Відмінності між договорами комісії та доручення

1) повірений діє від імені довірителя, комісіонер виступає від свого імені;

2) договір доручення може бути як сплатним, так і безоплатним, а договір комісії – завжди сплатний;

3) предметом договору доручення є юридичні дії, а предметом договору комісії – лише правочини (вужче поняття порівняно з юридичними діями).

Характеристики договору – консенсуальний, сплатний, двосто­ронній.

Форма договору – письмова (за допомогою як одного доку­мента, підписаного сторонами, так і накладної, квитанції, товарного ярлика, приймальної квитанції тощо) .Недотримання форми позбавляє сторони права у разі спору посилатися в підтвердження договору на показання свідків.

Умови договору комісії. Договір може бути укладений на визначений або невизначений строк, з визначенням або без визначення території виконання, з умовою чи без умови щодо асортименту товарів, які є предметом комісії. Комітент може бути зобов’язаний утримуватися від укладення договору комісії з іншими особами.

Істотні умови: умови про майно та ціну, за яку комісіонер зобов’язується його продати або купити (ст. 1012 ЦК).

Новелою ЦК є врегулюваннясубкомісії. За згодою комітента комі­сіонер має право укласти договір субкомісії з третьою особою (субкомісіонером), залишаючись відповідальним за дії субкомісіонера перед комітентом. За договором субкомісії комісіонер набуває щодо субкомісіонера права та обов’язки комітента. У виняткових випадках, якщо цього вимагають інтереси комітента, комісіонер має право укласти до­говір субкомісії без згоди комітента. Останній не має права без згоди комісіонера вступати у відносини із субкомісіонером (ст. 1015 ЦК).

Обов’язки комісіонера:

1) вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комі­тента (якщо їх не зазначено - відпо­відно до звичаїв ділового обігу або вимог, що зазвичай ставляться) і відповідно до його вказівок (ст. 1014 ЦК). Якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних, ніж ті, що були визначені комітентом, додатково одержана вигода належить комітентові.

Комісіонер має право відступити від вказі­вок комітента, якщо цього вимагають інтереси останнього і той не міг попередньо запитати комітента або не одержав у розум­ний строк відповіді. У цьому разі комісіонер повинен повідомити комітента про допущені відступи, як тільки це стане можливим (ст. 1017 ЦК). Комісіонерові, що є підприємцем, може бути надано право відступати від вказівок комітента без попереднього запиту, але з обов’язковим повідомленням про відступи.

Комісіонер, який продав майно за нижчою ціною, повинен зап­латити різницю комітентові, якщо не доведе, що не мав мож­ливості продати майно за погодженою ціною, а продаж за нижчою ціною запобіг більшим збиткам. Якщо для відступу від вказівок комітента потрібний був запит, комісіонер має довести, що не міг запитати комітента або одержати в розумний строк відповіді.

Якщо комісіонер купив майно за вищою ціною, ніж була погод­жена, комітент має право не прийняти його, заявивши про це в розумний строк після отримання повідом­лення про покупку;

2) виконати всі обов’язки і здійснити всі права, що випливають з правочину, вчиненого ним з третьою особою. Комісіонер за за­гальним правилом не відповідає перед комітентом за невиконання третьою особою договору, укладеного з нею за рахунок комітента, крім випадків, коли комісіонер був необачним при виборі цієї сто­рони або поручився за виконання договору (делькредере –різновид поруки) (ст. 1016 ЦК). При виконанні правочину третьою особою права та інтереси комі­тента забезпечуються покладанням на комісіонера обов’язку негай­ного повідомлення комітента про факти порушення третьою осо­бою угоди і збирання доказів, що їх підтверджують;

3) зберігати майно комітента. Комісіонер відповідає перед комітен­том за винні втрату, нестачу або пошкодження його майна (ч. І ст. 1021 ЦК). Для звільнення від відповідальності комісіонер має довести відсутність вини, тобто навести факти, які свідчать, що ним вжито всіх заходів для забезпечення збереження майна. Якщо при прийнятті комісіонером майна, що надійшло від ко­мітента або для комітента, будуть виявлені нестача чи пошкодження, а також у разі завдання шкоди майну комісіонер повинен негайно повідомити про це комітента і вжити заходів щодо охорони його прав та інтересів. Комісіонер, який не застрахував майно комітента, відповідаєза його втрату, нестачу, пошкодження, якщо був зобов’язаний застрахувати;

4) після вчинення правочину за дорученням комітента – нада­ти йому звіт і передати все одержане за договором ко­місії (ст. 1022 ЦК). Комітент, який має заперечення щодо звіту комісіонера, повинен повідомити його про це протягом 30 днів від дня отримання звіту. Якщо такі заперечення не надійдуть, звіт вва­жається прийнятим.

Комісіонер має право для забезпечення своїх вимог за догово­ром притримати річ, яка має бути передана комітентові (ст. 1019 ЦК); відрахувати належні йо­му суми з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента, якщо інші кредитори комітента не мають пере­важного перед ним права на задоволення своїх вимог з грошових коштів, що належать комітентові (ст. 1020 ЦК).

Обов’язки комітента:

1) забезпечити комісіонера усім необхідним для виконання обов’язку перед третьою особою (ст. 1016 ЦК);

2) прийняти від комісіонера виконання за договором. При цьому він зобов’язаний прийняти від комісіонера все належно виконане за договором комісії, а також оглянути майно, придбане для нього комісіонером, і негайно повідомити останнього про виявлені у цьому майні недоліки;

3) виплатити комісіонерові комісійну плату в розмірі та порядку, встановлених у договорі. Якщо комісіо­нер поручився за виконання правочину третьою особою, він має право на додаткову плату. Якщо договором розмір плати не визначений, вона виплачується після виконання договору, виходячи із звичайних цін. Якщо договір не був виконаний з причин, які залежали від комітента, комісіонер має право на плату на загальних підставах. У разі розір­вання або односторонньої відмови від договору комісіонер має право на плату за фактично вчинені дії (ст. 1013 ЦК);

4) відшкодувати комісіонерові витрати, зроблені ним у зв’язку з виконанням обов’язків за договором комісії, зокрема у випад­ку, якщо комісіонер або субкомісіонер вжив усіх заходів щодо вчи­нення правочину, але не міг його вчинити за обставин, які від ньо­го не залежали (ст. 1024 ЦК).

За ст. 1025 ЦК ко­мітент має право відмовитися від договору комісії. Якщо договір укладено без визначення строку, комітент має повідоми­ти комісіонера про відмову від договору не пізніше ніж за 30 днів. У разі відмови комітента від договору він повинен у строк, передбачений договором, а якщо строк не встановлений, – негайно розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера. У разі невиконання комітентом вказаного обов’язку комісіонер має право передати майно на зберігання за рахунок комітента чи продати його за найвигіднішою для останнього ціною. У разі відмови комітента від договору комісіонер має право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв’язку з виконанням договору.

За ст. 1026 ЦК комісіонер має право відмовитися від договору комісії лише тоді, коли строк не встановлений договором. Комісіонер повинен повідомити комітента про відмову від договору не пізніше ніж за 30 днів та вжити заходів, необхідних для збереження майна комітента. У разі відмови комісіонера від договору комітент має розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера, протягом 15 днів від дня отримання повідомлення. В разі невиконання комітентом цього обов’язку комісіонер має право передати майно на зберігання за рахунок комі­тента або продати майно за найвигіднішою для нього ціною.

У разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи – комісіонера договір припиняється. Якщо юридична особа матиме правонаступників, права та обов’язки комісіонера переходять до них, якщо протягом строку, передбаченого для з’явлення кредиторами своїх вимог, ко­мітент не повідомить про відмову від договору.

8. Договір зберігання (гл. 66 ЦК) – це договір, за яким одна сторона (зберігач) зобов'язана зберігати річ, передану їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ч. 1 ст. 936 ЦК).

За договором зберігання, у якому зберігачем виступає особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (про­фесійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві у майбутньому.

Характеристики договору:

1) реальний (вважається укладеним у момент передачі речі на зберігання), але може бути і консенсуальним (якщо зберігач є професійним зберігачем);

2) публічний, якщо зберігання речей здій­снюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у каме­рах, приміщеннях) загального користування;

3) сплатний, якщо ін­ше не встановлено договором або установчим документом юридич­ної особи. Безоплатним зазвичай є договір між громадянами.

Предмет договору – річ, яка має як індивідуально-визначені, так і родові ознаки.

Сторони:

Зберігач – особа,яка надає послуги щодо зберігання;

Поклажодавець – особа, яка передає майно на зберіган­ня з метою забезпечення збереження і наступного повернення їй майна.

Ст. 937 ЦК: договір укладаєть­ся у письмовій формі на суму, що пе­ревищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму до­ходів громадян.

Договір, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання у майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, що передана на зберігання.

Письмова форма вважається дотриманою, якщо прийняття речі посвідчене розпискою, квитанцією, іншим документом, підписаним зберігачем, а за надзвичайних обставин – свідченням свідків. Прийняття речі може підтверджуватися видачею жетона, іншого знака, що посвідчує прий­няття на зберігання, якщо це встановлено законом або є звичним для цього виду зберігання.

Зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі. Якщо строк зберігання у догово­рі не встановлений і не може бути визначений, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.

Якщо строк зберігання речі виз­начений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обста­вин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати річ (ст. 938 ЦК).

Обов'язки зберігача:

1) забезпечувати схоронність речі – вживати усіх заходів, перед­бачених договором, законом для забезпечення схоронності речі (ст. 942 ЦК);

2) виконувати свої обов'язки за договором зберігання особисто. Має право передати річ на зберігання іншій особі у ра­зі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду. Про передання речі на збері­гання іншій особі зберігач зобов'язаний своєчасно повідомити пок­лажодавця. Умови договору залишаються чинними і первісний зберігач від­повідає за дії особи, якій він передав річ на зберігання (ст. 943 ЦК);

3) не користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а та­кож не передавати її у користування іншій особі без згоди покла­жодавця (ст. 944 ЦК);

4) негайно повідомити поклажодавця про необхідність зміни умов зберігання речі і отримати його відповідь. У разі небезпеки втрати, нестачі, пошкодження речі зберігач зобов'язаний зміни­ти умови її зберігання, не чекаючи відповіді поклажодавця (ч. 1 ст. 945 ЦК);

5) повернути поклажодавцеві річ, передану на зберігання, в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природ­них властивостей, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якос­ті;

6) передати плоди та доходи, одержані від речі.

Обов'язки поклажодавця:

1) сплатити зберігачу плату за зберігання, якщо договір сплат­ний. Якщо зберігання припинилося достроково че­рез обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати. Якщо поклажодавець після закінчення строку договору не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання. Установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплат­не зберігання речі (ст. 946 ЦК);

2) відшкодувати зберігачу витрати на зберігання. Надзвичайні витрати відшкодовуються понад плату, що належить зберігачеві. При безоплатному зберіганні поклажодавець зобов'яза­ний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати на зберігання речі, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 947 ЦК);

3) прийняти річ від зберігача після закінчення строку зберігання.

Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі. За втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних під­ставах (ч. І ст. 950 ЦК).

ЦК установлює підвищену відповідальність профе­сійного зберігача: він відповідає за втрату (нестачу) або пошкод­ження речі незалежно від його вини. Професійний зберігач звільняється від відповідальності лише якщо доведе, що втрата (неста­ча) або пошкодження речі сталися внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця.

Зберігач відповідає за втрату (нестачу) чи пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності.

Збитки, завдані поклажодавцеві, відшкодовуються зберігачем (ст. 951 ЦК):

1) у разі втрати (нестачі) речі – у розмірі її вартості;

2) у разі пошкодження речі – у розмірі суми, на яку знизилася її вартість.

Якщо внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настіль­ки, що вона не може бути використана за первісним призначен­ням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вимагати від зберігача відшкодування її вартості.

Поряд із загальними правилами про зберігання новий ЦК пе­редбачає спеціальні, що регулюють різновид договору зберігання – договір складського зберігання.

Договір складського зберігання– це договір, за яким товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути його у схоронності (ч. І ст. 957 ЦК).

Товарним складом є організація, яка зберігає товар та надає послуги, пов'язані зі зберіганням, на засадах підприємницької ді­яльності. Тобто, це підприємницький договір.

Договір складського зберігання, укладений складом загального користування, є публічним. Укладається у письмо­вій формі (прийняття товару на склад посвідчується складським документом: складською квитанцією; простим складським свідоцтвом; подвійним складським свідоцтвом).

Спеціальні види зберігання:

1) зберігання речі у ломбарді – договір зберіганняречі, прий­нятої ломбардом від фізичної особи, оформляється видачею імен­ної квитанції. Ціна речі визначається за домовленістю сторін. Ломбард зобов'язаний страхувати на користь поклажодавця за свій рахунок речі, прийняті на зберігання, виходячи з повної суми їх оцінки;

2) зберігання цінностей у банку – банк може прийняти на збе­рігання документи, цінні папери, дорогоцінні метали, каміння, ін­ші коштовності, цінності. Банк може бути уповноважений поклажодавцем на вчинення правочинів з цінними паперами, прийнятими на зберігання. Укладення договору засвідчується видачею іменного до­кумента, пред'явлення якого є підставою для повернення ціннос­тей поклажодавцеві. Банк може передати поклажодавцеві індивіду­альний сейф,його частину або спеціальне приміщен­ня для зберігання у ньому цінностей та роботи з ними;

3) зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту – камери схову загального користування, що перебува­ють у віданні цих організацій та підприємств, зобов'язані прийма­ти на зберігання речі пасажирів та інших осіб незалежно від наяв­ності у них проїзних документів. Збитки, завдані поклажодавцеві внаслідок втрати, нестачі або пошкодження речі, зданої до камери схову, відшкодовуються протягом доби з моменту пред'явлення ви­моги про їх відшкодування у розмірі суми оцінки речі, здійсненої при переданні її на зберігання;

4) зберігання речей у гардеробі організації – якщо річ здана у гардероб організації, зберігачем є остання. Вона зобов'язана вжити необхідних заходів до забезпечення схоронності речі;

5) зберігання речей у готелі – готель відповідає за схоронність речей, внесених до готелю особою, яка проживає у ньому. Річ вва­жається такою, що внесена до готелю, якщо вона передана праців­никам останнього або знаходиться у відведеному для особи приміщенні. Готель відповідає за втрату грошей, інших цінностей (цін­них паперів, коштовностей) лише за умови, що вони були окремо передані готелю на зберігання. Ці положення застосовуються до зберігання речей фізичних осіб у гуртожитках, мотелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших організаціях, у при­міщеннях яких особа тимчасово проживає;

6) зберігання речей, що є предметом спору – дві або більше осіб, між якими виник спір про право на річ, можуть її передати третій особі, яка бере на себе обов'язок після вирішення спору повернути річ особі, визначеній за рішенням суду або за погоджен­ням усіх осіб, між якими є спір;

7) зберігання автотранспортних засобів – за договором збері­гання автотранспортних засобів у боксах та гаражах, на спеціаль­них стоянках зберігач зобов'язується не допускати проникнення у них сторонніх осіб і видати транспортний засіб за першою вимо­гою поклажодавця. Договір поши­рюється також на відносини між гаражно-будівельним чи гараж­ним кооперативом та їх членами, якщо інше не встановлено зако­ном або статутом кооперативу. Прийняття автотранспортного засо­бу на зберігання посвідчується квитанцією (номером, жетоном);

8) договір охорони – за договором охорони охоронець, який є суб'єктом підприємницької діяльності, зобов'язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець майна або особа, яку охороняють, зобов'язані виконувати пе­редбачені договором правила особистої та майнової безпеки і що­місячно сплачувати охоронцю встановлену плату.

9. Страхування – вид ци­вільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових ви­падків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Види страхування

1) особисте страхування – страхування, пов’язане з життям, здоров’ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи;

2) майнове страхування – страхування, пов’язане з володінням, користуванням і розпорядженням майном;

3) страхування відповідальності – страхування, пов’язане з від­шкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну.

Форми страхування

Добровільне страхування – це страхування, яке здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком.

Види добровільного страхування:

1) страхування життя;

2) страхування від нещасних випадків;

3) медичне страхування;

4) страхування здоров’я на випадок хвороби;

5) страхування кредитів;

6) страхування інвестицій;

7) страхування фінансових ризиків;

8) страхування виданих гарантій (порук) та прийнятих гарантій;

9) інші види добровільного страхування.

Обов’язкове страхування: згідно зі ст. 999 ЦК законом може бу­ти встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої осо­би.

Види обов’язкового страхування:

1) медичне страхування;

2) страхування спортсменів вищої категорії;

3) особисте страхування від нещасних випадків на транспорті;

4) авіаційне страхування від нещасних випадків на транспорті;

5) страхування цивільної відповідальності власників транспор­тних засобів;

6) страхування засобів водного транспорту;

7) страхування врожаю сільськогосподарських культур і багато­річних насаджень державними сільськогосподарськими підприємс­твами, врожаю зернових культур і цукрових буряків сільськогоспо­дарськими підприємствами всіх форм власності;

8) страхування цивільної відповідальності суб’єктів космічної ді­яльності.

Договір страхування – це договір, за яким одна сторона (стра­ховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового ви­падку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій осо­бі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а стра­хувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконува­ти інші умови договору (ст. 979 ЦК).

Характеристики договору: консенсуальний, двосторонній, сп­латний.

Факт укладення договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування. Договір набирає чинності з момен­ту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбаче­но договором.

Істотні умови договору: предмет договору, страховий випадок, страхова сума, розмір страхового платежу і стро­ки його сплати, строк договору тощо (ст. 982 ЦК).

Обов’язки сторін.

Обов’язки страховика:

1) ознайомити страхувальника з умовами та правилами страху­вання;

2) протягом двох робочих днів, як стане відомо про нас­тання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення необхідних документів для своєчасного здійснення страхової вип­лати;

3) у разі настання страхового випадку здійснити страхову вип­лату в строк за договором;

4) відшкодувати витрати, понесені страхувальником у разі нас­тання страхового випадку з метою запобігання або зменшення збитків, якщо це встановлено договором;

5) за заявою страхувальника у разі здійснення страховиком за­ходів, що зменшили страховий ризик, або у разі збільшення вар­тості майна переукласти з ним договір страхування;

6) не розголошувати відомості про страхувальника та його май­нове становище тощо.

Обов’язки страхувальника:

1) своєчасно вносити страхові платежі (внески, премії) у розмі­рі, встановленому договором;

2) надати страховикові ін­формацію про всі відомі обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати про зміни страхового ризику;

3) повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо об’єкта, який страхується (якщо страховику не повідомлено, що об’єкт застрахований, новий договір є нікчемним);

4) вживати заходів щодо запобігання збиткам, завданим настан­ням страхового випадку, та їх зменшення;

5) повідомити страховика про настання страхового випадку в строк, встановлений договором тощо.

Страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати у разі:

1) умисних дій страхувальника або особи, на користь якої укла­дено договір, якщо вони були спрямовані на настання страхового випадку, крім дій, пов’язаних з виконанням громадянського чи службового обов’язку, вчинених у стані необхідної оборони, або щодо захисту майна, жит­тя, здоров’я, честі, гідності та ділової репутації;

2) вчинення страхувальником або особою, на користь якої ук­ладено договір, умисного злочину, що призвів до стра­хового випадку;

3) подання страхувальником завідомо неправдивих відомостей про об’єкт страхування або про факт настання страхового випадку;

4) одержання страхувальником повного відшкодування збитків за договором майнового страхування від особи, яка їх завдала;

5) несвоєчасного повідомлення страхувальником про настання страхового випадку або створення стра­ховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків тощо.

Обґрунтоване рішення страховика про відмову у страховій виплаті по­відомляється страхувальникові письмово.

У разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати страховик зобов’язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом.

До страховика, який виплатив страхове відшкодування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке особа, що одержа­ла страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завда­ні збитки.

Договір страхування припиняється та втрачає чинність за згодою сторін, а також у разі:

1) закінчення строку дії;

2) виконання страховиком зобов’язань перед страхувальником у повному обсязі;

3) несплати страхувальником страхових платежів у встановлені договором терміни;

4) ліквідації страхувальника – юридичної особи або смерті страхувальника-громадянина чи втрати ним дієздатності, за винят­ком зазначених випадків;

5) ліквідації страховика;

6) прийняття судового рішення про визнання договору страху­вання недійсним тощо.

Підстави, умови та наслідки відмо­вивід договору (ст. 997 ЦК):

– якщо страху­вальник прострочив внесення платежу і не сплатив його протягом 10 робочих днів після пред’явлення страховиком письмової згоди про сплату страхового платежу, страховик може відмовитися від договору;

– страхувальник або страховик можуть відмовитися від догово­ру страхування і в інших випадках, встановлених договором;

– сторони зобов’язані повідомити одна одну про намір відмовитися від договору не пізніш як за 30 днів до припинення договору, якщо інше не встановлено ним;

– страховик не має права відмовитися від договору особистого страхування без згоди на це страхувальника, який не допускає порушення договору;

– якщо страхувальник відмовився від договору страхування, страховик повертає йому платежі за період, що залишився до закінчення строку договору, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, та фактично здійснених страхо­виком страхових виплат. Якщо відмова страхувальника обумовлена порушенням умов договору страховиком, останній повертає страхуваль­никові сплачені ним платежі повністю;

– якщо страховик відмовився від договору страхування, він повертає страхувальникові сплачені ним страхові платежі повністю. Якщо відмова обумовлена невиконанням страхувальником умов договору, страховик повертає страхувальникові страхові платежі за період, що залишився до закінчення строку договору, з вираху­ванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, та фактично здійснених страхових виплат.

Недійсність договору: є нікчемним або визнається судом не­дійсним, якщо його укладено після настання страхового випадку або об’єктом є майно, яке підлягає конфіскації (ст. 998 ЦК).

Страхування цивіль­ної відповідальності власників транспортних засобів– один з видів обов’язкового страхування. Положення про порядок і умови його проведення затверджено постановою КМУ від 28 вересня 1996 р. № 1175. Воно здійснюється з метою забезпечення відшкодування збитків, завданих третім особам внаслідок дорожньо-транспортної події (ДТП).

Суб’єктами обов’язкового страхування є страхувальники, стра­ховики (страхові організації – Моторне (транспортне) страхове бюро) і треті особи – юридичні і фізичні особи, яким завдані збитки транспортним засобом внаслідок ДТП. Об’єктом обов’язкового страхування цивільної відповідальності є цивільна відповідальність власників транспортних засобів за збитки, завдані третім особам внаслідок ДТП, тобто життю і здоров’ю фізичних осіб, їх майну та майну юридичних осіб.

За збитки, завдані здоров’ю третьої особи внаслідок ДТП, стра­ховик здійснює виплату страхового відшкодування у межах страхо­вої суми:

– у разі загибелі під час ДТП або смерті внаслідок останньої – спадкоємцю третьої особи в розмірі страхової суми;

– у разі встановлення третій особі інвалідності І групи – у роз­мірі 100 відсотків, II групи – 80 відсотків, III групи – 60 відсотків страхової суми;

– у разі тимчасової втрати третьою особою працездатності за кожну добу – в розмірі 0,2 відсотка, але не більше 50 відсотків страхової суми.