Радіоактивне забруднення території України
Двадцять шостого квітня 1986 року сталася аварія на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС. Негативні наслідки цієї техногенної катастрофи пов’язані із викидом значної кількості радіоактивності у довкілляb і є найтяжчими за всю історію використання атомної енергії у мирних цілях. Загальна радіоактивність речовин, що потрапили за межі реактора у довкілля, становить понад 300 МКі [18].
Аварія призвела до радіоактивного забруднення більш як 145 тисяч км2 території України, Республіки Білорусь та Російської Федерації, щільність забруднення радіонуклідами 137Cs якої перевищує 37 кБк/м2 (перевищення цього рівня, за законодавством зазначених країн, відносить території до категорії забруднених). Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало близько 5 мільйонів людей, на забруднених територіях розташовано майже 5 тисяч населених пунктів Республіки Білорусь, України та Російської Федерації. З них на Україні – 2293 сіл, селищ та міст, у яких чисельність населення на початку дев’яностих років минулого сторіччя перевищувала 2,6 млн. осіб [9].
Радіоактивне забруднення територій, яке сталося внаслідок Чорнобильської катастрофи, призвело до появи в навколишньому середовищі додаткових довгоіснуючих джерел іонізуючого опромінення людей, а особливості та масштаби аварії на Чорнобильській АЕС зумовили необхідність розв`язання надзвичайно складних проблем, пов`язаних із радіаційною безпекою населення. Увага радіологів сьогодні прикута до зони відчуження, яку в цілому можна назвати концентрованим джерелом радіаційної небезпеки, та до території зон радіоактивного забруднення, де продовжують жити і працювати люди.
Верховна Рада України у 1991 році затвердила Національну Концепцію проживання населення на територіях України з підвищеними рівнями радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи (Постанова Верховної Ради України від 27 лютого 1991 р. № 791-ХІІ), згідно з якою величина дози додаткового опромінення, пов`язаного з Чорнобильською катастрофою, не повинна перевищувати 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік і 70 мЗв (7 бер) за 70 років життя понад дозу, яку одержувало населення у доаварійний період в конкретних природних умовах. На основі цієї Концепції, в основному, було побудовано «Чорнобильське законодавство» стосовно протирадіаційного захисту населення [23].
Протягом 1991-1995 років відповідно до вимог чинного законодавства було визначено територію зон радіоактивного забруднення. До цих зон було віднесено 2293 населених пункти дванадцяти областей, які зазнали найбільшого забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Сьогодні на забруднених територіях проживає майже 2,3 млн. осіб, у тому числі у зоні посиленого радіоекологічного контролю понад 1,6 млн. осіб.
В Україні після катастрофи на ЧАЕС здійснюють радіоекологічний моніторинг основних складових довкілля на різних територіальних рівнях за характерними лише для нашої держави показниками. Так, в зоні за-бруднення (крім об'єкта "Укриття" та 30-кілометрової зони відчуження) здійснюється радіоекологічний моніторинг у різних напрямах: моніторинг ландшафтно-геологічного середовища з метою отримання базової інформації для оцінювання та прогнозування загальної радіоекологічної ситуації на забруднених радіонуклідами територіях і її впливу на екологічну ситуацію в Україні; моніторинг поверхневих і підземних водних систем; моніторинг природоохоронних заходів та споруд; моніторинг локальних довгочасних джерел реального і потенційного забруднення (об'єкт "Укриття", ставок-охолоджувач, пункти захоронення радіоактивних відходів, пункти тимчасової локалізації радіоактивних відходів); моніторинг біоценозів і заходів щодо використання природних угідь; медичний і санітарно-гігієнічний моніторинги.