльності держави у сфері охорони нав­колишнього середовища, а саме: впровадження стандартів якості довкілля, організацію моніторингу, керівництво розробленням і реалізацією програм контролю за забрудненням середовища, організацію наукових досліджень з проблем довкілля, бюджетно-фінансову діяльність тощо. У США вже 1970 p. сформульовано положення про обов'язковість державної екологічної експертизи всіх напрямів господарської діяльності. У спеціальних законах було сформульо­вано конкретні природозахисні заходи з охорони повітря, води, бо­ротьби з твердими відходами, контролю за отрутохімікатами й ток­сичними речовинами, рекультивації земель, боротьби з шумом, несприятливими вібраціями та запахами. Серед спеціальних законів слід відзначити закон про екологічну освіту, що його в більшості розвинених країн було прийнято на початку 70-х років. У високорозвинених країнах діє чіткий механізм реалізації екологічного зако­нодавства – його правового та екологічного аспектів. Законодавст­во більшості країн установлює відповідальність власників потенційно небезпечних об'єктів і необхідність відшкодування зби­тків особам, потерпілим від аварії чи катастрофи, завдані забруд­ненням землі, повітря, води. Крім того, прийняття кожного приро­доохоронного закону супроводжується виділенням із державного бюджету асигнувань на захист навколишнього середовища. Так, у США 1972 p. конгрес прийняв “Закон про чистоту водного середо­вища", на реалізацію якого було виділено 18 млрд доларів на най­ближчі три роки; інвестиції було використано на будівництво муні­ципальних очисних споруд, які наполовину завантажені переробкою промислових стічних вод. На знешкодження звалищ хімічних та ін­ших небезпечних відходів у 1980 p. було виділено 1,6 млрд доларів (“Закон про суперфонд”), а 1986р. – ще 8,5 млрд (“Новий закон про суперфонд”).

Останнім часом у багатьох країнах дедалі ширше застосовують економічні методи управління процесом природокористування. Впровадження плати за забруднення приводить до істотного зменшення природоохоронних витрат, оскільки підприємства з низькою вартістю ліквідації забруднень прагнуть до максимального їх скоро­чення, а за високої вартості природоохоронних заходів забруднення хоч і надходять у природне середовище, та високі штрафи за це до­зволяють державним органам концентрувати значні ресурси для природоохоронних цілей.

Ще одна важлива перевага платіжної системи полягає в тому, що забруднювач має новий спектр вибору рішень – забруднювати і платити, зупинити своє виробництво, інвестувати в очисне облад­нання, внести зміни у виробничу технологію, в номенклатуру виро­бництва, змінити місце виробництва.

Міжнародне екологічне співробітництво в царині охорони довкілля розпочалось у 50-60-х роках, коли було досягнуто й підпи­сано перші угоди про охорону вод Світового океану від забруднень нафтопродуктами, про охорону природи і природних ресурсів. Протягом останніх 40 років під егідою ООН виникли десятки органів, центрів і програм з охорони довкілля: 1970 p. – міжнародна про­грама МАБ “Людина та біосфера”, що охоплює до 15 наукових проектів досліджень для ЗО країн; ЮНЕП (Програма міжнародного співробітництва з проблем природного середовища), ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я), МКОДР (Міжнародна ко­місія з охорони довкілля і розвитку), ЕФОС (Глобальний фонд нав­колишнього середовища, з 1990 p.); ЮНІСЕФ (Дитячий фонд ООН); АМО (Всесвітня метеорологічна організація) та ін. В останні 20 ро­ків проведено кілька дуже важливих міжнародних конференцій, присвячених проблемі охорони довкілля (у Стокгольмі, Тбілісі, Москві), прийнято низку конвенцій з охорони вод Світового океану, заборони розроблення, виробництва і накопичення бактеріологічної зброї, заборони наземних ядерних випробувань забруднень Балтійського й Чукотського морів та ін.

Експерти ООН уважають, що зараз основні міжнародні зусилля у вирішенні глобальної екологічної кризи мають бути спрямовані на:

- дослідження першопричин кризи;

- боротьбу з її наслідками;

- оцінку глобального ризику;

- залучення широкої громадськості;

- забезпечення засобів правового регулювання;

- інвестування в наше майбутнє.

Одним із найважливіших питань є вирішення деморегуляції та впровадження ефективних біотехнологій.

Дуже важливою міжнародною угодою є Конвенція ООН 1982 p. з морського права (Хартія морів), в обговоренні якої взяло участь 156 країн, 20 міжурядових і понад 60 неурядових міжнародних ор­ганізацій. За цією конвенцією держави, які підписали угоду, мають оберігати морське середовище та захищати його від забруднення. Це стосується всіх джерел забруднень незалежно від того, де вони розташовані – на суходолі чи морі. З метою запобігання забруд­ненню морського середовища з джерел, що розташовані на суходо­лі, держави зобов’язалися розвивати своє національне господарство з урахуванням міжнародних стандартів і правил. Аналогічні вимоги поширюються й на морські судна, які плавають під прапорами цих країн.

Для захисту економічних інтересів прибережних держав конвенцією 1982 p. передбачено встановлення у Світовому океані 200-мильних економічних зон. Цим державам надано право на розвідку, експлуатацію та збереження природних ресурсів, які належать до живої та неживої природи, зокрема тих, що знаходяться на дні, в над­рах і водах океану, а також право на управління цими ресурсами. По­ложення конвенції регулюють експлуатацію окремих видів живих ре­сурсів в економічній зоні.

У Хартії морів визначено також вимоги щодо охорони морсько­го середовища під час освоєння ресурсів морського дна поза зонами національної юрисдикції.

Знаною в усьому світі є міжнародна організація “Римський клуб”, заснована 1968 p. у Римі. Нині членами цієї організації є всесвітньо відо­мі вчені та діячі різних професій з тридцяти країн світу. Головною її метою є вивчення глобальних проблем цивілізації та пошук спосо­бів подолання найбільших лихоліть людства: бідності, безробіття, глобальної екологічної кризи. Щорічно члени “Римського клубу”готують доповіді, які зазвичай привертають до себе увагу всього світу.

Велике значення для людства мала діяльність Конференції з роззброєння (організована 1961 p., попервах до неї входило 18 країн, а за­раз – 5 ядерних і 35 неядерних держав). Вона сприяла розробленню та укладенню низки важливих угод у сфері обмеження гонки озбро­єнь і роззброєння, про нерозповсюдження ядерної зброї, ліквідацію бактеріологічної зброї.

З 1978 p. діє Конвенція щодо заборони військового негативного впливу на довкілля (дотепер конвенцію підписали 67 країн).

Сучасне міжнародне екологічне право грунтується на висновках науки щодо стану збереження та охорони навколишнього природного середовища. Наукові здобутки представлені у міжурядових науково-дослідних програмах типу «Людини і біосфера» (МАБ) та Всесвітньої стратегії з охорони природи.

Програма «Людина і біосфера має за мету виробити необхідну наукову основу для планування землеробства і використання ресурсів Біосфери в гармонії з природою. Програма досліджує:

- екологічні наслідки посилення впливу людини на тропічні та субтропічні екосистеми;

- екологічний вплив різних видів землеробства та практики господарювання на лісові ландшафти помірної зони та Середземномор’я;

- вплив людської діяльності і способів землекористування на пасовиська, саванну, трав’яні ландшафти;

- екологічний вплив діяльності людини на довкілля та ресурси озер, боліт, рік, прибережних зон;

- вплив людської діяльності на гірські і тундрові екосистеми;

- екологію і раціональне використання острівних екосистем;

- збереження природних районів і наявний там генетичний матеріал;

- екологічну оцінку боротьби з сільськогосподарськими шкідниками, використання добрив у наземних та водних екосистемах;

- вплив основних видів інженерно-технічних робіт на людину та навколишнє середовище;

- екологічні аспекти морських систем з особливим наголосом на використання їх енергетичного потенціалу;

- взаємодію між перетворенням навколишнього природного середовища та генетичнимиі енергетичними змінами.

МАБ являє собою науково-дослідну програму.

05.03.1980р створена Всесвітня стратегія охорони природи (ВСОП), яка була розроблена Міжнародним союзом охорони природи і природних ресурсів за дорученням ООН. Головними завданнями ВСОП є:

- підтримка основних екологічних процесів та систем життєзабезпечення, від яких залежить існування людини та розвиток;

- збереження генетичного різноманіття, від якого залежить функціонування багатьох процесів та систем життєзабезпечення, здійснення програм селекції, необхідних для охорони та поліпшення сортів культурних рослин, домашніх тварин і мікроорганізмів, природознавства, медицини, подальший технічний прогрес, забезпечення сировиною багатьох галузей промисловості;

- забезпечення оптимального використання біологічних видів та екосистем, які є основою існування сільських мешканців та галузей промисловості.

Україна завжди брала активну участь у роботі міжнародних організацій, пов'язаній з охороною довкілля. Нині вона є учасницею більш як 20 міжнародних конвенцій, стосовно охорони навколиш­нього середовища, а також понад 10 двосторонніх угод.

Першочерговим завданням в Україні є приведення національно­го законодавства у відповідність із чинними нормами міжнародного права і забезпечення того, щоб нові законодавчі акти молодої неза­лежної держави узгоджувалися з міжнародними вимогами.

Література:

1. Акимова Т.А., Хаскин В.В. Экология: Учебник.- М.-ЮНИТИ.- 2000.- 494-512с.

1. Білявський В.О., Фурдуй Р.С. Основи екологічних знань.-Київ,- «Либідь»,- 1996.- 90-94с., 218-230 с., 209-213с.

2. Відомості Верховної Ради України, -1992.- №50.- Ст.678

3. Відомості Верховної Ради України,-1991.- №41.- Ст. 546.

4. Дорогунцов С.І., Коценко К.Ф., Аблова О.К., Хусаїнов Д.Я.,Чук Л.Г. Екологія: Навчально-методичний посібник для самост. вивчення дисц.- К.- видавництво КНЕУ.-1999.-138-150с., 75-83с.

5. Екологія і закон: Екологічне законодавство України у двох книгах.- Київ.- Юрінком Інтер,- 1998.

6. Злобін Ю.А. Основи екології.- Київ,- «Лібра».-1998.- 226-230с., 233-234с., 235-237с.

7. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року – Київ: Право, 1996.

8. Кормилицын В.И., Цицкишвили М.С., Яламов Ю.И. Основы экологии: Учебное пособие.- М.- Издательство «Интерстиль».-1997.-348-349с.

9. Соколов В.И. Природопользование в США и Канаде: экономические аспекты.- М.: Наука, -1990.

10. Экология и экономика. Справочник //Под.ред. К.М.Сытника,- Киев.-1986.-283-293с.