Структура професійної групи медичних працівників трьохкомпонентна.

Першою складовою з точки зору такою підходу є лікарі. Ця група має виший рівень кваліфікаційної підготовки. Саме вона здійснює загальне управління лікувально-діагностичним процесом, її представники мають високий соціальний статус. Це зумовлено тим, що саме вони несуть безпосередню відповідальність за результати лікувально-діагностичного процесу.

Наступною складовою єсередній медичний персонал (фельдшери, акушерки, медсестри). Ця структурна одиниця за своїми рольовими функціями повинна спостерігати за виконанням пацієнтами настанов лікарів, виконувати різні процедурні призначення.

Останньою кваліфікаційною групою є молодший медичний персонал. Він здійснює роботу фізичного характеру, яка не потребує спеціальної підготовки. Статус цієї групи найнижчий.

Соціально-статусні позиції медичних працівників крім названих вище чинників зумовлені типом і рівнем суспільного розвитку, пануючими формами надання медичної допомоги. У більшості країн статус медиків, це стосується лікарів та середнього медичною персоналу, досить високий. Оскільки людина, її життя та здоров'я - найвища цінність.

Але в Україні соціальний статус медиків не відповідає загальносвітовим тенденціям. Це виявляється в неадекватній оплаті праці, в невідповідності умов праці (відсутність фінансування) тим завданням, які стоять перед спеціалістами цього профілю.

Таким чином, медики є важливою професійною групою суспільства. Вона визначається певними статусно-рольовими характеристиками, які включають такі показники:

· професійні знання;

· моральні якості;

· загальний рівень культури;

· громадська позиція.

Медицина все більше проникає в життя індивіда. Лікарі дають рекомендації з харчування, заняття спортом, боротьбі зі стресом; охорона здоров’я бере на себе функції соціального контролю; в суспільстві проходить медикалізація побутової свідомості і експансія професії медика. Професія медичного працівника помітно впливає не тільки на пацієнтів, але і на інші організації і соціальні інститути.

5.Сутність і характер медицини як соціальної системи визначається взаємовідносинами «лікар»- «пацієнт».

Заслуга вивчення взаємин між лікарем і пацієнтом як соціальної системи належить Т. Парсонсу.В основі його рольової теорії розглядалися: парадигма непрацездатності; парадигма девіації та ідея про соціальний контроль. Взаємодію в системі лікар /пацієнт Т.Парсонс розглядав не тільки із соціологічної, але й з економічної точки зору, як обмін між виробником та споживачем. ) 3 точки зору Парсонса, хвороба - відхилення, що вимагає інституцалізованого втручання спеціалізованих організацій (лікарень) і персоналу (лікарів).

У даній концепції "роль хворого" розглядається як така, що містить певні привілеї та зобов'язання: хвору людину звільняють від щоденних обов'язків, вона не несе відповідальності за свою хворобу, очікує на визнання її хвороби як небажаної і є вмотивованою лікуватись, а також сподівається знайти професійну медичну допомогу та підкоритися приписам лікаря. Т.Парсонс доводив, що хвороба дозволяє людині звільнитися від виконання певних соціальних обов'язків, але в обмін за це повинна визнати, що її обов'язком є видужання, а позаяк вона не зможе вилікуватись самостійно, їй потрібна професійна медична допомога.

Т.Парсонс розглядав лікарів як об'єктивних та в основі альтруїстичних людей, які приймають на себе обов'язок допомагати пацієнтам. Хворо­ба є формою соціального відхилення, а медичне обслуговування є відповід­ним механізмом соціального контролю задля відновлення соціальної рівно­ваги.

Моделі поведінки в системі „лікар - пацієнт”

Патерналістська (авторитарна) модель. Суб’єктомлікувально-діагностичного процесу є лікар. Пацієнт - лише його об'єкт.

Комерційна модель. Медичні послуги - це товар, як будь-які інші послуги.

Контрактна модель - це тип рівноправних відносин в системі "лікар - пацієнт". В основі лікувально-діагностичного процесу певна домовленість, свого роду контракт, що спирається на певні принципи. Насамперед такі:

· Важливі рішення є прерогативою пацієнта.

· Лікар має надавати хворому всю необхідну для прийняття рішення інформацію.

· Лікар повинен обмежуватись лише спеціальними медичними судженнями.

· Лікар не зобов'язаний починати лікування, якщо вимоги пацієнта суперечать його професійним принципам.

Викладені принципи виступають як система поінформованої згоди, що дозволяє пацієнту самому визначити ступінь ризику, на який він іде заради покращення здоров’я. Як лікар, так і пацієнт є в цій моделі активними суб'єктами лікувально-діагностичного процесу. Така модель добре працює в суспільстві, домінуючим принципом якого є індивідуалізм.

Остання модель може розглядатися як певний еталон взаємодії в системі "лікар - пацієнт". "Доброчесні взаємини” – це ідеальний тип стосунків, що вимагають більше ніж формальне виконання контракту. Ця модель багато в чому спирається на принцип попередньої. Але все ж таки статус лікаря і пацієнта як суб'єктів лікувально-діагностичного процесу значно різниться. Це зумовлено тим, що для лікаря його роль в цьому процесі є професійною. А отже, саме йому повинна бути притаманна більш активна позиція.

6. Система охорони здоров'я будь-якої країни має відповідати певним універсальним критеріям: ієрархічна будова; налагоджені управлінські комунікації між суб'єктами та об'єктами управління. При цьому система охорони здоров'я країни повинна враховувати особливості стану здоров'я населення, його захворюваність.

Систему охорони здоров'я повністю контролює держава. Управління та координація цієї системи забезпечується Міністерством охорони здоров'я України.

Структура охорони здоров'я України має три основних рівні: національний, регіональний та субрегіональний (місцевий).

Національний рівень системи охорони здоров'я представлений Міністерством охорони здоров'я України (суб'єкт управління) та закладами охорони здоров'я державної форми власності, які підпорядковані безпосередньо МО3 (об'єкт управління).

Регіональний рівень системи охорони здоров'я представлений управліннями охорони здоров'я при обласних державних адміністраціях (суб'єкт управління) та державні заклади охорони здоров'я, які передані їм в управління відповідними рішеннями вищих органів державної влади, та заклади охорони здоров'я, які перебувають у спільній власності територіальних громад. Наприклад, обласні лікарні, діагностичні центри, тощо (об'єкти управління).

Субрегіональний (місцевий) рівень системи охорони здоров'я представляють районні державні адміністрації, районні, міські, районні у містах, селищні та сільські органи місцевого самоврядування (суб'єкт управління) та заклади охорони здоров'я, які підпорядковані цим органам на правах комунальної власності (об'єкт управління).

В Україні збереглася система первинної медико-санітарної допомоги, що існувала за часів СРСР та ґрунтувалася на моделі Семашко. Безпосередньо охорону здоров'я забезпечують санітарно-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я. Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України, компетенція якого визначається положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України. В Україні існує триланкова система управління охороною здоров'я.

Основою національної системи охорони здоров'я є первинна лікувально-профілактична допомога,яка надається переважно за територіальною ознакою лікарями загальної практики.

Світовий досвід, узагальнений ВОО3, свідчить, що розвиток первинної допомоги на засадах сімейної медицини є найефективнішим засобом досягнення справедливого розподілу і раціонального використання коштів, підвищення результативності роботи галузі охорони здоров'я.

7.У кожній країні сьогодні діє своя національна система охорони здоров'я. Зазвичай виділяють три типи медичних систем.