Модель "ціни — золото — потоки" Д. Х'юма

Тема 2. Теорії глобальної економіки

"Для щастя людства досить важливо, щоб наше задоволення зростало завдяки кращому розподілу праці, виробництву кожною країною тих товарів, для яких адаптовані її місцезнаходження, клімат та інші природні чи штучні переваги, а також завдяки обміну їх на товари інших країн…"

Девід Рікардо

"Немає нічого більш практичного, ніж добра теорія".

NN

Навчальна мета:

Ознайомитися:з основними теоріями глобальної економіки.

Знати: теорії зовнішньої торгівлі, теорії прямих іноземних інвестицій, теорії укладання угод на міжнародне передання технологій, теорії інтернаціоналізації і теорії ТНК.

Вміти: дати характеристику ключовим термінам теорій глобальної економіки.

Проблематика:

1. Теорії інтернаціоналізації:

а) теорії зовнішньої торгівлі;

б) теорії прямих іноземних інвестицій;

в) теорії укладання угод на міжнародне передання технологій;

г) теорії інтернаціоналізації, що розглядають одночасно різні стратегії виходу на ринок.

2. Теорії ТНК.

Теорії інтернаціоналізації

А) Теорії зовнішньої торгівлі

Меркантилізм

Теоретичне розуміння законів торгівлі розпочинається з вивчення меркантилізму — теорії, яка дала змогу вийти за рамки феодальних тверджень про самозабезпечення і започаткувала обґрунтування ролі товару в умовах нової господарської системи та економічної експансії одними країнами інших. Представники цієї економічної думки (Томас Манн, Чарльз Дейвмант, Жан Батіст Кольбер, сер Вільям Петті) дотримувалися погляду, що світ має обмежений обсяг багатства. Тому добробут однієї країни може поліпшитися лише за рахунок зубожіння іншої.

Багатство нації меркантилісти визначали обсягом дорогоцінних металів, які вона мала у своєму розпорядженні. Тому кожна країна повинна накопичувати золото, срібло та інші коштовності. Водночас рекомендували скорочувати імпорт, щоб не допускати відпливу з даної країни так званих повноцінних грошей. Отже, меркантилісти розглядали міжнародну торгівлю як гру з нульовою сумою, під час якої виграш однієї країни неминуче означає програш її торговельного партнера.

Серед поглядів меркантилістів варто відзначити трисекторну модель економічної системи (виробничий сектор, сільський сектор та іноземні колонії). Торговців розглядали як найважливішу групу, а працю – як основний фактор виробництва. Меркантилісти першими описали те, що у сучасній економіці називається платіжним балансом, підкреслюючи необхідність реалізації такої зовнішньоекономічної політики, яка б сприяла досягненню позитивного сальдо торговельного балансу. Обмеженість меркантилістів полягала в неспроможності зрозуміти, що збагачення нації відбувається за рахунок не лише зубожіння інших країн, а й нарощування багатства.

Модель "ціни — золото — потоки" Д. Х'юма

Англійський економіст Девід Х'юм (1711—1776) був одним з перших, хто кинув виклик меркантилізму, розробивши механізм взаємодії "цін — золота — потоків".

Д. Х'юм заперечував положення меркантилістів про те, що країни можуть до нескінченності збільшувати кількість наявного у них золота і що це не впливає на їх міжнародну конкурентоспроможність. Він довів, що приплив золота внаслідок підтримки позитивного саль­до торгового балансу збільшить пропозицію грошей всередині краї­ни та призведе до зростання зарплати та цін, а це, своєю чергою, спричинить падіння конкурентоспроможності країни. І навпаки, відплив золота з країни призведе до падіння цін та зарплати і підвищить конкурентоспроможність країни. Отже, країна не зможе по­стійно підтримувати позитивне сальдо торгового балансу — цьому будуть перешкоджати внутрішньоекономічні чинники.

Рух золота між країнами є механізмом тонкого настроювання національних економік, внаслідок чого розмір експорту і розмір імпор­ту врівноважуватимуться і торгове сальдо буде дорівнювати нулю.

Розглянемо таку ситуацію. Припустимо, що країна має позитив­не сальдо торгового балансу в торгівлі з країною II, сальдо якої негативне. За Д. Х'юмом, врівноваження сальдо торгового балансу кожної з країн здійснюється у чотири етапи (табл. 3.1).

Ця концепція базувалась на таких припущеннях:

1) прямий зв'язок між кількістю грошей в обігу та рівнем цін (потім це отримає назву кількісної теорії грошей);

2) повна зайнятість у кожній з країн;

Таблиця 3.1

Модель "ціни — золото — потоки" Д. Х'юма

	Країна І	Країна II
Вихідна ситуація	Ехр > іmр	Ехр < іmр
Етап І	Чистий приплив золота	Чистий відплив золота
Етап II	Зростання грошової маси	Зменшення грошової маси
Етап III	Зростання цін і зарплати	Зменшення цін і зарплати
Етап IV	Зростання імпорту, скорочення експорту	Скорочення імпорту, зростан­ня експорту
Результат	Ехр = іmр	Ехр = іmр

3) попит на товари еластичний за ціною (зростання цін приво­дить до скорочення витрат на товари та навпаки);

4) існує ситуація чистої конкуренції на ринку як товарів, так і факторів виробництва;

5) національні валюти вільно конвертуються у золото і назад (пізніше це отримає назву "золотий стандарт"),

Якщо цих умов дотримуються, автоматично врівноважується тор­говий баланс.

Теорія абсолютних переваг

Відмінні від позицій меркантилізму погляди на міжнародну торгівлю висунув Адам Сміт. Він довів, що добробут націй залежить не стільки від накопиченого багатства, скільки від здатності виробляти кінцеві товари та послуги. Тому необхідно розвивати виробництво на основі розподілу праці та її кооперації. Кращою умовою для цього є абсолютна економічна свобода, яка отримала назву лессе фер (laissez faire фр. "дозвольте робити"). Доктрину laissez faire сучасна теорія інтерпретує як політику державного невтручання в економіку, так, щоб продуктивність та розподіл багатства залежали тільки від ринкових сил і старань індивідів.

Адам Сміт розробив модель, за якою має реалізовуватися політика laissez faire у системі міжнародних відносин. В її основі лежить ідея спеціалізації держав на виробництві тих товарів, у виготовленні яких вони мають абсолютну перевагу порівняно з іншими суб'єктами міжнародного економічного співробітництва. Висновок для міжнародної торгівлі з теорії абсолютних переваг полягає у тому, що країна повинна експортувати такі товари, які вона виробляє з меншими витратами (у виробництві яких має абсолютну перевагу, тобто виробництво яких абсолютно ефективніше в тому плані, що на одиницю продукту витрачають менше праці порівняно з іншою країною – потенційним торговельним партнером), та імпортувати ті товари, які виробляють інші країни з меншими витратами (у виробництві яких абсолютні переваги належать їхнім торговельним партнерам).

На противагу меркантилістам Адамові Сміту вдалося довести, що торгівля може бути взаємовигідною для обох торгових партнерів. Інакше кажучи, вона має бути не грою з нульовим результатом, а грою з позитивною сумою. Відомий його вислів, що головне правило кожного розсудливого глави сім'ї – не намагатися виготовляти такі предмети, виробництво яких обходиться вдома дорожче, ніж купівля їх збоку. Кравець не намагається шити собі чоботи, а купує їх у шевця. Швець не намагається шити собі одяг, а купує його у кравця... Те, що с розумним у способі дій будь-якої окремої сім'ї. навряд чи може бути нерозумним для всього королівства. Якщо імпортний товар дешевший від вітчизняного аналога, то країні вигідніше обмінювати такі товари на продукцію власного виробництва, щодо якої вона має певну перевагу.

Тому завершимо розгляд абсолютних переваг прикладом, яким користувався Адам Сміт:

Країни	Тканина	Вино
Англія	1 год./ярд	4 год./галон
Португалія	2 год./ярд	3 год./галон

Виходячи з трудової теорії вартості, можна зробити висновок, що в Англії 1 галон вина обмінюватимуть на 4 ярди сукна, тоді як у Португалії обмін здійснюватимуть у пропорції 1 галон вина на 1,5 ярди сукна. Ці співвідношення можна б записати і в іншій формі: Англія – 1 ярд сукна на 1/4 галона вина, Португалія – 1 ярд сукна на 2/3 галона вина.

Дані свідчать, що Англія має абсолютну перевагу у виробництві тканини, Португалія – у виробництві вина. Виникає запитання: який же виграш можуть отримати ці країни в результаті взаємної торгівлі, виходячи зі схеми А. Сміта?

Припустимо, що обмін відбувається в пропорції 1 галон вина за 3 ярди сукна. Для Англії це означає, що вона отримує 1 галон вина за 3 ярди тканини, тоді як на внутрішньому ринку для цього необхідно витратити 4 ярди. Португалія, відповідно, отримує 1/3 ярда сукна в обмін на 1 галон вина, який на внутрішньому ринку коштує 3/2 ярда.

Щоб відповісти на запитання, за яких умов відбувається обмін товарами між народними господарствами, уявимо собі вихідну ситуацію із забороненими високими торговими перешкодами, тобто коли народні господарства закриті. Національні товарні ринки просторово відокремлені. Ці торгові перешкоди усувають, як тільки є зниження транспортних витрат, зменшення мита або обмеження рестрикційної торгової практики. Для спрощення аргументації припустимо: країна розвивається на основі моделі вільної торгівлі. Не існує жодних форм протекціонізму. Торгові бар'єри, такі як транспортні витрати, мито й адміністративно-рестрикційна торгова політика, повністю усунені. Функціонує модель двох товарів у двох країнах. Країни І і IІ можуть виробляти відповідно споживчі товари 1 і 2. Позначимо країну І як Батьківщину, а країну IІ – як Закордон. Товари гомогенні.

Постає питання: якщо торгові перешкоди усунені й, наприклад, транспортними витратами між країнами можна повністю знехтувати, за яким напрямком і в якому обсязі розвиватиметься міжнародний обмін товарами? Чим відрізнятиметься рівновага після переходу на режим вільної торгівлі від рівноваги за умов автаркії?

Розглянемо різні варіанти абсолютних цінових переваг і їх вплив на міжнародну торгівлю.

1. Після відкриття кордонів – при орієнтації на ціну – споживачі купуватимуть товар у своїй країні за умов, що ціна на нього нижча, ніж ціна такого ж товару за кордоном. Отже, експортні шанси народного господарства щодо певного товару виникають тоді, коли це господарство має абсолютні цінові переваги. Для спрощення символіки всі змінні, що стосуються Закордону, позначають зірочкою *. Всі величини, не позначені *, належать Батьківщині. Отже, р1 і р1* – ціна товару 1 на Батьківщині й у Закордоні; р2 і р2* – ціна товару 2 на Батьківщині й у Закордоні; Q1 і Q2 – кількість одиниць товару 1 і товару 2 відповідно.

Оскільки ціни наведені в національних валютах, то їх можна порівняти між собою лише тоді, коли відомий курс перерахунку національних валют. Це відношення, валютний курс w, показує кількість вітчизняних грошових одиниць (наприклад, гривень), яку можна отримати чи слід витратити за одиницю закордонної грошової одиниці (наприклад, американський долар). Оскільки курс у прикладі, який розглядатимемо, стосується долара, то йтиметься про курс долара. Умова, за якою експорт товару 1 з країни І є доцільним, має вигляд:

p1<p1*w,

тобто p1[UAH/Q1]<p1*[$/Q1]w[UAH/$]

Ця умова представлена на рисунку 3.1.

Рис. 3.1. Абсолютні цінові переваги для товару 1 країни І

В умовах автаркії вітчизняна крива попиту – N, крива пропозиції – А, рівноважна ціна – OB, зарубіжна крива попиту – N*, крива пропозиції – А*, рівноважна ціна – O*B*. Батьківщина має абсолютну цінову перевагу та експортує товар 1. Ціна товару 1 у Закордоні в перерахунку на гривні більша, ніж у нас (р1*w>р1, або р1< р1*w, тобто O*B*> OB). Експортна ціна товару 1 перебуває в межах автаркійних цін обох країн на рівні перетину кривої попиту на експорт (N^eх) та кривої пропозиції експорту (A^ex).

Твердження щодо шансів експортувати товар за умов наявності абсолютних цінових переваг.

Економічні суб'єкти певної країни купуватимуть товар іншої країни тоді, коли та країна має абсолютну цінову перевагу щодо даного товару. Іншими словами: країна має експортні шанси для певного товару тоді, коли в неї є абсолютні цінові переваги. Виведена вище умова може також включати той граничний випадок, коли країна взагалі не в змозі виробляти будь-який товар (наприклад, сировину, ананаси на Алясці). У цьому випадку можна собі уявити, що ціна даного товару за умов автаркії прямує до безкінечності.

На рисунку, поданому нижче, представлений випадок, коли для Закордону є абсолютна цінова перевага щодо товару 2. Аналогічно до умови, яка була доведена щодо абсолютної цінової переваги країни І стосовно товару 1, умова для експорту товару 2 з країни II набуде вигляду:

p2[UAH/ Q2]>p2*[$/ Q2]w[UAH/$],

Тобто p2>p2*w

Рисунок відображає криві попиту і пропозиції Батьківщини. ОС – автаркійна ціна на Батьківщині. На рисунку 3.2 зображені криві попиту і пропозиції для Закордону. О*С* – автаркійна ціна Закордону. Для Закордону існує абсолютна цінова перевага щодо товару 2.

Рис. 3.2. Абсолютні цінові переваги для товару 2 країни ІІ

Торгівля відбувається тільки тоді, коли бажання країн щодо обміну є взаємними. Тому для моделі “дві країни – два товари”, переформувавши наведені вище умови експорту для товарів 1 і 2, маємо загальну умову для торгівлі:

p1/p1*<w<p2/p2*

Теорія відносних переваг

Теорія абсолютних переваг набула подальшого розвитку в працях Давіда Рікардо (1772 –1823). У книзі "Засади політичної економії і оподаткування" (1817 рік) він висунув і обґрунтував теорію порівняльних переваг. Давід Рікардо показав, що міжнародна торгівля може бути вигідною кожній з двох країн навіть тоді, коли жодна з них не має абсолютних переваг у виробництві конкретних товарів. Адже у будь-якій країні знайдеться такий товар, виробництво якого буде вигіднішим за існуючим співвідношенням витрат, ніж виробництво інших товарів. Саме за таким товаром країна матиме порівняльну перевагу, а товар стане об'єктом зовнішньоторговельних операцій.

У теорії як абсолютних, так порівняльних переваг використовують поняття витрат (ціни) заміщення або, що те ж саме, альтернативної ціни. Остання характеризує робочий час, необхідний для виробництва одиниці товару, виражений через робочий час, що необхідний для виробництва одиниці іншого товару. Альтернативну ціну та витрати (ціну) заміщення треба сприймати як еквівалентні поняття з тією різницею, що кількісно вони виражаються зворотними величинами (кількістю одиниць товарів, вироблених за одиницю часу, – витрати заміщення або робочим часом, необхідним для виробництва одиниці продукту – альтернативна ціна).

Хоча ідея порівняльних переваг проста, її нелегко сприйняти у формалізованому вигляді. Найкращий спосіб вникнути в цю концепцію – вивчити приклади і моделі, що її ілюструють. У навчальній літературі їх опубліковано достатньо. Розглянемо модель порівняльних переваг на прикладі з виробництва двох товарів – вина і тканини в Англії та Португалії, якими Давід Рікардо супроводжував свої висновки. У цьому прикладі Португалія має абсолютну перевагу у виробництві двох товарів, що за концепцією Адама Сміта робить недоцільною міжнародну торгівлю.

Країни	Вино	Тканини	Співвідношення цін в умовах автаркії
Англія	120год./барель	100 год./ярд	1В:6/5Т
Португалія	80 год./барель	90 год./ярд	1В:8/9Т —л

Своїм прикладом Д. Рікардо довів, що, незважаючи на відсутність в Англії абсолютних переваг за товарами, які аналізують, вона може мати вигоду від торгівлі з Португалією. Передумовою для взаємної торгівлі є різниця відносних вартостей. А саме, виробництво вина в Португалії ефективніше, ніж тканини, а в Англії – тканини порівняно з вином. Наявні співвідношення цін в умовах автаркії в Англії і Португалії (1В : 8/9Т в Португалії та 1В : 6/5Т в Англії) роблять вигідним спеціалізуватися Португалії на виробництві вина, а Англії – тканини. Для забезпечення потреб у товарі, який у країні є менш ефективним, Португалії вигідно купувати тканину в Англії, а Англії – вино в Португалії.

Далі Д. Рікардо доводить, що обидва учасники міжнародного обміну отримають певний виграш. Для цього він припускає, що країни обмінюються відповідними товарами у співвідношенні 1В : 1Т. В умовах вільної торгівлі Англія може використати 100 годин праці для виробництва додаткової одиниці тканини (1Т) та обміняти її на одиницю вина (1В). Таким чином, 100 годин праці дають можливість цій країні отримати за каналами зовнішньої торгівлі одиницю вина, для виробництва якого Англії необхідно витратити 120 годин праці. А це означає, що Англія може зекономити 20 (120 – 100 = 20) годин праці на кожній одиниці імпортованого товару. Якщо викладеними методами підрахувати виграш Португалії, то вона економить 10 годин праці (90 – 80 = 10), тому що в умовах автаркії їй необхідно витратити 90 годин праці для виробництва одиниці тканини, а витрати на одиницю вина становлять 80 годин праці.

Теорію Д. Рікардо вдосконалювали і доповнювали його послідовники. Зокрема, вихідне посилання "дві країни – два товари" було поширене на більшу кількість країн і товарів, у модель Д. Рікардо ввели транспортні витрати й товари, якими не торгують. З цими доповненнями ідеї Д. Рікардо на багато десятиріч наперед визначили панівні погляди в теорії міжнародної торгівлі й справили вагомий вплив на економічну теорію в цілому.

А. Сміт та Д. Рікардо пояснювали міжнародну торгівлю існуван­ням абсолютних та порівняльних переваг у виробництві товарів, а головним фактором, що впливає на виробництво товарів, вони вва­жали працю. Ціна товару, на їхню думку, залежала тільки від тру­дових витрат, тобто вони дотримувалися трудової теорії вартості.

Теорія взаємного попиту

Одним з важливих аспектів, який розкрив послідовник Д. Рікардо Джон Стюарт Мілль (1806 –1873) у класичній праці "Принципи політичної економії", є питання про ціни, за якими обмінюватимуть товари на світовому ринку. У розділі, присвяченому законові інтернаціональної вартості, він показав, що в умовах вільної торгівлі товари обмінюються при такому співвідношенні цін, яке встановлюється десь у проміжку між існуючими всередині кожної з країн відносними цінами на товари, якими вони торгують. Такий кінцевий рівень цін взаємної торгівлі залежатиме від обсягу світового попиту на кожний з цих товарів.

Суть теорії взаємного попиту в тому, що ціну імпортного товару визначають через ціну товару, який треба експортувати, щоб оплатити імпорт. Тому кінцеве співвідношення цін при торгівлі визначається внутрішнім попитом на товари у кожній із країн, що торгують.

Неомеркантилізм

Останнім часом застосовується термін неомеркантилізм. Його використовують стосовно тих країн, які намагаються мати активне сальдо торгового балансу для досягнення якої-небудь соціальної або політичної мети.Країна може, на­приклад, намагатися добитися повної зайнятості, збільшуючи масштаби виробництва понад те, що диктує попит у країні, та експорту­ючи надлишок за кордон. Або, наприклад, країна прагне зберегти політичний вплив у якій-небудь країні, експортуючи туди більше товарів, ніж імпортуючи звідти.

Частина термінології меркантилізму використовується у наш час: термін "активний торговий баланс" означає, що у країні експорт перевищує імпорт; термін "пасивний торговий баланс" вказує на дефіцит торгового балансу. Ці терміни часто вживаються неправильно: "ак­тивний" (сприятливий) — коли йдеться про вигоду, а "пасивний" (несприятливий) свідчить про збитки. Проте не обов'язково є збитковим дефіцит торгового балансу, а активний торговий баланс може бути невигідним для країни. Наприклад, якщо країна має активне сальдо, тобто імпортує товарів та послуг на меншу суму, ніж експор­тує, то якщо у часи панування меркантилізму різниця між експор­том та імпортом відшкодовувалась за рахунок золота, то сьогодні вона компенсується наданням кредиту країні з дефіцитним балан­сом. Якщо кредит не погашається повністю, то активний торговий баланс буде невигідним для країни-кредитора.

Теорія Гекшера – Оліна (теорія співвідношення факторів виробництва)

У середині 20-х рр. шведські економісти-неокласики Елі Гекшер (1879—1952) та Бертіл Олін (1899— 1979) розробили теорію співвідношення факторів виробництва, яка отримала назву теорії Гекшера — Оліна. Не відмовляючись від трудової теорії вартості, вони доповнили її положенням, що у створенні вартості беруть участь, крім праці, та­кож й інші фактори виробництва, такі як земля та капітал.

Згодом положення теорії Гекшера — Оліна були математично підкріплені Полом Самуельсоном. Він визна­чив жорсткі передумови, з дотриманням яких твердження Гекшера — Оліна ставало повністю коректним. Самуельсон припускав, що:

1) існують дві країни, два товари та два фактори виробництва (звичайне спрощення 2х2х2);

2) пропозиція факторів у кожній країні фіксована та їх перемі­щення можливе між секторами всередині країн, але не між країнами;

3) країни відрізняються одна від одної лише забезпеченістю фак­торами виробництва;

4) в обох країнах технологія така, що забезпечується незмінний ефект масштабу.

Зміст теорії Гекшера — Оліна, за словами Б. Оліна, такий: "Товари, які потребують для свого виробництва значних затрат (надлишкових факторів виробництва) та невеликих затрат (дефіцитних факторів), експортуються в обмін на товари, які продукуються з використанням факторів у оберненій пропорції. Так, у прихованому вигляді експортуються надлишкові фактори та імпортуються дефіцитні фактори виробництва". Або, інакше, країни експортують продукти інтенсивного використання над­лишкових факторів та імпортують продукти інтенсивного викори­стання дефіцитних для них факторів.

Щоб довести правильність цього твердження, необхідно насам­перед визначити, що розуміють під надлишком факторів вироб­ництва та інтенсивністю їх використання.

Країна вважається у надлишку наділеною робочою силою, якщо співвідношення між її кількістю та рештою факторів у неї більше, ніж у решті країн світу.

Продукт вважається працемістким, якщо частка затрат на робо­чу силу в його вартості більша, ніж у вартості інших продуктів.

Теорія Гекшера — Оліна, яка пояснює структуру міжнародної торгівлі, починається зі спеціального розділу, присвяченого причи­нам міжнародних відмінностей у цінах до встановлення торгових відносин. Гекшер та Олін стверджували, що джерелом відмінностей порівняльних витрат є співвідношення факторів виробництва, а не відмінності у попиті або технології в різних країнах. Якщо в Америці 1 ярд сукна коштує 2 бушелі пшениці, а у решті країн — менше від бушеля, то це передовсім має пояснюватися тим, що в Америці відносно більше факторів, які інтенсивно використовуються у виробництві пшениці, та відносно менше факторів, які інтенсивно застосовуються у виробництві сукна, ніж в інших країнах. Хай "зем­ля" — фактор, який інтенсивніше використовується у виробництві пшениці, а "праця" — для виробництва сукна. Хай усі витрати можна звести до затрат праці та землі (наприклад, для виробництва добрив, необхідних для пшениці, потрібно витратити певну кількість землі та праці, так само як і на виготовлення пряжі для виробни­цтва сукна). Тоді, якщо США експортують пшеницю та імпортують сукно, з теорії Гекшера — Оліна випливає, що це відбувається внас­лідок працемісткості сукна і "землемісткості" пшениці та внаслі­док того, що пропозиція землі у США більша від пропозиції землі в інших країнах, а пропозиція праці у США менша від пропозиції праці в інших країнах. Тут мають на увазі не абсолютну, а відносну забезпеченість факторами:

1) у США на одного працівника припадає більше придатної для оброблення землі, ніж у решті країн світу;

2) частка США у загальній площі землі у світі вища, ніж її част­ка у сумарному обсязі робочої сили.

У такій ситуації (за інших однакових умов) оренда землі у США має коштувати менше, ніж в інших країнах, а працівники повинні претендувати на вищу порівняно з іншими країнами заробітну пла­ту. Дешевизна землі більшою мірою знижує витрати виробництва у землеробстві, ніж у виробництві сукна. І навпаки, дефіцит робочої сили веде до відносного подорожчання сукна в США. Саме цим, за теорією Гекшера — Оліна, пояснюється відмінність цін, яка існува­ла до встановлення торгових відносин. Саме відмінності у відносній забезпеченості факторами виробництва та у характері їх викорис­тання зумовлюють експорт США пшениці, а не сукна та імпорт сукна, а не пшениці після встановлення торгових відносин.

Парадокс Леонтьєва

Модель Леонтьєва є емпіричною перевіркою теорії Гекшера – Оліна. Для такої перевірки необхідно виміряти наступні величини:

1. забезпеченість країни факторами виробництва;

2. місткість факторів виробництва в окремих секторах цих країн;

3. товарні потоки між країнами.

При емпіричних дослідженнях немає такої інформації у "чистому" вигляді. Тому необхідно визначити, які величини за певних умов можна визнати достатніми. Позитивним прикладом цього є дослідження твердження Гекшера – Оліна через парадокс Леонтьєва, яке було проведене для США. Твердження Гекшера – Оліна прогнозує, що країна, де домінує фактор "капітал", експортує капіталомісткий товар й імпортує трудомісткий. Учені доводять, що США платять високу заробітну плату і мають у розпорядженні багато капіталу, отже, США є країною, де домінує фактор "капітал". Тому треба очікувати, згідно з твердженням Гекшера – Оліна, що США будуть експортувати капіталомісткі товари та імпортувати трудомісткі.

Дослідження можна було б провести легко, якщо визначити, що експорт є капіталомістким, а імпорт – трудомістким, але відсутність статистичних матеріалів не дозволяє це зробити. Тому потрібно знайти інші способи вираження місткості факторів експорту й імпорту.

Найбільш акуратно і коректно дослідження теореми Гекшера – Оліна провів у 1953 році американський вчений російського походження Василь Леонтьєв. Він зумів переконливо довести, що теорія співвідношення факторів Гекшера – Оліна за певних умов не підтверджується на практиці.

Для цього визначав використання праці й капіталу у виробництві експортних та імпортних товарів. Зокрема, В. Леонтьєв з'ясовував обсяг факторів виробництва, що вивільняться, якщо США зменшать як свій експорт, так і імпорт на 1 млн. доларів. Це питання вчений аналізував за допомогою даних про структуру експорт" й імпорту в 1947 році на основі моделі "витрати-випуск" для 200 секторів. Проблема полягає в тому, скільки факторів залучено для виробництва експорту й імпорту.

Капіталомісткість імпортних товарів потрібно було б визначити на основі даних країн-експортерів США. Оскільки у розпорядженні Леонтьєва були лише статистичні дані США, то він ввів допоміжну гіпотезу 1, що капіталомісткість імпортних товарів можна порівнювати з вітчизняними субститутами імпорту. Він вважав, що факторомісткість товарів-субститутів імпорту ідентична з факторомісткісю імпортних товарів. Це припущення не діє тоді, коли США не виготовляють деякі товари-субститути імпорту (чай, кава, джут) і відповідно вони виключалися з розгляду.

Треба відзначити, що В. Леонтьєв проводив своє дослідження після закінчення Другої світової війни, коли ні в кого не викликало сумніву, що США є країною з надлишком капіталу порівняно з іншими державами. Адже саме США ще до війни мали високорозвинену капіталомістку промисловість, у роки війни вона розвинулася ще сильніше, а після війни на фоні інших країн, які відновлювали свої зруйновані виробничі потужності, перевага США у забезпеченості капіталом виглядала неперевершеною. Тому в Леонтьєва не було великих сумнівів щодо отримання в результаті дослідження емпіричного підтвердження висновку Гекшера – Оліна. Фактично він порівняв співвідношення капіталу і праці, які є необхідними для виробництва одиниці американського імпорту (К/А)im, із співвідношенням капіталу і праці для виробництва одиниці американського експорту (К/А)еx. Відповідно до цього співвідношення, яке отримало назву "статистика Леонтьєва", країну вважають капіталонасиченою, якщо:

К/А)im/(К/А)ех<1

Країну вважають праценасиченою, якщо:

К/А)im/(К/А)ех>1

Результати досліджень, які провів В. Леонтьєв, виявилися несподіваними, бо вони не підтвердили попереднього припущення, що США експортують капіталомісткі товари, а імпортують трудомісткі. Згідно з отриманими розрахунками виробництво експорних товарів в обсязі 1 млн. дол. супроводжувалося витратами капіталу в сумі 2,55 млн. дол. та праці в розмірі 182,3, тобто співвідношення цих виробничих ресурсів становило 14 000 дол.: 1 рік праці (2, 55 млн. дол.: 182,3).

Аналогічне співвідношення за імпортозамінниками становило 18200 дол. : 1 рік праці. Отже, загальне співвідношення (К/А)im : (К/А)х дорівнювало 1,3. Іншими словами, висновок, який, здавалося, можна було майже безпомилково передбачити, не підтвердився – американський експорт у 1947 році був у 1,3 раза трудомісткішим від імпорту.

Економіко-математична постановка проблеми та її розв'язання, які здійснив В. Леонтьєв, полягали в наступному. Якщо припущення про ідентичність капіталомісткості у імпортних товарів з вітчизняними субститутами імпорту було першою допоміжною гіпотезою, то другою була умова (припущення пропорційності), що частки окремих товарів в експортній та імпортній структурі залишаються сталими. Якщо автомобілі становлять 20% загального експорту, то при зменшенні загального експорту на 1 млн. дол. зменшується експорт автомобілів на 200 тис. дол.

Коли сконцентруємо свою увагу на експорті, то через його зменшення на 1 млн. дол. відбувається зменшення секторальних випусків. Тоді можна зробити висновок щодо вивільнених факторів виробництва.

Позначивши Хi як скорочення попиту на експорт, описавши коефіцієнтами "витрати—випуск" виробничу структуру (третя допоміжна гіпотеза), і розв’язавши матрицю, Леонтьєв прийшов до такого результату: загальні витрати фактору “праця” у виробництві експортних товарів (Ах) є більшими, ніж у виробництві товарів-субститутів імпорту (Ам):

Ах>Ам і Кх<Км,

тобто використання капіталу для експортних товарів (Кх) менше, ніж для товарів-субститутів імпорту (Км). При цьому: