Перебіг будь-яких інфекційних захворювань поділяють на кілька періодів.

Інкубаційний. Це час з моменту потрапляння збудника в організм людини до початку розвитку перших симптомів захворювання. У цей час збудник прихований в організмі й виявити його можна тільки за допомогою лабораторних обстежень. Тривалість цього періоду неоднакова для різних збудників і може бути від кількох годин чи днів, як, наприклад, грип, малярія, дизентерія, до кількох місяців і навіть років (СНІД).

Продромальний. Цей період триває від кількох годин до кількох днів, тобто від появи перших ознак захворювання до розвитку типових симптомів, характерних для кожного виду збудника. У цей період хворі відчувають загальну слабкість, головний біль, біль у суглобах, скаржаться на відсутність апетиту. Починає підвищуватися температура.

Розвиток хвороби. Може тривати кілька днів чи тижнів. Прояв- лаються і посилюються симптоми, характерні для окремої хвороби. Температура тіла висока, сильний головний біль, спостерігаються зміни у внутрішніх органах, змінюється формула крові, можлива поява сипу на шкірі тощо. Цей період найнебезпечніший для хворого і оточуючих, оскільки кількість збудника в організмі досягає максимуму.

Згасання хвороби відбувається по-різному. Може закінчитися повніш одужанням або перейти у хронічну форму. У деяких випадках настає смерть.

Всім інфекційним захворюванням властива циклічність, крім того, збудники особливо небезпечних захворювань характеризуються високою мінливістю і стійкістю у навколишньому середовищі. Тривалість захворювання залежить від його форми і тяжкості перебігу.

Холера — гостра інфекційна хвороба з групи карантинних інфекцій, яка викликана холерними вібріонами і характеризується розмаїтістю клінічних проявів — від важких форм із явищами гастроентериту і вираженим зневоднюванням організму до легкої діареї і вібріононосійства. Ендемічним вогнищем холери (територією, де постійно трапляється це захворювання) є Індія і Бангладеш, де вона відома з древніх часів. Холера належить до особливо небезпечних карантинних захворювань. Поширюючись надзвичайно швидко, холера може викликати великі епідемії, навіть пандемії. Холерні епідемії в минулому були великим нещастям, що призводило до спустошення міст і сіл.

Збудник холери — вібріон, що поділяється на два біотипи - класичний і Ель-Тор. Крім того, кожен біотип має два серотипи — Огава і Інаба.

Штами вібріонів, що циркулюють у зовнішньому середовищі, мають ряд характерних рис. Насамперед вони відрізняються слабкою вірулентністю у порівнянні зі штамами, виділеними в епідемічних вогнищах.

Холерні вібріони добре переносять низьку температуру і заморожування. При кип’ятінні вони гинуть протягом 1 хв. Під впливом світла, повітря і при висушуванні вони інактивуються протягом декількох днів. Вібріони високочутливі до дезінфекційних розчинів. У воді поверхневих водойм, морських заток, лагун, у мулі й в організмі деяких гідробіонтів у теплий період року можливе не тільки тривале збереження, але і розмноження холерних вібріонів.

Джерело інфекції — хвора людина або вібріононосій. Велике значення у поширенні холери мають вібріононосії і люди, у яких захворювання протікає порівняно легко, унаслідок чого вони залишаються в колективі й не лікуються. Хворі й вібріононосії інфікують воду, харчові продукти.

Епідемії холери, у залежності від провідних шляхів передачі збудника інфекції, оцінюють як водні, харчові й побутові.

Для водних спалахів характерний раптовий і швидкий початок на фоні підйому і максимального рівня гострої кишкової захворюваності. Динаміка і тривалість спалаху залежать від системи водопостачання, ступеня забруднення водойми та її здатності самоочищатися, частоти і тривалості її використання населенням для масового відпочинку, купання, рибного лову. Введення обмежувальних заходів, що виключають доступ населення до інфікованих водойм, приводить до швидкого припинення захворювань і вібріононосійства.

Харчові спалахи виникають серед вузького кола осіб, об’єднаних вживанням єдиного зараженого продукту. Джерелом збудника інфекції частіше виявляється вібріононосій. Зараження їжі відбувається в результаті недотримання правил особистої гігієни при її готуванні. Спалахи зв’язані з проведенням свят, коли збирається безліч людей з різних населених місць. Побутові спалахи носять обмежений характер, розвиваються повільно, залежать від термінів ізоляції джерел збудника інфекції, санітарної обстановки і рівня санітарної культури населення.

У холодний період року спалахи холери припиняються, і вібріононосійство майже не виявляється.

Епідемічний процес при холері характеризується гострими вибуховими спалахами, груповими захворюваннями й окремими завізними випадками, що не призводять до формування місцевих вогнищ. Особливості епідемічних спалахів визначаються інтенсивністю забруднення поверхневих водойм стічними водами і дальністю дії водного шляху передачі, що втягує в епідемічний процес значні групи населення на багатьох територіях за короткий проміжок часу. Спалахи виникають майже одночасно у великих містах і населених пунктах, розташованих на берегах рік, озер і морів, а зараження людей відбувається не тільки при вживанні води для господарсько-питних потреб, але і під час купання, рибного лову, полювання й інших занять.

Холера Ель-Тор має яскраво виражену сезонність, що зв’язано з погодними факторами, системою водокористування, особливостями поливного землекористування. Спалахи й епідемії в країнах помірного клімат) виникають у літню пору (липень - вересень) і, як правило, припиняються з настанням холодів.

Діагноз першого випадку холери — складне, відповідальне завдання і вимагає чіткого обгрунтування. Він установлюється на підставі клінічного плину, епідеміологічних даних і результатів лабораторного дослідження. Офіційно вогнище реєструється після остаточної ідентифікації культури.

Інкубаційний період хвороби коливається від 1 до 5 днів. Захворювання починається з появи проносу (діарея). Стілець буває кілька разів у день і з кожним разом стає більшим. Випорожнення втрачають каловий характер і нагадують рисовий відвар — білувату рідину з пластівцями. Дефекація не супроводжується болями в животі, але після кожного стільця хворий відчуває наростаючу слабість. Потім приєднується рясна блювота. Хворий відчуває сильну спрагу. У результаті блювоти і проносу наростає зневоднювання.

Зневоднювання як провідний симптом холери лежить в основі сучасної класифікації холери.

Розрізняють чотири ступені зневоднювання. При 1 ступені зневоднювання втрата рідини не перевищує 3% маси тіла хворого, при II ступені — 4-6%, при III ступені — 7-9%, при IV ступені, або декомпенсованому зневоднюванні, вона складає 10% і більше.

Серед характерних для зневоднювання симптомів варто звернути увагу на зміну тургору шкіри, хрипкий голос, появу ціанозу, судом, гемодинамічних, порушень, олігурії й анурії.

Дегідратація IV ступеня відповідає найскладнішій формі холери: вона може розвитися в результаті безперервної дефекації і рясної блювоти вже через 10-12 год. Потім пронос і блювота можуть припинитися, але всі симптоми зневоднювання виражені повною мірою. Хворі знаходяться в стані прострації, розвиваються шок і анурія.

У вогнищах холери клінічні прояви її доволі різноманітні, і правильна діагностика захворювань має потребу в лабораторному підтвердженні. Для лабораторного підтвердження діагнозу проводяться бактеріологічні дослідження випорожнень і блювотних мас до початку антибіотикотерапії.

Натуральна віспа — гостре високо контагіозне вірусне захворювання, що належить до особливо небезпечних захворювань. Натуральна віспа є однієї з найдавніших відомих людству важких хвороб.

Значимість натуральної віспи в інфекційній патології людини й у наші дні залишається достатньо відчутною. Проблема її ліквідації є однієї з основних програм Всесвітньої організації охорони здоров'я, і навіть непогані результати, досягнуті в цьому напрямку за останні роки, не послаблюють уваги до цієї важкої і епідемічної небезпечної інфекції.

Незважаючи на значні успіхи в ліквідації натуральної віспи, стан у світі залишається вкрай напруженим. Більше половини всіх зареєстрованих випадків захворюванні віспою у світі припадає на країни Африки, провідних серед яких є Ефіопія, Судан, Демократична Республіка Конго.

У період з 1947 по 1972 рік віспа була завезена в США, Францію, Англію, Польщу, СРСР та інші країни Європи. Завдяки комплексним протиепідемічним заходам, проведеним у всіх країнах світу по єдиній програмі В003, з 1977 року випадки натуральної віспи не реєструються.

Збудником натуральної віспи є вірус, що відрізняється високою життєздатністю, добре переносить висушування, може зберігатися у зовнішньому середовищі при низькій температурі протягом декількох місяців. Джерелом інфекції є хвора людина. Сприйнятливість до віспи в не щеплених людей загальна, поза залежністю від віку. Розрізняють наступні форми хвороби: важкі — геморагічна віспа (віспяна пурпура, пустульозно-геморагічна, або чорна, віспа) і зливна віспа; середньої тяжкості — розсіяна віспа; легка — варіолоїд, віспа без висипки, віспа без температури.

Клінічне протікання віспи можна розділити на ряд періодів.

Інкубаційний період продовжується в середньому 9-14 днів, але може складати 5-7 або 17-22 дні.

Продромальний період триває 3-4 дні й характеризується раптовим підвищенням температури, болями в оперековій ділянці, головним болем, часто блювотою. Протягом 2-3 діб з`являється кореподібний або скарлатиноподібний висип, що локалізується переважно в ділянці стегнового і грудних трикутників. До кінця продромального періоду температура знижується, при цьому на шкірі й слизових оболонках з’являється віспяна висипка.

Період висипання характеризується повторним підвищенням температури й етапним поширенням віспяної висипки — спочатку на обличчі, потім на тулубі й кінцівках, уражаючи долоні й підошви. Висип спочатку везикульозний, а із 7-8-го дня перетворюється в пустульозний. До 15-17-го дня пустули розкриваються, підсихають, покриваються кіркою. Після відпадання кірки залишаються глибокі рубчики. Тривалість хвороби при неускладненому плині — 5-6 тижнів. Найбільше важко протікають геморагічні форми віспи, що нерідко супроводжуються розвитком інфекційно-токсичного шоку. При неускладненому перебігу хвороби летальність складає 15%, при геморагічній формі — 70-100%.

Ускладнення при віспі можуть мати специфічний (енцефаліти, менінгіти, ірити, кератити) і неспецифічний характер, пов’язаний із приєднанням мікробної флори (пневмонії, флегмони, абсцеси тощо).

Лабораторна діагностика грунтується на виділенні вірусу в зіскрібках папул, умісті везикул і пустул, кірках, при відсутності висипки — у мазках із глотки і з крові за допомогою електронної мікроскопії, імунологічних методів і зараження курячих ембріонів.

Чума — ангропозоонозна природно-осередкова хвороба, яка належна до групи карантинних інфекцій, що протікають з важкою інтоксикацією. В історії людства немає іншої такої інфекційної хвороби, що призводила б до настільки колосальних спустошень 4 смертності серед населенню як чуму. Хоча у світі реєструється тільки кілька сотень хворих щорічно, небезпека появи епідемії чуми зберігається через величезні природні вогнища цієї інфекції, у яких здійснюється постійна циркуляція збудника на всіх континентах, за винятком Австралії й Антарктиди. Підтвердженням цьому служать великі спалахи чуми у Південному В’єтнамі під час американської агресії, де в той період реєструвалося понад 90% світової захворюваності.

Розрізняють природні («дика» чума) і антропургічні («щуряча» чума) вогнища чуми. Основними джерелами «дикої» чуми є бабаки і ховрашки в Азії і Північній Америці, піщанки — у Євразії й Африці, морські свинки — у Південній Америці; «щурячої» чуми — чорні й сірі пацюки. Існує більше 235 видів гризунів, в організмі яких у природних умовах виявляється чумний мікроб. До додаткових джерел належать мишоподібні гризуни, а також деякі ссавці: їжаки, землерийки, тхори, лисиці, домашні кішки, верблюди тощо. Людина, що занедужала легеневою чумою, також є додатковим джерелом інфекції. Основні джерела забезпечують тривалу епізоотію в природних вогнищах, додаткові — тимчасово втягуються в епізоотичний процес. Однак деякі з додаткових джерел (людина, що занедужала легеневою формою чуми, заражені верблюди, промислові гризуни) також доволі небезпечні.

Природні вогнища виявлені на всіх материках, крім Австралії та Антарктиди. За даними ВООЗ, за останні 10 років у світі відзначається тенденція до росту захворюваності, чумою — щорічний темп росту складає 12,5%. Це зв’язано з активізацією епізоотичного й епідемічного процесів в Азії й Африці. Підвищення активності природних вогнищ чуми відбувається на тлі соціальних потрясінь і стихійних лих та призводить до виникнення великих спалахів.

Збудник чуми — чумна паличка, яка має яйцеподібну форму, володіє високою стійкістю у зовнішньому середовищі. Зараження людини відбуваються при прямому контакті з хворою твариною, краплинним шляхом від хворих легеневою формою чуми. Найбільшу роль у поширенні інфекції відіграють блохи. Чумні палички, що потрапили разом із кров'ю гризунів у шлунок блохи, посилено там розмножуються. Кусаючи людину, заражена блоха відригає в ранку чумні мікроби, шо через лімфатичні шляхи потрапляють у прилеглий лімфатичний вузол, викликаючи в ньому запалення (бубонна форма). На початку чумних епідемій зазвичай спостерігаються бубонні форми, а пізніше з’являється і легенева форма чуми.

Інкубаційний період складає 2-6 днів. Захворювання виявляється гостро, високою лихоманкою, слабістю, головним болем, оглушенням. Можливе приєднання психомоторного порушення з маренням і галюцинаціями. На тлі різкої інтоксикації розвиваються серцева недостатність з аритмією, гіпотонією, задишкою і ціанозом. У важких хворих відзначаються блювота з домішкою крові, частий рідкий стілець із кров’ю, Крім загальних проявів чуми, розвиваються ураження, характерні для різних форм хвороби.

Ключовою ознакою бубонної форми служить болючий припухлий лімфатичний вузол (бубон), рідше — множинні вузли. Згодом, на 10-12-й день, може відбутися розкриття бубона з виділенням гною. При вчасно початому лікуванні відбувається зворотний розвиток бубона або його склерування.

При розвитку септичної форми ключовою клінічною ознакою служить загальна інтоксикація, можливе приєднання менінгоенцефаліту і геморагічних проявів. З’являються кривава блювота, кривавий пронос, носові й легеневі кровотечі. Хворий впадає у коматозний стан. Смерть настає при наростаючих явищах серцево-судинної недостатності, іноді через кілька годин після початку захворювання.

При первинній і вторинній легеневій чумі пневмонія спочатку розвивається поступово, без виражених ознак ураження легеневої тканини. Ключові симптоми ті ж, що і при септичній формі. Потім, приблизно через добу, виникають різкі болі за грудиною. Спочатку кашель зазвичай сухий, а потім виділяється велика кількість мокротиння. Спочатку воно в'язке, прозоре, а потім стає кров’янистим. Наростають болі в грудях, задишка і ціаноз. Гемодинамічні порушенім і набряк легень, що розвивається, призводять до смерті на 3-5-й день хвороби.

Клінічні дані й епідеміологічний анамнез дозволяють тільки припустити діагноз чуми. Для остаточного діагнозу необхідне проведення лабораторних досліджень — виділяють й ідентифікують культури збудника чуми з мокротиння, матеріалу з зіву, крові, сечі, блювотних мас.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ:

1. Які є основні групи інфекційних захворювань?

2. Назвіть основні інфекційні захворювання дихальних шляхів, місця локалізації їх збудників, шляхи передачі інфекції.

3. Які особливості потрапляння та місця локалізація кишкових інфекцій в організмі людини?

4. Які є кров’яні інфекції, де їх місця локалізації в організмі, які шляхи і способи поширення ін’єкцій у кров?

5. Назвіть інфекції зовнішнього покриву, місця їх локалізації в організмі контактні шляхи передачі цих інфекції.

6.Охарактеризуйте періоди протікання будь-яких інфекційних захворювань

7. Дайте коротку характеристику особливо небезпечним інфекціям та вкажіть їх особливості

8. Що таке інфекційні захворювання?

9. Як класифікують хвороботворні мікроорганізми?

10. Які мікроорганізми належать до патогенних?

11. Що належить до факторів передачі збудників інфекційних хвороб?