Ринкові суб'єкти інноваційної діяльності.

Сучасні організаційні форми реалізації інновацій

1. Інноваційні підприємства та інфраструктура інноваційної діяльності.

2. Ринкові суб'єкти інноваційної діяльності.

3. Венчурний бізнес.

4. Бізнес-інкубація.

5. Організаційні форми інтеграції науки і виробництва.

6. Міжфірмова науково-технічна кооперація в інноваційних процесах.

Сфера інноваційної діяльності — система взаємодії інноваторів, інвесторів, товаровиробників конкурентоспроможної продукції через розвинуту інноваційну інфраструктуру.

Вона включає:

1.Ринок новацій. Основним товаром на цьому ринку є на­уковий і науково-технічний результат — продукт інтелектуальної діяльності, на який поширюються авторські пра­ва, оформлені відповідно до чинного законодавства. Його формують наукові організації, вищі навчальні заклади, тимчасові творчі колективи, окремі винахідники тощо.

Ключову роль у розвитку інноваційної діяльності покликані відіграти внутріфірмові наукові дослідження, інтегровані в реальний сектор економіки. У провідних державах світу компанії виконують основний обсяг нау­кових досліджень і розробок: 65% — у країнах ЄС; 71% — у Японії; 75% — у США. Українська виробнича наука має незначні ресурси (5% витрат на дослідження і роз­робки). Вона зорієнтована, головним чином, на вирішен­ня короткотермінових технічних завдань власного вироб­ництва.

2.Ринок чистої конкуренції нововведень. Товаром на ньо­му виступають різноманітні інновації (технічні, економіч­ні, організаційні, соціальні тощо), реалізація яких дає змогу суб'єктам підприємницької діяльності отримати певні конкурентні переваги.

3Ринок інвестицій. Основним товаром на цьому ринку є вільні фінансові кошти різних організацій, фінансово-кре­дитних установ, фондів тощо, які можуть бути залучені суб'єктами підприємництва для реалізації інновацій. їх ціна, обсяги та період, на який вони можуть надаватись, значною мірою впливають на інноваційну активність під­приємств.

4.Інноваційна інфраструктура. Забезпечує організацій­ну, правову та економічну підтримку інноваційної діяль­ності на різних рівнях і в різних формах.

Інноваційна інфраструктура - сукупність підприємств, організацій, установ, їх об'єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що нада­ють послуги із забезпечення інноваційної діяльності (консалтинго­ві, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні, тренінгові тощо).

Складовими інноваційної інфраструктури є фінансово-кредитні установи; зони інтенсивного науково-технічного розвитку (технополіси); технопарки ; інноваційні центри ; інкубатори ; консалтингові фірми, компанії та ін.

Ринкові суб'єкти інноваційної діяльності.

Формування ринкових відносин в інноваційній сфері передбачає існування різних організаційних форм, що від­різняються масштабами інноваційної діяльності і її зміс­том. Інноваційна діяльність є основою конкурентоспро­можності, тому кожен ринковий суб'єкт зацікавлений у створенні та використанні інновацій. Фірми, які не здатні самостійно створити інновацію, підключаються в іннова­ційний процес на стадіях її дифузії. За часом залучення до інноваційного процесу та підходом до вибору інновацій ринкові суб'єкти поділяють на чотири категорії:

1.Експлеренти. Це фірми, що спеціалізуються на ство­ренні нових чи радикально змінених старих сегментів ринку. Вони є розробниками нової продукції, для чого створюють у себе потужні дослідницькі відділи та конс­трукторські бюро. Впроваджуючи принципово нові про­дукти, вони отримують надприбуток за рахунок їх великої наукомісткості і внаслідок піонерного виведення їх на ри­нок.

2.Патієнти. Створюють інновації для потреб вузького сегмента ринку. Вони уникають конкуренції із великими корпораціями, вишукуючи недоступні для них сфери ді­яльності, надаючи товару унікальних властивостей. їх то­вари зазвичай мають ексклюзивний характер, є високо­якісними і дорогими. Такі фірми можуть бути творцями інновацій або їх удосконалювачами.

3.Комутанти. Використовують інновації, створені ін­шими , збагачуючи їх індивіду­альними характеристиками, пристосовуючись до невелич­ких за обсягами потреб конкретного клієнта. Вони підви­щують споживчу цінність товару не за рахунок надвисокої якості , а завдяки індивідуалізації.

4. Віоленти. Орієнтуються на інновації, що здешевлюють виготовлення продукції, водночас забезпечуючи їй рівень якості, якого вимагає основна маса споживачів. За рахунок низьких цін і середньої якості фірма завжди конку­рентоспроможна.

Венчурний бізнес.

Венчурні фірми — пе­реважно малі підприємства в прогресивних з технологічного по­гляду галузях економіки, що спеціалізуються у сферах наукових досліджень, розробок, створення і впровадження інновацій, пов'язаних з підвищеним ризиком.

Розвиток венчурного бізнесу як самостійної форми під­приємництва бере свій початок у 40-х роках XX ст., а різ­номанітність його форм виявилася в 60—80-ті роки у США.

Венчурне підприємництво розвивається у різних фор­мах, найпоширенішими з яких є:

1. Незалежні венчурні фірми. Організовуються як акціо­нерні товариства, рекламуючи у пресі свою ідею створення новації, акумулюючи під цю ідею кошти приватних та інституційних інвесторів.

2. Впроваджувальні фірми. Створюються однією або де­кількома корпораціями на пайових засадах. Отримали назву «зовнішнього венчуру». Вони можуть бути представ­лені у кількох модифікаціях, організаційно оформлених як науково-дослідні консорціуми:

1. Консорціум, створений з метою проведення фунда­ментальних довгострокових досліджень. Він має свою нау­ково-дослідну базу (лабораторії, дослідні виробництва, ін­формаційно-обчислювальні центри, інші елементи науко­во-дослідної інфраструктури). Його засновниками можуть бути великі військово-промислові концерни. Частково мо­же субсидуватися державою.

2. Консорціум, метою якого є активізація наукової ді­яльності науково-дослідних інститутів, університетів на їхній виробничій базі з використанням наявного науково-виробничого потенціалу. Для розроблення і випробування ідей одержує від корпорацій донорське фінансування і має міжгалузевий характер.

3. Консорціум, створений корпораціями на пайових за­садах з метою розроблення галузевих стандартів, технічних умов і контролю за їх застосуванням. Може створюватися під егідою великої холдингової компанії, має тимчасовий характер і часто розпадається внаслідок внутрішньогалузе­вої конкуренції.

3.Венчурні фірми, що фінансуються інвестиційними фондами (компаніями, трастами). Можуть також вико­ристовувати кошти великих корпорацій, банків, пенсій­них і благочинних фондів, страхових компаній, особисті заощадження інвесторів, частково державні субсидії.

4. Внутрішній венчур. Такі відділи (групи) часто формували як тимчасові творчі ко­лективи і розформовували одразу після розв'язання зав­дань, які ставилися перед ними, або існували тривалий час як науково-дослідні та дослідно-конструкторські бюро, на­уково-виробничі об'єднання. Фінансували внутрішні вен­чури за рахунок основної діяльності компанії, причому ве­ликі компанії створювали до декілька десятків таких тим­часових венчурних груп.

Для створення венчурної фірми необхідні:

—комерційна ідея (новий продукт, технологія або по­слуга);

—суспільна потреба у конкретному нововведенні;

—підприємець, який готовий на основі нововведення створити венчурну фірму;

—«ризиковий» капітал для фінансування діяльності
венчурної фірми.

Бізнес-інкубація.

Бізнес-інкубатор — організаційна структура, метою якого є формування сприятливих умов для стартового розвитку малих підприємств через надання їм певного комплексу послуг і ре­сурсів.

Бізнес-інкубатори як інституції для «вирощування» малих підприємств з'явилися наприкінці 50-х років XX ст. у США.

Першим був проект одного соціолога, над яким свого часу сміялася Америка. Ідея здавалася не дуже сер­йозною: соціолог орендував за безцінь нікому не потрібний старий вокзал, поділив його на невеличкі кімнатки, най­няв кваліфікованих юриста та економіста і дуже дешево здавав офіси для початківців малого бізнесу. Результати перевершили сподівання. Якщо за звичайних умов із 100 бізнесменів-початківців на ноги зводилося ледве 12, то в цьому бізнес-інкубаторі майже 30% їх успішно перейшло з малого в середній бізнес, а значна кількість успішно заво­лоділа певною ринковою нішею.

До послуг бізнес-інкубаторів відносять:

—оренду площ (офісних, виробничих, лабораторних, конференц-залів);

—технічно-адміністративне обслуговування (пошта, Інтернет, телефон, факс, ксерокс, офіс-секретар тощо);

—консультаційні (з бізнес-планування, юридичних, податкових та інших питань);

—економічні (послуги бухгалтера, фінансиста, еконо­міста, маркетолога, менеджера);

—інвестиційні (пошук інвесторів, залучення кредитів, стартове фінансування новостворених компаній, створен­ня кредитних союзів);

—науково-технічні (впровадження нових технологій, ноу-хау, нових продуктів);

—навчальні (тренінги, курси перепідготовки, навчан­ня за програмою загального менеджменту й інших еконо­мічних дисциплін, необхідних для ведення бізнесу);

—презентаційні (виставки, конкурси, конференції);

—інформаційні (створення баз даних, передавання но­вих інформаційних технологій, що можуть використову­ватися у бізнесі, Інтернет-центри і мережі);

—видавничі (видання буклетів, рекламних проспек­тів, листівок, новітніх методичних розробок тощо);

—працевлаштування (пошук роботи, внесення до бази даних професій і вакансій, підготовка резюме, підготовка до співбесіди з роботодавцями тощо).

Залежно від мети, особливостей регіону і можливостей організаторів створюються різні типи бізнес-інкубаторів:

1) які підтримують нові, інноваційні види бізнесу;

2) які зорієнтовані на створення нових фірм, компаній що об'єднують мережу існуючих перспективних фірм різних форм власності;

3) комбіновані бізнес-інкубатори, що спеціалізуються на різних формах діяльності.