Загальна характеристика судження 5 страница

Про відмінність судження і речення свідчить і те, Що не кожне речення може бути засобом вираження думки у формі судження. Йдеться про речення, які складаються лише з групи підмета чи групи присудка, а також спонукальні і питальні речення. Правда, не будучи безпосередньою формою вираження суджень, питальні речення відіграють важливу роль у процесі пізнання.

Роль запитання в пізнанні

Процес пізнання породжується необхідністю задоволення потреб людини, суспільною практикою. В теоретичному плані ця необхідність знаходить своє вираження у формі запитань, які постійно виникають у всіх сферах людської життєдіяльності. Вміння правильно формулювати запитання має велике пізнавальне значення.

Феномени запитання і проблеми перебувають у тісному взаємозв'язку, проте ототожнювати їх не можна. Відомо, що проблема виявляється у формі запитання чи цілої системи запитань, розв'язання яких становить собою істотний практичний або теоретичний інтерес. Проблема формулюється на підставі певної інформації про якийсь предмет, усвідомленні неповноти її та необхідності оволодіти засобами подолання цієї неповноти. А запитання можуть стосуватися й неістотних аспектів дійсності.

Граматичною формою вираження запитань є питальні речення. Вміння формулювати запитання залежить від знання як логіки, так і тієї сфери реальності, яка відображається в запитанні. Таке вміння передбачає ще й знання мови.

Запитання поділяють на певні види залежно від обраної основи (принципу) поділу. Так, за специфікою структури запитання поділяють на запитання-уточнення і запитання-доповнення. Прикладом запитання-уточнення може бути «Правда, що деякі громадяни України виступають проти її суверенітету?». *А прикладом запитання-доповнення — «Хто вперше сформулював закон достатньої підстави?». Останнє запитання називають ще займенниковим.

Іноді запитання поділяють за специфікою шляхів і методів їх розв'язання: інформаційні, задачі, проблеми.

Формулюючи запитання, необхідно дотримуватися таких правил:

1. Запитання має бути осмисленим, коректним. Для перевірки коректності запитання треба пересвідчитися в істинності його передумов. Так, запитання «Яка віддаль від Житомира до Києва?» коректне, оскільки твердження про існування Житомира, Києва і віддалі між ними істинне. А запитання «Скільки кілограмів має віддаль між Житомиром і Києвом?» некоректне, оскільки віддаль не вимірюється кілограмами.

2. Запитання треба формулювати якомога коротше. Складні, нечітко сформульовані запитання утруднюють їх розуміння і пошуки відповіді на них.

3. Складні запитання доцільно розбивати на прості. Так, запитання: «Чи побували люди на Місяці і Марсі?» доцільно розбити на два прості: «Чи побували люди на Місяці?» (відповідь — «Так»); «Чи побували люди на Марсі?» (відповідь — «Ні»).

4. У розділових судженнях треба називати всі можливі альтернативи. Так, у запитанні «Яке це речення, розповідне чи питальне?» не названо «чи спонукальне», що може негативно вплинути на характер відповіді на це запитання.

Правильно сформульоване запитання є необхідною умовою ефективних пошуків відповіді.

Значення суджень як форми мислення

Мислити — це передусім виражати (письмово, усно, «про себе») судження, тобто щось стверджувати чи заперечувати, зіставляти поняття (суб'єкт і предикат) за обсягом як сумісні (у стверджувальних судженнях) чи несумісні (в заперечних). А зіставляючи поняття, опосередковано судять про відповідні предмети об'єктивного світу, їх властивості, зв'язки, відношення і саме існування. Завдяки судженням предмети і явища осягаються у найрізноманітніших їх проявах. Так, багатоманітні характеристики людини передаються з допомогою суджень: «Людина здатна виробляти знаряддя праці»; «Людина — жива істота»; «Людина має свідомість»; «Людина має моральні орієнтири» тощо.

Судження перебуває в органічному взаємозв'язку з поняттям (та іншими формами мислення) і разом з тим якісно відрізняється від нього. По-перше, судження складається щонайменше з трьох елементів (суб'єкта, предиката і зв'язки, кожен з яких відіграє відповідну пізнавальну роль), а поняття становить собою найелементарнішу одиницю мислення (з точки зору її будови!).

Якщо поняття є швидше формою думки (мислі), опорним пунктом пізнання, його підсумком, «коморою знань», то судження є формою руху знань, їх розвитку, формою мислення. У формі судження особливо переконливо виявляється активний і діалектичний характер мислення, зокрема, своєю структурою судження відображає факт об'єктивної роздвоєності речей.

Окремими ізольованими поняттями мислити не можна. Це одна з обставин, беручи до уваги яку, деякі логіки вважають, ніби найелементарнішою формою мислення (а не мислі, думки) є судження. В понятті пізнання ніби підсумовується, завершується1, а завдяки судженню воно розвивається.

Поняття є «ущільненою», «прихованою» формою думки, а судження — це відкрита, розгорнута, явно виражена думка. Завдяки судженням поняття виникають, формуються, розвиваються, а сформовані — розкриваються, з'ясовуються їх зміст і обсяг.

Судження доповнюють понятійне знання, оскільки в них відображаються не тільки загальні та істотні властивості, а й неістотні: на практиці доводиться зважати на будь-які властивості речей.

Ізольовані від судження поняття не виявляють основної логічної характеристики думок — істинності чи хибності, а судження, як відомо, неодмінно є або істинними, або хибними.

Так само, як судження немислиме без його складових — понять, різні види умовиводів немислимі без суджень, які виступають їх (умовиводів) складовими елементами. У цьому знову-таки виявляється роль судження як форми мислення.

Перевіркою істинності суджень займається та наука, предметна сфера якої відображена в судженні. Для логіки важливо чітко визначити структуру судження, оскільки це є необхідною умовою розв'язання суто логічних (формально-логічних) задач.

Формальна логіка абстрагується від проблеми виникнення і розвитку суджень, їх сутнісної субординації тощо. її цікавить виключно формальний зміст суджень (як й інших форм мислення).

У формі суджень розкриваються зміст і обсяг понять, з'ясовується значення відповідних термінів.

Класифікація суджень

Залежно від обраної основи (принципу) поділу судження поділяють на різні види — прості й складні, категоричні й некатегоричні (спеціального терміна для позначення останніх поки що немає). Названі види у свою чергу можна поділити на підвиди тощо (див. схему 13).

Простими називають судження, структура яких виражається формулами «S є (не є) Р» або «аії£>», «і? (а, Ь)і>, а складними — ті, що містять два чи більше простих.

Прості судження
Жодну частину простого судження не можна вважати самостійним судженням. У суб'єкті такого судження мислиться певна множина предметів, а в предикаті — властивість, яка належить чи не належить цим предметам, або відношення між ними. Наприклад: «М. Коцюбинський — видатний український письменник»; «Життя на Марсі не існує»; «Місто Одеса більше за Херсон».
Прості судження за змістом предиката поділяють на атрибутивні та судження про відношення.
Атрибутивне судження — судження, в якому стверджується чи заперечується наявність певних властивостей у предметів.
Одним із різновидів атрибутивних суджень є судження існування, або екзистенційні. До них належать ті судження, в яких констатується наявність чи відсутність у предметів думки їх найзагальнішої властивості (атрибуту) — буття. Прикладом такого судження може бути наведене нами судження про відсутність життя на Марсі.
До складу атрибутивного судження входять суб'єкт (S) і предикат (Р), які є логічними змінними і можуть бути замінені тими чи іншими предметними постійними, а також зв'язка, яка виконує роль логічної постійної і виражається словами «є», «не є», «суть», «не суть», «належить», «не належить» тощо. Формула атрибутивних суджень «S є (не є) Р».
Судження про відношення — судження, в якому відображено зв'язки між предметами та відношення (за розміром, положенням у просторі, послідовністю в часі тощо).
Наприклад: «Тетяна — сестра Юлії»; «ріка Синюха більша за річку Вись»; «Кіровоград знаходиться південніше від Києва».
Категоричні судження та їх види
Категоричне судження — судження, в якому констатується наявність чи відсутність властивості предмета безвідносно до будь-яких умов.
За кількістю, тобто за обсягом суб'єкта, категоричні судження поділяють на загальні («Всі люди мають свідомість»); часткові («Деякі люди — талановиті») та одиничні («Гегель — геніальний мислитель»).
Загальне судження — судження, в якому за кожним мислимим у суб'єкті елементом множини стверджується чи заперечується певна ознака.
Формула загального судження — «Всі S є Р» або «Жодне S не є Р». У сучасній логіці замість кванторних слів «всі», «жоден» (а також «будь-який», «кожен» тощо) вдаються до квантора загальності, який позначається знаком «V». Якщо названі кванторні слова відсутні, а суб'єкт судження не є одиничним поняттям, то таке судження раціональніше розглядати як часткове, приєднавши до нього слова «принаймні деякі». Так, нічого не знаючи про гриби і одержавши інфорМацію про наявність отруйних грибів, коректно буде сформулювати одержані знання у формі судження «Принаймні деякі гриби — отруйні».
Часткове судження — судження, в якому міститься знання про наявність або відсутність певної ознаки у частини предметів, що мисляться в суб'єкті, а про наявність цієї ознаки в решті цих предметів може бути відомо, що вона відсутня, або нічого не відомо.
Перші з названих суджень називають визначеними, другі — невизначеними. Прикладом визначеного може бути судження «Тільки деякі люди не розрізняють кольори», а прикладом невизначеного — «Деякі метали тонуть у воді» («Метали тонуть у воді»).
Невизначене часткове судження (традиційно його називають просто частковим) висловлюється в тих випадках, коли відомо, що деякі предмети певного класу мають чи не мають певну властивість, але ще не встановлено, що цю ознаку мають (не мають) також усі інші предмети цього класу. Слово «деякі» вживають у значенні «принаймні деякі» (тобто «деякі», а, можливо, і всі»). Якщо ця невизначеність усувається, тобто встановлюється, що названа в частковому судженні властивість характерна тільки для деяких предметів або для всіх предметів відповідного класу, то часткове судження стає або визначеним частковим, або, відповідно, загальним судженням. Так, невизначене часткове судження «Деякі гриби — отруйні» при додатковій інформації перетворюється на визначене часткове судження «Тільки деякі гриби — отруйні», а невизначене часткове судження «Деякі метали — електропровідні» («Метали — електропровідні») перетворюються на загальностверджувальне — «Всі метали — електропровідні».
Роль кванторного слова в часткових судженнях відіграють такі слова: «деякі», «більшість», «меншість», «існують і такі..., які» тощо. В сучасній логіці замість цих кванторних слів вдаються до квантора існування, який позначається знаком «З».
Одиничне судження — судження, суб'єктом якого є одиничне поняття.
Наприклад: «Ужгород — обласний центр».
Структуру загального судження можна передати з допомогою формули «Всі S є (не є) Р», часткового — «Деякі S є (не є) Р», а одиничного — «Дане S є (не є) Р».
За якістю, тобто за характером зв'язки, судження поділяють на стверджувальні та заперечні. У стверджувальних судженнях обсяг суб'єкта включається до обсягу предиката, а в заперечних — виключається.
Стверджувальне судження — судження, в якому констатується наявність ознаки у певного предмета (чи множини предметів).
Заперечне судження — судження, в якому констатується відсутність певної ознаки в предметах, які мисляться в суб'єкті судження.
Загалом заперечні судження несуть меншу інформацію, ніж стверджувальні. Саме тому в логіці існує правило визначення понять, згідно з яким визначення повинне бути стверджувальним.
Види суджень за кількістю та якістю
Якщо за основу поділу суджень брати і кількість, і якість, то всі категоричні судження можна поділити на чотири види — загальностверджувальні, загальнозапе-речні, частковостверджувальні і частковозаперечні.
Загальностверджувальне судження — судження, в якому констатується наявність певної ознаки у кожного предмета, який мислиться в суб'єкті судження.
Наприклад: «Всі ссавці мають відчуття». Оскільки в одиничних судженнях йдеться про «всі» предмети, які в ньому мисляться, то вони нагадують загальні. Принаймні, немає жодних підстав для того, щоб включати одиничні судження до часткових.
Загальнозаперечне судження — судження, в якому констатується відсутність ознаки у кожного предмета, який мислиться в суб'єкті цього судження.
Наприклад: «Жодна комаха не має свідомості».
Частковостверджувальне судження — судження, в якому констатується наявність певної ознаки в частини предметів, які мисляться в його суб'єкті.
Наприклад: «Більшість металів тоне у воді». Частковостверджувальне судження є частковим за кількістю і стверджувальним за якістю.
Частковозаперечне судження — судження, а якому констатується відсутність ознаки в певної частини предметів, які мисляться в його (судження) суб'єкті.
Наприклад: «Деякі метали не тонуть у воді». Частковозаперечне судження є частковим за кількістю і заперечним за якістю.
Усі неодиничні судження, в яких відсутні кванторні слова «всі», «жоден» і подібні їм, краще вважати частковими.
Названі різновиди категоричних суджень прийнято позначати буквами -— А, Е, І, О. Загал ьностверджу-вальне судження («Всі S є Р») позначається буквою А, загальнозаперечне — Е, частковостверджувальне — /, а частковозаперечне — О. Букви для позначення цих різновидів категоричних суджень узяті з латинських слів «affirmo» (стверджую) і «пего» (заперечую). Голосними першого латинського слова позначають різновиди стверджувальних суджень, а голосними другого — різновиди заперечних.
Розподіленість термінів у категоричних судженнях
Суб'єкт і предикат судження називають його термінами. З точки зору формальної логіки винятково важливо знати, яка інформація насправді наявна в судженні, а яка відсутня, але з тих чи інших причин може домислюватися тим, хто ЇЇ отримує. Ця проблема розв'язується з допомогою понять «розподілений термін» і «нерозподілений термін».
Розподілений термін — термін, який мислиться в повному обсязі, тобто обсяг якого повністю включається в обсяг іншого або повністю з нього виключається.
Так, у судженні «Всі паралелограми — чотирикутники» суб'єкт, безумовно, є розподіленим, тобто мислиться в повному обсязі, повністю включається своїм обсягом в обсяг поняття «чотирикутники». Це засвідчує вже кванторне слово «всі». Те саме можна сказати і про суб'єкт будь-якого загальностверджувального і загальнозаперечного судження. У судженні «Жоден хімічний елемент не є складною речовиною» суб'єкт («хімічний елемент») є розподіленим, оскільки всі хімічні елементи в цьому судженні мислено виключаються із множини складних речовин. Про це свідчить і кванторне слово «жоден», яке в контексті квантора загальності ототожнюється з кванторним словом « усі».
Явно нерозподіленим є суб'єкт часткового визначеного судження. Так, у судженні «Тільки деякі метали тонуть у воді» суб'єкт, безумовно, нерозподілений. Про це свідчить словосполучення «тільки деякі», яке означає, що суб'єкт цього судження мислиться не в повному обсязі, тобто його обсяг і не повністю включається в обсяг предиката («те, що тоне у воді»), і не повністю виключається.
Нерозподілений термін — термін, обсяг якого тільки частково включається в обсяг другого або лише частково виключається з нього.
Розглянемо розподілення термінів у судженнях типу А, І, Е, О.
1. У загальностверджувальних судженнях типу А (формула «Всі S є Р» ) суб'єкт завжди розподілений, а предикат у більшості випадків — нерозподілений. Оскільки обсяг суб'єкта загальностверджувального судження повністю включається в обсяг предиката, останній може бути або рівним обсягу суб'єкта, або ширшим від нього. В першому випадку предикат буде розподіленим, у другому — нерозподіленим. Поза контекстом суто формально-логічними засобами встановити розподіленість чи нерозподіленість предиката загальностверджувального судження неможливо. За цієї ситуації раціонально вважати цей термін невизначеним за своєю розподіленістю.
2. У частковостверджувальному судженні типу І («Деякі S є Р») розподіленість і суб'єкта, і предиката не можна визначити суто логічними засобами, тобто за структурою. Винятком тут є визначені часткові судження, в яких суб'єкт завжди нерозподілений. Прикладом такого судження може бути вислів: «Тільки деякі люди розрізняють кольори». Тут обсяг суб'єкта судження лише частково включається в обсяг поняття «ті, хто розрізняє кольори», тобто суб'єкт тут мислиться не в повному обсязі. Можна стверджувати (щоправда, не на логічних, формальних, а на змістовних підставах), що як суб'єкт, так і предикат частко-востверджувальних суджень у більшості випадків є нерозподіленим. Суб'єкт частковостверджувального судження вважають завжди нерозподіленим, проте це не узгоджується з визнанням того, що іноді кванторне слово «деякі» означає «принаймні деякі», яке передбачає випадки — «а можливо, й усі». В останній ситуації суб'єкт судження виявиться розподіленим. Правда, при цьому подібні судження набудуть статусу загал ьностверджувальних. Проте без додаткової інформації такі судження вважаються частковостверджу-вальними.
Розподіленість предиката частковостверджувально-го судження встановити формально-логічними засобами неможливо. Фактично ж він може бути як нерозподіленим (здебільшого), так і розподіленим (іноді), проте раціональніше вважати його невизначеним або домовитися зараховувати до нерозподілених, якщо це не суперечить контексту, з якого взяте судження.
3. У загальнозаперечному судженні типу Е (формула «Жодне S не є Р») і суб'єкт, і предикат розподілені. Це зумовлено тим, що обсяг суб'єкта повністю виключається з обсягу предиката (про це свідчить кванторне слово «жоден»), а обсяг предиката повністю виключається з обсягу суб'єкта (про це свідчить зв'язка «не є»). Формально-логічні засоби дають стовідсоткову можливість визначити розподіленість термінів у судженні типу Е. Звичайно, за наявності кванторного слова «жоден».
4. У частковозаперечних судженнях суб'єкт є нерозподіленим (за винятком деяких випадків), а предикат завжди розподілений, оскільки мислиться в повному обсязі, тобто його обсяг повністю виключається з обсягу суб'єкта. Пояснення цієї думки, як правило, пов'язане з певними труднощами. Щоб зрозуміти і прийняти її, треба виходити з того, що обсяг предиката повністю виключається не з усього обсягу поняття, яке виконує роль суб'єкта, а лише з того кола предметів, які фактично мисляться в суб'єкті судження. Так, у судженні «Деякі люди не є дальтоніками» обсяг поняття «дальтоніки» повністю виключається не з обсягу поняття «люди», а з обсягу людей, які насправді мисляться в суб'єкті цього судження, тобто з обсягу лише деяких людей: дальтоніки мислено виключаються з людей-недальтоніків (і виключаються повністю, тому предикат і розподілений). Цю специфіку частковозаперечних суджень треба брати до уваги при вивченні деяких видів умовиводів (обернення суджень, простий категоричний силогізм тощо).
Графічне зображення відношення між обсягами суб'єкта і предиката в судженнях типу А, І, Е, О див. на схемі 14.

З наведеного аналізу розподіленості термінів у простих атрибутивних судженнях типу А, І, Е, О можна зробити такі висновки:
1. Суб'єкт завжди розподілений у загальних та одиничних судженнях (один предмет або повністю мислено включається в певну множину предметів, або повністю з неї виключається. Наприклад: «Одеса — морський порт України», «Каспійське море не має зв'язку з океанами»).
2. Предикат судження завжди розподілений у заперечних судженнях, у виділяючих загальноствер-ДЖувальних («Всі люди, і лише вони, мають свідомість») і виділяючих частковостверджувальних («Деякі люди, і лише люди, — поети»), а також тоді, коли він (предикат) є одиничним поняттям («Столиця Індії — Делі»).
3. Нерозподіленим є суб'єкт визначеного часткового судження («Тільки деякі метали тонуть у воді»).
В усіх інших випадках формально-логічними засобами визначити розподіленість термінів неможливо, а тому розподіленість їх є невизначеною. За цих умов раціонально було б домовитися вважати такі терміни нерозподіленими.
Запропонована схема розподіленості термінів у судженнях типу А, І, Е, О потребує додаткових пояснень.
Оскільки у стверджувальних судженнях обсяг суб'єкта включається до обсягу предиката (повністю чи частково), то на схемі ті елементи обсягу суб'єкта і предиката, які пов'язуються (навіть ототожнюються), заштриховано. Ці множини елементів нагадують своєрідну тавтологію: обсяг суб'єкта, який насправді мис-литься, повністю збігається з обсягом насправді мислимого предиката.
У заперечних судженнях обсяг предиката повністю виключається з обсягу суб'єкта, тому при схематичному їх зображенні вдаються до дещо інших засобів. Так, у судженні типу Е відношення між обсягами суб'єкта і предиката передається з допомогою двох несумісних кругів. Щоб передати таке відношення в частковозаперечних судженнях, доводиться заштриховувати ту частину круга S, яка насправді мислиться в судженні, і залишати незаштрихованим увесь круг Р, навіть ту його частину, яка збігається з кругом S, частиною обсягу суб'єкта, яка називається, але фактично не мислиться (не мається на увазі). Так, у судженні «Деякі птахи не літають» є два поняття — «птахи» і «літаючі» («ті, що літають»). Проте насправді мис-ляться в суб'єкті лише деякі птахи, нелітаючі. Саме ця частина круга, яка позначає нелітаючих птахів, заштриховується. Обсяг поняття «літаючі», що передається цілим незаштрихованим кругом, повністю виключається з названої частини круга S.
У центрі уваги стверджувальних суджень є заштриховане в кругових схемах. А в заперечних судженнях увага концентрується на «межі» між суб'єктом і предикатом, їх несумісності (несумісності насправді мислимого суб'єкта і предиката, а не відповідних понять, узятих у повному обсязі).
«Логічний квадрат»
«Логічний квадрат — штучна наочна схема, яка, апелюючи до уяви людини, полегшує їй запам'ятання характеру відношень між судженнями типу А, Е, І, 0, в яких ідеться про одне й те саме, у той же час і в тому ж відношенні.

Схема «логічного квадрата» (схема 15) така: лівий верхній кут позначається буквою А (загальноствер-джувальне судження); правий верхній кут — буквою Е (загальнозаперечне судження); лівий нижній кут — буквою / (частковостверджувальне судження); правий нижній кут — буквою О (частковозаперечне судження). Якщо названі кути (точніше — точки, з яких розпочинаються кути) позначають судження, в яких ідеться про одне і те саме, але вони відрізняються за кількістю і якістю, то лінії, якими з'єднуються вершини названих кутів, позначають певне відношення між відповідними судженнями. Так, з'єднані лінією судження А і Е називаються протилежними (контрар-ними); судження А і О, Е і І — суперечними; судження / і О — нагадують протилежні, але істотно від них відрізняються. Найчастіше їх називають підконтрар-ними. Судження типу А і І, Е і О перебувають у відношенні підпорядкування.

Так, знання протилежних (контрарних) суджень зводиться до того, що ці два судження (А — Е) не можуть бути одночасно істинними, але бувають одночасно хибними. Звідси випливають такі два висновки: 1) якщо одне з них виявиться істинним, то друге неодмінно буде хибним, оскільки обидва вони одночасно не можуть бути істинними; 2) якщо одне з них хибне, то зробити висновок (суто логічний, тобто не беручи до уваги реального стану речей) про друге неможливо, оскільки обидва ці судження бувають хибними (якби вони завжди були хибними, то з хибності одного з необхідністю випливав би висновок про хибність другого). Іншими словами, хибність одного з протилежних суджень свідчить, що друге належить або до хибних (оскільки вони іноді бувають одночасно хибними), або до істинних, оскільки вони лише бувають (а не обов'язково є) хибними.
Знання суперечних суджень (А — О, Е — /) зводяться до таких чотирьох висновків: ці судження не можуть бути одночасно істинними і одночасно хибними; знання істинності одного з них свідчить про хибність другого, а знання хибності одного з них — про істинність другого. Третій і четвертий висновки випливають з двох перших.
У відношенні підпорядкування перебувають судження (за «логічним квадратом») А — І та Е — О. Знання відношення підпорядкування суджень зводиться до таких висновків: з істинності судження типу А з необхідністю випливає висновок про істинність відповідного судження /. Це стосується і відношення суджень типу Е і О. Проте з хибності судження А не випливає однозначного висновку про істинність чи хибність судження /. Це стосується і відношення між судженнями Е та О. Знання логічного значення судження / нічого не говорить про істинність чи хибність судження типу А. Це стосується і судження О стосовно Е.
Особливою невизначеністю характеризується відношення суджень / та О. Прямої взаємозалежності між ними не існує. Проте, вдаючись до знання відношення суперечних і протилежних суджень (або суперечних суджень і тих, що перебувають у відношенні підпорядкування), іноді можна зробити достовірні висновки.
Якщо судження / хибне, то відповідне судження О є неодмінно істинним. Подібна залежність існує між хибним судженням О та істинним І. Проте з істинності / не випливає висновок ні про істинність, ні про хибність О. Це стосується і висновків з інформації про істинність О.
Залежність істиннісного значення суджень типу А, /, Е, О, в яких ідеться про одне і те саме, можна передати за допомогою такої схеми (схема 16).

А Е І 0
і X і X
X X і і
X і X і

Види простих суджень за модальністю
Модальність — характеристика судження, яка визначається принципом розрізнення об'єктивно можливого, дійсного і необхідного.
Йдеться про об'єктивну модальність. А формальну логіку цікавить передусім логічна модальність, яка полягає в ступені встановленої достовірності думок завдяки тому чи іншому різновиду судження.
За об'єктивною модальністю судження поділяють на судження необхідності, дійсності та можливості. Наприклад: «Після весни настане літо» (судження необхідності); «Літо в цьому році тепле» (судження дійсності); «В третьому тисячолітті людство може назавжди відмовитися від війн» (судження можливості).
За логічною модальністю, тобто залежно від ступеня їх доведеності, судження поділяють на проблематичні (ймовірні) і достовірні.
Проблематичне судження — судження, в якому щось стверджується чи заперечується з певним ступенем припущення.
Наприклад: «Причиною масового ураження огірків, мабуть, є низька температура».
Проблематичні судження треба відрізняти від суджень можливості. Вони фактично є судженнями про судження. Це засвідчують відповідні слова: «я гадаю, що», «можливо, що» та ін. Коли ж до складу речень, які виражають об'єктивну можливість, включити названі слова, то вони перекрутять думку: реальна можливість буде підмінена ймовірністю, і судження стане проблематичним.
Достовірне судження — судження, що містить знання, обґрунтовані, перевірені практикою.
Наприклад: «Тварини дихають киснем».
Складні судження
Складне судження — судження, до складу якого входять два і більше суб'єктів, або два та більше предикатів, або два та більше і суб'єктів, і предикатів.
Складні судження поділяють на безумовні та умовні.
Безумовні судження
Безумовні судження поділяють на єднальні, розділові, поділяючі та множинні.
В єднальних судженнях, на відміну від простих, наявне твердження чи заперечення про належність предметові двох чи більше ознак. Наприклад: «Т.Г. Шевченко — геніальний поет і талановитий майстер живопису». Оскільки в єднальних судженнях може йтися як про один предмет, так і про множину (повну чи неповну) предметів, то вони, так само, як і прості, поділяються на одиничні, загальні і часткові. Пізнавальна функція єднальних суджень полягає в тому, що вони містять знання про сумісність чи співіснування різних ознак в одному і тому ж предметі (чи множині предметів). Гадка про сумісність цих ознак виражається сполучником «і» («й», «а», «та»). Чому гадка? Тому, що єднальні судження можуть виявитися і хибними. Наприклад: «Це число є простим і ділиться на два».
У предикаті розділового судження, як і в предикаті єднального, вказується на дві чи більше ознак. Проте, на відміну від єднального, в розділовому судженні не стверджується, що всі ці ознаки належать предметові судження. У ньому йдеться або про належність (чи неналежність) предметові тільки однієї (до того ж невідомо якої) з перелічених ознак, або про належність (чи неналежність) відповідному предметові принаймні однієї з цих ознак. Перші з наведених розділових суджень називаються виключаючими розділовими, а другі — єднально-розділовими. Прикладом перших є судження «Цей кут є або гострим, або прямим, або тупим». А прикладом єднально-розділових може бути судження «Петренко грає у волейбол або футбол».
Щоб відрізнити єднально-розділові від виключаючих розділових суджень, необхідно перші з них будувати за схемою «S є Р або Р;» («S є Р чи Р}»), а другі — «S є або Р, або Р » («S є чи Р, чи Р}»).
Поділяючі судження належать до розділових. їх специфіка полягає в тому, що в них дається повний перелік різновидів предмета думки. Наприклад: «Ліси бувають листяними, хвойними і мішаними». Різновидом поділяючого є судження, з допомогою якого здійснюється дихотомічний поділ. Наприклад: «Люди поділяються на геніальних і негеніальних».
Усі види складних безумовних суджень, які ми розглядали до цього часу, відрізнялися від простих суджень тим, що в них було два чи більше предикатів. Але в них може бути і два чи більше суб'єктів. Так, у множинних судженнях суб'єкт завжди є складеним, а предикат може бути як складеним, так і простим. Наприклад: «Залізо, мідь, золото, свинець та деякі інші метали тонуть у воді»; «Всі люди і деякі тварини мають здатність відчувати, сприймати і уявляти об'єкти пізнання».
Умовні судження
Умовне судження — судження, в якому відображається залежність того чи іншого явища від якихось обставин і в якому підстава і наслідок з'єднуються з допомогою логічного сполучника «якщо.., то...».
Наприклад: «Якщо всі метали перебувають у твердому стані, то це стосується і ртуті».
В умовному судженні треба розрізняти підставу і наслідок. Так, у наведеному прикладі підставою служить думка «якщо всі метали є твердими тілами», а наслідком — «то і ртуть є твердим тілом». Для розуміння сутності умовних суджень важливо осмислити Зв язок між підставою і наслідком: залежність наслідку від підстави і підстави від наслідку. Істотне значення має і характер зв'язки. Наприклад: «Якщо ромб Має прямі кути, то він належить до квадратів»; «Якщо ромб має непрямі кути, то він не належить до квадратів».
За характером відношення між змістом наслідку і змістом підстави, які констатуються в умовних судженнях, їх поділяють на виділяючі та невиділяючі. У виділяючих умовних судженнях те, про що йдеться в підставі, є достатнім і необхідним для існування того, про що йдеться в наслідку, а те, про що йдеться в наслідку, є необхідним і достатнім для існування того, про що йдеться в підставі. Наприклад: «Число ділиться на три тоді і тільки тоді, коли сума цифр цього числа ділиться на три». У невиділяючому умовному судженні стверджується, що існування того, про що йдеться в підставі, є умовою достатньою, але не необхідною для існування того, про що йдеться в наслідку, а існування того, про що йдеться в наслідку, є необхідною, але недостатньою умовою для існування того, про що йдеться в підставі. Так, в умовно невиділяючому судженні «Якщо в чотирикутнику всі сторони рівні, а кути прямі, то його діагоналі взаємно перпендикулярні» підстава є достатньою для існування наслідку, проте не необхідною, оскільки існують і такі чотирикутники, в яких кути не є прямими, однак діагоналі їх є взаємно перпендикулярними.
Логіка висловлювань
При побудові складних суджень до цього часу ми вдавалися до граматичних сполучників «і», «або», «якщо.., то...» та ін. Проте ці самі слова можна розглядати і як засоби вираження логічних сполучників. На відміну від граматичних логічні сполучники передають характер зв'язків не просто між реченнями, а між висловлюваннями, тобто двоскладними розповідними реченнями, смислом яких є відповідні судження, а значенням (як це не парадоксально для традиційного розуміння цього феномену) — істина або хиба.
У сучасній логіці створено спеціальне вчення про складні висловлювання — логіку висловлювань, або пропозиційну логіку.
Логіка висловлювань — розділ сучасно)' логіки, що вивчає дескриптивні висловлювання та відношення між ними в структурі міркувань.
Мінімальною одиницею аналізу логіки висловлювань є просте висловлювання, що цікавить її лише як істинне чи хибне. При цьому абстрагуються від внутрішньої структури простих висловлювань.
Може здатися парадоксальним, що в сучасній логіці спочатку аналізують способи побудови складних висловлювань із простих (при цьому останні розглядають як безструктурні) і, лише з'ясувавши секрети побудови складних висловлювань, знайомляться з будовою простих. Річ у тім, що при з'ясуванні способів поєднання простих висловлювань є потреба зважати лише на те, істинні вони чи хибні, та на характер логічних зв'язок.
Істотними для логіки висловлювань є такі ознаки:
1. Вона аналізує тільки дескриптивні висловлювання, тобто такі, що описують дійсність (дескриптивне висловлювання неодмінно є або істинним, або хибним).
2. Внутрішня структура простих висловлювань не береться до уваги. її цікавить лише те, як із простих висловлювань утворюють складні, і залежність істин-нісного значення складного висловлювання від істин-нісного значення його складових.
3. Вона цілковито абстрагується від смислового значення висловлювань, беручи до уваги тільки їх предметне значення, тобто денотат, яким виступають такі абстрактні об'єкти, як «істина» і «хиба».
4. Вона є двозначною логікою, тобто будь-яке висловлювання розглядається як або істинне, або хибне. Причому проблема визначення логічного значення (істинності чи хибності) простих висловлювань не входить до компетенції логіки висловлювань.
У логіці висловлювань використовують штучну мову, яка має такі знакові засоби:
1. Знаки змінних логіки висловлювань ( пропозицій-них змінних) — А, В, С, D...1. Цими знаками позначах Деякі автори позначають пропозиційні змінні знаками р, g, r... Підхід цих авторів зрозумілий. Вони враховують «багатоповерховість» знакового процесу: одні знаки (р, g, r...) використовують для позначення простих висловлювань природної мови; другі {А, В, С.) відносять до тієї мови, з допомогою якої говорять про формули пропозиційно'ї логіки; мова, до складу якої входять знаки А, В, С..., теж потребує характеристики засобами іншої мови, мови «третього поверху». В цьому плані істотною є проблема метамови, засобами якої досліджують і описують властивості об'єктивної мови. Та коли йдеться про ази логіки висловлювань, то тут можна обійтися простішими мовними засобами.
ють прості висловлювання. їх ще називають пропози-ційними змінними.