Коли двері перестають бути дверима? 15 страница

Коли щось пухнасте тернулося об його ногу, Едді нажахано вхопився правою рукою за іржаве поруччя, ледве втримавшись, щоб не закричати. Але то був лише Юк — він діловито пробігав повз, ледь кинувши на нього погляд, яким наче хотів сказати: «Вибачте, я поспішаю».

— Дурна тварюка, — процідив Едді крізь міцно стиснені зуби.

На мосту з’ясувалося: дивитися на троси, що якимось дивом досі тримали настил і металеві кабелі, ще неприємніше, ніж униз. Подекуди крізь шар іржі проступали жмути металевих ни­ток — на вигляд вони були як металеві клапті вати. Дядько Рег, маляр за фахом, який колись фарбував мости Джорджа Вашинг­тона і Трайборо, колись казав йому, що мостові троси й кабелі «скручуються» з тисяч металевих ниток. Схоже було, що на цьо­му мосту плетення вже не трималося купи. Зараз троси в пря­мому розумінні слова розпадалися, нитка за ниткою.

Якщо вже цей міст так довго не падав, то протримається ще трохи. Ти думаєш, що він звалиться у воду тільки тому, що його переходиш ти? Не варто так собі лестити.

Втім, ця думка його не заспокоїла. Судячи з усього, вони, мож­ливо, перші, хто спробував перейти цей міст за багато десятків років. І, зрештою, мусить же цей міст колись упасти. Його ви­гляд переконливо свідчив, що чекати недовго. Вага їхніх тіл мо­же виявитися тією соломинкою, що переломить спину верблюда.

Ідучи, Едді скинув черевиком уламок бетону і тепер, знема­гаючи від нудоти, дивився, як він летить униз, перевертаючись у повітрі. У воду він упав із тихим, ледь чутним плюскотом. Вітер свіжішав. Від його пориву сорочка Едді прилипла до спіт­нілої шкіри. Міст стогнав і хитався під їхньою вагою. Едді спро­бував забрати руки від поруччя, але вони наче намертво при­стали до побитого корозією металу.

На мить він заплющив очі. Ні, ти не заклякнеш. Не закляк­неш. Я... я тобі забороняю. Якщо тобі треба на щось дивитися, то дивись на цю довготелесу потвору. Едді знову розплющив повіки, прикипів поглядом до Роланда, примусив себе відір­вати міцно стиснені руки від поруччя і знову поволі посунув уперед.

Діставшись до провалля, Роланд озирнувся. Джейк був за п’ять кроків від нього, Юк не відставав від хлопчика. Шалапут при­пав до доріжки, витягнувши шию. Над відкритими просторами річки вітер дмухав дужче — і Роланд бачив, як він ворушить шов­ковисту шкурку Юка. Едді відстав від Джейка на двадцять п’ять кроків. Губи міцно стиснені, обличчя витягнуте. Та все одно він рішуче просувався вперед, тримаючи в лівій руці складений Сюзаннин візок. Права намертво вчепилася в поруччя.

— Сюзанно, ти як?

— Добре, — одразу відгукнулася вона. — Все гаразд.

— Джейку?

Джейк підвів очі. Він не переставав усміхатися, і стрілець збаг­нув, що з хлопчиком проблем не буде. Йому шалено подобала­ся ця пригода. Волосся хвилями розвівалося на вітрі, відкрива­ючи гарне чоло, очі блищали. Він підняв угору великий палець. Усміхнувшись, Роланд теж підняв палець.

— Едді?

— Не хвилюйся за мене. — Здавалося, Едді дивиться на Ро­ланда, але стрілець зрозумів, що насправді його погляд спря­мований повз нього, на цегляні будівлі без шибок, що скупчилися на протилежному березі. І це було добре — зважаючи на його очевидний страх висоти, годі було вигадати щось краще, що допомогло б не занепадати духом.

— Гаразд, не буду, — пробурмотів Роланд собі під носа. — Сю­занно, зараз ми переходитимемо через провалля. Просто сиди. Не роби різких рухів. Збагнула?

— Так.

— Якщо хочеш вмоститися зручніше, то зроби це зараз.

— За мене не турбуйся, Роланде, — незворушно сказала во­на. — Сподіваюся, з Едді буде все гаразд.

— Едді вже стрілець. І поводитиметься він, як стрілець.

Роланд розвернувся праворуч, обличчям за течією річки, і взяв­ся за поруччя. І обережно почав просуватися вперед, помалу переставляючи ноги на іржавому тросі.

Джейк почекав, поки Роланд із Сюзанною подолають полови­ну шляху над прірвою, а потім і собі рушив уперед. Його торсав поривчастий вітер, міст хитався вперед і назад, але хлопчик був спокійний. Правду кажучи, він просто кайфував. На відміну від Едді, він ніколи не боявся висоти. А ріка звідси виглядала дуже гарно — вона текла, як сталева стрічка, ген-ген на обрії злива­ючись із небом, на якому вже почали збиратися хмари.

Подолавши половину шляху над проваллям (Роланд із Сюзан­ною вже стояли там, де хитка доріжка починалася знову, і чекали на інших), він озирнувся, і всередині в нього все обірвалося. Вони геть забули про маленького члена гурту, коли обговорювали спосіб перейти через прірву. І тепер наляканий Юк зіщулився на краю провалля, не наважуючись іти далі. Він з нещасним вигля­дом нюхав те місце, де бетонна доріжка закінчувалася і починав­ся іржавий стрижень, на якому вона трималася.

— Ходи до мене, Юк! — покликав Джейк.

— Юк! — відгукнувся шалапут тремтячим, майже яку лю­дини, голосом. Він витягнув до Джейка свою довгу шию, але не ворухнувся. У величезних очах з золотистими обідцями стояв жах.

Від чергового пориву вітру міст знову похитнувся і жалібно застогнав. Біля самого Джейкового вуха наче луснула натягну­та до межі гітарна струна. З найближчого троса, мало не подря­павши йому щоку, вискочила сталева нитка. А на відстані де­сяти кроків Юк жалібно дивився на Джейка, не відриваючи від нього погляду.

— Ворушися! — прокричав Роланд. — Вітер дужчає! Давай, Джейку!

— Без Юка я не піду!

І Джейк поволі посунув назад тим шляхом, яким прийшов. Та не встиг він і двох кроків зробити, як Юк обережно ступив на залізну опору. Він міцно стис лапи, і кігті дряпали заокруг­лену металеву поверхню. Наляканий до смерті, Едді вже стояв за шалапутом, відчуваючи всю свою безпорадність.

— Ось так, Юк! — радісно підбадьорив Джейк. — Ходи до мене!

— Юк-Юк! Ейк-Ейк! — вигукнув шалапут і швидко потрю­хикав трубою вперед. Та коли до Джейка йому залишалося зовсім трішки, знову налетів зрадник-вітер. Міст похитнувся. Юк несамовито заборсався, дряпаючи кігтями трубу й шукаю­чи надійної опори, але її не було. Його задні лапи опинилися у повітрі. Він спробував учепитися передніми, та чіплятися не було за що. Задні лапи молотили повітря.

Не бачачи перед собою нічого, крім Юкових очей з золотисти­ми обідцями, Джейк відпустив поруччя і метнувся на допомогу.

— Ні, Джейку! — одночасно закричали Роланд із Едді. Ко­жен з них був надто далеко і не міг нічого вдіяти.

Джейк упав на трубу, вдарившись грудьми й животом. На­плічник стукнувся об лопатки, і він почув, як клацнули зуби —

з таким звуком більярдна куля розбиває піраміду. Знову налетів вітер, і Джейк посунувся вперед, вхопившись правою рукою за стрижень, а ліву простягаючи до Юка, який висів над річкою. Шалапут почав падати і від безвиході вхопився зубами за Джейкову простягнуту руку. Від нестерпного болю хлопчик закри­чав, але втримався. Правою рукою він чіплявся за стрижень, опустивши голову й притискаючи коліна до жахливо гладень­кої поверхні. З його лівої руки, як цирковий акробат, жалібно зорячи своїми обведеними золотом очима, звисав Юк. Джейк бачив свою кров, яка тонкими цівками стікала по його пичці.

Аж ось знову налетів вітер, і хлопчик почав сповзати у прірву.

Страх із Едді мов рукою зняло, а натомість з’явилася дивна, про­те приємна холодна незворушність. Він з гуркотом кинув Сюзаннин візок на порепаний бетон і, забувши про поруччя, швид­ко рушив уперед. Джейк висів головою донизу, а Юк пухнастим маятником гойдався над проваллям, тримаючись зубами за руку свого друга. Права хлопчикова рука вже зісковзувала з троса.

Едді розставив ноги і з розгону сів на опору, боляче вдарив­шись об неї яйцями. їх наче розплющило, але цієї миті навіть різкий біль здався якимось далеким і неістотним. Однією ру­кою Едді вхопив Джейка за волосся, а другою — за лямку його наплічника. Він відчув, що його тягне вперед, і, неначе в страхіт­ливому сні, йому здалося, що ще мить — і вони втрьох ланцюж­ком полетять у прірву.

Він відпустив Джейкове волосся й міцніше вхопився за на­плічник, молячись про себе, щоб у останню мить не виявилося, що цю сумку малий купив на дешевому розпродажу. Вільною рукою Едді понишпорив у себе над головою, шукаючи поруч­чя. Ці пошуки тривали нескінченну секунду, та врешті-решт вона закінчилася і Едді знайшов помічну опору.

— РОЛАНДЕ! — щосили прогорлав він. — ТРОХИ ДОПО­МОГИ МЕНІ Б ЗАРАЗ НЕ ЗАВАДИЛО!

Але потреби кричати не було: Роланд уже був поряд. З-за йо­го спини визирала Сюзанна. Коли він нахилився, вона міцно обійняла його руками за шию, щоб не випасти з ранця вниз го­ловою. Стрілець підхопив Джейка за груди і підняв. Намацав­ши ногами опору, Джейк правою рукою обійняв тремтяче тіль­це тварини. Ліву руку пекло вогнем і кригою.

— Відпусти мене, Юк, — видихнув він. — Можеш відпусти­ти, ми... врятовані.

На якусь мить він злякався, що пухнастик-шалапут не зби­рається випускати його руку. Але потім Юк поволі ослабив ще­лепу, і Джейк звільнився. Рука була вся залита кров’ю, довкола кисті виднілися темні дірки від зубів.

— Юк, — проскавчав шалапут, і Едді з подивом побачив, що в дивних очах тварини стоять сльози. Юк витягнув шию і лиз­нув хлопчика в обличчя скривавленим язиком.

— Та нічого, — сказав Джейк і занурився лицем у тепле хутро. Обличчя застигло від жаху й болю. Він теж плакав. — Не хви­люйся, все гаразд. Ти не винен, що ти міг вдіяти?

Едді поволі спинався на ноги. Його обличчя було мертвот­но-сірим, а в паху боліло так, наче хтось щосили вгатив туди кулею для боулінгу. Він помацав між ніг лівою рукою, щоб збаг­нути, чи не все ще втрачено.

— Дешева вазектомія, бля, раз — і яєць нема, — прохрипів він.

— Едді, ти як, не зомлієш? — спитав Роланд. Черговий по­рив вітру зірвав з його голови капелюха і втелющив його прос­то Сюзанні в лице. А вона вхопила його і натягла стрільцеві до самих вух, від чого той став схожий на напівбожевільного сіль­ського дурника, який спустився з гір.

— Ні, — відповів Едді. — І хотів би, але...

— Глянь на Джейка, — сказала Сюзанна. — Він спливає кров’ю.

— Нічого страшного, — сказав Джейк і спробував сховати ру­ку. Але не встиг, бо Роланд лагідно взяв його за зап’ястя. Вся кисть руки: тильний бік долоні, сама долоня, пальці — була розцяткована слідами від зубів.

І здебільшого глибокими. Годі було зрозуміти, чи пошко­джені кісти й сухожилля, доки Джейк не спробує зігнути руку. А час і місце для таких експериментів вочевидь були невдалі.

Роланд глянув на Юка. Пухнастик-шалапут відповів йому за­смученим і наляканим поглядом виразних очей. І навіть не спро­бував злизати Джейкові кров, хоча така поведінка була б для нього найприроднішою в світі.

— Дайте йому спокій, — сказав Джейк і ще міцніше стис тільце Юка. — Він не винен. Це я винен, що забув його. Його здув вітер.

— Я нічого йому не зроблю, — відповів Роланд. Упевнений, що шалапут не скажений, він усе одно не хотів, щоб Юк по­куштував ще більше Джейкової крові. А щодо інших хвороб,

що могли гніздитися в тілі Юка... що ж, лишається тільки од­не — як завжди, покладатися на ка. Знявши нашийну хустину, Роланд витер Юкові пичку.

— Ось так краще. Хороший хлопчик. Хороший малюк.

— Юк, — слабо пискнув пухнастик, і Сюзанна, яка спостері­гала за всім цим з-поза Роландового плеча, готова була заприсягтись, що в його голосі була вдячність.

Знову налетів вітер. Погода швидко псувалася.

— Едді, треба негайно забиратися з мосту. Ти зможеш іти?

— Ні, господарю, Едді поповзе. — Унизу живота досі сильно боліло, але хвилину тому було значно гірше.

— Гаразд. Тоді ходімо. І якомога хутчіш.

Роланд повернувся, підняв ногу, щоб зробити крок, і рапто­во зупинився. На протилежному краю провалля стояв, незво­рушно дивлячись на них, якийсь чоловік.

Чужинець підійшов непомітно, коли Джейк із Юком поло­нили всю їхню увагу. За спиною в нього висів лук. Довкола го­лови була пов’язана яскраво-жовта хустка, і її кінці, наче прапо­ри, майоріли на сильному вітрі. У вухах у нього висіли золоті сережки у формі кружал із хрестами посередині. Одне око при­кривала біла шовкова пов’язка. Усе обличчя чоловіка було по­оране пурпуровими виразками, із деяких сочився гній. Важко було сказати, якого він віку: йому можна було дати тридцять, сорок або й усі шістдесят. Одну руку він тримав високо над го­ловою. Роланд ніяк не міг розібрати, що він тримає в руці, збаг­нув тільки, що той предмет — не камінь, бо в нього занадто пра­вильна форма.

Світло дня вичахало, але обриси міста за спиною у з’яви ста­ли моторошно чіткими. За скупченнями цегляних будівель на березі ріки (Едді не сумнівався, що то склади, вже давно роз­грабовані мародерами) виднілися понурі тінисті каньйони і кам’яні лабіринти міста. І лише тепер Едді збагнув, як жахливо помилявся і яким був дурнем, сподіваючись, що тут вони знай­дуть допомогу. Тепер він бачив побиті фасади й потрощені дахи, бачив на карнизах і в сліпих вікнах без шибок неохайні пташині

гнізда. І дозволив собі вдихнути запах цього міста — не казковий аромат спецій і смачної їжі, яку мама в дитинстві часом прино­сила від Забара, а сморід підпаленого матраца, який трохи подимів, а потім його залили водою з каналізації. Зненацька він зрозумів, що таке Лад, зрозумів до кінця і повністю. Кривопикий пірат, що з’явився, поки їхня увага була зайнята чимось іншим, був уособленням мудрого ельфа, якого могли породити стіни цього сплюндрованого агонізуючого міста.

Роланд витяг револьвер.

— Сховай-но це, ага, — промовив чоловік у жовтій хустці з та­ким акцентом, що вони заледве його зрозуміли. — Сховай на­зад. Ти сильний, але я сильніший буду.

Незнайомець був вбраний у зелені штани з клаптів оксамиту. Стоячи на краю провалля, він скидався на пірата, що вже до­живає останні дні свого розбійницького життя: хворий, змуче­ний, але досі небезпечний.

— А що, як я вирішу інакше? — спитав Роланд. — А що, як я всаджу кулю в твою пранцювату голову?

— Тоді ви відправитеся в пекло разом зі мною, а я вам двері потримаю, — сказав чоловік у жовтій хустці, гигикнув і помахав піднятою рукою в повітрі. — Мені однаково, що так, що інак.

І Роланд зрозумів, що він не бреше. Вигляд пірата красно­мовно свідчив, що жити йому лишилося щонайбільше рік... і останні кілька місяців, мабуть, будуть дуже неприємними. Кровоточиві виразки, що вкривали його обличчя, не мали ні­чого спільного з радіацією. Якщо тільки Роланда не ввели в ома­ну, цей чоловік перебував зараз на останній стадії хвороби, яку лікарі називали мандрусом, а в народі вона звалася просто «лярвиними квіточками». Сутичка з небезпечним ворогом — це за­вжди неприємно, але тут принаймні можна вирахувати свої шанси. Але коли твій ворог мертвий, то ситуація радикальним чином змінюється.

— Знаєте, що у мене тут, дорогесенькі мої? — спитав пірат. — Знаєте, що потрапило до лап старого Ґешера? Це граната. Така чудова штучка, яку нам залишили Древні, і я вже зняв з неї ковпачок, бо ж неввічливо знайомитися, не знявши головного убору, ги-ги!

Погигикавши трохи, він ураз став серйозним і спохмурнів. Складалося таке враження, що десь у надрах його запаленого мозку повернули тумблер, бо весь гумор зник безслідно.

— Я утримую загвіздок пальцем, мої любі, пальцем, і більше нічим. Якщо ти в мене вистрілиш, то буде великий бабах. Тебе й тую сучку в тебе на спині розірве так, шо й шматків не зоста­неться. І шмаркача теж. А той молодий засранець, шо цілиться мені в лице своєю пукалкою в тебе з-за спини, може, й виживе, але ненадовго. Поки не долетить до води. Бо цей міст висів на волосині останні сорок років і щоб його поваляти, досить буде одного маленького поштовху. Так шо сховай свій револьвер, бо ми поїдемо у пекло на одній тачці.

Роланд на мить замислився, чи не спробувати йому вибити кулею предмет, який Ґешер назвав гранатою, але побачив, як міцно той його стискає, і сховав револьвер у кобуру.

— О, молодець! — враз звеселившись, закричав Гешер. — Я знав, шо ти файний хлопак, тільки-но на тебе глянув! Так-так! Еге ж!

— Що тобі треба? — спитав Роланд, утім, наперед знаючи відповідь.

Ґешер підняв вільну руку і тицьнув брудним пальцем у Джейка.

— Шмаркач. Віддайте мені малого, і можете йти на всі чоти­ри боки.

— А може, ти підеш і сам себе відтрахаєш? — миттєво відреагувала Сюзанна.

— Чом би й ні? — гигикнув пірат. — Дайте мені уламок дзер­кала, і я його відріжу й запхаю собі в гузно. Бо він мене вже замучив. Я навіть віділляти не можу як слід, бо пече, зараза, як у пеклі! — Говорячи це, він ані на мить не відводив погляду своїх очей, що мали дивний спокійний відтінок сірого, від Роландового обличчя. — Що скажеш, друзяко?

— І що з нами буде, якщо я віддам тобі хлопчика?

— Та підете собі, ми вас і пальцем не зачепимо! — швидко відказав чоловік у жовтій хустці. — Сам Цок-Цок дає вам сло­во. Він переказував це через мене. А Цок-Цок, шоб ви знали, — файний хлоп, і він не порушує обіцянок. Про Юнів нічого ска­зати не можу, але Цок-Цокові Сиві вас не зачеплять.

— Що ти таке говориш, Роланде, бодай тобі? — закричав Ед­ді. — Ти жартуєш? Не може бути, щоб ти таке надумав!

Роланд не дивився на Джейка, але пробурмотів, не воруша­чи губами:

— Я обіцяв, і я дотримаю слова.

— Так... я знаю, — так само непомітно сказав Джейк. А потім підвищив голос і сказав: — Едді, сховай зброю. Я сам вирішу.

— Джейку, ти геть з глузду з’їхав!

Пірат радісно захихотів.

— Та ні, дурнику! Це ти з глузду з’їхав, якщо не віриш мені. З нами малому принаймні не загрожують барабани. А ще поду­май про таке: ну якби я брехав вам, то, мабуть, наказав би ки­нути зброю! Це ж простіше простого! Але хіба я таке зробив? Отож-бо й воно, що ні!

Сюзанна чула коротку потаємну розмову між Джейком та Роландом. Більше того, вона збагнула, що в нинішній ситуації іншого вибору в них не було.

— Сховай пістолет, Едді.

— А звідки нам знати, що ти не жбурнеш у нас гранату, коли хлопчик опиниться у тебе? — гукнув Едді до пірата.

— Я розстріляю її в повітрі, — сказав Роланд. — Він добре знає, що мені це до снаги.

— Може, й так. Виглядаєш ти грізно, не заперечую.

— Якщо він каже правду про ту штукенцію, — вів далі Ро­ланд, — то йому кінець, навіть якщо я не влучу в його іграшку, бо міст упаде і він загине разом з нами.

— Дуже мудро, сину мій! — сказав Ґешер. — А ти не тіко гріз­ний, а ше й мудрий. — Він хрипко розсміявся, а потім знову набув серйозного вигляду і довірчим тоном повів далі: — Роз­

мову закінчено, старий друже. Вирішуй. Ти віддаєш мені хлоп­ця чи на цьому наша дорога життя уривається.

Не встиг Роланд і слова вимовити, як Джейк прослизнув повз нього. Досі тримаючи Юка в правій руці, він виставив уперед скривавлену ліву.

— Ні, Джейку, що ти робиш! — у відчаї заволав Едді.

— Я прийду по тебе, — так само тихо сказав Роланд.

— Я знаю, — повторив Джейк. Знову налетів вітер, міст за­стогнав і хитнувся. Тепер Сендом бігли баранці шумовиння й вода біло вирувала довкола руїн синього монорейкового поїз­да, що стирчав у річці.

— Розумнику ти мій! — протуркотів Ґешер. Його губи розту­лилися в широкій усмішці, оголяючи кілька зубів, що самотньо стирчали з білих ясен, наче напівзруйновані надгробки. — Ти мій хлопчику! Ходи-но зі мною.

— Роланде, а раптом він блефує! — закричав Едді. — То мо­же бути обманка!

Але стрілець не відповів.

Коли Джейк підійшов до протилежного краю доріжки, Юк вишкірив зуби й загарчав на Ґешера.

— Викинь цей балакучий мішок лайна у річку, — наказав Ґешер.

— Пішов ти, — не підвищуючи голосу, відповів Джейк.

Пірат на мить сторопів, а потім кивнув.

— Твій улюбленець, ге? Дуже добре. — Він відступив на два кроки назад. — Як станеш на тверде, постав його на землю. І якщо він на мене кинеться, то я так йому наваляю, шо мізки вилетять через його ніжну сраку.

— Сраку, — сказав Юк крізь вишкірені зуби.

— Замовкни, Юк, — пробурмотів Джейк. Він вчасно встиг дійти до того місця, де знову починався бетон, бо міст шарпо­нув черговий сильний порив вітру. І цього разу звуки, з якими рвалися нитки кабелів, залунали звідусіль. Джейк озирнувся і побачив, що Роланд і Едді чіпляються за поруччя. А Сюзанна дивилася на нього з-поза Роландового плеча, і її туге кучеряве

волосся шарпав вітер. Джейк підняв на прощання руку. Роланд відповів йому так само.

«Ти більше мене не покинеш? Не даси мені впасти?» — якось спитав він. «Ні, більше ніколи не дам», — пообіцяв Роланд. Джейк вірив йому... але він дуже боявся того, що може статися, поки Роланд по нього прийде. Він поставив Юка на землю. Тієї ж миті Ґешер рвонув уперед, заміряючись щосили вдарити тварин­ку ногою. Щоб уникнути важкого чобота, Юк сахнувся вбік.

— Тікай! — закричав йому Джейк. І Юк послухався: стрілою промчав повз них і, низько опустивши голову та перестрибую­чи через діри й тріщини в бетоні, пристрибом побіг у Лад. На­зад він не озирався. А за мить Ґешер обійняв Джейка за шию. Від нього тхнуло брудом і гнилою плоттю, й ці огидні запахи зливалися в один жахливий задушливий сморід. Джейкові за­хотілося блювати.

Ґешер притисся пахом до Джейкових сідниць.

— Може, я ще не такий пропащий, як думав. Недарма ж ка­жуть, що старі п’яніють тільки від молодого вина, ге? Ми з то­бою добряче побавимося, так, мій солоденький? Ми так поба­вимось, що янголи в раю заспівають.

«Господи Боже», — подумав Джейк.

Ґешер знову підвищив голос.

— Ми вже йдемо, мій крутий друже. На нас чекають великі справи і великі люди. Але свого слова я дотримаю. А ви стояти­мете тут ще чверть години, а то й більше. Звісно, якщо вам до­рогі життя. Якщо я побачу, що котресь із вас заворушилося, ми всі відправимося до праотців. Второпали?

— Так, — сказав Роланд.

— Вірите, коли я кажу, що мені нема чого втрачати?

— Так.

— Дуже добре. Ворушися, хлопче! Но, пішов!

Ґешер міцно стискав Джейка за горло, поки тому не забрак­ло дихання. І поволік його спиною вперед. Вони відступали лицем до провалля, над яким стояли Роланд із Сюзанною, що сиділа в нього за спиною, і Едді просто за ним, досі стискаючи

«рюгер», який Ґешер назвав пукалкою. Гаряче дихання Ґешера виривалося в Джейка над вухом. І, що ще гірше, до ніздрів до­линав огидний запах.

— Навіть не думай пакостити, — прошепотів Ґешер, — або я відірву тобі твої гарнюні іграшки й запхаю в дупцю. Сумно бу­де втратити їх ще до того, як ти їх пустиш у діло, ге? Дуже сумно.

Так ідучи, вони досягли кінця мосту. Джейк напружився, га­даючи, що Ґешер негайно жбурне в його друзів гранату. Але він цього не зробив... принаймні, поки що. Він протягнув Джейка крізь вузенький прохід між двома будками, які колись, мабуть, слугували контрольними постами. За ними, як понурі тюрми, бовваніли цегляні будівлі.

— А зараз, маленький, я відпущу твою шийку, бо як інакше тобі дихати? Але я тримаю тебе за руку, і якщо ти не побіжиш прудко, як вітер, то обіцяю, що вирву тобі руку і відлупцюю тебе нею замість ціпка. Затямив?

Джейк кивнув і раптом зміг вдихнути на повні груди, бо жах­лива рука перестала стискати йому горло. Щойно це сталося, як його власна рука знову нагадала про себе — вона розпухла і пекла вогнем. А тоді Ґешер ухопив його за передпліччя, і він забув про свою руку.

— Бум-бурум! — гукнув пірат неприродно радісним фальцетом і помахав гранатою. — Бувайте, хлопчики і дівчатка! — А тоді прогарчав до Джейка: — Бігом, мале падло! Бігом!

Спочатку Джейка підхопив вихор, а потім він мимохіть зірвав­ся на біг. Удвох із піратом вони припустили вигнутим пандусом нагору. У Джейка плуталися думки, але він встиг подумати, що так могла б виглядати нью-йоркська Істрівер-Драйв за двісті-триста років по тому, як мозкова чума винищила усіх психічно здорових людей у світі.

Уздовж обох хідників стояли іржаві брили металобрухту, які колись, безперечно, були автомобілями. Здебільшого то були спортивні машини у формі бульбашок. Джейк не бачив таких ніколи в житті (крім, хіба що, тих, на яких їздили мажори в комік­сах Волта Диснея). Але серед них точно були старий «фольксваген жук», машина, яка нагадувала «шевроле корвер», і ще щось на кшталт «форда» моделі А. На жодному колесі не було шин: або їх зняли грабіжники, або вони давно спорохнявіли і розсипалися. Усі шибки були розбиті. Складалося враження, буцімто ті мешканці міста, які ще в ньому залишилися, нена­виділи все, в чому, хай навіть випадково, могли побачити своє відображення.

Водостічні канави під покинутими автомобілями і між ними були заповнені якимось металевим сміттям і блискучими улам­ками битого скла. Колись давно, у щасливіші часи, вздовж хід­ника росли дерева. Але зараз вони були настільки безнадійно мертві, що на тлі захмареного неба скидалися на непорушні металеві скульптури. Деякі склади або розбомбили, або вони розвалилися самі. Від них лишилися тільки самотні купи битої цегли. За ними Джейк бачив річку та іржавий напівобвалений міст через Сенд.

Усюди ширився міцний дух тління й занепаду. Він відчувався сильніше, ніж будь-коли, і забивав ніздрі. Вулиця відхилялася від шляху Променя і вела строго на схід. Що далі, то більше Джейк помічав кучугур сміття, що загачували проїзд. За шість чи сім кварталів вулиця вже була завалена вщерть, але Ґешер тягнув його саме в той бік. Спочатку Джейк за ним встигав, аж зараз Ґешер узяв шалений темп і хлопчик почав засапуватись та на крок відставати. Ґешер смикнув його так, що Джейк мало не впав, і по­волік далі, до загати зі сміття, уламків бетону та іржавих сталевих балок, що виднілася попереду. Цей насип між двома будинками з запилюженими мармуровими фасадами, як здалося Джейкові, з’явився там геть не випадково. Статую перед тією будівлею, що стояла ліворуч, Джейк упізнав одразу: сліпа богиня правосудця. Тоді будівля, яку вона охороняла, напевно, була судом. Але роз­дивитися як слід він не встиг: Ґешер, не вповільнюючи темпу, безжально тягнув його в бік барикади.

«Якщо він спробує пройти крізь неї, нам кінець!» — у відчаї подумав Джейк. Але Ґешер, який, попри свою хворобу, що красномовно свідчила сама за себе на його обличчі, біг прудкі­ше вітру, просто міцніше стис його передпліччя і поволік далі. Загата наближалася, і ось уже Джейк побачив, що в зумисне на­валеній купі бетону, потрощених меблів, іржавих труб й уламків вантажівок та легкових автомобілів є вузький прохід. І знена­цька він збагнув. У цьому лабіринті Роланд блукатиме година­ми... а от Ґешер тут свій і чудово знає, куди йти.

Ледь помітний прохід темнів ліворуч у хисткій купі сміття. Щойно вони опинилися біля входу, Ґешер перекинув через спи­ну зелений предмет, який тримав у руці.

— Ліпше пригнися, крихітко! — заволав він і вибухнув про­низливим істеричним сміхом. А за мить вулицю струсонув по­тужний вибух. Машина у формі бульбашки злетіла в повітря на двадцять футів і, перевернувшись, приземлилася догори дриґом. Град із уламків цегли просвистів у Джейка над головою, і щось боляче вдарило його в лопатку. Він перечепився і неодмінно впав би, якби Ґешер ривком не поставив його на ноги і не по­волік у вузьку щілину. У проході, що тягнувся у темряву, їх з усіх боків обступили похмурі ненаситні тіні.

Коли чоловік із хлопчиком зникли з поля зору, з-поза бетон­ного валуна обережно виповзла маленька пухнаста фігурка. Юк. Він трохи постояв біля проходу, витягнувши вперед шию і вдивляючись усередину блискучими очима. А потім, ретельно нюхаючи землю, вирушив слідом.

— Ходімо, — сказав Роланд, щойно Ґешер кинувся навтьоки.

— Як ти міг? — сердито спитав Едді. — Як ти міг віддати йо­го тій потворі?

— Бо в мене не було вибору. Візьми візок. Він нам ще знадо­биться.

Вони вже були на твердому бетоні доріжки, коли міст здриг­нувся від вибуху і в вечірнє небо злетіли хмари уламків.

— Господи! — видихнув Едді й повернув пополотніле пере­лякане лице до Роланда.

— Поки що нема причин хвилюватися, — спокійно сказав Роланд. — Такі, як той Ґешер, не граються з вибухівкою.

Вони досягли будок на краю мосту. Позаду них, на верхівці пандуса, Роланд зупинився.

— Ти ж знав, що той чувак не блефує? — спитав Едді. — Тоб­то ти діяв не навздогад — ти знав напевно.

— Він ходячий мрець, а таким людям нема чого втрачати. — Роландів голос звучав спокійно, але десь у глибині цього спо­кою ховалися відчай і біль. — Я знав, що щось таке може ста­тися. Але якби ми побачили його раніше, поки ще були поза радіусом дії його вибухового яйця, то могли б якось з ним упо­ратись. Але Джейк упав, і ми не помітили, як той підібрався за­надто близько. Він, мабуть, вирішив, що ми привели хлопчика, аби розплатитися ним за те, щоб нас не чіпали у місті. Чорт! Прокляття! — І Роланд від безсилля вгатив кулаком по нозі.

— То ходімо його відбивати!

Роланд похитав головою.

— Ні. Тут ми розділимося. Не можна брати Сюзанну туди, куди пішов той мерзотник, і саму її лишати не можна.

— Але ж...

— Слухай і не сперечайся. Якщо, звісно, хочеш урятувати Джейка. Поки ми тут стоїмо, його слід холоне. А йти охололим слідом непросто. У вас буде своє завдання. Якщо є ще один Блейн... а Джейк певен того, що він є... тоді ви з Сюзанною маєте його знайти. Десь мусить бути станція або те, що в даль­ніх краях називали колискою. Розумієш?

Вперше за весь час їхнього знайомства Едді не сперечався.

— Еге ж. Знайдемо. А потім що?

— Стріляй угору щопівгодини. Коли я знайду Джейка, то приєднаюся до вас.

— Постріли можуть привернути увагу інших, — сказала Сю­занна. Едді допоміг їй вибратися з ранця, і тепер вона знову сиділа у візку.

Роланд холодно на них подивився.

Наши рекомендации